Супермаркет

Візок для продуктів повільно пересувався супермаркетом, що давало йому можливість осягнути усе навколо своєю тупою залізною основою, котра у людей зветься мозком.
Мозок візка казав йому – не бери стільки зайвого, в тебе буде пере навантаження, але той упертюх не слухав, продовжуючи долати тернистий, загромаджений отими неколісними речами шлях. А ці речі немов не помічали тої важкості візка і весело віталися одне з одним, кидаючи непотрібні фрази, аби хоч якимсь чином зірвати незручне мовчання.
А на біса їм здалося його зривати? Мовчання – це єдине, що давало візкові змогу залишитися живим і щодня чесно виконувати свою роботу. Як же він любив стояти серед таких, як він, німецьких, і вільно не чути нічого, окрім рідкого побрязкування ланцюгів, котрі сковують його. Так він за цей ґвалт не любив день.
Слава Богу, що супермаркет не цілодобовий – він би не витримав такого стресу.

Чорна Автівка припаркувалася недалеко від розсувних дверей супермаркету „Товар”. З її піжонського вигляду і далеко не такій вражаючій ціні цієї машини можна здогадатися, що власник явно не відповідає тому образу, в котрий він хотів би ввійти та не виходити звідти до кінця життя. Двері машини відкрилися, випустивши на волю тонку ногу у намащеному-перемащеному блискавкою чорному черевику. Штанина задралася до того більш-менш не катастрофічного положення, коли високо задерта шкарпетка ще якось вкриває ногу. За нею була відпущена і друга нога, що змусило штанину попуститися у своїх намірах присоромити ногу власника. Власне, все одно вона навряд чи б виграла у шкарпетки боротьбу. От нарешті показалося і тіло цього, виявляється, засмаглого і досить пристойного на вигляд брюнета. Його торс вкривав коричневий піджак, який зовсім не пасував до такого самого кольору широких літніх штанів, а тим паче до чорних черевиків. Не дивлячись на свій смішний вигляд, піжон з виглядом володаря світу почимчикував до дверей магазину.

     Молода жіночка, якій можна з вірогідністю до дев’яноста відсотків дати рівно 20 років, швидким  кроком просувається поміж купи людей з візками. Нащо сі візки? Навіщо брати стільки, скільки не здатен нести в одній руці? -  Правило №1 грабіжника. Це, мабуть, не найліпша тема для дебатів із своїм і без того розплавленим мозком. Мозок закипає, плавиться... У „Термінаторі2” йому, щоб відновитися, було необхідно всього декілька секунд, а в житті, – як мінімум, вихідні. Через цей її вічний поспіх, дівчина повсякчас навіть забувала зачісувати своє красиве довге волосся. Кольору пітьми, кольору смутку, кольору отого чорного джипа, що кількома хвилинами раніше нахабно зупинився прямісінько перед в’їздом у “Товар”. Дівчина поспішно взяла з холодильника пляшку „Фанти”. Слизька від розтопленого льоду пляшка легко вислизнула з її тендітних рук, але дівчина якось змогла подолати силу тяжіння, спіймавши „Фанту” методом затиску її між мізинцем та середнім пальцем та допомоги руці ногою. Так пляшка завмерла між її рукою та стегном. Тільки-но дівчина зробила два кроки уперед, як у неї врізався „Товарний” візок, вибивши з її рук усі товари, точніше – єдиний, перший серед списку, „Фанту”. Жіночка недбало кинула власникові візка „обережніше треба”, навіть не дивлячись на нього, а підіймаючи у цей самий момент пляшку з гидким безонатом натрію. Піднявши, нарешті, голову, вона побачила перед собою досить милого, проте смішного, чоловіка, який явно намагається бути кращим, ніж він є, і котрий так високо мірно споглядав її, немов він президент, а вона – м’ясо. Цей його погляд змусив жіночку змінити свій ображений вираз обличчя на здивований – „може, - думає, - зі мною щось не так?”. Вона швидко пробігла очами по своєму одягу і, не помітивши нічого дивного, знов перевела здивований погляд на цього клоуна:
- Можна поцікавитися: ви мене збили, образили, а тепер ще й дивитеся на мене таким поглядом, немов на мене попадало пір’я з вашої  півнячої макітри і я стала схожою на курку, - чому?
- Ох, вибачте, просто задивився, - відповів піжон, виставивши на показ бляху на ремені з написом D$G.
- Я така гарна? – грайливо спитала дівчина.
- В принципі, так, - яксь невпевнено промовив чоловік.
- Тоді цей принцип мені явно на на користь, - швидко відказала жіночка, дрібними, але швидкими кроками ідучи у бік кас, які знаходилися на іншому боці супермаркета.
Хлопець, швидко зметикувавши, пішов за нею.  Дівчина навмисно не звертала на нього уваги, але уже зрозуміла, що відбитися буде важко. Чоловік був наполегливий.
- Будьте ласкаві, як вас звуть, леді? – швидко спитав піжон, немов би боючись того, що жіночка просто не дасть йому договорити (а вона з характером).
- Анастасія, - абсолютно сухим голосом відповіла дівчина.
- Настя, гарне ім’я у вас! – трохи скрикнув піжон таким жіночним голосом, що й сам через секунду почервонів.
- Анастасія, попрошу, - жорстко відповіла вона і різко завернула в інший ряд продуктів, намагаючись відчепити цього набридливого придурка, немов Клінт Іствуд, чи хто там ще, у тих фільмах, скидуючи з даху своєї машини бандитів.
Але хлопець вправним і легко оминув своїм візком усі перепони у вигляді людей.
- Леді, я Серж – будьмо знайомі... – вишукано промовив до неї піжон, всміхаючись.
- Пішов у дупу! Я зараз викличу охорону, скажу, що мене переслідує якийсь придурок, і вони засунуть тобі твої дебільні туфлі туди, куди ти мав уже давно піти, поки я тобі усе це кажу! – знервовано, перелякано, дико викрикнула Настя.
- Гм, та ми з тобою тепер на „ти”? – радісно спитав, чи то констатував Серж.
- Чого ти від мене хочеш?! – її гнів зростав, перевищуючи шкалу настільки, що та зараз би вибухнула.
- Охолонь, АНАСТАСІЄ, просто познайомитися, - Серж глузливо передражнив її.
- Я не хочу з вами розмовляти, - ідіть.
От невдаха – подумав візок. Замовкни краще – і хоч на один, але все ж таки голос, стане легше мені. Навіщо оця тобі – їй таке як ти не потрібне.
- Ну, Анастасію, не позбавляйтй мене того шансу поцілувати твої ніжні руки, приємні, немов отой кашемір, що його згадують у рекламах пральних засобів.
- Ви мене не цікавите. Я вже давно вийшла з того віку, коли варто цікавитися хлопчаками, котрі натягають на себе висячі сорочки, приховуючи відсутність м’язів, тому ви з цим вашим піджачком, котрий ніяк не в’яжеться з брюками мене не цікавите, - сказала Настя, даруючи на його панталонам критичний погляд, і показуючи на них вказівним пальцем.
Серж зрадів – вона пом’якшила тон, отже усе вийшло. Візок безпорадно виконував свою роботу, тихо сміючись над піжоном.
- А хіба я приховую щось? – анічогісінько. Ти бачила, мабуть, моє авто – біля входу в магазин, - сказав Серж.
- Бачила – з вікна. І, чесно вам скажу: такі правопорушники, як ви, мене зовсім не цікавлять. Я не з тих, хто любить поганих хлопців.
- Добре, я можу бути хорошим, наприклад я можу перевести бабусю через дорогу і відзняти це на свій телефон, - Серж навмисно вийняв трубу за кілька тисяч гривень, щоб похизуватися нею,- а тоді переслати відео тобі, якщо, звісно, ти даси мені свій номер.
- Можете навіть не сподіватися, - Анастасія всміхнулася, як не дивно, - щиро.
Раптом почувся який звук брязкання – важкі лампи на стелі билися одна з одною своїми кришталевими прикрасами. Усі підняли голови. Тепер припинилося.
- Що це було? – знервовано спитала Сержа Анастасія.
- Незнаю, але можу запросити тебе на каву. Заразом і подумаємо, що це могло бути.
- Окей, але платите ви, - вона суворо підняла на нього очі, немов ображена дитина.
- Невже ти так розчарована у чоловіках?
- Я просто знаю життя.
Круглий столик не дозволяв Сержу посунутися ближче до неї, тож Анастасія навіть зраділа, що їй вдалося випити безкоштовної кави – якісь типу смішні розповіді Сержа її зовсім не турбували. Візок стояв збоку, тримаючи на своїй загартованій вагою спині з десяток кілограмів продуктів. Йому вже не було смішно – йому було нудно.
- Чому ти така неприступна, груба? – запитав Серж.
- Усе це ваше піжонство: туфлі, авто, желетка, навіть краватка, мене бісить. Хіба не можна бути простішим?
- Знову на ви? Я хочу виглядати добре для себе і людей. Цей стиль, доречі, подобається усім моїм друзям. Я як той Деніел Крейг. Вишукано і мужньо.
- Це смішно. Будьте таким, яким ви є, - уже розкутіше сказала Настя.
- Куди там вже...
Затягнулося мовчання.
Серж вже був подумав залишити її в спокої і піти, не продовжуючи це незручне принаймні для нього мовчання, але це зробили за нього. Серж відчув потужний поштовх знизу, – мабуть, не він один. Його сідниці автоматично відірвалися від стілця, а коли одна з тих алмазних ламп розчавила його супутницю, тонка лінія просочилася крізь його модні панталони. Він не вперше в житті помочився в штани, але так він не лякався ніколи. Піжон побіг у якийсь бік, відштовхнувши візок, що впав поряд з мертвою тушею – тим, що останні дві години було об’єктом обожнювання Сержа. Візок не злякався пустих очей Анастасії та лежав, лежав непорушно.
Серж відштовхнув чергову товсту тітку з свого шляху, оминаючи десятки трупів, котрі встелили підлогу досить рівномірно, так, як встеляють землю неглибокі калюжі наприкінці жовтня. Він пнув перший візок, другий візок, третій... І усі вони ображено споглядали в його бік, лежачи на землі, колесами догори. І якою щирою та нестримною була їх радість коли Серж, збитий з ніг великим, товарним візком супермаркета, впав долілиць. „СТРАЙК!”.
Хвилини забуття промайнули в голові Сержа – він побачив усе: як вибив з рук Насті „Кока-колу”, чи „Спрайт”, чи що там? Побачив охорону, якою вона трохи зуміла його залякати, але його штани тоді лишилися сухими, побачив каву, яка пізніше лежатиме на одному рівні з псевдо-кришталем, чи алмазом, і це буде справедливо, бо ця дешева кава – така ж підробка, як і дорогі камені на лампах, побачив, як товсті тітки біжать до виходу, перекритого важкими балконами другого поверху магазину, побачив психа, котрий застрелив з револьвера збентеженого хаосом директора „Товару”, побачив багато іншого. Варто лиш закрити очі.
Скільки часу пройшло з тої миті, коли він впав, вдарившись головою об касовий апарат? – Серж не знав.  Знав лише, що небагато, бо, відкривши, очі, побачив ще того лисого мужика, що він промайнув перед падінням – той не встиг далеко добігти. А потім Серж побачив стелю – десятки блискучих очей наближались до нього на чолі з дерев’яною основою – зловіщим колом смерті. Серж обмочився вдруге і зник під багатотонною лампою, що вона його розіп’яла своїми алмазами.
Люди бігли, кричали, стогнали, ридали, але чутно їх було все менше, бо люстри не закінчувалися, як і довжелезні височенні стелажі з ящиками напівфабрикатів, солодощів, овочів, канцтоварів та іншого. Отже, люди страждали. Жах.
Все затихло. От кайф. Вперше візкові так пощастило – він лежав поряд з трупами бармена, Анастасії, офіціантки, лежав у калюжі крові та насолоджувався тишею.