Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 2. I

Бережіться, діточки!
Тут вже вам не казочки!
І як вдома мама й тато,
Краще книжку цю сховати.
*      *      *
Ту лікарню, де Батончик
З Пончиком лежали,
Місцем дуже нехорошим
В народі вважали.
Що їй більше сотні років –
Знав у місті кожний:
При царі купець Алтинов
Дав на неї кошти.
Тут немало працювало
Колись вчених різних,
Навіть академік Павлов
Побував проїздом.
Сподобалось йому дуже…
Та важливо інше:
Тут сам лікар Айболить
Працював раніше.
Так, той самий Айболить,
Що під деревом сидить,
Що ім’я його відоме
Навіть малим дітям.
І світило медицини
Жодне в цілім світі
Не досягне тої слави,
Що у Айболитя.
Хоч ти знайди панацею
Від хвороб всіх разом,
Хоч врятуй усеньке людство
Від СНІДу-зарази,
Хоч зроби, щоб не хворіли
Більш ніколи люди –
Айболитя будуть знати,
А тебе забудуть!
То отут він працював
На початку віку
Двадцятого – санітаром,
А потім, як лікар.
І для розвитку науки
Досліди все ставив…
Так же, як колись до нього
Це робив Базаров.
Про ті досліди нащадкам
Звісно дуже мало.
Під тим дубом, де його
Бесідка стояла,
Тепер пам’ятник стоїть:
Добрий доктор Айболить
З зайченятком на руках
Мило посміхається…
Жаль, в житті не завжди так,
Як в казці, трапляється.
Звісно лиш, що обминали
Люди ту бесідку.
Навіть з моргу санітари
Підходили рідко.
А підходячи, косились
Та все потайки хрестились.
  А коли страшні тридцяті
На країну впали,
На доктора анонімний
Донос написали.
І одної ночі доктор
Просто зник без сліду.
Це було тоді не дивним…
Ждали до обіду.
А в обід пішли гуртом,
Усім персоналом,
Та й спалили ту бесідку
(Відчинять не стали).
Що він там собі робив –
Вже ніхто не знає.
Бо й тоді усі мовчали,
А час же спливає…
Ми знайшли одну бабусю
І старого діда,
Що колись там працювали –
То повинні відать.
Та ні серед біла дня,
Ні супроти ночі
Жоден з них про «те страхіття»
Згадувать не хоче.
І тільки дід, коли йому
Налили коньяку,
Зласкавився і видав
Інформацію таку:
- Знаєте, за що його
«Айболить» прозвали?
Бо слова оці з бесідки
Нерідко лунали.
Ми його ніколи в вічі
Так не називали.
Боялися, що й казати…
Я й тепер боюся!
От ви підете, а я
Зі страху нап’юся.
  А як роки п’ятдесяті
Зрештою, настали,
І невинно засуджених
Знов повипускали,
А тим, кого не було
Вже тоді на світі,
Повернуть добре ім’я
Намагались діти -
От тоді про Айболитя
Декотрі й згадали.
Той, колишній, персонал
Війна розкидала.
А нові, не знаючи,
Як там була справа,
Славним іменем зробили
Для лікарні славу.
…І от добрий Айболить
Знов під деревом сидить.
Знають і дорослі, й діти,
Що добріш немає в світі.
І туристи, що до міста
Звідкись приїжджають,
Дивляться на пам’ятки
Й сюди завітають.
*     *     *
«От в якій лікарні славній
Випало лежати!» -
Дивлячись з вікна на парк,
Думали хлоп’ята.
Доглядають добре,
Їжа – слава Богу!
Дуже швидко вже обидва
Піднялись на ноги.
І уже вони по парку
Могли погуляти,
Познайомились з дідком
З третьої палати.
Тому діду побалакать
Ой, була охота!
До вечора непристойні
Травив анекдоти.
  Як смеркатись почало,
Каже дід хлоп’ятам:
- Поки сонце не зайшло,
Швидко по палатам.
І до ранку за поріг
Ніс не витикати!
- Це ж чому? Ми б ще хотіли
Трохи погуляти!
- Ви що, хлопці, нетутешні?
Знає всеньке місто
Від малого до старого:
Тут у нас нечисто!
Вночі навіть наркомани
Парк цей оминають.
Мені можете повірить –
Хто-хто, а я знаю!
- Що ж це тут таке нечисте?
Розкажіть, дідусю!
- Розкажу, але в палаті,
Бо я тут боюся.
  У палаті дід продовжив:
- Я вже двадцять років
Кожне літо в цю лікарню
Тікав від мороки:
Як тільки моя стара
Ремонт затіває,
Я одразу захворію
І сюди лягаю.
То набачився такого,
Що помилуй Боже!
Вночі кроки по сходинах,
Щось на кашель схоже,
Далі рипнуть вхідні двері…
- То може, хтось ходить?
- Я слідив, хотів побачить,
Але не виходить!
Сто разів, зачувши кроки,
Вискакував швидко –
Всюди тиша, і ніде
Нікого не видко.
А як тільки до палати
Ні з чим повернуся –
Двері рипають вхідні!
Я до вікна метнуся…
Нікогісінько надворі,
Ще й незвично тихо:
Ні пташок, ані комах
Не чуть, як на лихо.
Але це іще не все:
Згодом чути крики!
Тихі, але десь поблизу.
Парк  у нас великий,
То десь в ньому. Я вилазив,
Пробував шукати…
Та, звичайно, не знайшов.
Отак-то, хлоп’ята.
- Ви б медсестрам розповіли, -
Батончик озвався.
- Я казав… Порадили,
Щоб пішов проспався.
А самі переглянулись
І пополотніли.
Мабуть, знають, та мовчать,
Безнадійне діло.
Щоб ви знали, в цій лікарні
Пропадали хворі,
Навіть одна медсестра
Зникла позаторік.
- Стоп, дідусю, ви казали
З самого початку,
Що набачились чогось тут…
- Так, все по порядку!
Я ж кажу, зачувши кроки,
Вибігав іздуру.
І в останній раз побачив
Неясну фігуру,
Що спускалася по сходах –
Тінь, а не людина.
Наче з сірого туману,
Я бачив зі спини.
До дверей підійшла,
Рип – і швидко вийшла.
Я підбіг до тих дверей –
Замкнено, звичайно.
Я в палату, відчинив
Віконце негайно…
- Що ж там? Крики? Чого ви
Замовчали, діду?
- Так… Та ще й такі страшні.
Наче з того світу…
А іще мені здалося –
Щось майнуло біле
Біля пам’ятника, й в нього
Очі засвітились
На секунду… Я довіку
Цього не забуду.
А виходити з палати
Більш вночі не буду,
Й вам не раджу…
Не тремтіть – це буває рідко.
А тепера кроком руш
В свою палату швидко!
*     *     *
Хлопці ждали до півночі
Таємничих кроків.
Так нічого й не почувши,
Впали в сон глибокий.
А на ранок все це вже
Казкою здавалось:
Так привітно у вікно
Сонце усміхалось.
Тільки у душі засіла
Неясна тривога:
Здавалося, що потрібна
Комусь допомога.
А вони, хоч поряд ходять,
Нічого не бачать…
Вийшли після процедур
Знов до парку, значить.
Пам’ятник вже не здавався
Хлопцям дуже добрим.
Щось у нім було не теє…
Батончик хоробрий,
Незважаючи на травми,
Взяв свій маркер вірний,
Розписав весь п’єдестал
Матюком відбірним,
Підмалював Айболитю
Вирячені очі,
Ікла, наче в вовкулаки,
І…писать не хочу.
- Що ти робиш, варваре?!
Он ідуть туристи! –
Крикнув Пончик. – стид і сором!
Негайно відчисти!
  Та вже ніколи було
Все це відчищати.
Тільки й встигли хлопчики,
Що вчасно злиняти.
І в туристів вийшло фото
Гарне та хороше!
Продали на виставці
За чималі гроші.
  Щоб це змити, послав лікар
Нову санітарку –
Молоденьку дівчинку,
Вчорашню школярку.
А вона як глянула –
Довго реготала,
Перекинула відро –
І змивать не стала.
*     *     *
Наші хлопчики без діла
Ще ніколи не сиділи.
Вирішили всю лікарню
Як слід обшукати,
І зловісну таємницю
Кроків розгадати.
У п’яненького завгоспа
Всі ключі покрали,
Дублікати замовили
Й на місце поклали.
Та й подались нишпорить
По усій лікарні!
А лікарня – величезна,
Кабінети гарні.
В тім крилі вели прийом,
В цім – лежали хворі,
А отам он планували
Зробить санаторій.
А отут зробить ремонт
Також планували,
Та стоїть воно закрите,
Бо коштів замало…
Три поверхи, і десятки
Різних коридорів,
Так що Пончик і Батончик
Впорались нескоро.
Двері в кожну комірчину
Хлопці відмикали,
Та ще в кожен кабінет
Нагло зазирали.
Все шукали, чи немає
Там чогось незвичного…
Посилали їх далеко
І не завжди ввічливо.
  От за цим їх і застали
Десь після обіду
Буратіно й Колобок,
Що прийшли провідать.
Всі у гулях і синцях,
Зате помирилися!
- Ми вас скрізь уже шукаєм!
Де ви провалилися?
Ми питали всіх – де ви?
А нам лиш казали:
«А, це ті два ідіоти,
Що усіх дістали!»
- Брешуть! Всіх іще не встигли! –
Закричав Батончик. –
Але є ще час до ночі,
То ми встигнем точно.
- І до речи, - мовив Пончик. –
Ви, як в річку впали,
Як зуміли вибратися?
Чи вас врятували?
  Колобок почервонів,
Буратіно ж відповів:
- Цей придурок Колобок
Від води ледь не розмок.
Тоді я, хай йому біс,
Наштрикнув його на ніс,
І, над хвилями тримаючи,
До берега поніс.
Все-таки жива істота,
Хоч і капосна, сволота!
  Колобок знов промовчав,
Тільки крейду звідкись взяв
І на спині Буратіни
«Лох» тихенько написав.
- Ви, я бачу, помирились? –
Запитав Батончик.
- Помирилися, авжеж,
Треба було конче.
І тепер ми вірні друзі –
Це відомо всій окрузі.
Бачать всі, як ми в труні
Плаваєм, немов в човні.
Рибалимо, катаємось –
Мосту ж-бо немає,
Через річку перевозим
Тих, хто попрохає…
  Раптом наче темна хмара
Світло заступила.
Темрява настала повна
Й земля затремтіла,
Блиснуло… Та лиш за мить
Все це відбулося…
І от – знову світить сонце.
Напевне, здалося.
  Буратіно й Колобок
Швидко розпрощались
І наввипередки геть
З лікарні помчали.
- Відпочинем? – мовив Пончик.
- Ходімо до парку!
- Що ж, ходімо. Та будь ласка,
Не бери свій маркер.
  Ось і парк, і пам’ятник,
Та що це з ним стало?!
Що підмалював Батончик –
Мов повиростало:
Справжні ікла стирчать з рота,
Вирячені очі,
І…такеє непотребство,
Що й писать не хочу…
Все як справжнє, наче скульптор
Так зробив спочатку,
Виточене з мармуру,
Чистенько і гладко.
- Овва!
- Ну й дива!
- Та хіба ж таке бува?
- Ну ти і намалював!
- Та якби ж я тільки знав…
  Довго хлопчики сміялись
І коментували.
І нові таланти
Айболитя вихваляли.
Відсміявшись, до лікаря
Пішли головного
Скаржитись, що осквернили
Пам’ятника того
Невідомі хулігани:
- Підіть подивіться,
Що вони там наліпили!
Куди це годиться?!
  Пішов лікар головний,
А з ним ціла свита.
Глянув, регіт ледве стримав
І сказав сердито:
- Лікарів ТАКИХ у нас
В закладі немає!
Зараз слюсаря пришлю,
Хай зайве спиляє.
  Реготав вже в кабінеті…
  …Слюсар взяв начиння
І пішов приборкувати
Нахабне створіння.
І лиш йому одному
Кинулося в вічі
В першу чергу не доктора
«Вампірське» обличчя,
А мордочка зайчика
На руках у нього.
Тому зайчику Батончик
Не додав нічого,
Та такий смертельний жах
На мордочці взявся,
Що майстер від жалощів
Ледь не розридався.
«Звісно, - думає, - вхопило
Його це страшидло!
А для чого?! Ой-ой-ой!
Ясно й очевидно!»
Він узяв зубило й молот
І – до постаменту,
Щоб скоріш повідсікати
Всі зайві моменти.
І тут уже вираз жаху
В доктора з’явився.
Зайченятко він відкинув
Та й в кущі ушився.
А зайчатко – скік та скік,
Поскакало в другий бік,
Радісно стрибало,
Травичку щипало,
І слюсареві ввічливо
«Спасибі» сказало.
Але йому не до того:
Він не бачив ще такого!
Треба ж пам’ятник спіймати
І все зайве відпиляти.
Де там! Доктор так тікав,
Що й паркана поваляв,
Й де його тепер шукати –
Це навряд чи хтось і знав.
  Слюсар питав у подорожніх:
- Не пробігав тут Айболить?
  Крутили пальцем біля скроні:
- Напевне, в тебе щось болить.
  Довелося в міліцію
Про це заявити.
Головлікар особисто
Взявся  подзвонити,
Що сьогодні невідомі
Мерзотні вандали
Пам’ятника осквернили,
А потім украли.
Приїхала міліція,
Слідчий все обстежив.
Треба слідчому цьому
Віддати належне:
Він кмітливий хлопець був,
По слідах дізнався,
Що пам’ятник ніхто не крав,
А він сам змотався.
Це підтвердив і слюсар.
Так і записали,
Й за відсутністю злочину
Справу закривали.
- Ми тепер чекати будем
Жахливої вісті, -
Мовив лікар, - Що маніяк
З’явиться у місті.
А прикмети його нам
Добре всім відомі…
Бо з такими «прикметами»
Не сидять удома.
  Слідчий записав «прикмети»,
Швидко розпрощався
І ловити маніяка
Скоріше подався.
  Думав лікар головний:
«Що робить, зараза?!
Чи звертатись в ФСБ,
Чи в Інтерпол одразу?»
  Так нічого й не надумав,
Втік з роботи рано.
*     *     *
Ну а ми повернемось
До наших баранів –
До Пончика й Батончика,
Як їх ще назвати?
За день таки всю лікарню
Встигли прочесати.
І нічого не знайшли
Оці шалапути,
До того ж їх в ізолятор
Грозились замкнути.
Пончик змалечку боявся
Слова «ізолятор»
(хоч не знав, що це таке).
Вернулись в палату.
На порозі дідуся
Знайомого стріли:
- Ви не знаєте, чому
Менти приїздили?
- Кажуть, пам’ятник утік
Прямо з п’єдесталу!
А ще чув я, санітарка
Новенька пропала…
*     *     *
Чулися цієї ночі
І кроки, і крики,
І на вулиці гармидер
Стояв превеликий.
Щось і гупало, й вищало,
Вило, реготало,
По сходинах тупотіло.
Біля п’єдесталу
Чулось то виття, то свист.
Синім полум’ям взялись
Матюки написані,
Й зникли, наче злизані.
Бачили все це в вікно
Пончик і Батончик
І прийняли рішення:
«Отепер ми точно
Звідси не поїдемо,
Поки не дослідимо,
Що тут відбувається
І звідки з’являється».
- В кабінетах ми усіх
Уже побували.
Не знайшли нічого – взавтра
Обстежим підвали.
  А на ранок медсестра
Зайшла у палату:
- Як ви будете таке
Й далі витворяти,
То вас враз переведуть
У лікарню іншу,
Під назвою «Крематорій».
- Ми не будем більше!
- Що ж, дивіться!
  По уколу
Кожному зробила,
Та й пішла, а хлопчики
Взялися до діла.
До дверей підвалу
Швидше поспішили.
- Пончику, вона права!
Вчора ми з тобою
Пошуки вели вельми
Грубо й недостойно:
У двері ломилися –
Навіть не стучалися,
Нахабно дивилися –
І не вибачалися.
То ж тепер у кожні двері
Будемо стучатись,
А якщо там буде хтось –
Треба вибачатись.
Ми ж бо ввічливі з тобою,
Не якєсь бидло!
- Хто там буде – у підвалі?!
- Хтозна! Буде видно.
Може хоч сьогодні
Щось цікаве роздобудемо.
Зате нагорі нікому
Заважать не будемо!
*     *     *
І подались наші друзі
У оті підвали.
А підвал ж ого-го
Колись мурували!
Величезні, заплутані
Ходи-лабіринти
Комірчини й цілі зали…
Нічого не видно.
То хлоп’ята ліхтарі
У завгоспа взяли
І обстежувати все це
Почимчикували.
Коридори довжелезні
Під землею вились,
Зазирнули в кожні двері
(І не полінились!)
Там було добра чимало,
Мотлоху, точніше.
Але хлопці не міняли
Вже прийнятих рішень:
Постучаться в кожні двері,
Потім відмикають.
Вибачаться, тоді зайдуть
І все обшукають.
Замкнуть двері, й далі
Ходять по підвалі,
Хтозна-що шукають,
Пацюків лякають.
Пацюки здивовані,
Пацюки стурбовані:
Гості ж бо не лаються,
А ще й вибачаються!
Що від них чекати?
Мабуть, час тікати
Й від гріха подалі
Нагорі гуляти.
Бо це, мабуть, якісь психи.
Пацюки нечутно й тихо
Сипонули всі нагору
Переждать недобру пору.
А хлоп’ята все вперед
Освітлюють путь.
Якби знали, невгамовні,
Куди вони йдуть!
*     *     *