До к нця

Огидний день… ляпає по калюжі, сніг тихесенько тане в калюжах самого себе. Усе навколо сіре, похмуре, занад-то звичне і буденне. Люди… Їх завше багато і коли бачиш їх, хочеться закричати: “Я вас ненавиджу, пішли к бісу. Заїбали!” от як тому злопцю, що сидів у мене в кімнаті. Люди є, і ти з ними, хочеш того чи ні, то ж не варто нервувати…
Йду далі, музика приглушує навколишні звуки, але їх не важко уявити – гул машин і голосів, сотень, сотень, сотень горлянок, які так і хочеться перегризти! Ти волієш відокремитися від натовпу, хочеш позбутись чорно-сірих крапок з яскравими плямами, що постійно лізуть в очі, а ще іноді й в душу…
Зсуваю з обличчя шарф, закурюю і ліхтар крізь дим стає на мить мутнішим (?), великими кроками, але без поспіху йду вперед, обминаючи калюжі і людей, людей, людей… йду вперед, невідомо куди. Йду вперед, щоб дійти до кінця.до кінця… Великого чи малого кінця? А може сумного чи весолого… Я один на самоті, а навколо люди. Тільки я і мої думки, що давно живуть окремо від мене. Вони гнітять, але вони єдине, що залишилось в мене. Не рахуючи місяця в небі над головою.
Будинок, ще будинок… а ось і покинутий будівельний майданчик…
-Не йди туди…
“Знову ці думки, хай їм грець.” – подумав ти.
-Ми все чули, козел!!
“Звісно, бо ви ж мої думки, хай там як!..”
-Тобі не сподобаються його очі.
“Які очі? Звідки!? Згиньте?”
-Залюбки, але тільки після вас!
Я ніколи не довіряв своїм думкам, ба, навіть робив навпаки, саме тому я і пішов в цей будинок. Запах цвілі, бруду, мертвих котів… затуляю носа та підіймаюсь на другий поверх. Але тут занад-то низько, тому піднімаюсь далі, аж до шостого поверха. Тут иламую перші ліпші двері.
-я вже продумав тисячу варіантів, як  ти до мене прийдеш, але цей був просто неперевершений. Браво! Ти мене потішив!
В кімнаті, вже ніби добре обжитій, сидів цей дідуган в старому кріслі. Він смачно пихкотів цигаркою і з іронією дивився на мене. Він приязно посміхався, але в оча була лють, тим більше, очі були різні.
-Добрий день, вибачте, що потурбував Вас! Я зовсім не хотів цього, власне і подумати не міг. Мені краще піти, так, вже час іти… До побачення! – біжу до дверей – замкнено…
-А ми тебе попереджали (думки)
Холодний як лід, сміх дідугана.
-Гадав, що так просто підеш? Ха! Вхід – гривня, вихід – дві! Тобі нікуди іти, бо ти вже прийшов.
-Пардоньтє! Я не второпаю ніякого біса!
-А ось біс тут як раз до місця. Без мене звичайно не обійшлось. Все ти второпав! Ти дійшов кінця, досяг дна!
-Якого в біса… кінця!
-А ти ще банальніший ніж я очікував. Хотів позбутись сірої маси людей та сірості життя! вітаю, ти це зробив.
-Ти можеш мені це дати!?!
-Сприймаю фразу як ствердження. Я тобі барантую, що в подальшому житті ти не побачиш жодної “сірої” людини. Там узагалі людей не буде.
Від цих слів мені запаморочилося в голові, все поплило, захиталосьі я знесилений упав на підлогу і тільки скляні очі дідугана проводжали мене, їх погляд сверлив дірку в моїй голові і виймав по одній кожну з моїх думок.
-А ми тебе попереджали! – рештки відлуння незалежних думок.