Ольга Алексова Лёшкина правда

Льошчина правда
Скільки років Льошці, ніхто не відав.
Він ніби застиг у якомусь потрібному йому віці. Тіло міцне, майже хлоп'яче, жилаве, а голова зовсім сива. Якось дивно сива: лишень праворуч.

Мабуть, тому Льошка зі своєю зачіскою особливо не мудрував. Брав гріш і рушав до Свєтки:
-З шиї займи, все вкороти, а згори нагорни.

-Ну, дядь Льош, ну що там нагортати? Навіщо? Ти ж усе-одно картуза носиш взимку і влітку. Давай зріжу, га?

Льошка щербато посміхався у відповідь:
-Нє, Свєт, нагорни згори трохи ... Не сперечайся, це мені пам'ять така про ранішнє.
І побризкай запахом. Я на гульки до бабів піду.

Свєтка реготала і навіть пару разів голила дядь Льошу безкоштовно:
-Ну, наречений, аби встиг, поки тьоть Клава не повернулася.

Клава, Льошчина дружина - бухгалтер на заводі. Льошка називає її Цифра.
Клава посміхається йому у відповідь кутиком рота.
Може, вона й на весь рот усміхається, тільки цього не видно. Тому що Клава завжди якось в профіль стоїть.
Волосся в жмутик зібране, руки заховані в кишені довгої в'язаної кофти, на ногах - черевики.
Клава Льошку кличе Мій Мужик.

Цифра з Мужиком живуть удвох. Так вважається.
Але взагалі-то, у них в будинку завжди хтось ще буває: то жінка з дитиною мешкала кілька місяців - вродлива, але сумна якась, то хлопець із заводу, де Клава працює.

А одного разу Льошка в річці виловив дівку.
Пішов з саком на рибалку після льодоходу, а там дівка топитися надумала. Він і приволік її додому.
 
Дівка трясеться, п'яні шмарклі по щоках розмазує, мукає щось.
Гаразд, Клава приспіла. Перебрала в сухе, молоком напоїла:
-Ну що ми з нею, Мужиче, будемо робити? До міліції здамо?
-Нє .. все не теє, все не теє ... все пустеє, - махнув рукою Льошка.

Всі над Льошкою потішаються:
-Льош, кому ж ти квіти рвеш? Цифрі своїй? Чи любку маєш?
-Нє ... Сашкові гербарію робити треба, а Матвій йому квіток не дає, продавати вони їх будуть перед школою, грошей хочуть узяти більше.

Сашко цей з дядь Льошею - нерозлийвода.
Дружба в них така трапилася після історії з котом.

Випрохав Сашко в матері кошеня. Кошеня зовсім малесеньке, сіреньке, вічка голубенькі, через поріг заледве переповзає.
Ось на цьому порозі його Сашкова мати й не помітила. Штовхнула двері ногою, а там кошеня лізло. Страшно хруснуло і залягла тиша.
А потім закричав Сашко.

Мати схопила кошеня на руки, глянула, а той і нявкати не може, всього його перекосило, розплющило.
-Сашо, я його в лікарню віднесу, не переймайся тільки.

Тут Льошка й підоспів:
-Дай-но мені його, - зірвав з голови кашкета і влаштував туди манюню.
Кошеня рот роззявляє, а голосочок не чути зовсім.

Льошка кошеня забрав собі.

Вранці Сашко з матір'ю постукали дізнатися що та як. Дивляться, а Льошка сидить на своєму ослоні з картузом в обіймах, в кепочці кошеня сопе.

-Льош, я тобі заплачу, ти ж ніч не спав, - поспішає Сашкова мати.
А Льошка посміхається:
- ... Нє ... не теє, все пустеє.

З тієї пори Сашко від дядь Льоші ні на крок.


- Синка собі завів, - потішаються мужики. А баби підтакують:
- Зводив би свою Цифру в кіно яке, чи що ... Чого ти все витрішки продаєш, Льошко?

- У кіні вашому самі казки. За правдою туди ходити не обов'язково.
- А куди ж ходити, по-твоєму, га?
- Ну, хоча б у ліс, там правильно, - усміхається Льошка.

У лісі Льошка може бродити днями. По своїх таємних стежках. Повісить рушницю на плече, вкине в заплічник їжі, светра і поминай, як звали.

-Та ти хоч кошика захопи, - дивуються йому вслід.
-Пустеє ...


Восени Цифра потрапила під машину.
Льошка, поховавши дружину, зсутулився і запив.

А за місяць сталася вночі пожежа. Горів будинок старої Петрівни. Вона жила відлюдьком, її згадували недобрим словом і оминали. Не любили Петрівну. Та й вона сусідів не жалувала, злостиво зиркала і вічно бурмотіла собі щось під ніс.

Вже впав дах, і стовп вогню скочив у небо.
Доокіл метушливо сновигали чоловіки й голосили жінки.

Льошка загорнувся в ковдру й посунув у дім.

-Гаплик Мужикові, - ахнули сусіди.

Петрівну Льошка ледве-заледве витяг, надривно закашлявся і вичавив:
- ... Справді ... пече...



***
З тих часів Льошка все більше мовчав. Сидів на лавці в дворі у своєму куцому піджачку і незмінному картузі та палив. Зіпреться на кулак і дивиться кудись у далечінь, а забута цигарка неприкаянно звисає з губи.

-Дядь Льош, - крутиться поряд Сашко, - сонце якесь червоне ... красиво ...
- ... цеє, Сашко, правда. А раніше було все не теє, не розумів я раніше.

Оригинал произведения на странице автора - http://www.proza.ru/2009/10/26/847