Диалог

   «Діалог» 
    Сьогодні вранці я прокинулася і робила все як завжди. Трохи полежала у ліжку, дивлячись в стелю. В кімнаті було трохи темно, бо помаранчевий занавіс на вікні пропускав мало світла. Намагалася пригадати, що мені снилось вночі, але марно – нічого не пам’яла. Ще трохи полежав, встала з ліжка, підійшла до вікна і відсунула занавіс. Кімната наповнилась світлом, адже на вулиці було сонечно. Я ввімкнула комп’ютер і пішла у ванну кімнату, щоб привести себе у відповідний вигляд. Потім зайшла на кухню. Кухня була порожня, адже тата не було вдома. Хоч це був ранок, за вікном життя йшло своєю чергою. Ходили люди, їздили авто, працювали магазини, літали пташки і бігали коти і собаки. Я налила води у чайник, поставила, щоб закипів, а сама пішла у кімнату. Увімкнула музику, щоб було веселіше одягатись. Останній тиждень я слухаю одні й ті самі пісні. Дуже сильно вони припали мені до душі. Відкрила шафу, дістала літній сарафан у клітинку синього й білого кольорів. Поклала його на ліжко. Почула сигнал від чайника і пішла на кухню – налити чаю. Не дуже люблю я цей гранульований чай, але тато любить, а мені ніби то все одно, адже я його пью тільки вранці. Насипала поїсти кішці. Вона їсть лише цей Whiskas, не розумію як. Цей котячий корм так неприємно пахне. Чекаючи поки охолоне чай – одяглась, підспівуючи пісню, що грала на компьютері. Зробила зачіску. Хоча зачіскою це складно назвати: якийсь не дуже охайно зав’язаний хвостик на маківці. Повернулася на кухню, швидко, поки дійшла до своєї кімнати, випила чай, залишила на столі чашку, вимкнула комп’ютер, зібрала сумку (її не довго збирати, лише вкинути гаманець, телефон, плеєр і ключі від квартири) і перевіривши, що нічого не забула, пішла гуляти.
     Ще вчора я домовилася з подругою зустрітися у кафе, бо давно ми з нею не бачились. Я дістала зі своєї зеленої сумки телефон і подзвонила їй:
- Алло. Привіт! Як справи? – промовила я.
- Добре. А твої як? – відповіла вона.
- В мене як завжди. Сподіваюсь ти не забула про нашу зустріч? Я вже в дорозі.
- Звісно не забула! Але я трохи запізнюсь, вибач. Ти ж зачекаєш мене?
- Авжеш! Тільки не дуже запізнюйся. Ну добре. До зустрічі!
- Бувай.
     Я поклала слухавку і кинула телефон у сумку. Вирішила ввімкнути якусь музику, щоб було веселіше йти. Дістала плеєр, засунула навушники у вуха і навіть не вибираючи натиснула кнопку «грати» і поклала плеєр у кишеню. У вухах заграли “Sigur Ros”. Це ісландська група. В них дуже гарна спокійна музика з незрозумілими мені словами, але я все одно люблю їх слухати. Ця музика постійно вводить мене у роздуми про життя, про погоду та про багато інших речей. Ось знову одна за одною пішли думки: «Чарівно влітку на вулиці. І день хороший. Дратує тільки те, що спекотно.»
     На дворі грали діти і я одразу ж згадала своє дитинство: «Добре бути дитиною. З роками перестаєш радіти простим речам, таким як дощ, сніг, морозиво на паличці. Коли ти маленький, немає ніяких проблем. Все так просто, як два на два. Шкода, що дитинство так швидко проходить.» Мені було трохи завидно дітям, що грали. Адже інколи, дуже хочеться повернутися у дитинство.
    Ось руда собака, що живе у моєму під’їзді. Вона дуже добра і її всі люблять. «Хотіла б я хоч день побути собакою. Цікаво, кому легше жити: людині чи собаці?» - подумала я.
    Прислухаючись до пісні на незрозумілій мені мові, я замислилася про силу слів, про їх походження. Думаючи про це, я проходила повз закоханої пари, але вони сперечалися. Їх сварка була такою емоційною, вони так жестикулювали, навіть штовхали один одного. Звісно, я не чула про що вони сперечаються, але ця сварка лише посилила мої думки: «Як багато слів ще несказаних і як багато тих, які краще було б не казати. Звісно це лише чергова їхня сварка, між ними таких мільйон, але кожна з них залишає болючий слід. Словами можна сильно поранити. Інколи краще просто мовчати. Але і мовчати постійно - не вихід. Мабуть спершу треба думати, а потім казати.»
     Я вже майже дійшла до кафе. Розуміючи що я все більше і більше занурювалася у свої думки, я вирішила змінити музику на більш веселу, щоб лише підспівувати і ні про що не думати.
     Оскільки моя подруга запізнювалася, я зайшла у кафе, та замовила чашку кави. У кафе було прохолодно, адже працював кондиціонер. Взагалі в цьому місці було дуже затишно. Посередині зали стояли червоні диванчики із сірими, мабуть гранітними, столиками на цегляних стійках. З одного боку була окрема зала, а по всій іншій території високі сірі столики на цегляних стійках та високі дерев’яні стільці. Зробивши замовлення, я сіла за дерев’яний столик на літній площадці. На столі стояла попільничка. Через деякий час принесли каву.  Продовжуючи слухати музику я пила улюблену каву і чекала на подругу.
     До мене підійшов хлопець років двадцяти. Не дуже високий на зріст, з чорнявим волоссям та темними очима. Він був одягнений у сорочку синього кольору і джинси. У нього в руці була кава, а ліктем він утримував газету під боком. Він мовчки кивнув головою вітаючись зі мною. Я кивнула у відповідь. Він вказав пальцем на себе, потім на стілець і в його виразі обличчя можно було прочитати: «Можна присісти?». Я посміхнулась і кивнула головою маючи на увазі «авжеш». Він посміхнувся, сів на стілець, поставив на стіл каву і поклав газету на край стола, щоб вона не заважала йому. Дістав з кишені пачку цигарок та сірники і також поклав на стіл. Я витягнула шию намагаючись побачити, що написано в газеті. Побачивши мої старання, хлопець рукою підсунув її до мене, дозволяючи прочитати. Я швидко оглянула першу сторінку та повернула газету на місце. Я продовжила пити каву іслухати музику, дивлячись у далечінь, виглядаючи подругу. Він дістав одну цигарку та підкурив її. Потім простягнув відкриту пачку до мене, пропонуючи взяти одну. Я ввічливо відмовилась, покачавши головою в сторони. Хлопець посміхнувся, зрозуміло кивнув, поклав пачку назад на стіл і продовжив курити. Через деяку хвилину, зловивши мій погляд, вказав пальцем на вухо ніби питаючи, що я слухаю. Я дістала плеєр з кишені і показала йому назву. Він показав рукою жест, що означав «клас». Я зрозуміла, що він також слухає цю музику. Допивши каву хлопець вказав на годинник на руці, маючи на увазі, що йому вже час іти. Я посміхнулася і помахала йому рукою. Він пішов, а в мене залиштлося відчуття, що це був дуже гарний діалог і тільки через пару хвилин я зрозуміла, що ми мовчали.
     Ось вже підійшла моя подруга. Вона була одягнена у кольорові шорти та рожеву футболку. На ногах були пречудові капці. Ми привітались:
- Привіт.
- Привіт. Довго чекаешь на мене?
- Та ні не дуже.
- Щось було цікаве поки ти тут без мене сиділа?
- Так. До мене підсів хлопець і ми спілкувались без слів. І знаєш, це був дуже зрозумілий один одному діалог.
- Цікаво...
- Так. І ще це привело мене до думки, що інколи слова зовсім не потрібні.
- То що ж тепер, постійно мочати? – сміючись промовила подруга.
- Звісно ні! Лише у деякі моменти, коли слова не потрібні і можна обійтись без них.
               
                29.06.10
                Ольга Косенкова