Надати бодай одноразову допомогу дитячому притулку

Домашнє завдання. Виступ на шкільних зборах з доповіддю на морально-етичну тему "Надати бодай одноразову допомогу дитячому притулку-моральний обов'язок учнів школи"


   Можна я трохи перефразую тему? Тому що для мене важко зрозуміти зміст саме цих слів.
По-перше, це суто моя думка, я сприймаю слово притулок тільки відносно до тварин. Хоча це слово має тлумачення і в значення місця, де виховують безпритульних дітей, я краще скажу дитячий будинок, аніж притулок.

   По-друге, як я можу допомогти будівлі? Адже притулок – це місце, де виховуються діти, тобто стіни, шибки, вікна, дах. Допомогти я можу дітям, з дитячого будинку, керівництву, але не самому будинку.
   
   Тож тема моєї доповіді – «Надати бодай одноразову допомогу вихованцям дитячого будинку - моральний обов'язок учнів школи».

   Я людина вразлива, тому мені важко говорити на таку тему. Адже перш ніж сказати про вирішення проблеми, треба обговорити саму проблему. А проблема таки існує. Бо мільйони дітей в Україні живуть без батьків, покинуті, нікому не потрібні, самотні, без правні й голодні. І тільки частина з них має дах над головою. Цим дахом є дитячі будинки, інтернати.

   Кожен з вас після школи приходить додому і що бачить? Борщ розігрітий, хліб нарізаний, мама з кухні кричить, щоб руки помив. Так, хтось готує сам собі обід, але він знає, що цю ковбасу купив тато, це – улюблена каструля бабусі, а цей шматок халви мені залишив тато.
 
   А діти з дитбудинку цього не знають. Так, у них є шматок хліба з маслом, є своє ліжко, чисті штанці, футболка. Але любов? У них немає любові, немає впевненості, що бодай 1 людина в світі їх любить, де б вони не були і що б не робили. Виховательки й нянечки у дитбудинках намагаються дати їм якомога більше свого тепла. Але вони також мами, у них є свої діти, яких треба любити.

   Найлегше, що можна дати таким дітям – це любов. Але і найтяжче, бо це любов на годину. Ти пішов, і любов з тобою, і тепло. А мами все нема. А тато ніколи не прийде.
Так, сімю їм замінити ми ніколи не зможемо, але коли кожен день збирати по краплинці любові .кожен день дарувати таким дітям радість, вони виростуть, стануть успішними людьми і зроблять все можливе, щоб історія, що сталася з ними, траплялася якомога рідше.
Кожен з нас може сказати: «Мене це не торкається, хай хтось інший допоможе». Так, ти дитина, ти вчишся у школі, у тебе є все, що потрібно для існування. А могло й не бути, з твоїми батьками міг трапитися нещасний випадок, ти міг народитися з фізичними вадами. Адже так? Життя – це російська рулетка. Ніхто не знає, чи заряджений пістолет і коли він вистрелить.

   А як з нами все добре, допоможіть тим, у кого це не так. Як? Що можу зробити я, звичайний школяр? Я не син нафтового магнату, в мене немає грошей. А не треба грошей. Просто знайди час, прийди до дитбудинку, поспілкуйся з дітьми, що там живуть. Я знаю, учні нашої школи організовували концерти, влаштовували вистави для дітей-сиріт.

   Інтернатські вихованці радісно зустрічали і проводжали гостей. Так, це було, це і зараз є. Тільки мало хто хоче цим займатися, є важливіші справи. Ось ще одна причина, чому мені важко про таке говорити. Я зараз же не побіжу до інтернату, не заспіваю, не поговорю з дітьми. Я розумію, як це важливо, але зараз я цього робити не буду. І тому, поки я не почну з себе, я не переконаю нікого, що надати бодай одноразову допомогу вихованцям дитячого будинку - моральний обов'язок учнів школи.


Крошка Ру