Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 2. VI

От уже і північ скоро…
- Ну, чого, ходімо?
- Що ж, пішли, - і Колобок
Почалапав з ними.
Натягли шнура на сходах,
В тім місці, де темно.
Це для привида – дурниці,
Та все ж неприємно.
Колобок-базікало
Їм розповідає,
Що так тільки матюкливих
Гномів викликають.
Мовляв, треба натягти
Міцненьку мотузку,
Та поставити за нею
Хорошу закуску.
Або і горілки чарку,
Та гнома позвати –
То він прийде, спотикнеться
Й буде гнути мати.
Пончик мовив добродушно:
- Що ж, ти кажеш дуже слушно,
Тільки прийде замість гнома
Айболить, як нам відомо.
Щодо решти – тут ти правий,
Буде мати гнуть на славу.
  Хлопчик двері відчинив,
Вийшли всі назовні.
Тиша навкруги стоїть,
Світить місяць вповні.
Темна виситься лікарня,
Усі вікна чорні,
Тільки тьмаво блимають
Лампи коридорні.
Та крило, що йде під знос,
Навпроти темніє.
Там все чорно – ні вогника,
Аж пусткою віє.
І куди тепер іти?
Де це може статись?
Вирішили поки що
Поблизу сховатись.
За порожнім постаментом,
У траві високій
Заховались, та й чекають
Тих зловісних кроків.
Та хоча вони й чекали,
Хоч про все і знали,
Та все ж те, що відбулося,
Так їх налякало!
Буратіно раптом скрикнув:
- Ззаду, оберніться!
  Обернулися – а там
Казна-що твориться:
У порожньому крилі
Вікна засвітились
Всі яскраво, і на них
Фіранки з’явились.
В старім морзі покинутім
Рухались фігури,
І одна була вельми
Знайомої статури.
Ліфт старий – це було видно –
Поїхав нагору.
А фігури прямували
Вздовж по коридору.
Все ближче до виходу
Рухались зловісно…
Пончик сім нарахував,
А Батончик вісім.
Раптом все осяялося
Промінням примарним,
Світ почав мінятися,
Як у сні кошмарнім.
Зник новий лікарні корпус
І дерева в парку,
Залишився тільки дуб
Та ворота-арка.
В сяйві фіолетовім
Ішли далі зміни:
За лікарнею димились
Ще якісь руїни.
Літаки шугали в небі
З чорними хрестами,
І стояв чорнющий дим
Попід небесами…
Ось нема вже того диму,
Цілі всі будинки,
І бесідка попід дубом,
Мов з казки хатинка:
Невеличка, різьблена,
На замок закрита,
А віконце в ній навіщось
Дошками забито…
Далі світ почав так швидко
На очах мінитись,
Що вже хлопці не встигали
Як слід роздивитись:
То будівлі, то руїни,
Пустки та пожежі.
Потім витяглись угору
Старовинні вежі,
Міццю дихали, величні,
Але швидко щезли.
А тоді… Тоді споруда
Звелась величезна!
Дивної архітектури,
Із п’ятьма кутами,
Та ще вкрита золотом –
Цілими листами.
Вхід чорніє – величезний –
За десяток кроків
Від хлопчиків. А позаду –
Сходини широкі.
На тім місці, де стояв
П’єдестал порожній,
Там лежить гранітний камінь,
На жертовник схожий.
А споруда та примарна
Вражає розмахом:
Темні хмари пропливають
Врівень з її дахом!..
Хлопці бачили в кіно
Башти й хмарочоси,
Але розмірів подібних
Не стрічали досі.
Не мінялось більш нічого,
Все немов застигло,
Але навіть оговтатись
Хлопчики не встигли.
Вийшов раптом Айболить
Із дверей споруди,
За ним шестеро людей.
(Якщо справді люди)
Дивне сіре убрання
З пітьмою зливалось,
За тонкими каптурами
Обличчя ховались.
Ішли плавно, мов пливли –
Ніг також не видно,
І в кожного – дві собаки,
Чорні страховидла.
Схожі трішечки на догів,
Та великі й сильні,
Очі в них горять вогнем
І дивляться пильно.
В них читалась зла насмішка
Й несобачий розум.
Хлопчиків немов по спині
Обдало морозом.
Та на хлопців не звернули
Жодної уваги,
Грізно крокували мимо,
Сповнені поваги.
До жертовника дійшли,
Кругом нього стали,
Айболить змахнув рукою,
І усі пропали.
Зник і світ примарний,
Знов стоїть лікарня.
У порожньому крилі
Уже згасло світло,
Тільки в морзі щось світиться,
Тіні в вікнах видно,
Що прямують до виходу.
Хлопці підхопились,
І від п’єдесталу далі
У кущі ушились.
П’єдестал жертовником
Досі їм здавався.
А в кущах було затісно:
Там ще й слон сховався.
Був відважний білий слоник
Готовий до бою,
Він боксерську рукавицю
Притяг із собою
І на хобот начепив.
Легко здогадатись –
Цей так просто не збирався
Із життям прощатись!
Колобок поправив каску,
Буратіно – свою маску,
А Пончик з Батончиком
По дрючку зламали
Й розминалися, наскільки
Кущі дозволяли.
Колобок промовив: - Чим ми
Не загін спецназу?
  Буратіно йому: - Тихо!
Помітять одразу!
  Всі затихли, причаїлись.
Двері моргу відчинились…
Ось він – лікар Айболить
Чорним привидом стоїть.
Поруч – гном якийсь старий,
Геть потворний і бридкий,
На таку гидку істоту
Просто плюнути охота.
Був він хлопцям незнайомий –
Не бачили серед гномів.
Слідом ті «собаководи»
Зі своїми псами.
Підійшли до п’єдесталу,
Кругом нього стали.
Айболить змахнув руками,
Гном щось тихо проказав –
П’єдестал в пітьмі засяяв.
Доктор мовив: - Час настав!
Заживемо вічну владу,
І життя, і славу!
Ляже світ до наших ніг
У цю ніч криваву!
В тіло я тепер ввійду,
Хоч я і безплотний дух!
  Колобок мовчав, тримався,
Тільки врешті-решт зірвався:
- Хоч ти і безплотний дух,
Але ти останній лох!
- От нездара! Знов не в риму! –
Вирвалось у Буратіно. –
Щоб ти знав, до слова «дух»
Більш римується «лопух».
  Айболить урвав промову:
- Це ще хто там лається?
Ось ви де, старі знайомі!
Ви тут, виявляється.
У палаті вас шукали –
Думали, ви повтікали.
Та від мене не втекти!
Я вас можу скрізь знайти.
Випала вам честь велика –
Бачити сьогодні,
Яку викличу я силу
Із глибин безодні!
  Буратіно налякався,
Пончик знічено мовчав,
Слів Батончик не знаходив,
Колобок же не вгавав:
- Матюкливого ти гнома
Викличеш, та й тільки!
В тебе, бачу, є один,
То потрібно скільки?
Хоч ти і безплотний дух,
Та останній ти лопух!
Чуєш мене, Буратіно?
Я уже поправив риму!
  Розсердився Айболить:
- А, то ви – мені хамить?!
Володарю світу…майже!
В підземеллі посидіть!
Вам і звідти буде видно
Все в віконце, діти.
А я потім придумаю,
Що з вами робити.
  Ті, що привели собак,
Хлопців оточили,
І кудись їх понесла
Невідома сила.
Потемніло у очах,
Свідомість згасала,
І вже далі більш нічого
Не запам’ятали.
Отямились в підземеллі.
Маленька кімната,
Віконце під стелею,
А на ньому ґрати.
І виходило віконце,
Темне та маленьке,
Якраз на той п’єдестал,
Він стояв близенько.
Скло в пилюці й павутинні
Висадили зразу,
Та крізь ґрати, як на гріх,
Жоден не пролазив.
- А чого нас у цей льох
Посадили вчотирьох?
Де наш слон? – спитав Батончик.
- Так, цікава тема:
Чи він втік (хоч це навряд),
Чи сидить окремо?
- Так чи так, а я не вірю,
Що пішов на зраду!
…Коли хлопців захопили,
Слон стояв позаду.
В гарній позі, непорушно,
Ще й піднявши ніжку,
Вдавав з себе статую
На краю доріжки.
Гордо хобота задер,
Напнув вуха віялом…
Скажете – ідіотизм?
А усе ж подіяло!
Не помітили слона
Навіть ті собаки,
І тепер він готувався
Всерйоз до атаки.
…А віконце височенько,
Знизу не дістати.
Щоби визирнути, хлопці
Вчепились за ґрати
Та й повисли. Айболить
Стояв трохи далі,
Гном старезний малював
Щось на п’єдесталі,
Якісь лінії, узори,
Зірки, пентаграми,
Писав невідомими
Давніми значками.
П’єдестал «собаководи»
Колом оточили,
Та й стояли непорушно –
Пси протяжно вили.
Гном нарешті дописав.
Руки Айболить здійняв,
Повернувсь до п’єдесталу,
На розпів читати став:
- О великий і могутній…
Раптом бачить – слон летить!
На хоботі рукавиця,
І страшенно грізний вид.
Як заліпить зльоту в ріпу!
Той відскочить не успів,
Полетів в кущі шипшини.
Слоник радісно сурмив.
Та в боксерській рукавиці
На хоботі – звук такий,
Мов на кішку наступили.
Слоник знов рвонув у бій:
Кинувсь гнома духопелить…
Хлопці реготали
І, не втримавшись на ґратах,
На підлогу впали.
- О великий і могутній
Слонику Гуп-Гупе! –
Кричав Пончик, вилазячи
З-під «малої купи».
  Відчинились двері –
Слона заштовхали,
Ще йому й на вузол
Хобот зав’язали.
Колобок хихикнув:
- Ну що, влип, очкарик?
- Ні, очкарик по кущах
Шукає окуляри.
- Не знайшов ще й досі?
– Ні! Та я точно бачив,
Що від окулярів дужка
Відлетіла наче.
  Підсадили Колобка,
Той вхопивсь за ґрати,
І зумів на підвіконня
Ще й ногами стати.
- Ну, що ти там бачиш?
- Стоїть, ремонтує,
А той гном чогось шепоче,
Напевне, чаклує.
Та ні те, ні інше
Не допомагає:
Як він дужку не чіпляє,
Вона відлітає.
Ой-ой-ой! Держіть, не можу! –
Колобок звалився,
І з реготом по підлозі
В куток покотився.
Слоник хобот розв’язав,
Підлетів і – теж упав,
Та на пару з Колобком
В кутку реготали:
- Вони йому окуляри
Скотчем прив’язали!
  Хлопці визирнули – справді:
Їх хрест-навхрест, косо,
Приліпили до обличчя,
Та іще й до носа.
Відсміявшись, Колобка
Знову підсадили.
А тим часом Айболить
Узявся за діло:
- О великий і могутній…
  Колобок озвався:
- Глянь скоріше, слон летить!
  Той заозирався.
Не побачивши слона,
Вилаявся матом,
Після чого довелося
Знову починати.
Айболить:
- О великий і могутній
Повелителю світів…
Колобок:
- Зачекай, його немає,
До сортиру полетів!
Айболить:
- Ти, варнякало, закрийся,
Бо буде погано!
Колобок:
- Буде, як ЙОГО взивати
Варнякалом станеш.
Айболить:
- Ой, і справді… Володарю,
Ви мене пробачте,
То я зовсім не до вас…
Колобок:
- Він ще й бреше, бачте!
Айболить:
- О великий і могутній
Повелителю світів!
Ти яви нам…
Колобок:
- Свою пику,
Бо цей бовдур так схотів!
Айболить:
- Як ще ляпнеш щось – уб’ю!
Колобок:
- Нащо ж викликаєш?
То звеш повелителем,
То грозиш, то лаєш!
Айболить (бурмоче про себе):
- Розібрався б я з тобою,
Та зараз не можна:
Поки знаки силу мають,
Дорога мить кожна!
А то жди, коли планети
Знову так зійдуться,
І коли помічники
Отакі знайдуться!
  Гном промовив: - Починай,
Час же не чекає!
  Колобок кричить: - Диви,
Воно ще й розмовляє!
  Гном у той бік повернувся,
Глянув в очі, усміхнувся,
І в бідного Колобка
Заціпило язика:
Тик та мик – сказать не може.
  Буратіно скрикнув: - Боже!
Колобочку ти мій милий,
Що вони тобі зробили?!
  Слон, що бачив все в вікно,
Каже: - Той бридкучий гном
Колобка зачарував,
Щоб він їм не заважав.
  Айболить тим часом знову
Розпочав свою промову:
- О великий…і могутній…
Повелителю…теє…світів…-
Він щоразу озирався
І все паузи робив.
Видно, нових капостей
Колобка боявся.
  А тим часом Колобок,
Хоч як намагався,
А не міг сказати й слова,
Тільки мукав, як корова.
На очах блищали сльози,
В Буратіни також;
Що там – навіть білий слоник
Мало не заплакав.
Підлетів він до вікна,
Дметься, ґрати розгина,
Та нічого не подіє –
Сидять міцно, кляті…
Айболить тим часом діє:
Читає закляття.
От він крикнув слово дивне
Та змахнув руками –
Ударила блискавка
І розверзлась яма.
Поруч із тим п’єдесталом,
Не дуже широка,
Та мабуть же глибочезна –
Скільки бачить око.
Айболить читає далі,
Когось викликає…
Білий слон униз спустився:
- Хлопці, він горлає
Щось про жертву! Чи не нас
Надумав приносить?!
От би пхнуть його в ту яму,
Нехай не голосить…
  Всі підскочили, повисли,
В вікно позирають:
Щезли ті, у каптурах,
Лиш пси завивають.
- Прийми жертви свіжу кров,
Та дай мені силу! –
Кричав лікар, дивлячись
В темну ту могилу,
Та й затнувся – забув слово.
Мабуть, було складно.
- Не спиняйся, говори! –
Гном промовив владно.
- От спасибі! – Колобок
Усміхнувсть про себе. –
Матюкливий гном, прийди! –
Так казати треба!
Мабуть, ти забув слова?
Так ця фраза не нова!
  Гном у той бік повернувся,
Але Колобок пригнувся,
В вікно дулю показав,
Хлопців збивши, вниз упав.
- Колобочку! Слава Богу!
Ти знов забалакав!
  Раптом двері з тріском впали –
Стоїть вовкулака:
- Ось ви де! А я, як дурень,
Нагорі шукаю…-
Глянув у вікно: - Ой лихо!
Уже викликає!
Так, це він – знайома пика…
Ох, не бачити б довіку!
Ви ідіть, шукайте гномів,
Треба щось робити.
А я вийду і хоч якось
Спробую спинити!
  Колобок в вікно поглянув
І сказав зловтішно:
- Я роблю це вже довгенько
І вельми успішно.
- Ну, біжіть. Як не вернуся –
Злом не поминайте,
А як Тоню зустрінете,
Привіт передайте.
  І всі п’ятеро юрбою
З підземелля змились…
А тим часом нагорі
Отаке робилось:
Айболить, забувши слово,
(Як тут не забути!)
Річ свою почав ізнову –
Бубонів ледь чути.
Озирався на вікно –
Все йому здавалось,
Що там хлопці дражнилися
І з нього сміялись.
(Хоч їх там вже не було)
Зрештою промовив:
- Ти прими невинну жертву,
Випий її крові! –
Та й подав рукою знак.
Із дверей підвалу
Ті, що привели собак,
Колом виступали.
А у центрі того кола
Ішла, як сновида,
Дівчина, серпанком вкрита,
Обличчя не видно.
Айболить, здійнявши руки,
Проспівав щось – ну і звуки!
Мов кота тягли за хвіст,
Водночас закривши ніс.
Потім скальпеля дістав,
З дівчини серпанка зняв…
Та стояла, наче спала,
Чи як під гіпнозом:
Очі дивляться в нікуди,
Потьмарився розум.
Доктор скальпеля підняв…
- Тоня?!! От собака! –
Чорним демоном з кущів
Метнувсь вовкулака,
І ударом блискавичним
Айболитя з ніг звалив…
Той схопився рухом звичним,
Навіть скальпель не впустив.
Держачи напоготові,
Відступив назад на крок:
- Ти?! Живий ще, упирюка?!
То сьогодні вийде строк!
- Вийде твій! – і вовкулака
Знову кинувся в атаку.
Але доктор не здавався:
Вміло й спритно захищався,
Сам встигав атакувати,
Прагнув скальпелем дістати…
Втім, і вовкулака
Бивсь також уміло.
Йому лють (чи щось іще)
Додавала сили.
Притис врешті Айболитя
Він до п’єдесталу –
І всі сяючі значки
Враз згасати стали.
І тоді той гном, що досі
Стояв, не втручався,
Знак зробив «собаководам»,
Сам вперед подався.
Вони коло розімкнули
І на виручку рвонули.
Вовкулака це побачив,
Кинув Айболитя
І ногою як заліпить –
Ні, не тих бандитів,
А гнома бридкучого,
Котрий був найближче…
…Птахи високо літають,
Гном летів ще вище.
І куди він залетів –
Ніхто не дивився.
(Та, здається, дзенькіт скла
Звідкись доносився)
Ті, що в каптурах, спинились,
Каптурі відкинули,
Кругом себе роздивились,
І одразу згинули.
Розчинилися в повітрі,
Не лишивши й диму…
То, напевне, гном якусь
Владу мав над ними.
  Бачили усе це хлопці
Із дверей підвалу.
Вони гномів не знайшли,
Та і не шукали.
Санітарка закричала,
Бігти кинулась, упала…
Та спасибі Буратіно –
Поміг встати, чин по чину.
Та відвів у закуток,
Щоб ворог не бачив.
А вже там їй Колобок
Усе розтовкмачив.
  Айболить до вовкулаки
Зрештою озвався:
- Ти не знаєш, недоумок,
Із ким ти зв’язався!
  Скинув порухом одним
Білого халата,
І постала перед ними
Потвора крилата.
І обличчя теж змінилось,
На людське не схоже,
А як крила ще розправив –
Жах, помилуй Боже!
Підняв скальпель, націлився,
У повітря звився…
Вовкулака зневажливо
На нього дивився:
- Тю, знайшов, чим дивувати!
Так дітей малих лякати! –
На собі рвонув сорочку,
Й крила теж розправив…
- Я подібних дослідів
На тобі не ставив! –
Здивувався Айболить.
І, обравши слушну мить,
Кинувся зі скальпелем,
Той відскочив спритно…
Смертний бій продовжувався
Тепер у повітрі:
На тлі неба темно-синім
Дві жахливі чорні тіні
То в боки металися,
То в клубок спліталися,
То шугали попід хмари,
То землі торкались,
Та від ями й п’єдесталу
Все ж не віддалялись.
В когось черевик злетів –
Просто в яму просвистів,
Потім впали окуляри –
Теж туди, йому до пари.
Тут забули страх хлоп’ята,
Дружно розсміялися,
І давай туди жбурляти
Все, що попадалося.
На собак, що нерухомо
Край ями сиділи.
І уваги не звертали,
Кидали щосили.
Слоник здуру Колобка
Ледь туди не кинув,
Добре, що його спіймав
Вірний Буратіно.
А у небі бій точився
Жорстокий та грізний.
Врешті Айболить зловчився
І руку порізав
Вовкулаці скальпелем.
Той затиснув рану,
Однак кров між пальцями
Бігла невблаганно,
Як на гріх, на п’єдестал
Кілька крапель впало…
Спалахнула блискавка,
Значки запалали,
Щось внизу заворушилось,
Холодом повіяло
І здригнулася земля.
- Справдилось! Подіяло! –
Загорланив Айболить
Урочисто й радо.
Та одержав у ту ж мить
Копняка іззаду,
Від чого зверзився вниз,
На голови дітям.
(Буратіно з нього ніс
Потім ледве витяг)
Айболить відкинув всіх,
Щоб не заважали,
Розпростерся на землі
Біля п’єдесталу…
- О мій повелителю,
Даруй мені силу!..
  Вовкулака теж спустився,
Заховавши крила.
Тоня кинулась до нього,
Руку зав’язала,
Бо глибока була рана,
Кров не зупинялась.
І стояли всі, завмерши,
На яму дивились.
Із глибин її все ближче
Звуки доносились,
Мов щось звідти піднімалось
Страшне та велике.
Таких моторошних звуків
Не чули одвіку.
Жах, ще гірший, аніж холод,
Скував усе тіло.
Що там – навіть в Айболитя
Зуби цокотіли.
В голові його дубовій
Ворухнулась думка:
«Що, коли…» - та й розтяглася,
Як жувальна гумка.
Ну, не звик він думати!
Та йшлось до такого:
Що, як демон з’явиться,
Та не дасть нічого!
Переступить, та й піде,
Ще й прибити може:
Все-таки нечиста сила,
А не янгол Божий.
Усі ж інші навіть з місця
Зрушити боялись,
А оте з глибин страхіття
Усе піднімалось,
Шум все більше наростав,
Аж заклало вуха…
Раптом інший звук хлоп’ятам
Долинув до слуху.
Ніби плюскотіла річка,
Чи струмочок невеличкий.
Невеличкий, та стрімкий,
Схожий на потік гірський.
Наростав тепер цей плюскіт,
А той звук – заткнувся.
Зрештою могутній клекіт
З-під землі почувся,
Схожий (ви мене пробачте
За нечемну фразу)
На змивання гігантського
Супер-унітазу.
(Треба ж було так сказати!
Буде цензор гнути мати)
За хвилину все затихло,
Мов клас на канікулах.
Айболить дививсь на яму,
Ще чогось очікував.
Чорні пси, як по команді,
Разом піднялися,
Й по брукованій дорозі
Вдалеч подалися,
Лиш світились їхні очі…
Скоро зникли в пітьмі ночі.
…Айболить іще лежав.
Колобок з ним поруч став.
(Ну, не те, щоб зовсім поруч –
Близько, та щоб не дістав)
Каже: - Плачу і ридаю
Від кінця щасливого!
Я ж казав – ти тільки гнома
Визвеш матюкливого!..
  Тільки доктор простяг руку,
Шукаючи каменюку,
Як вилазить…гном із ями,
Мокрий, аж вода струмками.
Хлопчики його впізнали –
То був гномів ватажок.
Привітались, аж тут знову
Загорланив Колобок:
Викликав усе-таки!
А я здогадався:
Як одного викинули,
То другий зостався!
Що їм тут робити вдвох?
А чому ти мокрий, лох?
  Білий слон усім присутнім
Зробив добру ласку:
Ніжно Колобка засунув
В його власну каску.
Гном пішов, перечепився
Через Айболитя,
Пробурчав: - Ач, розвалився,
От старе лахміття!
Чом я мокрий? А ви ж чули,
Відчиняв заслона! –
Підійшов до Айболитя: -
Вставай, охламоне!
Думаєш, як серед гномів
Ти знайшов бандита,
Так тепер ти нас усіх
Зможеш обдурити?!
- Ой, а що то був за гном? –
Почулося ззаду.
- Та…колись його прогнали
Із печер за зраду.
Ще за мого дідуся,
Сотні років тому.
Думали, його нема вже
І на світі цьому:
Так, ми довго живемо,
Та всьому ж є межі!..
Уставай, тобі кажу,
Розвалився, лежень!
  Айболить би й радий встати,
Та не було сили,
Й вигляд мав – мабуть гарніших
Кладуть у могилу.
Він як впав, то знов набув
Людської подоби,
І в очах – лиш порожнеча,
Ні болю, ні злоби.
- Ну, і що, вельмишановний,
З тобою робити?
Може, тебе осиковим
Кілком пришпилити?
  Буратіно обізвався:
- Тут уже я постарався:
Він на ніс мені звалився…
- Ось чому без сил лишився!
Та, мабуть, ти носа
Висмикнув одразу?
- Так!
- Якби ще потримав,
Він би вмер, зараза!
Що тепер із ним робити?
- Спитай вовкулаку! –
Колобок з своєї каски
Глухо проварнякав.
  Вовкулака сидів далі,
Затиснувши рану,
І було одразу видно,
Що йому погано.
Мов не чув нікого, довго
Довелось чекати.
Врешті вимовив: - Не треба
Нікого вбивати…
Повторив слова ці двічі,
Набік повалився,
Витягся, заплющив очі
І не ворушився.
Санітарка скрикнула:
- Не смійте вмирати! –
І скоріше кинулася
Вогнище збирати.
Хлопці їй допомагали.
Айболить десь дівся,
Мабуть, як ніхто не бачив,
У підвал спустився.
Так про нього всі й забули,
Нема – і не треба.
От уже і полум’я
Шугнуло у небо.
Усі грілись – ніч холодна,
Мокрий гном сушився,
Вовкулака так ні разу
Й не поворушився.
Хлопці гулі рахували
(Їх було чимало)
Пончик мовив: - Слухай, гноме,
Як воно так стало?
  Гном поважно відповів
(Мокрий, та солідний):
- Там за парком, трохи далі,
Ні, звідси не видно,
Була церква знаменита,
Років тому з двісті,
А за нею – потічок.
Так до того місця
Ішли люди звідусіль,
Прагнули зцілиться.
Бо казали, що свята
В потічку водиця.
Чув я, зцілення були,
І було чимало.
Після ж революції
Церкву зруйнували,
Потічок засипали –
«Опіум народу»…
То ми йому під землею
Зробили прохода.
А тепер, як таке діло,
На заслін його закрили,
Щоб скопилася вода…
Довго поясняти.
Як наблизилась біда,
Побіг відчиняти
Я заслона. І успів
Якраз дуже вчасно:
В унітаз ту погань змив!..
- Ну, тепер нам ясно! ;
- Воно б, може, й не вилізло –
Закляття ж наклали,
Та підстрахуватись треба!
  Тоня запитала:
- А чи можна того Духа
Викликати знову?
- Оту погань?!
- Ні, жерця,
З ким вели розмову.
- Чого ж, можна… Я якраз
Це зробить збирався.
Та зараз і викличу. –
Гном з землі піднявся.
Сунув руку у кишеню,
Витяг звідти щось сушене,
(Правда, мокре) і закинув
У вогонь. У ту ж хвилину
Золота знялась заграва,
Й на тлі золотому
Хлопчики жерця впізнали
Фігуру знайому.
І тепер тільки змогли
Як слід роздивиться –
Чоловік в химерних шатах,
Років десь на тридцять.
  Гном промовив: - Ну, привіт!
Швидко ти сьогодні!
А то вічно – не дозвешся.
Тут  глибин безодні…
- Знаю, бачив. І скажу:
Добре ти придумав.
Що закляття не поможе,
Я і не подумав, -
Вийшов з вогнища, пройшовся,
Глянув на всі боки: -
Як же тут змінилося
Усе за ці роки!
Не сказать, щоб стало кращим,
Та, одначе, добре.
Ну, привіт вам, хулігани,
Витязі хоробрі
В майбутньому. А поки що
Кінчайте біситись,
А ідіть до школи краще,
Починайте вчитись.
  Буратіно так скривився,
Ніби з’їв кислицю,
І сказав: - Мені ця школа
Вже в кошмарах сниться!
«Йди учися! Йди учися!» -
Всі твердили теє.
Я й пішов… В Країну Дурнів
Втрапив через неї!
І не певен я, що втік
Із країни тої,
Бо один принаймні дурень
Бігає за мною.
От що школа натворила!
Не ходіть – не буде діла.
  Пончик мовив примирливо,
Щоб не вийшло сварки:
- Але ж зараз канікули.
  Жрець до санітарки
Підійшов: - Привіт, онуко!
Як тебе хоч звати?
- Тоня. А скажіть, чому?..
  Той не дав сказати:
- Ти – нащадок мій прямий
В поколіннях сотих.
Прийде час, коли цілющим
Буде сам твій дотик.
Ти ще просто молода.
Рід наш силу має…
  Та слухала нетерпляче,
Зрештою питає:
- А чи можна ще його
Якось врятувати?
- Вовкулаку? Ну, даєш!
От вже ці дівчата…
То подай їм зірку з неба,
То зимою літа…
- Так чи ні?!!
- Ну добре, добре,
Не дивись сердито.
Тільки ти скажи, навіщо
Оце тобі здалось?
  Колобок хихикнув збоку:
- Вона закохалась!
  Пончик його під футболив,
А Тоня мовчала
І від себе додавати
Нічого не стала.
Сумно жрець розвів руками:
- В прабабусь вдалася…
Звідки, думаєш, ця сила
У роду взялася?..
Та розповідать не буду,
Тому що тут діти.
Що ж, я спробую, та мусиш
Мені підсобити.
Заодно й навчишся трохи
Чути свою силу.
Зараз вже того не вміють,
Що колись уміли…
А ви – швидко у ліжечка,
Час давно вже спати.
І прошу, заради Бога,
Нам не заважати.
  Розпрощались і пішли
Вп’ятьох у палату,
Тільки гном зостався – гілля
У вогонь кидати.
Адже знали, що не слід
З духом жартувати.
Правда, з ординаторської
Усе ж подзвонили
Алексові – довго-довго,
Поки не збудили.
Лохом обізвали
І трубку поклали,
А вже через п’ять хвилин
Усі міцно спали.
*     *     *
Перші промені ранкові
На росі тремтіли,
А вже гості із палати
Гостей проводили.
Буратіно й Колобка
Вишпурляли з ганку:
- Як побачить медсестра –
Дасть вам прочуханку.
Слона білосніжного
У вікно жбурнули…
Як живете ви в тім місті,
То, можливо, чули.
Ні, іще не треба плакать –
Слоник не розбився:
Вчасно замахав вухами,
Коли пробудився.
Заревів сиреною
Слоник з переляку
Та над містом полетів…
Хтось це добрим знаком
Називав, та всім хвалився,
Хтось зарікся пити,
Та була в той день в психушці
Черга – не злічити.
Словом, весело було.
Та ще веселіше
Стало, коли дід зайшов:
- Новина, скоріше!
У лікарню нашу
Прем’єрша прибуде!
То усе там чистять, миють,
Прибирають всюди.
- А коли?
- Та десь в обід.
- Ну, спасибі, любий дід!
На честь гості дорогої
Ми влаштуємо такої!..
- Ні, Батончику, не треба:
Не сором лікарню й себе, -
Мовив Пончик. Дід пішов,
Тоня прибігає:
- Слава Богу, що застала!
Скоро завітає!..
- Знаєм, знаєм – Юля!
Ну буде їй…
- Головлікар вас велів
Замкнути в палаті!
То зайшла я попередить,
Або й заховати.
- То вони отак?! А я вже
Думав виправлятись,
Кинуть хуліганити,
До школи податись! –
Скрикнув пончик.
- Знаєш, друже,
Ми це заслужили:
Скільки наших витівок
Тут усі терпіли!
Скажи, Тоню, як там друг наш,
Живий чи…не дуже?
- Слоник? Пролітав над містом,
Гепнувся в калюжу.
- Та не слоник! За слона
Я б не хвилювався.
Ти скажи, як вовкулака.
Чи живий зостався?
- Який іще вовкулака?
Я таких не знаю.
Якщо ви про Ярослава –
У дворі чекає.
- У дворі? Так там же сонце! –
Хлопці глянули в вікно:
Так, стоїть – знайома постать,
Та не схожий все одно.
Він чи ні? Нормальний хлопець,
Навіть симпатичний.
Із лиця знайомий вираз
Пропав демонічний.
Сонцю усміхається,
Хоч блідий не в міру.
(Ще на сонечку не встигла
Засмагнути шкіра)
Забинтована рука,
Крил нема і сліду.
- Добрий ранок, вовкулако!
- Заходь нас провідать!
- Ой, ви там? Обов’язково
Прийду, обіцяю,
Та пізніше – Тоня вийде,
Я її чекаю.
«Вона в нас!» - хотів Батончик
В вікно закричати,
Озирнувсь – її немає,
Вийшла із палати.
До дверей – замкнуті двері.
Отже, ждуть візита.
Пончик вилаявся тихо:
- От ще паразити!
Гей ти, слухай, вовкулако,
Ти там не тиняйся,
А у морзі, або ще десь
Краще заховайся.
- Це ж чому?
- Тому що зараз
Сюди завітає
Твоя краля з Києва…
- Справді?! Що ж, тікаю.
Скажіть Тоні – буду в морзі.
Стійте, зачекайте:
Їй про кралю з Києва
Не розповідайте!
- Розумієм! Про таке
Не варто балакать!
- Ну, щасливо, вовкулако…
- Вже не вовкулака!
- Вибач, ми за звичкою.
- Потраплять на очі
Своїй «кралі київскій»
Я більше не хочу.
Бо якщо впізнає –
Живцем поховає!
- Ти тікай, бо хтось сюди
Он уже чвалає.
  Як до моргу той пішов –
Гномика побачив.
- Ось ти де! Ледве знайшов.
Вже гуляєш, значить?
А тобі наш ватажок
Прислав привітання
Й масть цілющу – ось, держи!
І ще запитання
По дорозі задавали
Вовкулаки, що з підвалу:
Ти, якщо тут проживаєш,
Чом до них не завітаєш?
- Міг і сам би їм сказати,-
Чи тебе учити! -
Що такого вовкулаки
Більш нема на світі.
  Гном подався до підвалу,
Ярослав – до моргу.
Гном зайти до упирів
Вважав своїм боргом.
- Ну що, бачив ти його?
- Та оце від нього.
- Справді? Він нам передати
Не просив нічого?
- Передав, що вже його
На світі немає.
- Отакої! А де ж він?
- Під сонцем гуляє.
- Якщо так, то його й справді
Мабуть, вже немає:
Максимум за півгодини
Сонце доконає…
Що ж його на це штовхнуло?
Мабуть, збожеволів:
То він проповідь читав,
А тут он що скоїв!
А такий був молодий…-
І всі заридали.
  Сльози стримуючи, гномик
Кинувсь із підвалу.
Серед гномів велемудрих
Теж лохи бувають.
…А в лікарні біганина,
Прем’єршу вітають.
Бідні Пончик і Батончик,
Сидять, як у клітці:
Довго-довго, цілу вічність,
Хвилин аж із тридцять
Часом, правда, по мобілці
Алексу дзвонили,
Лохом його обзивали,
Та це надоїло.
Он лежить відмичок купа
У кутку палати,
Але добросовісно
Вирішили ждати,
Щоб лікарню не соромить.
Правильно зробили:
Під дверима санітари
Конвоєм ходили.
Час від часу до дверей
Слухати підходили:
Стежили, щоб хлопчики
Знову не нашкодили.
І тому візит прем’єрші
Проходив у мирі.
Їй сподобався малюнок
На стіні в сортирі.
;;
Думала, що Пікассо,
Навіть похвалила…
(Це ж капосна санітарка
Навмисне не змила)
Як себе й впізнала –
Виду не подала.
  Аж раптом таке виття
Донеслось з підвалу!
Що це?! Стали виясняти,
Ось доповідають:
- Упирі по Вовкулаці
Поминки справляють –
Скінчив життя самогубством
Бідний вовкулака,
Покусав його, напевне,
Скажений собака!
Та чомусь почервоніла
І візит свій завершила.
  Всі полегшено зітхнули –
Обминуло лихо!
Хлопців зразу відімкнули:
Ті сиділи тихо,
Кожен на своєму місці,
Усміхались мило.
Всі за гарну поведінку
Хлопчиків хвалили,
Дякували й цукерками
Щедро пригощали…
І не знали, бідолахи,
(Й добре, що не знали!)
Куди хлопчики дзвонили,
Поки замкнені сиділи.
Якби знали, то не стали б
Самих замикати,
А дозволили б краще
По сходах гасати…
Обдзвонили «жовту пресу»
Всю – усі видання,
Всім передали з лікарні
Свої привітання,
І передали, що в Юлі
Перуку украли
(Це зробить хотів Батончик,
Та йому не дали),
Й причепили на самий
Вершечок телевежі,
Щоби бачило все місто,
А видно й за межі.
І у Київ подзвонили,
І новим міністрам.
І в серйозні видання
Відомим журналістам.
Тож на завтра… Але Бог з ним,
Завтра буде потім.
Поки що залишимо
Цих двох обормотів.
…Санітари в морзі пляшку
Нову розпочали,
Тут до них з закускою
Двоє завітали
Санітарів із психушки.
Їм також налили.
І один з них заговорив,
Коли все допили:
- Ну до нас і пацієнта
Привезли одного!
Скільки років тут працюю –
Не бачив такого!
Бачив я Наполеона,
Баха, Пушкіна, Нерона,
А цей каже – уявіть –
Що він – лікар Айболить,
Зігнаний із п’єдесталу,
Що під деревом стоїть!
Не змогли зробить укола –
Всі голки ламаються!
Втім, таке в психіатрії
Іноді трапляється.
Виламав він грати
І двері палати –
Оце сила, ми вшістьох
Не змогли вдержати!
Вирвався – й до п’єдесталу,
Аж там вгамувався.
Та назад себе відвести
В палату не дався.
Ми його і так, і сяк –
Пам’ятник я – й баста!
- Ну і хай собі стоїть!
- Та нехай, будь ласка!
Зав відділенням наш так
І розпорядився:
Хай стоїть собі хоч цей,
Якщо той ушився!
- Так то, може, він і є?
- Та ні, хоча схожий.
В нього ікла – вовкулацькі,
Розірвати може!
Очі вирячені – о!
Ще й…- він хитро глянув,
Щось тихенько проказав –
Сміх у морзі грянув.
- Нам його в відділення
З міліції здали,
Думали, що маніяк,
Тому й упіймали.
От тепер він там стоїть,
В гамівній сорочці,
Окулярами закрили
Вирячені очі.
Щоб прикрити ікла –
На нім маска ватна,
Ну а…решту заховали
Під білим халатом.
- Оце пам’ятник! – регочуть
Інші санітари –
Будуть всім тут по ночам
Снитися кошмари.
*     *     *
Радість! Радість у лікарні! –
Видужали хлопці.
Принесли їм виписку
В золотій коробці,
Ще й синьою стрічкою
Її зав’язали.
Цього дня щасливого
Хлопці також ждали:
- О-ой, як нудно тут лежати!
Коли ж ми поїдем
В гості, за цукерками,
До баби із дідом?..
  І прийшов цей день щасливий!
Усім персоналом
Дивилися, як хлопчики
Речі пакували.
Їх там було небагато.
- А до баби з дідом
Чесне слово, я не знаю,
На чім ми поїдем.
- Дуже жаль, розбилася
Наша колісничка.
- Он, поглянь, в кутку труна
Стоїть невеличка.
Чим вона тобі погана?
В неї ж є колеса.
…З «вольво» вставили сидіння,
Руль – від «мерседеса».
А колеса, як ми знаем,
Із ДАІ машини.
(Це було єдине, що
Від дрички лишилось)
- То кого ж нам запрягти?
- Буде слоник знов тягти!
- Так, як того разу?!
Ну його, заразу!
- Щоб не сталося біди
В дорозі далекій,
Слід користуватися
Пасками безпеки!
Ось, держи.
- Ти де це взяв?
- На автостоянці.
  Головлікар – до вікна:
- Ах ви ж голодранці! –
Та продовжувать не став.

  Хлопців проводжати
Усі вийшли, навіть хворі,
Всі, що змогли встати.
У декого навіть сльози
На очах блищали…
Вийшли й Тоня з Ярославом,
Осторонь стояли.
Буратіно з Колобком
Заявились також.
Колобок серйозний був,
Навіть не патякав.
- Прощавайте, вірні друзі,
Ми вас не забудемо! –
Каже Тоня. – Що б не сталось,
Пам’ятати будемо.
- Ну, до чого ця скорбота? –
Каже їй Батончик. –
Життя довге, світ тісний –
Побачимость точно!
Ще колись сюди потрапим,
Все в житті буть може…
  Всі медсестри в один голос:
- Не приведи Боже!
  Слоник впрягся в «колісничку»,
І – дорога кличе!
Всі руками вслід махають
Та здоров’я зичать.
Як проїхали ворота,
Хлопці разом встали:
- Всім спасибі! На все добре! –
Хором закричали,
Білий слоник засурмив
Водночас із ними,
Та іще й залопотів
Вухами своїми.
І в цю ж мить оте крило,
Що на знос, упало!
Гуркіт був – не передати,
Курява стояла
Отака, як на картині
«Загибель Помпеї».
Всіх накрило білим пилом,
А кого й землею.
…І хлопчики тут були
Аж ніяк не винні:
Це вже гномам заманулось
Помогти людині.
Але матом крили хором
Наших друзів, звісно.
А коли вляглася трохи
З пилюки завіса,
Хлопців там вже не було,
Утекли, бо знають:
Хто б там не був винуватий –
Їм накостиляють.
Головлікар штукатурку
Отрусив з халата:
- Добре, хоч поїхали!
Невелика плата…

Епілог
Ось так хлопчики в лікарні
Здоров’я зміцнили,
І лікарня залишилась
Здебільшого ціла.
А руїни після того
Довго розбирали,
І уламками ту яму
Усе засипали.
Засипали, засипали,
Скінчились уламки,
Потім везли вантажівки
Породи та шлаку…
Ледве-ледве засипали –
Тиждень все возили.
А потім на тому місці
Джерельце забило.
І тепер туди народ
Іде чередою –
Умиваються водою,
Беруть із собою:
Знали всі Петра Хоменка,
Що туди звалився
І, водиці наковтавшись,
Від язви зцілився.
Діда з третьої палати
Баба там скупала,
І лягати у лікарню
Більше не пускала.
Пам’ятник на п’єдесталі
Хоч вів себе тихо,
Та все ж його прив’язали,
Щоб не сталось лиха.
Та пов’язку із обличчя
Хтось стягнув для себе…
Дражнять: пам’ятник вампіру!
Так йому і треба.
А той, справжній Айболить,
Що блукав по сходах,
Іноді, як місяць повен,
Іще й досі ходить.
Підійде до п’єдесталу –
І скоріш ховається,
Бо пам’ятник це не любить,
Ікла шкірить, лається.
Санітарка на лікаря
Усе ж поступила:
Хлопці, коли від’їжджали,
Їй грошей лишили.
Та знайшла вона ті гроші
Вже після від’їзду,
Коли сунулася якось
У свою валізу.
Буратіно з Колобком
Дуель влаштували,
Після чого у ту саму
Палату попали.
На мечах була дуель,
Вкрадених з музею,
А продовжилась в лікарні…
Та годі про неї.
Хлопчики до діда й баби
Їхали щасливо…
Та про це уже писати
Можна детектива.