Там, де вулицы не мають назв

Там, де вулиці не мають назв або Між трьох світів на полі бою.
Сон уві сні. Пісок не просто підігріває обличчя, а синім вогнем палить його. Синій вогонь. Єдине, що тут є синє, а все інше червоне, жовте, живе, але таке мертве. Цей вогонь виривається з піску у різних місцях, а він повзе і молиться, аби наступне «виверження» не відбулося під його обличчям. Але вони відбуваються і саме там. Обличчя горить, а встати на ноги немає сил. Ні, не так: вони є, але він ХОЧЕ падати, бо так легше терпіти. Так здається...
Вогонь раптом зникає! Так!.. Спереду з’являється дивна тінь. Жива істота, але це не привід для радощів, а мотив для... Леза. По периметру площі, на який він лежить, з’являються леза. Вони їздять по колу, щоразу зменшуючи радіус. Скоро вони дістануться центру, а в центрі... Хто б міг подумати? Він.
Мара. Прокинувся. Пішов до столу. Поставив чайник закипати. Як щодня. Насипає в тарілку пластівці, але забагато, бо задумався про сон. Висипає пластівці назад у коробку. Знов забагато. Сміється. Заливає кип’ятком те, що є і нехотя сідає за дерев’яний стіл. Їсть.
Маленькі чоловічки радості катапультуються на землю променями сонця. Їх місія – принести щастя в кухню . Чоловік їсть, а вони мають змусити його посміхнутися. Та чомусь вони врізаються у вікно і падають на гарячу землю без тями. Ніхто не знає чому, але чоловічки мали б магічним чином робити дірки в склі, пролітати в них, після чого дірки зникнуть.
Чоловік сумно звів погляд з пластівців на виделки. Виделки та ножі, що стоять в закутку його кухні, створюють неймовірно моторошну атмосферу. Закуток бо темний, а поруч – обділений увагою сонця коридор. Важко сидіти спиною до цього коридору, бо тоді чекаєш, що ця сама виделка у будь-яку секунду ввійде в артерію, чи ніж – у спину. А сидіти до нього обличчям – ще страшніше, бо навіть те яскраве, але таке нікчемне сонячне світло, замінить власна тінь. І настане темрява. Мара...
Реальність. Вибухи. Постріли. Крики. Стогін... В одне важке слово «Війна» вони зібралися. Відчайдушна боротьба за життя. З’їдені собаки Ленінграду чекають десь високо-високо, аби помститися канібалам. Канібали, за що ви воювали? Собаки стають вовками, чекають усіх солдатів у кожному «влучному» патроні кулемету. Від цього смерть стає вдвічі страшнішою. А солдат повзе і думає про виделки, не про собак, але це тому, що ще рано... Скоро будуть і собаки.
Мара. Необхідно скоріше покинути цю моторошну кухню. Він вийшов на вулицю, зробив кілька кроків уперед. Нікого немає: лише пісок здіймається легким вітерцем. І сонячно. Якась атмосфера дикого заходу.
Пішов по пустій вулиці поміж пустих магазинів. СТОП! Що це за звук? Невже хтось іде?! Він різко розвернувся, очікуючи побачити бандита з виделкою в руці, чи, того гірше, вовка, але позаду котилося звичайнісіньке перекотиполе. Чоловік відчув радість і розчарування від того, що це був не вовк. Нічого страшного.
Нікого: тільки він та пісок. Наодинці. Дуже довго можна так іти, тому чоловік поступово починає вглядатися у магазини, двори. Тим не менш, нічогісінько не видно. Дитячі гойдалки похитуються та трошки поскрипують. Так жалібно. Та дітей нема, немов ще секунду назад вони були, а тепер чомусь нема... Що за чортівня?
Реальність. Повзе... Кидається в окоп. Роздроблені автоматними чергами ноги, скалічені руки, скривавлене лице – усе болить. Неймовірний біль. Мабуть, настав той страшний момент, коли з’являться вовки. Екс собаки, можна сказати. З’являться обов’язково, але не зовсім тут, а там, де їм безпечніше, де немає танків, що можуть їх підірвати, немає кулеметів, там, де їхня стихія – самотність, беззахисність жертви, де вони не просто зможуть роздирати його на шматки, а робитимуть це надзвичайно спокійно... Не переймаючись тіканням годинника, що той висить на об’їденій лівій руці жертви. Там, де ці вовки, страшно. Там смерть. Там вікна міцні, магазини пусті, а вулиці не мають назв. ТАМ – людська свідомість.
Мара. Дивна тінь за формою нагадує людську. Ця тінь дуже швидко зникла за кутом, який являє собою вітрину магазина іграшок. «Кому тут ці іграшки потрібні? Пустим гойдалкам?». Герой щосили побіг туди. Воно й не дивно, бо тут ніколи не вдавалося зустріти живу істоту, окрім... Людина десь зникла. Мабуть, в одному із приміщень, бо пройти цією довгою вулицею вона так швидко не встигла б.
Сонце продовжує обпікати обличчя. Те вже позбулося всього поту, який мало в собі. Стерв’ятники сміливо сідають на високовольтні проводи. Ні, не тому, що вони такі хоробрі, просто навіть в сих завжди напружених артеріях вже не біжить кров, себто струм. Чоловік, змучений, збирався вже відкрити двері магазину, на яких висить подертий плакат макаронів,  як завмер. «Не можна». Там вовки. Він уявив собі скелет тої людини, що зайшла всередину і відбіг на середину дороги, де смачно впав і роздряпав собі руку до крові. Краплина крові впала на пісок і розчинилася в ньому, не лишивши ані крапки. Який він малий! Піщинка. Дмухне вітерець – і все, його нема, і нема його крові в цій землі. А що, як таких самих людей більше? Вони ходять, ховаються за кутками вітрин, за безліччю кутків, як і безліч солдатів. І кожний так само віддає свою краплю крові цій землі, вживлює собою струм у проводи, щоб, може, самовпевнений стерв’ятник сів на них і впав долілиць, вбитий цим живущим струмом.
Цілком можливо, що так воно і є. Не можна зупинятися. Чоловік іде далі: знов бачить тінь, біжить за нею, але боїться зайти до магазину. Ще десятки таких. Не можна піддатися цій елементарній допитливості – вовки тільки й чекають, що він відкриє двері, зайде туди, в приміщення, та вже ніколи не вийде. Краще боротися, бігати за тінями, роздирати долоні, падати в розчаруванні, але падати, давати цій землі кров свого тіла. Якнайдовше.
Реальність. В окоп влетіла граната. З посмішкою він її зустрів. Автомат, який ще пускав його за кути вулиць свідомості, тепер впав на землю разом з останнім подихом солдата. Двері таки відкрилися, але скільки ж він дав землі. Напевне, вовки його зрозуміють. Не на землі, не на  полі бою, а в раю. ТАМ.
Людина робить перемогу.