Солнечные бревна укр

Я ходжу по стінах. Подорожую, так би мовити.
Фак, їду с глузду. Це не подорож. Це втеча.  Від ультрафіолетових променів. Від сонячних зайчиків, котрі з такою ярою швидкістю стрибають на поверхні  твого нового всесвіту, що іноді здається, немов би ці довговухі створіння скоріше такі собі нервові сонячні колоди.
Сонячні колоди. А нервові – бо рухаються так. Нервово.
Чорт забирай, що за хвора фантазія, товаришу? І якого біса ти робиш на стіні? І що се за підар такий, котрий ось так безцеремонно лізе до тебе із своїм дзеркалом? Чоловіче, ніде ти спокою  собі не знайдеш. Нещасний.
Я приходжу у себе, злажу зі стіни, забираю у відмороженого хлопчика дзеркальце і відправляю цю оригінальну зброю у недовгий політ з четвертого поверху. Застебнувши сорочку, я даю п’ять  лобу хлопчика-дебіла. Володар постраждалої частини своєї даремної голови беземоційно дивиться фарфоровими очима у стіну.
Я насвистуючи йду на кухню.
На кухні сонце.
Літо. Радість. 
Напевно, якесь непорозуміння. Ці пузирі на руках – алергічна реакція на сонячні промені. На літо, від якого я втікав.
Але я знову повернувся у стан ворога. Навіщо?
Втомився. Жарко.
П’ю із крану воду кольору міцного чорного чаю. Кусаю руку, яку сонечко моє рідне пристосувало для незрозумілої мені плантації алергічних пузирчиків. Посіви лопаються, розбризкуючи свій сік, який вбирається моєю шкірою-ґрунтом. Напевно, десь усередині мене також плантація цієї дивовижної сонячної флори.
Я бог своєї руки. Кусаю, зрошую її. Дратую. Я можу похвалитися тим, що володію такою цікавою кінцівкою свого тіла.
Моя прекрасна рука погордливо, з дещицею презирства і жалості, котрі можна вловити у кожному наймінімальнішому русі, протягує свою божественну плоть нещасним хтивим зубам. Ці кісткові безформні гвинтики величезного ненажерливого механізму споживання їжі вдавлюють свої полугнилі тіла у м’яку шкіру.
Таким способом я витягую себе із безформеного тіла. Неначе барон Мюнхаузен. Так. Я барон Мюнхаузен.
А моє тіло… воно настільки болотоподібне, що і не гріх переплутати.
Воїстину. Я вільний.
Моя рука (о, сей благий ангел Христовий!), тягне мене до неба, до Раю.
Вільний. 
Не боляче тобі, мій Хранителю?
Ангел мовчки тягне мене у вишину. Його білосніжне тіло кровоточить. Його очі, крила, печальна посмішка вкриваються червоним варенням.
Впившись зубами у ангельські крила, я відчуваю смак крові. Вишневий.
Не усвідомлюючи трагічності своїх наступних дій (вибачте, це неможливо – відчувати тягар солодкої густої рідини на зубах, яка так зводить щелепу, і не спробувати позбавитися даної обставини), я розтискав капкан своєї ротової порожнини, намагаючись злизати варення.
Я рухнув униз. Ангел не намагався мене врятувати, він розпрямив свої криваві крила, і зник з горизонту видимості.
Не маю права його засуджувати. Не маю. Бажання навіть.
Падаю. Ось, я нарешті погрузився у своє болото, але… Чорт.
Я падаю нижче.
Нижче.
Нижче.
Швидкість падіння моєї такби мовити форми під тиском напевно ще й закону земного тяжіння неначе стала сповільнятися. Так і є. Через секунд п’ятнадцять я загальмував, зіткнувся з невидимою перешкодою, підскочив декілька разів і завис на місці.
Якась огидна безбарвна трубка зляглася з моїм животиком. Вросла в мою нову оболонку.
Нову. Бридку. Таку безформну.
О, фак.
Я - зародок. Малюк. Хтось є моєю вагітною новоспеченою матір’ю.
Господи Ісусе.
Я – істота. Я в істоті. Хтось переміщується, носячи мене у своїй утробі. В організмі, поцяткованому десятками тисяч різноманітних безформних органів. Тіл. Болотоподібних.
Ісусе Христе.
Нудотно.
А потім я вийду на поверхню через анальний отвір, і відчую весь можливий біль, який тільки спроможний буду уявити.
Знову.
Ангеле мій Хранителю, ти підарас. Підставив.
Знову.