осенняя история

Осіння історія 

 Я обожнюю запах осені. Ні з чим не зрівняється цей аромат, ні з якими парфумами «Шанель №5», десять або двадцять, без різниці, коли у повітрі змішується цілий коктейль запахів: трохи вологого повітря, змішаного з яскравими нотками прілого листя, свіжість осіннього дощу з гарячим присмаком останнього палючого сонця й, для гостроти відчуттів, ні з чим не зрівняний важкий, проте не нав’язливий, дим від вогнищ.
  Була неділя. Утома за всю першу чверть нарешті почала спадати і я вирішила розвіятися - чого вдома сидіти?, тому зателефонувала подрузі, домовилась про зустріч, й вирушила до її будинку.
Затишний двір вражав яскравістю своїх барв: жовтогарячі, бурштиново-медові, подекуди зеленкуваті, червоні, немов коралі, листочки багатим сарі густо-густо вкутали землю, останні павутинки кружляли у повітрі, й паморочив голову осінній запах.
 Моєї любої знайомої, утім, як завжди, ще не було вдома, тому, оскільки часу в мене було досить, я присіла на затишну лавку й почала розглядати місцевих мешканців. На пісочниці бавилося декілька смішних малюків, біля котрих метушилися матері. Дітлахи усе норовили впасти, але ніжні руки встигали підхопити й поставити їх на ніжки. У дитячому містечку на гойдалках, біля спортивного інвентарю було безліч дітлахів подоросліше – десь п’ять - дев’ять рочків, бабусі повільно проходили алеєю, якийсь хлопець вигулював собаку… Скажу чесно, мене вже трохи притомило це зайняття  спостерігача, аж ось підсів на лавку невідомий чоловік, років якому було десь під сімдесят. Дідусь привітно мені посміхнувся, я відповіла на посмішку й тишком, щоб «не спалитися», як каже наша прогресивна молодь, окинула поглядом старого. Одягнений він був у звичайнісінький потертий кожух, на ногах геть здерті, але вичищені майже до блиску, чоботи й такі ж не нові штани. У сідому, косматому волоссі загубилися прожиті роки, обличчя було геть запорошене зморшками, а в очах плескалася мудрість, сила, і неабиякий смуток.
- Здрастуй, доню.
- Доброго дня.
- Гарна осінь, чи не так?
- Ще й яка гарна!
- Саме такою вона була тридцять років тому, сімдесят дев’ятого. Я тоді тільки одружився.
Я вже тоді вирішила піти, навіть встала, але дідусь гірко посміхнувся.
- Не бійся мене. Я старий, немічний, давно зжитий з розуму дідуган. Склади мені компанію, посидь, будь ласка. Обіцяю, що не набридну, тільки дещо розкажу.
Мені стало соромно й я повернулася на місце.
- Тоді я ще був пожежником. Удень рятував десятки людей від полум’я, а власне кохання не зміг. Скільки сумних трагедій пройшли через душу, руки, я їх усі бачив, виносив із пасток, малих і великих, черствих, злих і добрих… а усе по людській недбалості… 
Тоді я мав одружитися. Лідочка, моя кохана Лідочка, з якою я познайомився ще в школі, і з якою спочатку просто дружив, потім уже вирішив побратися, була надзвичайно доброю та чуйною людиною. Працювала вона тоді в дитячому садку -  доглядала за дітками, присвячувала всю себе цій справі.
  Радянське суспільство було зовсім не таким, як зараз. Тепер подружжя виробляють хтозна що за бозна які гроші. А ми побралися дуже скромно. Уранці поїхали до РАГСу, і вже через пів годинки розійшлися по справах. Я вирушив на роботу, у пожежку, а Ліда додому, приготувати якийсь смачний сюрприз для мене. Пам’ятаю, наскільки щасливими були тоді обидва – неначе володарі цілого світу, молоді, веселі, закохані  без тями… Прекрасний був час.
 За день нами було зроблено два виїзди. Вчасно приїхали на обидва, загасили пожежу, врятували людей… Мене в той час називали найфартовішим серед усіх. Скільки працював, а жодної помилки, жодної жертви, жодної смерті. Наврочили. Не судилося мені тоді такого… Так про що я, Точно. Зробили ми тоді два виїзди, приїхали на базу, через годину мав скінчитися робочий день. Ліда тільки поверталася з роботи.
 Як ми попрощалися після одруження, як я казав, кохана поїхала додому, приготувала щось і вирушила на роботу. Її Зміна от-от завершилася, а це було о шостій вечора, і тому вже о пів на сьому вона була вдома.
 Через п’ять хвилин, о шостій тридцять п’ять в диспетчерській пролунав дзвінок виклику нашої бригади.
- Швидко, збираємося. Вибух, схоже витік газу.
  -Де? – спитав я.
  Аж раптом настала тиша. Юля, диспетчер, тихо промовила
   -На Пушкінській, 34.
Тоді, наче грім серед ясного неба, ця фраза, ця адреса…
 Почалася метушня. Усі збиралися, я, напевно, швидше від усіх, і, вижимаючи по повній із машини, ми наблизилися до мого будинку, де відбувся вибух… Перед очима постала жахлива картина: цей будинок – дідусь показав мені на будівлю, де жила подруга – майже повністю був зруйнований. Шибок, вікон, стін не було, усе охоплене полум’ям, а в повітрі такий сморід, що неможливо  дихати.
 Немов у повільній зйомці, я побіг у вогнище. Зверху падали балки, косяки дверей, руйнувалися стіни, проте мені було все-одно.
 Я знайшов Ліду. Потім. У морзі.
 Не встиг вчасно, хоча, не встиг би ніхто.
 Відбувалося все до абсурду просто, а від того й жахливо. Після РАГСу вона приїхала, зготувала щось, і не до кінця прикрутила плитку – вогники вже зникли, а отруйний газ витікав. Ліда поїхала на роботу, а через чотири години, о шостій тридцять, знову повернулася додому, й, смакуючи запах парфумів, що їй подарували на роботі, не почула отрути. Прийшла на кухню, підійшла до плитки, й, оскільки не було світла, запалила сірник, щоб перевірити плиту, адже тільки відчула неприємний присмак повітря. Ось тоді, через сірник, відбувся вибух.  Дивний збіг обставин, але у будинку окрім Ліди не було нікого. Постраждала лише вона. Усе трапилося рівно тридцять років тому, у цей самий день.
 По моїх щоках лилися сльози. Як при перегляді стрічки, я бачила все. Заспокоївшись, спитала:
 -А чому ви розповіли це мені?
- Ти схожа на Ліду, дитинко.
- Вибачте мені.
- За що? – дідусь здивовано поглянув на мене.
- Я спочатку вас не розуміла.
- Ми часто не розуміємо один одного. Я також багато чого раніше не розумів. Наприклад, чого варте людське життя, кохання, рідна людина поряд…
 Деякий час ми сиділи мовчки.
- Обожнюю цей запах. Відчуваєш, дитинко? Цей аромат, аромат осені…
- Знаю, самій він подобається.
- Саме через це я люблю її. Так пахла Ліда, коли заходила у квартиру, так пахла кімната, у якій ми розписувались. Тепер саме так пахне для мене втрачене кохання.
Раптом я побачила знайоме обличчя подруги.
- Дякую вам, дідусю.
- Нема за що, люба. Нарешті я заспокоївся. Знаєш, старим іноді хочеться розповісти сумну історію життя.
Я піднялася й вирушила до веселої дівчини, що чекала на мене біля свого будинку. Ми пішли пити чай  до неї.
 Уже в приміщенні, я встала з чашкою чаю та виглянула у вікно. Дідусь так і сидів, упершись на паличку й сумно роздивлявся осіннє небо.
-Де цей Макс? – люто вимовила Світлана.
-А он він, поряд з тим дідом, біля якого я сиділа, чекаючи на тебе.
-Що він уже там робить?
Я засміялася, побачивши Макса, міцно обіймаючого старого.
- Та так, нічого.
Подруга спустилася, вибачилася за клопіт перед чоловіком і за руку відвела братика до квартири. Уже тут, на кухні, при мені, спитала:
- Що ти там робив, біля старого?
Малюк абсолютно серйозно, дуже по-дорослому промовив:
- Допомагав діду плакати.