Звичайн вечелощ пекла...

Нічого, окрім безглуздих розмов і справ він не чекав від цього вечора, та наше життя повне несподіванок і прихованих важелів, що можуть за секунду змінити наше життя і навіть припинити його...
Він швидко зібрався і не звертаючи уваги на набридливе „КУДИ?” вийшов на вулицю міста - пророцтва. Білі кучугури снігу нагадували морозильники скотобійні, так справді навколо були скоти, пронизливий вітер ніс сніжинки наче душі тих, хто їх ніколи не мав. Він дійшов до зупинки, глянув на годинник „запізнюсь, та до біса, все до біса”. Ледве встиг докурити, як під’їхав автобус. Стефан скочив в рятівне черево цієї колимаги, похмуро глянув на водія з підбитим оком і засміявся йому в обличчя „давай другий підіб’ю, для симетрії” і, нахабно засміявшись, сів в найближче сидіння. Зняв вологі рукавиці, з торбини, що віддалено нагадувала наплічник дістав книжку і занурився в текст нічогісінько в ньому не розуміючи, але це його відволікало від набридливих поглядів „добропорядних” громадян. Колимага продовжувала маршрут колихаючи текст в його книжці, поступово він почав задумуватись над досить змістовним текстом і він вже не помічав нікого і нічого навколо, навіть симпатичну дівчину, що сиділа поруч і щось виводила на вікні.
  Він любив жінок, в широкому розумінні слова не те, щоб він їх всіх хотів ні, але він їх любив за те, що вони є і для нього існують, об він не був сам коли йому надто добре, бо коли йому дуже погано для нього є чоловіки, ні він не гей просто довіряє по - справжньому тільки чоловікам. Він ненавидів бути сам, але з часом він звик, бо невідомо чому доводилось обмежуватись „випадковими” зв’язками, сам він це мотивував відсутністю часу, або ж робив вигляд, що це йому непотрібно. Раптом автобус гарненько трусонуло, він автоматично підвів очі і озирнувся. Справа вікно було вкрите чудернацькими малюнками, їх малювала дівчина незрозумілого віку, зосереджено, бантик її нафарбованих губ виблискував на світлі ліхтарів, які поспішно пробігали за вікном, щоб не закохатися в таку касу, яку їм не судилося наздогнати, Стефану було нікуди тікати. Він зачаровано дивився то на вікно, що вкривалося малюнками – незавершена новорічна ялинка, якісь обличчя з широким, дурнуватими посмішками, та більше він милувався автором цих льодових візерунків. Художниця не звертала на нього уваги, та раптом її пильний погляд, він не встиг відвернутися, вони поцілувалися очима досягши тих глибин які я називаю „достатньо для попереднього знайомства”. Але раптом зупинка... Він піднімається до дверей і помічає на її обличчі майже дитячу посмішку „тобі сподобалось?”, він посміхнувся у відповідь і вийшов. Вже на вулиці подумав „сподіваюсь вона не тут виходить”.
   Його сподівання не виправдались, вона теж прямувала до метро, повз ряди старих кіосків таких звичних у старому українському мегаполісі, переповнена дорога гула поруч і думки плутались намагались навипередки доповісти хазяїну ПРО ТАКЕ чого з ним ще ніколи не було, тобто це з усіма буває тільки раз...  „Малюнки, Малюнки, Малюнки... дивно я десь їх бачив, а очі? Невже це вона? Ні чому так скоро? Ти не мала приходити так скоро! Тільки не зараз...” Він автоматично провів карткою в автоматі „Сплачено! Цікаво, десь я вже це чув”. Він підійшов до вагону, що вже нетерпляче чекав пасажирів, озирнувся на всі боки у пошуках цього загадкового Рембрандта в спідниці, але натовп загус,як холодна кава і він нічогісінько, крім тварин, не побачив.
Сидів, читав нібито заспокоївся „Напевне здалося, вона не за мною” , затекла шия він підняв голову, і мало очі не випали від здивування – вона сиділа перед ним і невимушено посміхалась, тут Стефко зрозумів, що це а ним...
Намагався читати далі, та букви вже не складалися в слова, крадькома роздивлявся її, раптом їх погляди зустрілися і він відчув усю древність цього погляду, він ніби бачив в цих очах вогні інквізицій, вогні лабораторій алхіміків, весь вогонь, усіх віків обпалив його очі холодною синню її очей. Так він зрозумів - ТАКУ можуть прислати тільки за ним. Раптом метро вилилось синьою змією вагонів з тунелю, зупинилось вона встала і гойднула головою, кличучи за собою. Він відчув себе щуром, що йде за дудочкою, яка заводить його в пастку. „А яку ж пастку ти для мене готуєш, красуне?
– Ніби ти не знаєш! – відповіли думки”.
Вони йшли поруч і вели розмову, як старі знайомі, що тільки вчора бачились. Вийшли на площу „могили народів” парк, затишне кафе він знав ці місця і чомусь не здивувався її виборові. Вони сиділи в кафе і шуміли про всякі дрібниці, загальні теми історії з життя, іноді їх голосний сміх дратував бармена, та їм було чхати на нього і весь світ разом з нашим любим президентом.
Раптом вона глянула на годинник і сказала:
- Нам час
- Та ну, ми тут тільки... чотири години... так лекції сьогодні відміняються, повернення додому теж, а може до тебе?
- Давай
Вони швидко одягнулися, піймали машину і через десять хвилин були біля величезного, дев’ятнадцятиповерхового помаранчевого будинку, який у жовтому світлі ліхтарів, за стіною снігу дійсно був схожий на велетенський помаранч. Піднялись до неї, на дев’ятнадцятий поверх, ледве встигли роздягнутись, все пішло, як по розкладу... ТАК у нього ще не було, він був певен, що в неї теж, і він не помилявся. Вони заснули під ранок. Коли спав трохи боліла спина, „Дивно раніше не було такого”, а прокинувся від холоду... Підвівся, навколо був сніг і трохи крові „О, ось і я, ну дякую могла і одягнути, це стільки я летів, я не сталінський сокіл, але дякую, думала, що десяти поверхів мені не вистачить, та мені вже час...” І пішов своєю веселою ходою, як завжди прикурюючи на ходу цигарку, що з’явилася з повітря.