Панас

Сльози ллються з його очей самі по собі. Фреска з бляклим червоно-срібно-зеленим оформленням встилає зіниці дідуся своїм полотном. Чому червоним? – бо втомлений. Срібним – бо сльози. Зеленим – бо у тих сльозах справжність первозданної природи.
Сонце розрізало усе небо своїми стрімкими променями. Пахне річкою. Земля м’яка, немов бавовняна. Варта того, щоб задрімати на ній і ніколи не виходити з цього стану напівсну, на півжиття. Дерева шелестять своїм листям. Вітер акуратно піддуває, не бажаючи жертві цього блаженства вийти зі стану безпорадного трансу, в якому безпорадність є перевагою. Перевагою над усім іншим. Співають пташки, задаючи ритм сій симфонії райського оркестру. Жаби – бек-вокал. Ходять люди. Вони, загалом, не псують загальної ситуації. Лише роблять її менш реалістичною. Бо ж можна поринуть у нереальність і забути світ земний. А що краще?
День чудовий. Дід Панас сидить на м’якому піску біля озера, потирає добре вибриті вуса і думає. Справді хтось там, мабуть є, у сім пронизанім сонцем небі, а може й далі – десь у космосі, серед зірок. І цей хтось знає усе, що коїться з людьми. З ним, старим Панасом, з дядьком Мироном, його сусідом, з всяким, хто тут, в селі, і з кожним, хто в місті. Мабуть, за людьми міськими стежити важче, бо ж там немає того простору, тієї свободи. Там – тіснота. Панас ніколи не хтів жить у місті, бо він – чоловік волі, чоловік сонця. І тому Богу легше його розгледіти. Його копиця сіна менша, аніж міська.
День чудовий. Але для когось невдалий. Дехто, ймовірно, сьогодні помер. А ще є люди щасливі сьогодні. Як він. Цікаво, це ж щоденний парадокс – такі дні не рідкість, а хіба може в єдиному бути горе і радість? Так, такі дні бувають часто... Ні, це ж єдиний – бо останній. Для Панаса кожний день зараз як останній. Панас не читав Хемінгуея, більш того, – дід навіть не знав, хто це, але філософія в них єдина. 
Раніше дід ніколи не думав про наступний день – і учора не думав. А сьогодні вже нема потреби. Йому не потрібен привід, бо він просто знає, що завтра вже не буде.
З цим і прокинувся. Травнева ранкова прохолода в образі легкого вітерця ласкала його зморшкувате обличчя. Це влітку найкраще – легка прохолода. Що далі? – все як звичайно: сніданок, робота, випасання власної худоби. І нарешті відпочинок. Панас уже зна, що цього разу відпочинок буде дещо довшим, але хіба не варто тоді втомитися?
Дорога, якою Панас іде щодня, видалася йому такою рідною. Мов капелюх. Ще з дитинства запала дідові в душу та історія з батьковим капелюхом. Собака сина колишнього сотника Б’гацького, котрий ще за часів видання першого інтернаціоналу був людиною не бідною, носилася пустим селом у пошуках їжі. Помирала. Але мала мету і останні сили кидала на те, аби віднайти той вогник в степу – надію. Оскаженіла від безнадійності тварина накинулася на підлітка, котрий ішов з лісу саме сією дорогою, і, лишивши вічний шрам на руці Панаса, лишилася з капелюхом в роті. Панас втік.
Тепер він повільно чимчикував цим шляхом, поглядаючи на цей шрам, і думав, що дарма тоді втік – краще б забрав капелюха покійного батька. Пам’ять, все ж. Але нічого – ці сімдесят сім років пролетіли, як один день, але за всякою його миттю Панас сумував. Тепер йому дев’яносто років і він сьогодні помре. Не оптимістично, але справедливо. Але воно варте того, аби померти, бо воно – життя. А життя, як і смерть, як і картонний стаканчик – одноразове. Головне – випити його у повному обсязі,– тоді й лягати в домовину буде не шкода. Панасові не шкода. Лише трошки сумно, але це нічого...
Панас наблизився до майстерні коваля – свого старого друга, щоправда, не такого старого, як він сам. Двері відчинені – Андрій тут. Коли дід увійшов, до його вух прилинули звуки ударів по металу. Той дзвенів, немов кричав. Крик металу пронизав вуха Панаса, але негайно припинився. Тепер тиша здалася дідові якоюсь новою – немов він ніколи не чув справжньої тиші. Раптом серед неї почулися кроки  до Панаса іде сивий чоловік, одягнений у пожмаканий робочий костюм синього кольору. Колись волосся коваля Андрія було дуже чорним та шовковистим, але зараз його не впізнати: життя вкрило його обличчя зморшками, час зігнув колись ідеально рівне спортивне тіло, а криза одягнула на нього цей старий костюм. Але на обличчі Андрія все ж проглядалася та життєрадісність, з якою він пережив усі важкі часи і усі трагедії свого складного життя. Після цього всього воно таки лишилося для коваля найкращим другом, поділяючи це почесне місце у духовній ієрархії людської душі з Панасом.
– Кого я бачу! – радісно вигукнув Андрій.
– Та чого ж ти так дивуєшся? Хіба ж то я рідко провідую тебе? – з гротескним невдоволенням запротестував Панас.
– Еге ж, бо ото коли ти востаннє заходив?
– Та ж на цьому тижні лише!
– Знаєш, Панасе, тижні зараз для нас на вагу золота... – засмучено відказав Андрій, - То що, як там робота, як худоба? – різко змінив тему коваль.
– Все добре. То чого, власне, я прийшов... Я думав дати тобі це. – Панас простягнув Андрієві зв’язку ключів. – це тобі.
– Що це? – коваль гигикнув – ключі? Від чого?
– Так, це від мого дому. – ствердно сказав дід.
– Та Панасе! Побійся Бога! Що ж ти з собою робиш? – У тебе ж спина! А ти, телепень старий, ще й поїхати вирішив до деревні... Чи ще далі? – що, у місто? Та ти взагалі головою вдарився! Нє, я тебе не пущу ніяк. От як спину вилікуєш, тоді й говоритимемо. – Андрій встав, звівши руки в боки та докірливо подивився у вічі Панасові.
– Ну ти й смішний, Андрію! Нікуди я не зібрався – просто вирішив, що як тобі щось знадобиться, то зможеш завжди до мене зайти і взяти. – Панас засміявся.
– Вибач, Панасе. У мене у самого, мабуть, дах їде вже від отого всього. Я вже тому і у твоєму глузді вбачив собі сумніви. Вибач. – Андрій швидко підійшов і, потиснувши худу руку Панаса, дружньо хлопнув діда по плечу.
– Та нічого. Це дрібниці.
– А чого ти раптом вирішив дати мені ті ключі? Раніше ж не пропонував? – здивовано спитав коваль, начебто вже призабувши цю неприємну ситуацію, що сталася.
– Просто я багато чого зрозумів останнім часом.
– Тобто?
– ... Та не зважай. – тихо відказав Панас, втупивши очі в землю.
– Ну добре. Дякую. – Андрій всміхнувся.
Панас несподівано пішов вперед, зачепивши коваля, котрий стояв перед ним. Дід підійшов до верстака, що стояв на дерев’яному столику і взяв щось звідти. Андрій мовчки пішов слідком і побачив, як Панас з блиском в очах оглядає з усіх сторін старий капелюх.
– Що таке, друже? – спитав Андрій.
– Вибач, можна я візьму собі цей капелюх? Якщо він, звісно, тобі не дуже потрібен? – зі сльозами в очах відповів запитанням на запитання Панас.
– А що таке? – перелякався ковалью
– Якщо не можна, то так і скажи.
– Та що з тобою?.. Звісно ж можна.
– Дякую, Андрію. – дід вийшов з майстерні, подивився на сонце, що вже скоро заходитиме, потім – на Андрія. – і не забувай заглядати до мене іноді. Навіть коли мене не буде. І... Прощавай.
– До завтра. – спокійно, але трохи збентежено попрощався Андрій.
Панас обернувся і подарував своєму найкращому другу останню посмішку, повільно почимчикувавши рідним йому шляхом – теж востаннє.
«Вівці сьогодні на диво слухняні» – зауважив Панас. Вони, як завжди, ідуть повільно, вишукуючи на землі щось цікавеньке для себе: чи то їжу, чи то щось інше. Ніхто не знає, що саме. Не можна керуватися стереотипами, – може, вони відшукують єднання з землею, немов рентгенівські індикатори проникаючи до самих далеких її глибин, де криється якийсь секрет. Усе зовсім не таке, яким на перший погляд здається. Багато нам не відомо. «Піраміда відкрила ще не всі свої секрети».
Старий зазирнув до глибоких очей вівці Арнольда. Арнольд – це його найстарша вівця, а разом з тим і найбільш слухняна. Панас дуже його любить. «Він такий, як я – дивлюся у його оченята і бачу себе, немов у дзеркалі» - якось сказав Андрієві Панас. Це було ще 15 років тому, коли Арнольд був ще молодим. Тепер же важко було не помітити старечу поставу вівці, але вона чесно виконувала свою роботу «хутро-постачальника». Дідові раптом спало на думку, що після його смерті нікому буде піклуватися про його тварин. Хіба що Андрій, але у того і своїх справ повно, бо ж він – єдиний коваль в радіусі багатьох сел. Кожна з цих овець стала йому за рідну, бо ж справжніх рідних у діда не було. Арнольд завжди вмів відчувати: бува, покладеш руку на його голівку, то й стане легше – він немов забирає недуги з тіла, як той Джон Кофі у «Зеленій милі» Кінга. Панас зітхнув: «Як же ви тут без мене?», заводячи овець до сарайчика. Почухавши за вухом у Арнольда, Панас кинув своїм прощальний погляд і закрив двері сараю. Закрив не на замок.
Повечерявши, Панас повільно покрокував грунтовою дорогою у бік річки. Дід випадково вдарив ногою камінець, відфутболивши його метрів на двадцять. «Стара слава не згасла» – з легкою посмішкою на обличчі подумав старий. Панас проходив повз односельчан, привітно киваючи їм і отримуючи привітання у відповідь. Назустріч йому пробігала вівчарка Андрія – Арсик. Панас кинув Арсикові шмат м’яса, який він захопив з дому і думав з’їсти, і пішов далі – до піщаного берега, котрий вже виглядав з-за некрутого підйому.
Саме на березі цього озера Панас сидів зранку, думаючи, що ж він забув зробити за останні вісімдесят років. Тоді він відкрив для себе, що забув дуже багато: побувати в столиці, сказати такі важливі слова своєму сину, не встиг прочитати стільки книжок, не встиг розвинути свій талант гри на сопілці. По суті, він не встиг нічого, але встиг усе. Насолодитися життям сповна – чи не це головне? А він був наодинці з природою усе життя – супер. Але тепер, коли йому лишалося з півгодини, Панас зрозумів, що встигнути зробити це неможливо. Кожна година тепер на вагу золота, а у нього лишилася лише половина цієї ваги. Панас подумав, що було б чудово, коли можна було б перенести з минулого увесь час, який він спав, який він хтів перечекати перед футбольним матчем по телевізору, перенести усі втрачені дарма секунди, а може й усе життя.
Так він просидів довго – сам не знав скільки. Панас поглянув тепер на піщаний берег – чудову жовту облямівку навколо озера. На цьому березі він, бувало, сидів дуже довго, говорив з ним, тому прощатися з берегом було набагато важче, ніж з багатьма сусідами, які за багато років жодного разу не сказали Панасові чогось, окрім «Добридень» чи, в кращому випадку, «Привіт». Але Панас ніколи в житті ні на кого не ображався. Така у нього натура.
Раптом Панаса вибила з роздумів разюча думка, – мабуть, настав уже час. Панас уже почав був заплющувати очі, аби прокинутися десь далеко звідси, але до його руки торкнулося щось м’якеньке. Панас здригнувся. Це Арнольд. Вівця сіла поруч і поклала голову на плече діда. «Мов дитина» – дід широко всміхнувся. «Який же він дорослий». Вони разом сидять на березі озера і дивляться на заходяче за обрій червоне сонце, від якого лишався лише маленький промінець.