Вони були просто метеликами

Його звали Улісс. Він був красивим метеликом з чорною стрічкою по краю крила. Він був благородним лицарем та чудовим другом..
Її звали Граельсія. Вона була дуже рідкісним метеликом з бежевими крилами. Вона жила півнеділі, це вдвічи менше, ніж мала.
Вони буди чудовою парою. Часто літали до річки, де народились. Дивились на безкрайнє небо та мріяли улетіти звідси. Але поодинці ніхто не муг перелетіти ті високі дерева. Їм щось заважало. Вони не знали нікого крім себе. Не знали один одного. Іноді це здавалось нудним, але вони дивились в небо і мріяли.
Колись Граельсія нестерпіла. Вона широко розпахнула свої узорчасті крила і злетиіла в гору. Багато разів вона робила так само, але сьогодні вона зрозуміла, що хоче подивитись на всі ці високі дерева, чисті луки та синье небо зверху. І ось, вона вже долетіла до першої гілки. Для нех вона була така велика і красива. Кожен її вигін запам'ятався метеликові як щось рідне, своє. Вона ще декілька разів змахнула крилами і зі своєю маленькою, метеликовою посмушкою сіла на гілку. Піднятись на півтора метри вертикально в гору було важче, ніж здавалось.
Переводячи дух вона подивилась вниз. Там на траві сиділа маленька синя квітка. Секунда, дві. Ні, то не квітка. Квіти не машуть синьо-чорними крилами та не перелітають з місця на місце з такою грацією. Ні, то не квітка. Квіти не дивляться мріючими очима вгору і не думають про те, як би хотілось піднятися у чисте небо і підкоритися вітру.
Піднявши свою маленьку голівку в гору Граельсія похлопала крилами. Зібравшись із духом та помістивши усю свою волю у крила вона знов злетіла вгору.
Вперше побачивши майже верхівку дерева, вона зрозуміла, що за щастя цвіте в її маленькій душі. Сівши на гілку вона зачекала декілька секунд та полетіла ще вище.
Ось. Вже майже долетіла. І тут вона подумала: "Це все? Мрія усього мого життя ось-ось здійсниться, а що далі? Невже я так і не зрозумію, чому хотіла прилетіти сюди?"
Ще одну секунду і поветати вже не було куди. Поривом вітру Граельсію знесло у інший бік від її життя. Як тільки вона не махала крильцями, як тільки не кричала, вітер не чув її. Але метелик не здавався. Махав крилами, доки не зрозумів, що все це не має сенсу.

І тоді, Граельсія здалася. Куди занес її вітер, не знає ніхто. Та це нікого не цікавить. Майже.

Улісс чекав на неї до кінця свого життя. Він шукав її, але марно. За все своє життя Улісс побачив багато метеликів, але жоден з них не був схожим на Граельсію. Вона була неповторна. Ніщо не змогло б у світі зрівнятися з кольором її крил, з її грацією. Улісс дивився за нею з першого її дня. Він був старше іі на декілька годин, а вона була краща за нього на життя. І літаючи до річки він дивився на небо і мріяв долетіти до нього, щоб запистати його: "Чи любить мене вона? Чи бачить, я я люблю її?". Але, здавалось, небо не бачило ні його ні його почуттів.
І Улісс так до кінця життя і не зміг сказати граельсіі, що кохає її більше ніж синье небо, чисті води та мінливий вітер. Він так і не зміг сказати, що жодна квітка у полі, жодна хмарка на небі не зрівняється з нею по красі.
Але вони були усього лиш метеликами. І ніхто не цікавився їхньою історією...
Його звали Улісс. Він був красивим голубим метеликом з чорною стрічкою по краю крила. Він був благородним лицарем та чудовим другом...

КІНЕЦЬ