Сказка для дорослих

                Сказка для дорослих
                хлопчиків та дівчаток
      
          Жила собі-була дівчінка десь приблизно 40 рочків.Вона мала , начебто, все, що потрібно  для життя та щастя - здоров’ячко, сім’ю, донечку, рідних, роботу,  дім,  друзів , почуття гумору, світлу віру в добро, в людей,в майбутне.І здавалося, що так буде завжди...

        І раптом (як завжди буває в казках) у дівчінки сталося лихо: тяжко захворіла її матуся.Довге та важке лікування , але все ж таки матуся пішла з цього життя.Коли це стається з іншими,ми завжди думаємо та говоримо : «Що ж поробиш,треба жити далі, життя продовжується...»Але собі самому чогось ці слова мало допомагають.

     Дівчінка довго сумувала та плакала за мамою; за своїм почуттям дитинства, в яке вона вже ніколи не повернеться,але завжди буде пам’ятати; за почуттям рідної домівки – невеличкої батьківської хати  ,але вона здається краще усих палаців миру ; за тим сімейним колом, коли уся родина збиралася разом – сиділи, балакали, співали,маленькі дітки кругом бігали, раділи якоюсь світлою радістю, і радість та була одна на всих, але її вистачало... А головне ,дівчінці просто було дуже боляче, страшно , і все ж таки незрозуміло – та як же жити тепер без мами?

         Вона,ця дівчінка,буде пам’ятати завжди своїх, тепер вже покійних, батьків та дякувати їм, тому що інакше її  ( перлини єволюції, красуні, розумниці) просто не було б на цьому прекрасному світі . Батьки подарували їй не тільки життя, але й свою любов, любов до рідного краю, до співу пташок і роси вранці на траві,до квіточок і ластівочок, до всього, що дарує нам Господь.

        А який матуся готувала борщ!Та такого наваристого, запашного, добрющого кубанського борщу немає більш ніде у світі, ні в якому, самому дорогому , ресторані , його не купиш.А ще раніше - який старенька бабуся пекла домашній хліб...Та той хліб з сливовим варенням та теплим домашнім молоком – немає на світі і вже не буде для дівчінки добрішої страви!

       Та тільки поховавши матусю, дівчінка по справжньому зрозуміла, що вона втратила – скільки б років тобі не було, який би дорослий, багатий, розумний, сильний ти не був – тобі завжди буде потрібна мамина лагідна посмішка, ласкаві матусини руки, що завжди допоможуть,пожаліють, погладять по голові – і наче вже легше, наче вертаешься в дитинство ,те щасливе время, коли ти був маленький, беззахісний,але такий радісний...

        І хоча дівчінка жила далеко, додому до мами приїзджала погостити та провідати рідко, але це давало дівчінці такий заряд добра, любові, ніжності, сили жити та усміхатися людям, що це дуже її підтримувало  та давало їй наснагу та натхнення  до слідуючого приїзду.А тепер слідуючого разу просто ніколи вже не буде.Є і гроші, є і час – але...Ні до кого.Немає мами.

         Дівчінка знов сумувала та плакала за матусею, а потім одна добра людина сказала – «Ти не плач, плакати не потрібно, душам наших близьких на тому світі наших сліз не треба, а треба поминати їх, світлу пам’ять про них берегти та нашим дітям передавати,благодарити їх за все, що вони зробили для нас.Вони ж звідтіля дивляться (хай, й інакше, це ж тільки душі ) на нас, і радіють, як радіємо ми, і сумують, як нам сумно...»

       Тож любіть, поважайте, шануйте своїх батьків, та й усих своїх предків – без когось одного з них не було б і вас, і нас, і країни зараз.

      Вот и сказочке конец, а кто слушал і понял – молодец.





                Ас-ко-Та