Снiданок

     Хатою ми називали не тільки саму хату, але й єдину кімнату у ній, бо в хаті-хаті була ще кухня, потім  —  сіни, з них наліво  —  напівтемна комора, де не повернутись без гармидеру залізяк, дощечок, тарілОк та всякої всячини, а направо  —  двері на тік, під яблУні, крізь які пробивалось невмите ранішнє сонце.
     Бабця Оля завішувала хату від кухні здоровенним брезентовим плАтом з полу чи рядном з ліжка, як пОстіль була ще не прибрана, коли вже чи ще не спала тільки вона сама, пораючись коло плити з кастрюлями та банякАми. За платом не дуже було чути, як гримає посуд, але його вішали лише для того, щоб дим з кухні не повз у хату, і щоб не почАділи ті, хто у ній ще спав.
     —  Сашко, вставай їсти.
     Вже не сплю, але ж очі розтуляти не хочеться, бо так добре під тяжким одіялом потягнутись і ще полЕжати, щоб ніхто не чіпав...
     —  Сашко, ти чуєш?
     —  Нє, бабцю, не чую...
     —  То вставай!..
     —  Не хочу...  —  я справді не хочу, бо в ліжку тепліще. Повертаюсь на правий бік і дивлюсь на сонячний сніп з вікна. Сніп гарний, бо його проміння рівнесенько лягає на легку жовтувату пилюку, котра завжди є в сільській хаті з тинькованим земляним пілом.
     —  Вставай, лЕдач, картошка стигне...
     —  А Лідка встала?  —  Лідка, сестричка меньша, спить тут же, в хаті, але ж треба щось сказати, щоб не вставати ще хоч трохи.
     —  То подивись.
     —  То я бачу: ще спить.
     —  Кажи, хай встає.
     —  Бабцю, я ще посплю...
     —  То я зАраз в Лідки спитАю, з чим вона буде картошку їсти.
     —  Нє, бабцю, питайте в мене, бо я хочу з маслом і кропом.
     —  Нє, Сашко, хто перший встане,  —  каже бабця та не закінчує, бо й так ясно, як тоді буде.
     —  Я перша встану,  —  озивається Лідка,  —  Бабцю, я хочу із сметаною, не смачіть картошку маслом і кропом!..
     —  Смачіть, бабцю, бо я вже встав, я перший,  —  зриваюсь, цибАю з ліжка, перший відхиляю плат в кухню і залізаю на дубового стільця між столиком і стіною,  —  смачіть, я вже тут.
     —  Він сів на мого стільця, а Ви ще будете йому смачИти,  —  починає плакати Лідка,  —  не смачіть, так не чесно!..
     —  То чим вам смачИти?  —  питає бабця,  —  кажіть, бо стигне.
     А поки ми не набрали в груди сили сперечатись, пробує бабця сказати і вгодити обом:
     —  Давайте, я посиплю кропом, а посмАчу сметаною.
     Я кажу, що так не люблю, бабця каже, щоб я спробував, я відмовляюсь, та ненадовго, бо потрібно взяти верх у новому рішенні: чим смачити салат?
     Ми з Лідкою обоє кричимо, щоби встигнути першим, тож кричимо разом "Олієм!" (це в школі олія  —  вона, у нас олій  —  він, зате ми кажемо замість помидор (він)  —  помідора (вона)  —  бо так кажуть всі в Йосипівці). Ото ж, отак разом крикнувши, дивимось трохи в очі одне одному, потім сміємось, бо разом вгадали так, щоб "моє  —  зверху!", і вже нема суперечки, а є радість...
     Бабця смАчить страву, а щоб ми не заважали, каже:
     —  Мийте руки.
     —  Бабцю, ми вже мили...
     —  Коли? Ви ще з хати не виходили!
     —  То вчора ввечері, як спати лягали...
     —  То то ж були ноги!..
     —  ... і руки!
     —  Шо, заЄдно?  —  себто, "заоднО?".
     —  Еге!
     —  Вмийтесь, бо не дам їсти...
     —  Бабцю, ну бабцю, ну дасте, ну ми потім...
     —  БігОм, бо буде холодне,  —  що буде зхолодне, ми вже знали, холодну картоплю ніхто не любить, і треба було бігОм летіти на тік з квартою води, набирати воду (а холоднюча ж!) в рот, прискати нею в руки і розмазувати вчорашній бруд по лицю.
     Бабця тим часом перемішувала салат з редиски, зеленої цибульки і мілко нарізаної капусти, підсипАла туди кропу і гукала з хати:
     —  Сашко, дивись, щоб за вухами потьоків не було.
     —  Та вже нема.
     —  Брешеш.
     —  Нє,  —  і совість мене не мучила, бо я не бачив, чи є там потьоки, чи немає. Ми заходили в хату, я залізав обома ногами на свого стільця, бабця сідала з другої сторони на скриню, Лідка мостилась коло неї, чи й на руки, бо вона  —  бабціна, а бабця казала:
     —  Ну,  —  їжте! Бо холоне!
     Ми розколупували навпіл чи дрібніше паруючу картоплю, кидали виделки на стіл, хапали гаряче руками (бо картопля розсипалась навіть в дитячих руках), облизували з пальців сметану з кропом і набивали рот смаченою капустою з цибулькою...
     —  Не спішіть, на базар не понесу, ще лишиться, аби доїли,  —  зтиха раділа бабця.
     —  Не лишиться,  —  казав я і зразу ставало тяжко, бо вчора теж так сказав, а потім з гонору став доїдати, то хіба що не лопнуло пузо. Бабця бачила це і зразу спиняла:
     —  Не переїдай. Не жалко, але не переїдай, я лучче пізніше ше звару*.
     За столом робився спокій. Хитра Лідка вибирала з салату редиску, картопля падала з рук на стіл, хтось із нас казав: "Ой!", а бабця: "Оддай киці". З вікна сонячний промінь навскіс лягав на край столика, і далі, на піл, а в промені клубочилось паровиння з гарячої картоплі, біле, прозоре, чисте, як слова бабці чи Лідчин сміх.
Ми їли, поки могли їсти, потім осідали, як поранені солдати у воєнному кіно, спинами на стіну, а з вікна межи нашими спинами проміння ставало вужчим, навскіс підповзало до підвіконня, і в хаті ставало темніше.
     —  Може, підіть, доспіть. Бо ще  —  рано.
     —  Нє, бабцю, я вже не ляжу, бо тяжко.
     І справді було тяжко, бо живіт приймав стільки страви, що про це не можна було забути до кінця дня. Або до того часу, як бабця принесе від тітки Маруськи Журавлихи два літри молока ранішнього надою.
     —  Ну шо, ви побудете самі, а я принесу молока від Журавлихи?
     —  Побудемо, бабцю, але  —  надвОрі. Ми плАти потрУсимо, бо в хаті  —  пилюка.
     —  А не посваритесь?
     —  Нє,  —  чистосердечно казали ми і сварились зразу, як бабця виходила на вулицю, бо кожне хотіло бути першим, коли треба було помагати бабці.
     Бабця знала, але не верталась і не мирила. Ми самі мирились і сварились знов, бо знов хтось хотів першим бути  —  для бабці.

____________________
* У нас кажуть не "зварю", а "звАру", не "буряк", а "бурак" чи навіть "барак"  —  все твердо. А ще там, де витікає Рось, багато спільних слів польської та хатньої мови. От так!