ГРА НА ДУШУ

Він подивився навколо... Хм... Зрозуміло... він у в’язниці. Голова болить, певно били, рот повен крові – точно били. Він не пам’ятав чому і як довго він тут. Він почав думати, згадувати, це важко давалося.
Він не був розбійником це точно, не вбивця і тим більше не зрадник чи шпигун, до торгівлі немає відношення тому не шахрай „Вони всі там шахраї.” подумав він.
 В чому ж тоді справа? Запитав він у темряви, що панувала навколо.
- Ти тут, щоб вибратися звідси.
- Тобто? Не розумію чому мене сюди посадовили і руки тре, кайданами до стіни... курва якого дідька?
Темрява відповіла:
- Дурню Вони ув’язнили тебе для того, щоб ти вибрався звідси!!!
Він почав злитися:
- Я зараз збожеволію! Якісь хлопаки замкнули мене тут тільки для того, щоб я звідси вийшов?! Чому б їм не випустити мене самим! І взагалі хто ти?
На плямі місячного світла біля протилежної стіни з’явилося обличчя. Він нервово засміявся і з думкою: „Це сон!” Втратив свідомість.
Він прокинувся не знати через скільки. Бо час тут не мав влади. Він важко дихав, кайдани в’їлись в зап’ястя і ноги підкошувались від втоми і голоду.
- Ти ще тут? Запитав він у темряви.
- Так, я буду тут доти, доки ти не виберешся звідси!
Він знову побачив обличчя – своє обличчя, яке лукаво всміхалося.
– Отже, повернімося до завдання - ти мене потішив і я допоможу тобі його виконати.
- Нічого я не буду виконувати!
- Ні дорогенький, так не вийде, не вийде цього разу, як завжди, сховати голову в пісок це не сон, це не галюцинація  - це реальність, яка чекала довгі сімнадцять років доки тебе вигнали з раю!
„Так, - думав він, - я чув, що розказував старий ангел про землю, та невже все настільки жахливо?! Я – пропащий ангел! Не хочу... Не може цього бути!” 
- Не може цього бути!!! - Викрикнув він з відчаєм і голос зірвався, луна прокотилася темницею і зникла в темряві, йому здалося, що він чує сміх, рвонув приковані до стіни кайдани - це завдало нестерпного болю, кров заточилася потічками на підлогу, він висів на руках...
- Добре, добре, - зашепотіла темрява, - давай, давай намагайся, ти повинен визволитись!
 Він заплакав, він не знав, що вміє плакати, але сльози текли струмочками на підлогу де мішалися з кров’ю, раптом він почув шурхіт і біганину, з темряви вибігали десятки щурів, але вони були, якісь дивні – без зубів. Вони метушились і бились за найкращі місця біля калюжі, потім заспокоїлись і почали злизувати кров і сльози із чорного скла підлоги. Він спостерігав за ними і йому захотілося пити. І тільки він подумав про це, як темницю заповнила вода, чиста мов небесна, вона прибувала і прибувала по саме його підборіддя, він був подумав, що втоне, але вода раптом зупинилась і він не міг дотягтися до неї.
Його не пускали ланцюги, щоб присісти і тільки він нахиляв голову вода „тікала”. В очах темніло, слина заливала рот і капала з пів - відкритих губ, горло і рот вкрилися слизом і нестерпна жага заволоділа його тілом: „Життя!” - подумав він. Він зовсім знесилився „наздоганяючи” воду, раптом права рука звільнилась від кайданів і в ній опинився ніж, темрява сказала
- Вбий її і отримаєш воду!
- Кого? Крім нас нікого нема!
- Уважно подивись! Він обернувся перед ним стояла дівчина і погляд її зелених очей пронизував його не до кісток – в нього не було кісток, не до глибини душі, бо він сам був душею...
- А хто вона?
- Це вдячність
- То, як же її можна вбити?
- В руках ніж ось її горло, ти ж хочеш пити?!
 Ніж увійшов в горло дівчини, гостре лезо трощило м’язи і артерії вода ключем била з її горла, вона скрипнула зубами і впала мертва, її скляні очі дивилися на нього з вдячністю і йому здався знайомим її носик...
Вода, що була навколо счезла. Він знову оскаженів махнув руками і кайдани розсипались, він був вільний.
- Що ти наробив?!
- Нічого я тільки хотів пити
- Ти вбив вдячність! – темрява скаженіла звідусіль чулися якійсь незрозумілі звуки він припав до стіни і стиснув ніж:
- Ну від мене ти вдячності не дочекаєшся!
- Молодець, - відповіла темрява, - ти засвоїв перший урок.
Він пішов коридором. Він йшов вже досить довго, і черговий раз відбившись від кажанів, почув голоси і сміх. Він побачив світло, що лилося із щілини пре відчинених дверей. Увійшов і був остовпів... за столом сидів він, вірніше „три його” і грали в карти.
- Чого став? Проходь, сідай зараз вип’ємо дівчаток нема, а в карти зіграємо.
Він вагався...
Здавалось, вони не були здивовані зовсім і він вирішив залишитись. „Все ж ліпше грати з собою в карти ніж вештатися по коридорам повним всілякого містичного лайна.”
- У що граємо? – запитав він сідаючи.
- Ліпше запитай „на що?” - відповів „другий він”.
- Ну добре, на що грати будемо?
- На душу! Ну подумай який поважаючий себе Пекломдан, а тим більше такий, як ти, може грати на щось інше.
- Добре, назвіться, щоб я знав з ким маю справу! І для певності він вийняв з-за пазухи ніж...
Перший: - Я темна мудрість і пам’ять! До ваших послуг у баталіях і боротьбі.
Другий: - Я хитрість і краса! До ваших послуг у так званому „коханні”!   
Третій підвівся і промовив, подаючи руку: - Я честь і совість! Я завжди пеклу у пригоді стану. „То я вже пекло.”
- Ну то почнемо, ставлю свою душу, а що поставите ви?
- Себе
Вони грали і карти, мов ножі, встрявали в стіл. Вони безліч хитростей застосували і сон наганяли і дурили, але нічого не допомогло і він одного за одним всіх переміг і вони входили в його тіло маленькими червоними кульками: перший в голову, другий у живіт а третій у груди.
Він вийшов у коридор і сказав:
 - Діти! Вони не знають, що насправді роблять в монастирях!!!
„Час тобі йти звідси - он вихід!” - сказав голос нізвідки, але він знав, що це його друг з підземелля.
Він пішов на світло, на схід від кімнати де щойно програв душу. Він не знав, що чи вигравши чи програвши їм, він все одно програє себе.
Він прожив чудове, барвисте життя, але воно було переповнене незадоволенням собою, бо він не відчував того,  що робив. Він ходив поміж нас, через деякий час він проїжджав поруч на яскравій машині, він був веселий і доброчинний, але всередині в нього була пустеля, всередині він був мертвий...

Настав день, котрого всі чекають зі страхом і надією, що він не прийде до них, що омине їх. Кожен  вважає себе особливим і що кістлява обійде його стороною.  Але Пекломдан його чекав, як свята... Він втомився від Гумового світу. Помер він швидко.

Він подивився навколо... Хм... Зрозуміло... він у в’язниці. Голова болить, певно били, рот повен крові – точно били. Він не пам’ятав чому і як довго він тут. Він почав думати, згадувати це важко давалося.
Він не був розбійником це точно, не вбивця і тим більше не зрадник чи шпигун, до торгівлі немає відношення тому не шахрай „Вони всі там шахраї.” подумав він.
В чому ж тоді справа? Запитав він у темряви, що панувала навколо.
- Ти тут, щоб залишитись.
- О старий друже я вже встиг засумувати за тобою. Покажись мені, а то я знов прикований до стіни. Він вийшов на світло і  Дан здригнувся побачивши себе старим.
- Це таким я став? Справді?
- Так, саме таким, тепер твоя черга виховувати... Ти вільний, чекай на свою душу!

Пройшло... дідько знає скільки часу коли з’явився в’язень. „Нарешті” - подумав він.
- Ти тут, щоб вибратися звідси. Сказав Дан ніби відповідаючи на думки нового в’язня.
- Тобто? Не розумію чому мене сюди посадовили і руки тре, кайданами до стіни... курва якого дідька?
„Десь я вже це чув! Цікаво ми всі такі типові?”
- Ти ще тут? Запитав він у темряви. „О, нарешті ти прокинувся! Продовжимо виставу-гру в життя.”
- Так, я буду тут доти, доки ти не виберешся звідси!

І так вони проходять коло за колом і ніхто не знає коли вони виберуться звідти. Чи може нам треба до них? Ми вже були там...