Одкровення Петра Скунця

Петро Миколайович СКУНЦЬ,
український закарпатський поет, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка

Народився 20 травня 1942 року в селищі Міжгір’я на Закарпатті у селянській родині, був дев’ятою дитиною в сім’ї. Закінчив філфак Ужгородського держуніверситету (1963). У 1961 р. став наймолодшим членом СП у Радянському Союзі. Літературознавці відносять його до когорти шістдесятників. Поет, перекладач, публіцист, громадський діяч. Перша поетична збірка "Сонце в росі" (1961), далі – "Верховинська пісня" (1962), "Полюси землі" (1964), "Погляд" (1967), "На границі епох" (1968), "Всесвіт, гори і я" (1970), "Розп’яття" (1972), "Розрив-трава" (1979), "Сейсмічна зона" (1983), "Спитай себе" (1992), "Один" (2000), "Нічні портрети" (2003). 1997 р. – Шевченківська премія за збірку "Спитай себе", видану 1992-го. Також лауреат літературних премій імені Андрія Малишка, Дмитра Вакарова, Федора Потушняка. Помер 30 квітня 2007 р.

Підготувала Василина Іванина  -  http://www.proza.ru/avtor/karpati

Невеличкою добіркою, що нижче, хочемо бодай побіжно представити україномовному читачеві поетичну та публіцистичну творчість видатного поета Закарпаття й України.
Сьогодні - чергова річниця тієї сумної дати, коли Петро Миколайович пішов від нас. Та на Закарпатті пам"ятають поета, і він довго житиме в серцях краян як людина, котра ніколи не кривила душею і власний Дар Божий сповна віддала людям.
Петро Миколайович Скунць багато літ був моїм щирим другом, який ніколи не зраджував і завжди - розраджував. Слід, який він залишив у моєму житті, важко переоцінити. Без нього мені не вдалося б стати собою. Саме з його спонукань написала перший роман і продовжую писати. Саме його життєва позиція і творче кредо слугують мені орієнтиром у цьому бурхливому й неоднозначному бутті. Петро Скунць - це одинока постать на карпатському путівці, зустрітися з якою прагнеш знову й знову. Петро Скунць - це поет, який своєю творчістю  повертатиме Закарпаттю поетів і громадян ще сотні літ по своєму пришестю на нашу стражденну землю.

Підготувала Ірина Мадрига - http://www.proza.ru/avtor/trembita
 
Петро Скунць

ОДИН
Мої дні повмирали. А тепер помирають і ранки.
Замість кулі земної обробляю ділянку тепер.
Я імперію стер. Власну гордість. Помаду коханки.
Тільки мамині сльози я донині з лиця не зітер.
Там, де жив я колись, все обірвано хитро і тонко.
І стрічаю тварюк, де шукав найсвітліших людин,
Де тепер я живу – ні дружини, ні сина, ні доньки.
Це далеко, далеко, і тому я навіки один.
Я один по заслузі. В цьому білім по-чорному світі
Не зберіг біля себе ні батьків, ні сестри, ні братів.
Я зустрів уже всіх, кого мусів під сонцем зустріти,
І давно розлучився із тими, з ким того не хотів.
Не шкодуй мене, доле! Кинь мене іще нижче і нижче,
Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет .
Колорадських жуків на ділянці натхненно я нищу,
Хоч таким не займався найсумніший на світі поет.
Слово хліба не дасть. Може, буду ще різати свині
Або десь заробляти на помийках Росії чи США.
Але ж, рідна Вкраїно, в мене очі по-давньому сині,
І по-давньому плаче над твоїм безталанням душа.
В цьому світі чужім все спрацьовано зайдами тонко.
В цьому світі безмежнім, безбережнім і зовсім чужім
В нас не буде навік ні дружини, ні сина, ні доньки.
То хоч світлим батькам свої голови в ноги зложім.
Я зостався один. Україна – це щось випадкове.
На годиннику світу двадцять чорних століть, як годин.
Я один перед смертю. Без народу. Без друга. Без мови.
Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один.

1994

ТУГА
Я любив тебе, дико любив, –
так, як люблять свободу й неволю.
Ти прийшла, і себе я згубив,
але душу й тобі не оголю.

Я, мов олень осінній, про кохання сурмлю,
але сам зостаюсь зі своєю любов’ю.
Видно, зовсім не ту я на світі люблю,
що платити доводиться кров’ю.

Я мовчу. І мене на цім світі нема.
Залишаєшся ти. Я навіки замовкнув.
І завиє за мною хіба що зима
недостреленим вовком.
2001

ВАСИЛЕВІ ГУСТІ на 50-річчя (2001)

Васильку! Нині не народ, а юрми.
І торгаші потрібні, не майстри.
І йдуть поети нині не у тюрми,
а гірше: у пани і міністр;.
І йдуть живими в небуття поети,
бо служать десь вони за півгрошa.
Нема план;ди і нема планети,
і в наймах їх безпрoдажна душа.
Але спинися все-таки на хвильку,
бо труд душі не має жодних свят.
у сорок ти любив жінок, Васильку,
весь світ люби сьогодні в п’ятдесят.
І от сьогодні, коли модно пити,
і от сьогодні, в час такий трудн;й,
поетам що лишається? – любити,
любити світ нен;висний, брудний.
Любім, Василю! Треба мати силу.
Іронію. І тихий-тихий сміх.
Ненавидять. А ми любім, Василю.
Любім, хто нас ненавидить. Усіх.

ДРУЖИНІ*

Був місяць лютий. І гнила зима,
яка буває тільки в Закарпатті.
Я прокидаюсь. А мене нема.
Всі зрадили. Я в чорному проклятті.
Домівку маю. В ній ночує шваль.
Ці графомани - ці бездумні псове,
котрих мені і досі люто жаль,
все віддали в мерзке і тимчасове.
І я, вчорашній загнаний солдат,
що повернувся в це єхидне бидло,
в країні, де сини ростуть без тат,
сказав собі в самотній день:набридло.
А завтра - зникнув від нудних облич
туди, в Міжгір"я, де були батьки ще.
І крикнув я не знать кому: поклич!
Покликала. І це було найвище.
І ти прийшла. В той день занемогла
і мстилася не раз продажна жінка.
Але тягла - в добро мене тягла
моя спасінь бистрянка-українка.
А потім - прилипали з КГБ,
продажний бойко, і гуцул, і лемко.
Любила ти, не люблячи себе,
мене страшного, як життя, Оленко.
І ця любов ніколи не мине.
Вона в душі моїй, не на папірю.
Якщо б ти навіть зрадила мене,
признаєшся, - ніколи не повірю.
Бо то брехня. Вари. Пери. Люби.
І я ніжніший буду із тобою.
А всі, котрі родились від злоби, -
умруть, убиті власною злобою.
Я до Землі прикутий, як Антей.
А ти земна. І в пику патріотам
дала прекрасних ти мені дітей.
По них приходять. Ти питаєш: хто там?
Якщо це смерть, скажу я: не туди!
Якщо падлюка: в нас лице - не рило.
Живи, по світу білому ходи,
Лиш так, щоб нас ніщо не підкорило.
Я возводжу в іменник це Ніщо.
Я возведу займенника в іменник.
Але живім, Оленко, так ми,
щоб законом стало: вчителька й письменник.
***
Гримлять оркестри, і мовчать гаї.
Не їж мене - я сам безглуздо їмся.
Мої заслуги - всі вони твої.
Гріхи - також. То чесно поділімся.
2001

*Вірш з останньої прижиттєвої збірки поета "Нічні портрети", "Карпати", Ужгород, 2003.

 

 «ТАМ, ДЕ ЕҐАНА ТІНЬ...»

Краю

з тілом покраяним

і омитим ропою

звівся ти в височінь

смолоскипів рукою

там де Еґана тінь ще встає наостанку

перед вистрілом ранку

Ці рядки великий друг Верховини чеський поет Ярослав Затлоукал написав у 1936 році. Очевидно, в нашому краї тоді ще пам'ятали Едмунда Еґана, емісара угорського уряду часів Австро-Угорщини, що мав з'ясувати причини тяжкого економічного становища верховинців, але зачепив інтереси тих, кому на людських бідах добре велося. Зрештою, тоді про Еґана закарпатцям нагадував хрест-пам'ятник на місці вбивства за селом Барвінок з українським та угорським написами. Текст зберігся у брошурі Е. Еґана, опублікованій по його смерті перевиданій за часів Чехословаччини на Закарпатті з передмовою видатного українського вченого Володимира Гнатюка.

У колгоспівському Закарпатті, звичайно, економіка стала настільки економною (досі від неї не можемо оговтатися), що всілякі викладки буржуазних економістів стали недійсними, тож про Еґана коли десь і згадувалося, то спогорда або й зневажливо, а пам'ятний хрест при дорозі на Великі Лази знесли вже тому, що то був хрест.

Федір Мишанич у статті «Верховинська господарська акція: трагічна доля Еґана» («Ужгород», ЗО червня 2001 р.) проговорив скорше за все в порожнечу: нове зубожіння гірського Закарпаття нині хвилює, з усього видно, самих тільки зубожілих, бо вершителі наших судеб не годні дати ради навіть знаменитим українським чорноземам, а на гори наші коли хтось і накине оком, то лише з інтересу, що, крім лісу, там іще можна поцупити. Пісна верховинська земля ніколи не годувала своїх дітей досита, а тепер вона й зовсім занехаяна, бо далі залишається фактично нічиєю. Напередодні десятиріччя української незалежності ми так і не спромоглися остаточно визначити, хто в землі ґазда і чи є той ґазда взагалі. Наша Верховна Рада так тяжко народжує першорядні закони, нібито ніде ніхто в світі їх іще не народжував. А Закарпаття, крім проблем загальнодержавних, має ще й свої специфічні. Перенаселеність краю, накладена на мізер придатної для обробітку землі, вимагає від депутатів, що представляють наш край, запрягти весь талант наших земляків у домашні проблеми. Адже закарпатці, на відміну від східних одноплемінників, котрі вже й поняття не мають, що таке зем­левласник, так і не встигли перетворитися на кочівників, що всюди почувають себе вдома, а витолочивши все навколо себе, пускаються далі світ за очі, де ще не все витолочено. Закарпатці хоч і мотаються по світах у пошуках заробітку, але в надії вернутися до отчого дому, і синові чи дочці хату зводять на своїй кам'яній землі. Навіть перед загрозою, що рідні гори помстяться своїм дітям за чужу вину.

Але - чи за чужу? Саме в останні роки, коли Закарпаття стало прохідним двором між європейським сходом і заходом, ми добровільно віддали свої гори на поталу таким «благодійникам», що не завадило б знову кликати на поміч якогось емісара типу Еґана.

Та ні, український уряд нам емісарів не пришле, бо й самого за всі роки нашої незалежності тіпає пропасниця. Зате ми, кинувшись у дикий ринок, заради всіляких відходів цивілізації, наштовхнулись у ситій Європі на таку зневагу, що й геть зневірилися в своїй цінності на землі. А емісарів ми собі вибрали самі, і таких, що Еґан помер би коло них від звичайною інфаркту.

Уже починаються нові перегони до виборів у Верховну Раду. І наша благодійниця (за її власними переконаннями) - Соціал-демократична партія, що величає себе об'єднаною, гарячково починає випрямляти в області свої позиції, що похитнулися в розрахунку на довірливість і наївність закарпатців. Навряд чи з цього щось вийде - довірливість наша також не бездонна. Але якщо ми здатні давати Україні свої кадри для державної роботи, то невже в регіоні маємо покладатися на позичений розум? Бо позичене - не твоє. А в наш ринковий час віддавати доводиться з процентами. Що ми нині вже й робимо. І від чого хотів нас колись застерегти Едмунд Еґан. Теж емісар, але не вражений шкурницькими інтересами.

Еґанова родина походить із Ірландії, але в Угорщині прижилася надійно, здобула собі і маєтність, й суспільну вагу. Мабуть, завдяки неабиякому господарському таланту, успадкованому й Едмундом. Господарської справи навчався у Відні, в Галлі, і, мабуть, навчався непогано, бо згодом став адміністратором великого маєтку в Пруссії. Володів і власним маєтком у Боростянці - це вже Угорщина. Отже, з Верховиною його нічого не в'язало. Та коли Угорщина з Австрією поділили між собою повноваження, як сказали б ми тепер, довелося угорському урядові взяти на себе й проблеми русинської Верховини, де всі зайди знаходили для себе ласий шмат хліба, от тільки русини опинилися на краю вимирання. Власті це потрактували по-своєму: не вміють русини господарювати, треба їх навчити. Тож і делегували з цією місією до русинів бувалого господарника Едмунда Еґана. Що ж побачив на Верховині Еґан? «Як в абсолютистській Угорщині... ніхто не дбав про економічні відносини в сих краях, так і тепер, у конституційну еру, наш уряд обмежується утриманням сякого-такого державного ладу в комітетах, а економічне становище жителів йому байдуже».

І далі: «Неспромога дивитися на сей вимираючий нарід. Нині можна уже передбачити день, коли остатній русин утече зі свого краю».

Писалося це сто років тому, і знову маємо не абсолютистську, а конституційну державу - а що змінилося для верховинця?

Невже гірське Закарпаття зовсім не придатне для путнього життя?

Можна б тут завести популярну пісню про другу Швейцарію в Європі, тільки ж тоді нам усім довелося б стати швейцарами - обслуговувати багатих іноземців, а народ наш прислуговувати якось не звик, хоч продавати свій талант за безцінь ще й як навчився.

Але торкнемося трохи теми, яку обережно зрушив і спустив на гальмах Федір Мишанич.

Едмунд Еґан бачив одну з найсуттєвіших причин зубожіння русинів у єврейському засиллі. Ось що він писав: «Богатші жиди подалися з Росії за море до Америки та на європейський захід. Бідніші осіли в Галичині, а звідти проникли в Угорщину, найперше на русинські землі, де жив економічно підірваний, а отже, й слабий нарід, який можна було всіляко визискувати. Як паразити накидаються на слабші організми, так і жиди-лихварі накинулись на русинське Підкарпаття великим скопом, бо там примітили для себе благодатне поле для збагачення. З того часу почалася затята боротьба між руським, затурканим, простодушним селянином та світовим, хитрим «крамарем».

Звісно, претендуючий на демократичність угорський уряд не підтримав антиєврейських висновків Еґана. Отож і залишився «чистим». Хоча... знаємо ми цю європейську чистоту, що передалася колись навіть Росії. Адже свого часу Польща витісняла євреїв зі своїх вотчин у Галичину, Росія - на Україну (крім Харківської області), Угорщина - на русинську Верховину. Щоб потім звинувачувати саме українців у антисемітизмі...

Але це вже інша тема, яку теж оминати не варто, та хочеться зважити ось на що: Угорщина хоч і була в часи Еґана мачухою для верховинців, а все ж таки мусіла потурбуватися про їхнє виживання. Зокрема, з гірських країн завозилася продуктивніша племінна худоба, з верховинцями укладалися контракти на сезонні роботи в низинній Угорщині, видавалися довгострокові земельні кредити...

Едмунд Еґан цього вже не бачив. На Закарпатті, де шукав правди, знайшов собі могилу. І хоч були спроби навіть на самогубство списати цю смерть, але хто прочитає його працю «Економічне становище русинських селян в Угорщині», той зрозуміє все без висновків судово-медичної експертизи, так і не проведеної по свіжих слідах. Убивць чи вбивцю так і не було встановлено. Мабуть, підкуп і тоді спрацьовував не гірше, як у наші часи.

А пам'ятний хрест на місці вбивства належало б відновити. Зі старим написом. Та й згадана книга Еґана не в усьому застаріла. І не завадило б нашому сучасному закарпатцеві замість «розборок» між рідними парламентаріями іноді прокрутити в пам'яті такі ось слова столітньої давності, сказані про нас із вами неупередженим чужинцем:

«Сі карпатські верховини були колись пралісом. Ті, що викорчували ліс і створили тут угіддя, ті, що тисячу літ зрошували їх потом і, жиючи тут, сповнювали сумлінно свої громадські і патріотичні обов’язки перед державою в мирні чи воєнні часи, заслуговують на державну поміч у сю тяжку для себе годину. Випростати їх - се в нашім державнім інтересі».

Скільки відтоді помінялося в нас держав! І тільки народ - той самий. І тільки він дає надію нам на закономірність, а, отже, й незнищенність вистражданої ним своєї держави.

Петро СКУНЦЬ,

«Срібна земля», № 28 від 14 липня 2001 року.

Пам'ятний хрест з розп'яттям, поставлений закарпатцями на місці вбивства Едмунда Еґана на Лазькому березі біля Ужгорода і знищений комуністичним режимом в середині 60-х років XX століття.
Напис на пам'ятнику, поставленому на честь Еґана біля села Дравці.
По-українськи:
На знак подяки
міністерському уповноваженому
ЕҐАНОВІ З БОРОСТЯНКИ,
найліпшому приятелеві та добродієві
верховинського люду,
в пам'ять про нещастя, яке 20. вересня 1901 р.
спіткало його на сім місці і яке скінчилося
його смертю. З публічних дарів поставили його правдиві
шанувальники.
Молімся за нього!

Постійна адреса статті - http://www.eganfond.com.ua/tin.php
 
Примітка редактора цього допису.

Напис був й угорською мовою. Однак на цьому сайті навести його немає змоги з технічних причин.
Нині встановлено новий пам"ятник Едмунду Еґану поблизу Ужгорода зусиллями відомого закарпатського науковця, бізнесмена в минулому і завжди громадського діяча та поета Павла Чучки-молодшого.

Постійна адреса статті - http://www.eganfond.com.ua/tin.php