Пiсня для тебе

Музика. Крізь кілометри довгого шляху, крізь змішані між собою картини будинків, вулиць, полів і лісу, крізь примхи вередливої погоди, сонце і грім тендітним струмочком, злетівши над земним і ост огидливим, ллється музика. Тонка, ледве вловима мелодія, як ниточка павутиння, що мандрує по світу, невидима у тіні, злегка поблискуючи на сонці, переливаючись, повільними невимушеними рухами граційно кружляє перед очима, щоб зникнути за мить. Поволі у струмочок вливаються акорди під шепіт акомпанементу, все голосніше і голосніше промовляє рояль, своїм стоголосим звучанням  нагнітаючи відчуття туги за втраченим. Мелодія оспівує жаль і сум, тріпочучи від мого подиху, ніби лякаючись, що хтось сторонній почує цю відверту сповідь. Музика нишком витирає власні сльози, здригаючись, стримуючи невпинне бажання розсипатися риданням на голови слухачів. Тонка, ледве вловима мелодія продовжує народжуватися з-під вправних пальців піаніста і охоче прямує на білий світ, де напружений слух з нетерпінням поглинає її, а рештки розчиняються у повітрі, щоб я могла вдихнути цю мелодію, відчути її у собі, поплакати разом з нею. А десь там, крізь кілометри довгого шляху, крізь змішані між собою картини будинків, вулиць, полів і лісу, залишилося серце. Тяжко. А в уяві щастя, таке приємне – щойно збудило втомлену душу, зігріло її та й зникло, лишивши в пам’яті невловимі почуття, які важко пояснити, ще важче описати.

Твоя незграбна посмішка, самовпевнений погляд, кумедний голос. Перша зустріч. Дивлячись на тебе, мені все більше й більше хотілося тебе слухати, ніби от-от почую щось дуже важливе, а чулися лише в’їдливі жарти. Це не була любов з першого погляду, це взагалі не була любов. Щось, ніби молотком по голові, вдарило мене і я зрозуміла, що з тобою добре і приємно. Хотілося тебе бачити, навіщо – сама не знала. Мені здалося (щось у твоєму погляді підказало), що ти відчуваєш те саме, але твої слова і насмішкуватий вираз обличчя переконував у зворотному. У цьому була твоя загадковість і привабливість. Згодом, повернувшись у своє звичне коло знайомих, я все згадувала твої відверті залицяння вперемішку із саркастичними насмішками. Щось було у тобі непересічне, особливе, чого я не бачила в інших. Після одноманітних знайомств, нудних розмов ні про що, коли виникає бажання справити гарне враження і бачиш це ж бажання у свого співбесідника, відчуття театральності й напруги починає дратувати. Я все частіше згадувала тебе з твоєю дитячою прямотою і зовсім дорослою відвертістю. Щось новеньке. Щось невимушене, тому приємне.

Усе навколо здригається від басів. Ритм набирає обертів. Повільний шепіт музики переростає у гучне волання. Наче птах, випущений на волю, рветься звук від інструменту. Музика ніби кричить від болю, б’ючись у глухі стіни, у затверділі серця. Як істеричний, сповнений безнадії вигук, як крик на допомогу безпорадного потопаючого серед моря, звук зринає до стелі і, не знаходячи виходу, розбивається на тисячі уламків, з гострим докором до тих, хто бачив усе і нічим не допоміг, ніби лезом, звалюється на шию байдужості, яка промовисто мовчить в очах слухачів. А рояль пророкує ще більше напруження почуттів. Мовчки пророкує, однією своєю величною присутністю. Сум від втрати з приглушеного ниття перетворюється у болючий викрик, від якого аж паморочиться в голові. Ця музика! Краще нехай замовкне! Досить! І знову злива гіркоти водоспадом обрушується на голову, а та повільна мелодія, що була спочатку, пробиваючись крізь гуркіт і грізне дрижання звуків із силою, невластивою такому тендітному створінню, шепоче далі. І шепіт цей, який я вдихаю глибоко у груди, набагато голосніший за істеричні ридання музики. І шепіт цей набагато більше зворушує і примушує згадувати…

Одного разу ти мені наснився. Ти стояв, наспівуючи веселу пісеньку, і дивився на мене ніжно так, просто, посміхався привітно і… і я прокинулася. Коротка мить винирнула, мабуть, десь із спогадів і примусила згадати все. Якось одного вечора я зрозуміла, що ти – дивакуватий і смішний – маєш що сказати світові. Нехай ти і не читав книжок, у яких добро і героїчні вчинки звеличуються, а зло і ницість засуджуються, які вчать поваги, формують високі ідеали і моральні цінності. У тебе від природи (або ж з невідомих мені джерел) почуття власної гідності, мужність, сміливість, стриманість. Ти добре знаєш, чого хочеш і як цього досягти. І ти досягаєш, не забуваючи про друзів, близьких і коханих. Ти можеш потрапити у халепу на шляху до своєї мети, але завжди вийдеш з неї з високо піднятою головою. І тобі нема чого соромитися, бо все, що ти робиш, - чесно, відверто і справедливо. Заради людей, яких любиш, ти здатен на все і навіть більше. Мене вражає твоє вміння бути собою у будь-якій ситуації. Де б ти не був, що б ти не робив – ти поводишся природно, відверто.  Твої розповіді, приправлені добрим гумором, не дозволять нудьгувати, несуть у собі часточку твоєї неспокійної вдачі. Ти – особистість із своїми принципами, поглядами, переконаннями. Ти знаєш, що можна робити, а що – негоже. І я вчуся в тебе. Так, вчуся, бо поважаю твою думку. Поважаю тебе і люблю…
Ми знову наодинці. Тепер все серйозно. У погляді твоєму стільки ніжності, зо, здається, вона от-от вихлюпне і заллє весь світ. Ти не знаєш, з якого боку до мене підійти і як обійняти, щоб втішити свою палаючу від щастя душу. Щось надзвичайно гарне і рідне бачиш у мені. Я ще ніколи не була такою щасливою. Мені хочеться, щоб ти обіймав мене, хочу дивитися у твої чесні, милі, симпатичні очі. Хочу бути з тобою. Просто бачити твою іронічну ніжну посмішку, хочу відчувати обійми твоїх сильних рук, які захищатимуть від усього на світі. Моє серце вистрибує з грудей, коли ти торкаєшся мене. Усі мої спроби сховати від людей свою душу, загородити її холодною стіною байдужості не діють на тебе. Ти бачиш в мені те, чого не бачать інші. Коли дивишся на мене простим, сповненим любові поглядом, ти бачиш мене справжню, що нікому не вдавалося робити так просто. Я хочу бути з тобою! Дуже! Дуже хочу! Це неможливо висловити словами. Я просто люблю тебе. І цього досить.

Музика з тріском розбивається на підлозі, з неї точиться кров, густа, в’язка, жива. Ця суміш, як вир, затягує все глибше та глибше і цьому неможливо протистояти. Слухачі, не пручаючись, мовчки потопають у звуках, повільно й невпинно, заворожені, загіпнотизовані. А музика стогне жалібно, болісно схлипуючи, тримаючись за своє розбите серце, б’ючи кулаками в стіну або голосно ридаючи на кроваті, обійнявши подушку, згорнувшись клубочком, з лезом над рукою у ванній або ж ковтаючи снодійне. Відчай. Прощання…
Все. Ось і все. Я пам’ятаю наші зустрічі, я не забуду наші розмови, наше щастя. Важко, але я мушу їхати. Знову прощатися. Знову розніжена і розтривожена душа має закриватися. Ти дивишся на мене так, ніби я вдарила тебе по щоці, боляче вдарила, а ти не розумієш, за який гріх, за яку провину. Боляче дивитися тобі в очі. А в голові тихеньке скиглення якоїсь нової мелодії… пробач. Знай, що мені набагато гірше, бо їхати мушу я, залишаючи тут своє серце, забираючи твоє з собою.

Я дуже люблю тебе! Дуже-дуже…
Все. Ось і все. Закінчилася музика. Овації вибухнули так раптово, зненацька заставши мене на сцені з мікрофоном. Я чомусь зніяковіла, наче не чекала, що цю пісню чує ще хтось, окрім мого серця, яке залишилося десь там. І крізь примхи вередливої погоди, сонце і грім тендітним струмочком ллється музика, і наздоганяє тебе, і просить вибачення, і цілує на прощання твої чесні, милі, симпатичні очі.

Ця пісня для тебе...