Пора сонця

Ця  птаха  за  моїм  відчиненим  весняно-літнім  вікном  співає  так,  як  тремткий  листок  пливе  за  прозорою  річковою  течією.
Це  життя  навалилось  з  усіх  боків  і  облизало  ніс  та  щоки.
Моє  серце  не  хоче  стояти  струнко,  моє  море  виходить  з  берегів.
Мої  яблуні  відцвіли  і  родили  стигло-молоді  яблука,  що  висять  під  покровом  листя  в  золотавому  промінні  в  небесній  височині.
Прочитані  колись  вірші  цівкою  піску  осипались  в  мені,  осіли  за  кавою  в  кав’ярні,  згадали,  згадались.
Це  просто  ода  життю,  і  перемога  над  страхом,  обов’язково,  і  відчуття  захоплення.  Ти  відважний  капітан  своєї  маленької  шхуни,  ти  ведеш  її  своїм  правильним  шляхом,  крізь  шторм,  і  безмежно  радієш,  коли  наступає  пора  сонця.  А  ти  –  вистояла,  змужніла,  засмагла,  просолилась  і  вдивляєшься  в  синю  далечінь,  примружуючи  очі,  плануючи  новий  шлях.
І  збираєш  в  літньому  садку.
Свої  яблука.