Толстой и Шевченко, Кавказ и Афганистан

На пересечении ул. Ленина (бывшая Воскресенская) и Набережной им. Ленина в Днепропетровске находится памятник погибшим афганцам, установленный в 1990 году.

Рядом с памятником позже появилась плита тем афганцам, которые умерли от телесных и душевных ран после войны.

На основании памятника 222 бронзовые доски с фамилиями погибших. На какое-то время часть бронзовых досок были утилизированы сборщиками цветных металлов.

На стороне обращенной к Днепру  эпитафия. Эпитафия взята из поэмы духовного отца и пророка украинской нации Тараса Шевченко «Кавказ».

Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайне серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море!

Т.Г. Шевченко

Поэма «Кавказ» написано в 1845 году. За четыре года до этого на Кавказе застрелили на дуэли М. Лермонтова. Кстати, оба поэта  родились в один год (1814). Слова эпитафии можно считать пророческими и для  новой войны России на Кавказе через 150 лет.

Через два года, после «Кавказа» в 1847, Т. Шевченко арестовали и отправили на 10 лет  изучать строевой шаг, участвовать в наказании шпицрутенами, обороняться от «басмачей» и расширять границы Российской империи .

От тех мест, где насиловала империя Тараса Шевченко, до Афганистана было уже рукой подать.

Отрывок из стихотворения Т. Шевченко заканчивается так:

Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.

Примечание: укр. хорти – борзые.

PS. Можно бы воспроизвести эпитафию и на русском языке, но в переводе второсортного советского поэта П. Антокольского, такие строки как, …"А слез девичьих, Ночных и тайных слез привычных"… звучат кощунственно, как дешевый романс.

По Антокольскому девичьи слезы привычное дело, а можно трактовать и как слезы по безответной любви.

Надежды вернуть улице имени  Ленина, ее первоначальное название – Воскресенская, в коммунистическом питомнике Днепропетровске, пока остаются неосуществимыми надеждами. Пусть бы бронзовые афганцы смотрели на ул. Воскресенскую, это было бы по христиански.

Коммунестический питомник Днепропетровск, не путать с коммунистическим рассадником Петербургом. Как быстро коммунистический рассадник перепрофилировали на выращивание других фруктов.

Один из свидетелей событий 1990 года рассказывал, что местные коммунистические псари пытались срубить эпитафию на памятнике, но возле памятника была организованна общественная охрана, дежурившая и днем и ночью. События тех лет докатились до телевизионной передачи "Взгляд" (если кто-то её помнит) и только такая огласка помогла отстоять эпитафию.

Если бы устанавливи памятник через два-три года, при Кучме, то слова Тараса Шевченко не появилась бы.

Фрагмент из книги российского публициста Андрея Пионтковского «За Родину, за Абрамовича. Огонь!»

«Апокалипсис сегодня»

«Бойня в Комсомольском продолжалась три недели. По селу наносились удары мыслимым и немыслимым оружием. Работала артиллерия всех калибров, танковые пушки и системы залпового огня не знали передышки, использовались ракеты «земля-земля», вертолеты и бомбардировщики сбрасывали свой смертельный груз круглые сутки...

В отдельных подвалах было сплошное месиво из человеческих тел. Иногда приходилось собирать трупы по частям. У многих отрезаны уши.

Над кладбищем стоит смрад. Со всей республики приезжают родители, жены, близкие в поисках пропавших без вести. Мать, узнавшая своего сына по родимому пятну на плече, обнимает труп, у которого вместо лица одно месиво. Как ни странно, плача на кладбище нет. Стоит какая-то гнетущая тишина, хотя здесь постоянно находятся несколько сотен человек. Уже четыре ряда могил вытянулись метров на сто...» («Независимая газета», 13 апреля 2000 г.).

Как ни странно, плача на кладбище нет. Запомним эти слова. О чем-то подобном уже писал русский офицер после очередной «зачистки», может быть, того же села (только оно тогда не называлось Комсомольское) лет 150 назад:

«Старики хозяева собрались на площади и, сидя на корточках, обсуждали свое положение. О ненависти к русским никто и не говорил. Чувство, которое испытывали все чеченцы от мала до велика, было сильнее ненависти. Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков, было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения.» (Лев Толстой. «Хаджи-Мурат», 17 глава).

«О ненависти к русским никто и не говорил» – в этой короткой фразе были предсказаны все русско-чеченские войны на 150 лет вперед.
--------------------

Поема Тараса Шевченко "Кавказ"

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові,—
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тільки плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кривавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кривавії ріки!
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо.
Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайно серед ночі!
А матерніх гарячих сльоз!
А батькових, старих, кривавих,
Не ріки — море розлилось,
Огненне море!
Слава! слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям Слава!

І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Чурек і сакля — все твоє;
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах. А в нас!..
На те письменні ми,
Читаєм божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християни; храми, школи,
Усе добро, сам бог у нас!
Нам тільки сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам

Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! чом ви нам
Платить за сонце не повинні!—
Та й тільки ж то!
Ми не погани,
Ми настоящі християни,
Ми малим ситі!..
А зате! Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима!
А тюрм! а люду!..
Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить.
Бо благоденствує!
У нас Святую біблію читає
Святий чернець і научає,
Що цар якийсь-то свині пас
Та дружню жінку взяв до себе,
А друга вбив.
Тепер на небі.
От бачите, які у нас
Сидять на небі!
Ви ще темні,
Святим хрестом не просвіщені,
У нас навчіться...
В нас дери, Дери та дай,
І просто в рай,
Хоч і рідню всю забери!
У нас!
Чого-то ми не вмієм?
І зорі лічим, гречку сієм,
Французів лаєм.
Продаєм Або у карти програєм
Людей... не негрів... а таких
Таки хрещених... но простих.
Ми не гішпани; крий нас,
Боже, Щоб крадене перекупать,
Як ті жиди. Ми по закону!..

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!

Просвітились! та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати
Сліпим, бачиш, дітям!!
Все покажем! тільки дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми муровати,
Кайдани кувати,
Як і носить!.. і як плести
Кнути узлуваті,—
Всьому навчим; тільки дайте
Свої сині гори Остатнії... бо вже взяли
І поле і море.

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий!
Не за Україну,
А за її ката довелось, пролить
Кров добру, не чорну.
Довелось запить
З московської чаші московську отруту!

О друже мій добрий! друже незабутий!
Живою душею в Украйні витай,
Літай з козаками понад берегами,
Розриті могили в степу назирай.
Заплач з козаками дрібними сльозами
І мене з неволі в степу виглядай.
А поки що мої думи,
Моє люте горе
Сіятиму,— нехай ростуть
Та з вітром говорять.
Вітер тихий з України
Понесе з росою
Мої думи аж до тебе...
Братньою сльозою
Ти їх, друже, привітаєш,
Тихо прочитаєш...
І могили, степи, море,
І мене згадаєш.