Абонент временно недоступен

Миниатюра  “На  даний  момент  абонент  не  може  прийняти  ваш  дзвінок.”  (на  украинском  языке)
Автор – Ольга  Приходько. Украина,  Днепропетровская  обл.


                ****
       Статья опубликована в газете "ТН-ЭКСПРЕСС" №16/662 от 22 апреля 2010 года.       (г.Павлоград, Днепропетровская обл.)

                ****
    Cвітлої  пам’яті  любої дружини, мами, доньки, сестри, невістки
                Пиріжок Анни Іванівни.
                ****   





“На  даний  момент  абонент  не  може  прийняти  ваш  дзвінок. ”






“Как  у  облака  на  краю,
Вспоминаю  я  речь  твою.

А  тебе  от  речи  моей
Стали  ночи  светлее  дней.

Так  отторгнутые  от  земли
Высоко  мы,  как  звезды,  шли.

Ни  отчаянья,  ни стыда
Ни  теперь,  ни  потом,  ни  тогда.

Но  живого  и  наяву,
Слышишь  ты,  как  тебя  зову.

И  ту  дверь,  что  ты  приоткрыл,
Мне  захлопнуть  не  хватит  сил.”

                (А.Ахматова.)




      “На даний момент абонент не може прийняти ваш дзвінок…”      

        Ця  набридлива,  монотонна  фраза,  без  будь-яких   емоцій,  безжалістно   лунала  в  мозок  пострілом,  від  якого  неможливо  сховатися.  Відчай  і  туга  нестепним  болем  пронизували  все  єство.  Хвилини  розпачу,  які  щемом  підпирали  з  горла, виповзали  на  білий світ  солоною  сльозою, - безжалістний емоційний  злам  заставляє  плакати  навіть  чоловіків….  Де  сховатися  від  набридливих,  непроханих,  нестерпних  запитань  знайомих  та  друзів?!  В  те,  що  все  закінчилось, - він  не  вірив  і  досі,  і  в  якійсь  нестямі,  несамовитому  пориві  все  повернути  назад,  знову  і  знову  набирав  знайомий  до  болю  номер.

       “Замечательная  пара”, -  так  було  зазначено  у  стартовому  пакеті, який  вони  з  дружиною  не  так  давно  придбали.  Він, - високий,  кремезний,  статний  і  привабливий; вона, - тендітна, струнка,    невисока  на  зріст,  як  з  казки  про  Дюймовочку і  така  ж   вродлива,  як  казкова  красуня.

       Ця  назва  стартового  пакету,  так  ємко,  всеохватно  і  правдиво  визначила  і  окреслила  коло  навколо  них,  що  біда,  яка  увірвалася  в  їхнє  життя  крізь  цей  оберіг,  не  давала  змоги  все  осмислити  і   бачити  навколишній  світ. 
       В  пам’яті  весь  час  спливали  спомини про спільне  життя, напливали  одне  на  одне, як  у  калейдоскопі  дитинства  і  тут  же  змінювалися  іншими,  викликаючи  емоції,  які  тепер  були  з  таким  гірким  присмаком  від  втрати коханої  людини.

         …Ось  перше  знайомство,  а  з  ним  і  несамовитий  спалах  кохання. Ще  неповнолітньою,  вона  переступила  поріг  його  оселі,  ставши  дружиною.  Згодом  з’явився на  світ  плід  їхнього  неземного  почуття, -  жадана  і    кохана  дитина,  яку  вона,  не  знайшовши  кращого  імені  на  землі,  ніж  ім’я  чоловіка,  так  і  назвала…  На  вихованні  сина  було  зосереджене  подальше  життя  подружжя,  яке  умістилося  в  14  років.  За  звичай,  їх  можна  було  бачити  частіше  удвох,  і  завжди  рука  в  руці,  як  на  першому  побаченні.    Ні  добрих  приятелів  у  нього,  ні  задушевних  подруг  у  неї.

            Звичайна  сім’я  і  незвичайне  кохання.

            Відпустку завжди  проводили  сім’єю,  частіше  на  морі.  У вихідні  дні,  в  теплу  пору  року  любили  рибалити удвох.  Остання  поїздка  на  улюблене  місце  відпочинку  стала  роковою  для  неї.   “ДТП”, - як  сказано  сухим  язиком  протоколу,  а  за  ним  доля  молодої,  жінки.    Все  сталося  миттєво,  лише  якась  частина  мозку  немов  спалах  блискавки  вимовила  йому: “Все!”

         Горе  пригнічує,  нівече  долі.. Прірва безпорадності, розпачу  і самоти, в яку так жорстоко штовхнула його доля, - спустошила і поглинула його, як поглинає все на своєму шляху шалений,збурений селевий потік,залишаючи  після себе  пустелю, жах, пустоту…

         Снуючи,  як  примара,  як  радіти   сонечку  і новому  дню?!  Вона  пішла  з  життя,  коли  природа  навкруг    з  любов’ю  відчувала  подих  весни,- несамовито  буяли  пахощами  сади,  духмяний  запах  бузка  та  черемхи  п’янив  та  зворушував,  як  перший  поцілунок.  Через  декілька  днів,  земля,  мов  наречена  буде  уквітчана  розмаїттям  цвіту  конвалій  та  каштанів,  а  згодом   в  повітрі,  мов  таємний  дотик  всесвіту,  відчуватиметься  солодкий  запах  акації .  Спрямовуючи  погляд   у  безмежну  височінь,  з  його   вуст зривається  ледь  чутне: “За  що?”  Воно  схоже  на  камінець  кинутий   згори  у  безодню,  який  стрімко  летить  вдаряючись  об  уступи   урвища,  спочатку  з  силою,  поступово  затихаючи,  і  в  кінці   віддається   ледь  відчутним  ехом.  Ніхто  не  підказав  про  жах,  яких  очікував  на  них.  Він  би зробив  неможливе  для  неї, - викрав  би  цю страшну  миттєвість  у  вічності…

         …Він  залишив  назавжди  з  нею  її  телефон,  і  її  стартовий  пакет…  і  у  хвилини  душевного  зламу,  безпорадності,  розуміючи  і  абсурдність,  і  неможливість,  і  звичайне  безглуздя  цього   кроку,  коли  до  нестями  хочеться почути  рідний  голос,   ні  на  що  не  сподіваючись  розумом,  залишаючи  лише  серцю  право  на  такий  крок,  він  телефонує  їй…  бо  ще  так  ятрить,  так  кровоточить свіжа  рана.  А  та  монотонна  фраза,  ставши  йому  до  нестями  огидною,  звучить  безжалісно,  як  вирок: “На  даний  момент  абонент  не  може  прийняти  ваш  дзвінок ”. 

           Де  сховатися,  куди  подітися,  як  відбитися  від  цих   слів,  які  приносять  стільки  муки,    рефреном  відлунюючи  у  скронях  протягом всієї  доби,  заповзаючи  нестерпною  потворою  у  кожну  клітину  тіла?!  Це було щоденне – прокляте, нестерпне, жахливе катування… Іноді  йому  здавалось,  що  і  він  залишив  цей  світ,  повний  життя  і  заступів  у  інший  вимір… 

          Хто  підкаже,  як  жити,  як  дихати  не  думаючи  про  тяжку  і  непоправиму  втрату?!  Можливо  згадка  про  п’янку  любов,  щасливе  і  таке  коротке  подружнє  життя,    пам’ять  перед  дружиною  про   відповідальність  за  сина,   допоможуть   виповзти  з  тієї  прірви,  куди  його  штовхнула  ця  раптова,  трагічна і жахлива втрата  коханої,  здолати  це  випробовування  долі…

        …Ось  вітерець,  ледь  чутно  зворушив  неслухняну  чуприну,  а  йому  здається,  що  це  її  ніжні  пальці  ласкаво  торкнулися  його  чола,  а  разом  з  подихом вітру    повіяло  незрівняним  ароматом  цвітучих  весняних  пахощів, - а  він   відчув  її  улюблений  парфум;  промінчик  сонця  лагідно  і млостно  пробіг  по  пошерхлих   вустах…  і  це   так  схоже  на  її  поцілунок.   Це  симфонія  пам’яті,  вона  буде  з  ним  до  кінця,  бо  над  нею  час  не  владен.


             Ніжний спомин  про  кохану,  зворушливій  погляд  на  сина,  повітря  в оселі,  її  речі,  які   час  від  часу  натрапляють  на  очі,  її  усміхнений  погляд  з  фотографії, - все,  неначе  пронизане  якимось  неймовірно  тонким  її  подихом,  випромінює  щось  невловиме,  ефемерне  і в  той  же  час  дивовижно  живе,  невмируще, - чарівність  її  образу.