Борона черновик - недописанное, на укр. языке

     Добре було тікати із Вінниці до бабці.
     Ну хто там в селі знає, що ти робиш у тому вулику, серед голодних метушливих людей, чому дрижить душа за неприведених у райком семикласників, за що на тебе гримають старші колеги, котрі ще вчора були твоїми учителями та ледве на руках тебе не носили  —  за що?
     А шум? Звичайно, вже не просто звичка до шуму,  —  серед шуму виростаємо, серед шуму спілкуємось, без шуму не можемо працювати, вмикаємо радіо "Промінь" чи "Маяк", аби заснути... "Ікаруси" плюють смородом соляри  —  на кожній зупинці, на кожному перехресті. Тролейбуси стогнуть, якби їх обвислу "задню площадку" розбив радикуліт. Над головою завивають пристарілі Ани та Іли, наче плачуть та сердяться, що їх таки відірвали від землі. А як паскудно шумить-гримить піч на керамзитному заводі!.. А як смердить хімкомбінат!!!
     Мамо, я  —  до бабці. Гроші? Є! До понеділка не чекай. Не хочу я їсти. Куплю хліба. Більш нічого не буду (а що ще купиш, коли в магазинах навіть мишаків немає...).
     Їхати можна електричкою (тільки-но пустили до Козятина, хвилин 45), потім чекаєш козятинський автобус у Миколаївці години півтори-дві, потім зливаєш піт (у будь-яку погоду) та нюхаєш те саме у всіх, хто тебе притис до самого себе, та терпиш: Миколаївка, перехрестя на Голєндри (вийшли  —  і що?), Михайлин (та виходьте ж уже!), Широка Гребля (ну накінець сорочку від спини можна відліпити), Сазхавод (о! можна присісти), Йосипівка, Йосипівка, Йосипівка...
     А можна простіше: на турбівський автовокзал, там на автобус і дві з половиною години тряски та гепання по тому, що на картах позначено, як "Дороги местного значения", себто, атобус з'їжджає на пилюжну обочину, розрівняну як-небудь грейдером, і чимчикує до твого села, якщо не поламається. Такої честі, щоб із самої Вінниці, через три райони, та в село  —  майже ніде не було. Тряско та важко, зате  —  без пересадок.
     Проте, як їхати в будень або в п'ятницю до обіду, то можна доїхати спокійно, без психічних та вагових втрат, спокійно дивитись у вікно на молоденький ячмінь, по якому б'є дорожна курява з-під коліс, або на замурзаних дітей за тинами та парканами, а чи й на лускаті ставки, давно не чищені та порослі татар-зіллям та осокою. Отак пригрітись на задньому сидінні,  —  та й їхати собі... Аж жаль вставати в Йосипівці з прогрітого тобою місця та виходити на похмуру холодінь.
     Бабця недалечко від зупинки. Так, наче за хлібом до магазину вийшла, наче нікого й не стрічає. Чи мо в аптеку зайти: воно ж тут усе разом: і зупинка, і невеличкий магазинчик, і бОльниця з аптекою...
     —  Бабцю!
     —  О, мій Сашко приїхав! Ти сам? Бач, сам їздить до баби, нікого не жде!  —  каже бабця невідомо до кого, бо і людей багато, і не важливо, хто слухає,  —  хтось таки почує, що онук приїхав сам, і саме до неї, бо любить саме її.
     —  Мама на роботі завтра.
     —  А ти  —  нє?
     —  Відпустили. Що там, у школі, в суботу робити...
     —  Бач, вже в школі робить,  —  каже бабця до якоїсь жінки.  —  Ше не поступав, але буде. А зараз  —  робить!  —  і щоб не було непотрібних запитань, хапається мені під руку і каже, щоб усі чули:
     —  Ну, ідем, я тобі блінчиків нажарила.
     Те, що бабця смажила, не мало жодного стосунку ні до російського "бліна", ні до жирного українського млинця,  —  це були пухкі пампушки-оладики, на сільській сироватці замішані, на запашній олії засмажені! Їх можна було їсти доти, доки бабця смажила, аби стало молока та варення.
     —  Сашко, біда. Не буде картошки сей год...
     —  Бабцю, того року теж мало не вродити, але ж вродило. І цього року буде.
     —  Нє, Сашко. Картошка  —  пропадЕ. Злива була, землю заплескало, а потім  —  вітер висушив... Такі коржі  —  не проб'ється картошка. В кого позмивало горОди, то вже плачуть люди, а в нас не змило,  —  то не проб'ється...
     —  А проборонувати?
     —  А отой Василь, шо там, за яром, взяв трактора, та й проскорОдив. А вона вже під коржами добре проросла, то всі ростки трактор і поламав. А з кіньми не вспівають люди, бо не стало кОней на селі,  —  мало. Ше як дні три-чотири, їстимем мульку...
     —  Бабцю, а граблі є?
     —  Си-и-ину,  —  звела брови бабця,  —  граблями не розіб'єш, бо вже такі коржі!.. Та й тридцять соток граблями  —  нічого ти не зробиш... Ідемо, я взяла у Журавлихи молока, як ти любиш.
     —  А шо, знов на полинах пасе?
     —  Еге, на одстойниках, там трава дика, хороша!
     —  То давайте!
     Як же ж добре обваляти теплого оладика в вишневому варенні, відправити його до рота, а потім запити свіжим, ще не холодним молоком.
     —  Шо, Сашко, гірчить?
     —  Не дуже. Молодими горіхами віддає. Добре як!
     —  Ти їж, а я зараз трави на межі врву: треба кролям дати.
     —  То почекайте, разом підемо.
     —  Нє, ти побудь, бо в хаті Вовка спить. Треба, шоб хтось був, бо він скучає, як нікого нема.
     —  Добре.
     Вовка, двоюрідний братик, чорний, як циганча, був самим балуваним (бо найменьшим) онуком. Його мама, моя тітка з материнської сторони і хрещЕна, вийшла заміж за могож двоюрідного дядька зі сторони батька. Батько казав: "Валька, не виходь за нього. Він мій брат, але я сам не знаю, від чого в нього морда червона, чи від сонця, чи від горілки..." Про сонце батько не дарма казав, бо дядько Федір був літуном. Літун  —  це ніби льотчик, але літає на Ан-2 і поливає з нього поля. Дядько Федір сам себе так називав. Зате він на літаку геть до своєї мами, баби Саньки літав: посадять його з командиром скраю на городі, коло самого Ровця, витягнуть з командиром коробку горілки та коробку ковбаси різної (де вони її брали?)  —  і на два дні... Ну, хрещена моя недовго з ним і пожила. Як Вовчику трохи більше річка стало, як побіг ноженятами, так вона прибігла до нас: сховайте...
     Ховалась у нас недовго, поїхала до бабці, віддала сина на відкорм, а сама  —  на роботу. Отож мале теперечки спить, а я його пасу...
     Клямка вдарила, двері хлипнули, бабця повернулась до хати та стиха гримала посудом. Звичайно це бувало недовго, а тут  —  переставляе баняки з тарілками та мовчить.
     —  Бабцю, що?
     —  Біда, Сашко.
     —  Що?
     —  Голод буде,  —  це називалось "наша пісня гарна, нОва...", бо після 33-го та 46-го ця тема була скрізь, не тільки на язику, але й на жердках, бо вИсіла там разом з дрантям, на горищі, бо розривала там мішки разом із сухарями, у здоровенних сінешних бочках, де пшениці та жита було на кілька років...
     —  Який там голод! Держава багата, хліба буде багато. А як не стане, то в Канаді куплять.
     —  Еге, все б вам купляти. А шо до хліба? Бачив, як злило? В людей горОди позмивало. Разом з картошкою. Не буде картошки  —  всі вимруть. Як у тридцять третьому.
     —  Ну, в нас  —  буде, нашу ж не змило!..
     —  Ех, па-ни...  —  протягла слова бабця, відпихнула од себе тарілку з оладиками, налаштовану для мене, обіперлась на стола і спинила погляд, дивлячись крізь вікно, якби в пустку, далеко, крізь яблУні на обійсті, крізь сусідню хату Маньки Мадярки. І куди вона дивиться? І чого вона мовчить?  —  Забули, Сашко, Бога. І хазяїна нема, ото Господь і нагадує... Не буде цього року картошки. Посадили, а  —  не буде: не проб'є землю, бо заплескало дощем  —  дуже, а вітер сушить так, шо вже земля береться каменюкою... Ше день-два, і землю росток не проб'є...
     І така туга була в голосі, такий спокійний і впевнений вирок, що стало страшно. І тихо. Тільки Володька сопів у кімнаті та годинник цокав  —  тиша.
     Щоб тугА не задавила, треба було щось казати, і я промовив нерішуче:
     —  Бабцю, а може, в колгоспі трактора взяти?
     —  Не дадуть, в полі скородять, пересівають хліб яровиною  —  не дадуть.
     —  Ви ж  —  вдова! Дєд Болік загиб на фронті  —  дадуть!..
     —  Нє, Сашко. Багацько вдов у селі, не дадуть...
     —  Бабцю, а як увечері? Піти до дядька Миколи, попросити... У мене є гроші, мені премію в обкомі дали за агітбригаду, на два горОди хватить. Це не стипендія, мама за ці гроші не знає. Може попросимо, га?
     —  Не попросимо. Не можна трактором, трактор подавить все, вона ж (картопля) не наклюнулась, а вже проросла...
     —  А кіньми? Давайте  —  кіньми? Коні не поламають, —  поскородимо, бабцю?
     —  Три коняки на село,  —  відрізала бабуня, повернувши голову,  —  дві тищі дворів! Коли? Не встигнемо... Їж, поки є шо їсти. Молоко  —  в кружці...
     Я пив молоко і думав. Спершу сердився на партію, на райком, на політбюро, на постанови, на "Продовольственную программу ЦК КПСС"  —  на думку приходило одне слово: "****ь". Вийшов у двір мовчки, а очі окремо від думок шукали якогось знаряддя, як голодний ніс шукає в повітрі смак страви. Граблі маленькі, граблі великі  —  зажохаєшся бити. Спробував  —  земляна кірка майже не давалась граблям  —  "*****!". Сапка  —  гостра, клепана  —  не підходить: зрубує ростки, а як ряд угадаєш, то муздихатись так доведеться неділю. Сапкою не встигнути: "*****..."
     —  Бабцю, а десь була борона... Де вона? Десь же була...
     —  В малині, за катрагою, де стара плита з баняками... Нашо вона тобі? До чого ти її вчепиш? Не дурій, Сашко!
     —  За катрагою, кажете? За катрагою, за катрагою,  —  крутилось на язиці, як приспів до пісні,  —  за катрагою... О! Ось вона! Бабцю, а дайте мені доброго мотузка. Дасте?
     —  Ти шо придумав?  —  здогадалась бабуня,  —  не дурій, сину, вона тяжка, а тобі не можна після операції. Розійдуться шви, шо я тоді буду робити? Нашо мені така картошка...
     —  Не думайте, дайте простінь,  —  я обв'яжусь і нічого не буде.
     Я не був упевнений, що "нічого не буде", але ж я вже півроку "качався", бігав кроси... і так кортіло зробити те, що ніхто не стане робити, аж свербіло межи ребер!
     Бабця, тихо, по-жіночому, покірно винесла з комори невідомо коли заховані там віжки:
     —  Може  —  це?
     —  Це, бабцю, це!  —  прив'язана борона поповзла по межі за мною до горОду. На чорній землі вона гепнула зубами в землю, я перехрестився, щоб ніхто не бачив (бо ж комсомолець!), надів віжки на шию, пропустив по-під пахви і... "****ь!!!" Борона піднялась за віжками, останнім рядом зубів злегка зрихлюючи затверділу кірку землі.
     Га? Не хоче? Легка? Не пробиває? Брешете, люди добрі... Щоб не бачила бабця, тихенько принесена чавунна плита од печі (мало!), задізяки з-за катраги (мало!!), каменюка від самогонної діжі  —  конструкція спадає з борони...
     Вовка! В хаті спить братік кіло на двадцять!..
     —  Вовка, вставай, кататись будеш! Тільки поїж добре, одягнись, беремо ночви і йдемо на город!!!
     —  Сашко, не сміши людей!  —  каже бабця,  —  скажуть: у Гольки ходаківської здурів студент, возить по городі дитину! Не треба! Люди засміють!
     —  "Хорошо смеётся тот, кто смеётся без последствий", —  весело випалив я фразу, вичитану на останній сторінці "Літературної газети".  —  Нехай сміються, аби не плакали...
     Вовка, накормлений "до всирачки" (так він оцінював найвищий рівень наповнення шлунку), з кілограмами одежі на собі, всівся в ночви, застелені старими фуфайками, перевірив, чи добре вони прив'язані зверху до чавунної плити (посмикав тугі мотузки), і крикнув:
     —  Гей, ти, цоб-цабе, у-пе-рррьоооод!..
     —  Ну, уперьод, так уперьод...
     За кілька годин він декілька раз сповзав з плитою з борони, шуткував, запитував не зна що, морочив голову дурницями, затих і сопів тихо, наче сам був запряжений у борону. Куртка на мені змокла, її змінила стара цегейкова шуба (щоби не терли тіло віжки), розстібнута зовсім. розстібнуті були гудзики на бабиній кохті, на сорочці. З футболки по грудях щось текло, текло й по спині. Коли почало смеркатись, ми пройшли останню гінку вздовж протилежної межі, Вовка зліз на землю, пострибав на місці, розминаючи затерплі ноги.
     —  Ну, Вовка, клич бабцю. Вже  —  можна.
     —  Бабцю, бабцю, ну, де Ви заховались?! Ідіть, дивіться, ми вже кінчили скородити. Наш кінь геть зовсім не здох, подивіться!.. Ми нічого не поламали, тільки землю зрихлили, чесно! Ну, бабцю...
     Бабуня, склавши руки на животі, поволі пройшла садком, маленька, в довгій спідниці якогось темного кольору, в куртці, котру я залишив тут назавжди торік, в якійсь біленькій хустині, пов'язаній вузлом під шию... Стала перед живою землею на стежці, схожа на смутний пам'ятник загиблим коло сільради, і стояла так мовчки, даючи хвилинний смуток кожній із 15 соток, темних, бархатних, несхожих на сиві матові сотки сусідських наділів... Вже й холод поліз мені по спині...
     —  Ходімо, хлопці, до дому. Я вам пиріжків напекла. З вишнями.
     Вона пекла пиріжки на Великдень, на Різдво та на день народження. Повернула до нас сіре лице:
     —  Ходімо, хлопці, вже пізно...
     Бабціні пиріжки, на дрощах, обмащені зверху збовтаним яйцем, підіймали над здоровенною мискою білого рушника, виглядали з-під нього, пахли гарячим тістом і вишнями на всю розпечену хату, на весь двір, на весь куток  —  від повороту до повороту. В літрових кружках було вечірнє молоко від Журавлихи, воно мало присмак молодих горіхів та злегка гірчило полином!..
     —  Їжте, хлопці.
     З криком, зі сміхом, як з весілля, а не з каторги, ми кинулись до столу!
Бабця стояла збоку, дивилась на нас і якось вибачливо посміхалась. ЇЇ побите морщинами лице було сама любов.
     —  Мої хлопці...
______________
Продолжение через несколько дней...