Як Дригайло став Недригайлом

                Присвячується віолончелістці Наталі

      Азалія приклала до скроні терту бульбу, загорнуту у носовичок, але голова боліла й далі.
      -Годі вилікуватись, коли джерело болю й дискомфорту трива, - подумала Азалія. – О, якби можна було щільно затулити вуха, щоб нарешті вивільнитись від цього важкого незграбного ритму!..
      Але, на жаль, наука ще не винайшла засобів, здатних ефективно відокремити людину від оточуючих звуків, зовсім не завжди приємних для сприйняття. Хоча, зрештою, поняття “приємний” – суб’єктивне. Азалія, наприклад, вважає приємною класичну музику – Баха, Бетховена, навіть Шостаковича… А для отого Дригайла існує лише така, що лунає зараз – стіни дрижать і щури з підвалу тікають світ поза очі!
      Боже, ну за що Ти послав такого сусіда?!.
      Навіть коли той Дригайло вимикає свій осатанілий магнітофон і йде з дому, то його хода лишається хиткою і напруженою: дійсно – Дригайло! І то ж треба, щоб прізвище так пасувало людині! А може, це зовсім і не прізвище, а вдале прізвисько?!.
      -А щоб тобі!.. – подумала Азалія і затулила вуха руками. Важке “бум-бум” продовжувало скажено пульсувати, провокуючи серце на тахікардію.
      -Чому радіоінженери не завдадуть собі труду винайти пристрій, яким би можна було на відстані заблокувати джерело звукового сміття! Спрямувати антену чи щось таке в бік порушника тиші, спокою і комфорту, натиснути кнопочку і – дзинь! –тільки б іскри з його магнітофону посипались! – вже вкотре уявляла собі такий пристрій Азалія.
      Коли задзеленчав телефон, Азалія, замість “Слухаю!” підсвідомо відказала у трубку:
      -Дзинь! – і тільки іскри!..
      -Які іскри? – не зрозуміла Амалія, подруга Азалії. Це не були їх справжні імена, але вони вимислили для себе отакі чудернацькі псевдоніми, бо велике Мистецтво, на їх думку, вимагає гарних і звучних імен. Так Аза стала Азалією, а Маня – Амалією.
      Азалія була співачкою і володіла теплим оксамитовим мецо-сопрано.
      -Я люблю твій голос, - казала їй Амалія, яка грала на віолончелі, - бо він нагадує мені спів мого улюбленого інструменту.
      Подруги працювали у філармонії.
      -Які іскри?.. – Азалія не могла опритомніти від нав’язливого ритму і головного болю. – А, - зрозуміла вона нарешті й пояснила Амалії ситуацію, - сил моїх нема далі це слухати!..
      -Добре, я їду з репетиції і зараз заскочу до тебе. Роби чай! – скомандувала Амалія і від’єдналась.
      Через півгодини Азалія та Амалія сиділи біля журнального столику і споживали терпкий тонізуючий напій. Вогник свічки, встромленої у керамічний свічник, гіпнотизував присутніх примхливим мерехкотінням. А присутніх було троє – Амалія наполягла, щоб Азалія запросила Дригайла.
      Можливо, ця ідилічна картина ззовні не викликала би жодних застережень, якби чиєсь прискіпливе око не помітило би віолончель, дивним чином покладену на підлозі. Загалом, Амалія дуже дбайливо ставилась до улюбленого інструменту і швидше би сама сіла на підлогу, ніж так недбало залишила свою “челю”, та ще й без футляру. Але Амалія ніби й не помічала такої недоречності…
      Шпичка, якою віолончель під час гри впирається в підлогу, стирчала в бік Дригайла й ніби перстом вказувала просто в його серце. Але Дригайло не звертав на віолончель разом з її шпичкою жодної уваги.  Його  думку  поглинули  симпатичні дівчата, які так несподівано запросили його на чай. Він сидів штивно і напружено, але не дригався, як завжди. А коли Азалія – головний біль в неї закінчився разом із нав’язливим ритмом сусідського магнітофону – під власний супровід на фортепіано заспівала чуттєвий старовинний романс, Дригайло навіть розслабився, втратив штивність і почув себе затишно і комфортно…
      З тої пам’ятної вечірки минуло кілька місяців. Дригайло жодного разу не увімкнув остогидлий Азалії рок. Більше того, він, тобто Дригайло, почав ходити на камерні концерти, які регулярно відбувалися на сцені філармонії.
      -Якась солодка оксамитова музика переповнює моє серце, - розповідав він подругам у антракті. – Я побачив світ у іншому вимірі, я почав прислухатись до співу птахів і відчувати душею арфу сонячного проміння… Яке гарне життя! – і Дригайло м’якою пружною ходою пішов до залу насолоджуватись другим відділом концерту.
      -Уявляєш, Дригайло – не прізвище…
      -Та бачу, що він тепер Недригайло!
      -Зовсім ні! – образилася за сусіда Азалія. – В нього дуже гарне прізвище: Музичук!
      -І тільки моя віолончель спромоглася звільнити справжнє прізвище нашого приятеля з полону злих чар важкого ритму рокової музики.
      -Як?! – здивувалась Азалія.
      І Амалія розповіла їй дивну легенду, ніби віолончель пам’ятає всі чарівні мелодії, які протягом існування випромінювали її струни. Ці мелодії у ній акомулюються, накопичуються, а при певних обставинах, як ото у випадку з Дригайлом, утворюється щось подібне до лазерного променя, який складається з концентрату Прекрасного, що через випромінювання гострої шпички зцілює травмоване важким роком серце і заповнює його прекрасною музикою гармоній життя…
      Азалія хотіла висловити сумнів: шпичка звичайної віолончелі щось накопичує та випромінює… - хіба таке можливе? Але уявила собі Дригайла – й промовчала.
      Адже Дригайло дійсно став Недригайлом…











6.10.98.
Київ.