Сценар й за картиною вермера д вчина з листом

СЦЕНАРІЙ
(за картиною Вермера «Дівчина з листом»)

ДІЯ 1
 
Відкрите море спокійне, блакитне небо в якому палає розпечений, яскравий диск сонця, (на картинці вітрильник ми наближаємося до нього проти його руху), вітрильник пливе морем, його супроводжує зграя чайок, на палубі сидять, ходять, ремонтують такелаж і бігають по щоглам безліч моряків. На носі корабля на бочці сидить молодий моряк в офіцерській формі з костилем замість лівої ноги і щось пише. До нього ззаду підходить інший офіцер.
Оф. Співчутливо: – Знов, де Монконі, пишеш листи, навіщо? Все одно вони не доходять додому, та коли і де ти їх відправиш?!
Де Монконі: – Я сподіваюсь, що зможу якоїсь відправити.. а ні, то як повернуся додому передам їй, як свідчення кохання… повернуся додому… до неї... – задумливо повторює він вдивляючись у морську далечінь.
Оф.: – До неї? – голосно сміється – морський вовк та вона забула, як тебе звати, думаєш один ти її під балконом чекав? Чи одному тобі вона на балу платочки лишала? До речі він у тебе ще є? О, вибач. Забув ти ним запхнув рану на нозі після битви, от вона і згнила!!! Це не інакше Божий промисел, Господь каже тобі – полиш думати про неї і батько і капітан кажуть тобі те саме!!!
Де Монконі розлючено: – Брат!! Йди геть!!! Бо я викличу тебе, ти не потрібен мені…
Оф.: – Так? Та чи будеш потрібен ти їй без ноги, впертий віслюк!
І швидко і роздратовано йде геть…
Раптом з верхівки щогли крик моряка  - Вітрило! На сході бачу вітрило! Де Монконі швидко вскакує, листи падають на палубу. Він швидко щось дописує, підв’язує в пакунок, ховає його за пазуху камзола і минаючи матросів,(тут чути різноманітні команди боцмана і помічників) які бігають вздовж борту, біжить на капітанській місток.
Там стоїть капітан і кілька офіцерів, капітан відкладаючи від ока підзорну трубу.
Кап.: – З поверненням на грішну землю Де Монконі, здається тобі пощастило…
Де Монконі:  - Що ви маєте на увазі месьє?
Кап.: – Я чув, що ти щось там пишеш… от зараз і відправиш…
Де Монконі: – І ви туди ж месьє, навіть матроси між собою посміюються наді мною, так хоч ви не жартуйте!
Офіцери з посмішкою переглядаються.
Кап.: -  Я не жартую, шевальє, це поштар! Цей корабель поштар…
Де Монконі посміхається і ледве стримується, щоб не застрибати, капітан це бачить і, як і інші всміхається, потім одразу серйознішає…
Кап.: – А з приводу матросів зайдете до мене після третьої вахти, поговоримо.
Де Монконі: – Так месьє, дякую, месьє…

ДІЯ 2
 Ліссабон 17 ст., будинок мілких буржуа, на вулиці стоїть поштовий фаетон, з нього виходить відповідно одягнений поштар з листом у руці. Підходить до хвіртки і дзвонить у мідний дзвіночок.
З галереї на передньому фасаді будинку вибігає служниця, відкриває хвіртку.
Служниця: – Добридень мсьє. - з посмішкою.
Поштар: – Добридень мадам, - привітно відповідає він. Лист вашій господині.
Служниця, бере листа.: – Дякую, за службу. І дає йому кілька дрібних.
Поштар: – Дякую. І йде геть.
 Вона розчиняє настіж двері, біжить будинком, зіштовхується з іншими слугами. Вони зупиняються і з посмішкою пропускають її. Біжучі вона кричить – Він написав нарешті, слава Всевишньому він написав!!! Швидко піднімається сходами на гору і  поспішно, але тихо стукає в двері господині. Їй відчиняє дівчина років 17-18 з сумним, стомленим, серйозним обличчям. Господиня, трішки роздратовано:
- Чого тобі? І чому заради Бога розкричалась? Сподіваюсь це важливо і тобі не доведеться нагадувати про стайню!
Служниця, задихана і злякана – Вам лист… від нього…
Невловиме хвилювання пробігає обличчям господині і на мить вираз її обличчя змінюється.
Г.: – Це може бути і не від нього..
С. з викликом: – Тоді я спалю листа, як і всі попередні і піду на стайню…
Г.: – Зачекай… - невпевнено, - давай його сюди… - тягне руку.
С. відсторонюється з посмішкою, ховає листа за спиною: – Я дала кілька екю поштареві…
Г.: – Ти забуваєшся, тримай, - вона дає служниці кілька золотих. Біжи…
С.: вже біжить сходами вниз – Дякую, мадам, я наріжу вам у кімнату тюльпанів!!!
Г.: – сама до себе з посмішкою – От  нишпорка…
 
Вона повертається до невеликої  кімнати, заходить у свій кути навпроти вікна, між пишно прибраним ліжком і стіною…  поспішно розгортає білий папірець, її очі біжать рядками, вона всміхається, а потім сльози капають на папір її кучері здригаються, вона піднімає очі на вікно, а потім знов дивиться на лист і закусуючи губу притискає його до грудей… і знов плаче… Вона - розгублена і радісна - читає останні рядки листа: -
«… Взагалі я не такий, як був, я дуже змінився… я дуже сумую, але вже скоро, кілька місяців і ми повернемось в Лісабон. Назавжди твій, Де Монконі.»