Страта

Мжичив неприємний, дрібний дощик.
Здавалося, небо плакало.
-Цікаво, з якого приводу? До свят ніби ще далеко -  це запитання і витягло Мерая з його келії. Напнувши свій зношений, бурий балахон, заховав під ним орт-бластер, адже вільна людина зобов'язана мати зброю!!! Він вийшов під похмуре, кольору олова, небо, що гриміло в невидимі мідні тази, загрожуючи ними все накрити.
Але Мерай давно вже не боявся ані людей, ані Богів: людей переміг, з Богами домовився.
Іноді він роздумував, куди б йому податися далі, все-таки він вже обійшов безліч світів, але жоден з них його не спокусив. Хоча сам Всесвіт цілком був задоволений його присутністю. А іноді навіть вдоволений, що такий Великий Батько вирішив відвідати якусь занепалу цивілізацію, що катається у лайні війн, ідіотичних наукових відкриттів, дешевій моралі і вченнях псевдо-пророков, які перекрутили вчення про Світ так, що істини не пізнати. Але в принципі, для тих примітивних світів це так і повинно бути. Як дітям на пальцях розповідати про складне, коли в тебе є лише недолуга, недорозвинена по відношенню до чуттів мова? Так, вони дійсно ще діти, в цьому вже підстаркуватому Всесвіті. І як діти вони скоро перевернуть все догори дригом.         
А хто прибирати за ними буде? Риторичне питання. Великі Отці вже не раз і не два рятували останні вогники життя у Космосі після самознищення цих таких могутніх і амбітних, але таких дурних людей і не-людей.
Мерай спускався поволі по крутому схилу в долину, де скель тулилися кілька маленьких містечок. Венера була заселенна вже п'ятсот років. Спочатку все йшло добре, розібралися з атмосферою, заспокоїли свинцеві моря,облаштували все для і до життя. Кораблі тут сідали лише раз на рік іноді раз на два роки, коли хмари дещо розступались в екваторіальних зонах. Увесь інший час на планету сісти неможливо, бо хмари як олов’яний щит закривають її поверхню і блокують майже все випромінювання.  Для планети це обернулося повною катастрофою. І нещадною бідністю. Великі міста вижили тільки на екваторі, а тут, на півночі, де температура не піднімалася ніколи вище +10, але часто падала до –30, де нічого не росло на страшенних ґрунтах, склад яких досі не відомий. Отож і залишилися тільки маленькі віддалені одне від одного села, які повністю контролюються Поліцією. Ті у свою чергу, не особливо втручалися в життя Висілок, так називали ці місця, лише стежили за тим, що б не було воєн. А таке було на Венері лише раз. Тоді половина Венери загинула в тупій бійці на Полюсі. Так називалася Південна рівнина. Грунт там до цих пір лише випалена земля і кістяки, як людей так і техніки, а ще жовто-зелені озера бойової органіки. Яка за легендами, самоорганізувалась в до крайності агресивних тварин, та Мерай не вірив в ці казки.

Дорога вниз ніколи не була легкою. Круті повороти, майже вертикальні стіни скель і сім кілометрів до найближчої горизонталі на дні долини, але вже тут, він чув, як в селі кричали, дико і надтужно. Так кричить звір перед тим, як з'їсти загнану жертву. Мерай постарався поспішити.
Вже підходячи до села він побачив на околиці натовп людей. Вони кричали, вимахуючи палицями.
- Стерв'ятники.  Тихо, майже про себе, сказав Мерай.
- В петлю її! У петлю вбивцю! - ревів натовп.
У центрі натовпу підносилася шибениця. Біля неї стояв величезний, як для населення Венери, що деградувало в плані біологічному, кат, в чорному балахоні на голові. Навколо шибениці стояло тонке коло поліцаїв і добровільних сил.
До шибениці підвели молоду дівчину, побиту, в лахмітті, замурзану і всю вкриту брудом. Але навіть увесь цей бруд не міг приховати її краси і молодості.
Кат спробував надіти їй на голову мішок, але вона гордовито відштовхнула його - натовп натиснув на охоронне коло поліції, бажаючи, розправиться з винною самостійно.
Дівчині на шию наділи зашморг. Вона стала на пеньок, гордовито поглядаючи на натовп, вона не боялася і хотіла, щоб вони знали про це. І з-під красивих ніжок різко вилетів останній місток між світом живих і мертвих.
Декілька хвилин по тому, від натовпу і сліду не було, хіба що пара затоптаних тіл в купах сміття. Небо темніло.
«Дивно, - подумав Мерай, - до настання ночі в цьому місці ще три місяці. І вітер, звідки вітер?»
А вітер поступово посилювався. Спочатку він був ледь відчутний, і лише коли тіло завмерло, Мерай відмітив, як розвівається порване і брудне плаття дівчини. Це означає вітер, що дуже дивно для Венери, після війни, яка зупинила повітряні моря перетворивши їх на болота.
«Вітер, це поганий знак. Особливо на Венері. Щось повинно трапитися.»

Безумовно, Мерай був одним з Великих Батьків Всесвіту. Він один з тих небагатьох, хто вижив після війни в кінці ХХІ століття. З тих пір пройшло вже двадцять три сторіччя, але йому вистачило того опромінення. Його організм не старів. Мерай міг загинути від ран, від зброї, але не від хвороб і не від старості. Так показала практика багатьох Великих Батьків.
Після тієї війни, коли вижили лише колонія на Марсі, Місяці і декілька мільйонів людей на сході Европи, був організований Орден, який піклувався про майбутнє збереження генотипу людства. Так вони почали Епоху Колоній. Людство змогло повернутися на Землю і заселити її повністю тільки сім сторіч тому.
А з часом виявилось, що люди, що брали активну участь в боях на Екваторі і що вижили після того, майже безсмертні. Їх почали називати Великими Батьками або Старими. Хоч і потреба в них і відпала, але у всіх світах про них пам'ятали і часто обожнювали, до них з повагою ставилися навіть представники інших рас. Великі Батьки створили «учення Миру», щоб убезпечити світ від воєн хоча б в найближчому майбутньому. І це до цих пір допомагало. Ніяких дійсно величезних воєн. Але люди залишилися такими ж: жалюгідні, дріб'язкові, агресивні, тупі. Ну а Великі розбрелися по світу, хто куди. І майже забули про цей світ. Він їм набрид. Стільки раз його рятували, а люди нічого так і не навчилися. Сьогодні Мерай знову в цьому переконався.

Він йшов без швидко, але без зайвого поспіху. Великому Батьку не личить поспішати, принаймні ззовні. Від нього повинно віяти вченістю, мудрістю і втомою, та це лише роль, забобони, є Великі Батьки, які виглядають як в 20 років, майже діти. Щось говорило йому, що настає небезпека. Щось страшне. Навіть для нього, що бачив жахи копалень на Меркурії і камери тортур на Соніме в системі Бетельгейзе.
Він знав до кого йти за інформацією в цьому містечку. Блок, старий мент, який давно завідував всіма темними і сірими справами в цій частині долини. Білих справ тут бути не могло. Мерай пройшов через площу, люди пропускали його все-таки Великий. Тут його всі знали.
Мерай зайшов в таверну Золота Богиня. Хоча золото на Венері ніколи і не було, а сам заклад був місцевим дешевеньким борделем. Місцевим путанам до богинь було далеко. Дуже далеко.
Приміщення, переповнене цигарковим димом, наче парою у лазні. Місцевий різновид тютюну має дуже ніжний запах, та по міцності він славився на всю галактику. Тому напевне населення Венери і було таким дистрофічним і «невдалим» в плані зростання.
Блок сидів в найтемнішому кутку таверни. Мерай не питаючи дозволу і не вітаючись, підсів до нього.
-А, привіт, Мерай! Ти давно не з'являвся, з приїздом!
-Та я нікуди не їздив, покидьку. Принаймні в тому сенсі, який ти вкладаєш в слово «їхати».
-Вибач, Мерай. Забуваю, що у Великих не все так, як ми звикли.
-Нічого. – Мерай зам'явся. – Як дружина?
-Потихеньку. Народила сина мені місяць тому.
-Чому ж ти не вдома? Не возишся з новонародженим?
-Так, справ по горло. А дружина сама впорається. До того ж старшій дочці вже сімнадцять, хай вчиться, а то за нею вже увиваються всякі молоді та гарячі. Тільки і роблю, що витягаю їх з сарайчика. Щось баби пішли нині не перебірливі. Всякий мужик у них в шані. А дарма. Але ти ж не за цим прийшов. Я бачив тебе в натовпі на страті.
-Так я був там, розкажи мені… – Мерай передбачливо поклав золотий перед Блоком, очі якого хижо блиснули побачивши золото. – Тільки без зайвого.
-А що, тільки слідчі факти. Я сам вів справу. – монета зникла в кишені Блока. – один хлопець жив в селі на виході з долини. Від нас миль сорок. Жив, не сумував, добре заробляв. Тютюнові плантації. У нього навіть будинок на Псилоні-8, на континенті не з дешевих. Але чому він не жив в місті, я так і не зрозумів. Потім він став часто навідуватися сюди. Мені це спочатку здалося дивним. Але він нікого не вбивав, не грабував, не ґвалтував, а це означає не в моїй владі хлопець. Хоча, якщо бути дуже чесним, мені він не подобався. Слизький якийсь. Я дещо дізнався про нього, його звали Альбадан, 33 роки. Якщо тобі це про щось говорить, то він клон.
-Невже? Яка дивина!!! – іронічно зауважив Мерай. Клонування людей заборонене ще з кінця 23 століття, але всі знають, що на Проксимі це роблять. Хоч і підпільно, але всі знають. Ще Змуті-синьошкірі практикують. Але не відомо, клонували вони людей чи ні. Не дратуй мене, - зло сказав він, - все це і без тебе знаю. Яке це має відношення до повішеної?
- Вибач, Мерай. Зараз зрозумієш. Так от, у нього було два серця і височенний рівень надздібностей. Тепер розумієш?
-Надздібностями володіють тільки Великі Батьки і деякі їх нащадки.
-Правильно, - єхидно підьтвердив Блок, але Мерай вирішив не помічати цього. – При чому у хлопця, судячи з усього була здібність до атомарного телекінезу. Тільки я не зовсім розумію, що це… так, у звіті прочитав.
- Це так, ніби глянув на купу гівна, і поглядов з нею гору плутонію зробив.
Він міняв електрони місцями або розгонив протони…
- Так, так, - перебив Мерая поліцай,- Говорять, він застосовував на практиці таке рідко. Три або чотири рази, коли його намагалися вбити. Глянув, говорять, а вбивці вже купою каменів лежать.
-Не слабо. Так не всякий Великий зміг би.
-Так, і в один ранок його знаходять мертвим в нашому місцевому готелі. Шия просто порвана, здавалось, що її просто перегризли. Але встановити цього ми точно не змогли. А номер весь в крові по щиколотку. Крові ж у ньому було… як у Орсанського жука…
-Як він виглядав?
-Міцний, середнього зросту, блакитні очі, шатен. Говорять, баби на нього так і вішалися. А він користувався. Але не самий красивий з красивих.
Ну, ми опитали всю готельну прислугу, і вони розказали, що кожного разу, коли він приїздив, до нього через чорний вхід приходила дівчина. Що вони робили в номері, не відомо. Але проводили зазвичай всю ніч разом. І ніякого шуму, навіть голосів не було чутно. Вона завжди приходила до нього в чорному балахоні, знаєш, такі носять в монастирях на Полюсі. Раз там був, страшне видовище. Облич не видно, рук не видно, одні чорні балахони і співають замогильними голосами. Жах якийсь.
Ми кинулися до неї. Вона вся в сльозах, спочатку мовчала, а потім призналася. Мовляв, його убила, тому що хотів її кинути. Поматросив і кинув. От так.
-Дивно. - він насупив брови.
-Дивно не це. Між нами, в його крові багато було чогось, що наша лабораторія так і не визначила. Кров навіть колір змінила з часом. Синюватою якоюсь стала. А ще в нього на мізинці було якесь ідіотське кільце… старовинне таке… навіщо йому таке сміття?!
-Дивно. –  автоматично повторив Мерай, вже занурившись у роздуми. – А хто ця дівчина?
-Тримайся за стіл, Аліса Мальба.

Мерай знав її матір, Гвінерву, а Алісу бачив ще в пелюшках. Та була онучкою Великого Батька і його друга Сардона, який загинув два сторіччя тому в космосі. Просто напоровся на астероїд. Меррай не вірив у випадковості. Сардон був відмінним навігатором. Але в звітах космополіції писали, що Сардон заснув, а автопілот не встиг відреагувати на метеорит, що раптово вискочив з тіні Юпітера.
І Гвінерва, і Аліса були телепатками. Вони не володіли високим рівнем, але могли іноді творити маленькі дива.
«Дивно, чому я не «відчув» її? Чи я вже не сенсор?! Та ні, це не можливо...тоді ж що? Це було не вона…» - з такими думками і абсолютно збентежений Мерай рушив до будинку Гвінерви. Мерай пройшов повз магазини. Все як завжди, черговий розпродаж, найдешевші товари цієї частини галактики, кольорові вивіски, неонові реклами - всім потрібні гроші. Всі розповідають, що тобі дуже потрібні насправді зайві речі.  Для цього району, який користувався славою місця, де пропадають гаманці, було якось підозріло тихо. Народ товпився в магазинах, по вулиці ходив обережно, перебігаючи від магазинчика до магазинчика. Але жодного лотка, як раніше, просто неба.
Будинок Гвінерви знаходився в кінці торгової вулиці, там починалися старі будівлі, одні з перших в цьому селі. Вони з'явилися в цій долині найпершими і лише потім навколо них почало рости село. Сюди з'їжджалися ті, хто сховався від закону чи переслідувань в місцях зосередження цивілізації: злочинці, наркоторгівці, вбивці, пророки-відлюдники, яких переслідували в мегаполісах за єресь всі вони тут прикидалися пристойними, нормальними людьми.
Гори були серйозною перешкодою подорожнім, каравани з однієї долини через гори в іншу, за сто сорок миль звідси, йшли місяцями. А в гори вище взагалі ніхто не піднімався. Не було резону. Гори на Венері були мертвими і млявими. До того ж ніяких цінних матеріалів тут немає. Все це робило ці місця ідеальними для життя всіляких покидьків.
Старі будинки йому нагадали про спокійніші часи. Він тоді не цінував того спокою і розміреного життя маленького, загубленого містечка. Тоді, на самому початку, а Мерай приїхав сюди, коли в цьому селі жило тільки сорок дев'ять сімей, тут не було ані торгашів, ані бандитів, всі знали один одного по іменах. Це була тоді одна велика сім'я. З часом все змінилося. Мерай прожив тут сім років, а потім перебрався в гори. Знайшов там собі природну печеру влаштував там собі маленьку теплицю і теплоелектростанцію - в глибині печери були термальні джерела. Але про це він ніколи і нікому не говорив. Так спокійніше жити.
Будинок Гвінерви оточений жалюгідною дерев’яною огорожою, яка трішки прихилилась до землі, стовпчики підгнили, як саме містечко. Навколо будинку росли венеріанські верби. На Венері з рослин прижилися тільки ці кляті дерева – Меррай ненавидів їх покручені стовбури і їх довгий вік, він бачив себе в них. Сам будинок пофарбований у білий і коричневий. Віконниці закриті. Створювалося враження, що будинок покинуто вже давно.
Він відкрив хвіртку, зайшов. Колись тут жив собака, величезний сірий дог. Але його не було. Фонтан у дворі не працював. Залишки води в нім покрилися бурою ряскою. Мерай постукав в двері. Ніхто не відкривав. Він постукав ще раз. Раптово його облила холодна хвиля, чуття притупились. Захопило дух і піт виступив на скронях.
Так само раптово відкрилися двері.
- Привіт, Мерай.

На нього дивилася заплакана, змучена жінка. Здавалося вона постаріла за ці три роки на сорок. Їй повинно було бути 39. Але на нього дивилася сімдесятирічна стара. Сиве волосся і бліда, зморшкувата шкіра.
-Не стій на порозі, проходь.
-Привіт, Гвінерва. – сказав Мерай розгублено.
Він зайшов в передпокій і двері закрилися. У будинку панувала напівтемрява.
-Вибач за холодний прийом, але останнім часом сюди сунулося стільки сволот, що я просто втомилася.
Вона притиснулася до нього і заплакала. Як дитина. Десь Мерай чув, що плакати треба тільки в двох випадках, коли вмирають батьки і коли вмирають діти. У Гвінерви був привід. Її дочка повішена, як вбивця. Єдиної дочки немає в живих. Вона навіть не зможе поховати її. За традицією на Венері тіло злочинця спалювали після страти, але не ховали, як всіх, в землі. Мерай не знав, що вона відчуває, напевно біль. Йому так і не довелося стати батьком. Хоча свого часу були плани, але його дружина загинула багато сторіч тому на Землі.  З тих пір ніхто не зміг полонити його серце. І Мераю здавалося, що і не зможе.

-Я не знала, куди вона ходила вечорами і де вона бувала цілими ночами. Тільки не говори мені, як Блок, що я не дуже відповідальна мати.
-Він так і сказав?
-Він сказав це грубіше.
-На нього схоже. – Мерай пригубив каву. Давно він не пив кави. Останній раз на Альмагамбарі років двадцять тому.
-Але все-таки їй вже було 25. Самостійна, відкрила свою лавку, торгувала амулетами, травами. Чи знаєш, деякі трави ростуть тільки в нашій долині. Та і чародійок з чарівниками останнім часом розвелося в нашому краю вже напевно більш ніж бандитів. Всі з'їхалися сюди і тут працюють. Той хлопець, якого вона вбила, він поставляв їй деякі трави. Ну, у них за її словами, були чисто ділові відносини. Я не врила та не втручалась. Хай собі будуть. Вона була дівчинкою розумною, залетіти не могла б. Але залетіла ж якось в це лайно. - Гвінерва знову заплакала. – Напевно я все-таки погана мати, раз не змогла побачити в час.
Вона витерла сльози, налила собі каву і продовжила.
-Тільки ось того вечора вона прийшла ніяка. Сіла, бліда вся, ми випили чай і вона пішла спати. На роботу не виходила два дні. Вона там правда і не потрібна була особливо.
А через два дні прийшли копи.
Я не знаю, що там було потім. Мене навіть до неї не пустили. А через три дні оголосили про страту.
-Слухай, все якось дивно.
-Та сама знаю. Але не можу нічого зробити. Я не можу отямитись. Не можу пережити цього. Все плачу і плачу. І від куди в мені стільки води?
-Може її подруги щось знають?
-Подруги, говориш? Подруг у неї ніколи і не було. Тільки знайомі. Все-таки нас побоювалися, сторонилися чи що. Телепати. Кому таке сусідство сподобається? Але Аліса спілкувалася тільки з Джиною О`нера.
-Це та стара ворожка?
-Вона сама.

Мерай підвівся, щоб йти і помітив на столику зв'язку ключів і декілька талісманів. Він ніколи не був фахівцем в магії і всякому чаклунстві. Але вони здалися йому дивними. З яких пір в цьому техногенному світі люди стали такими марновірними. Великі Батьки дали цьому світу нове життя і нову віру, яка говорила про силу і витримку в прагненні зберегти життя. А ці дрібнички? Кому вони потрібні?
Гвінерва залишилася удома плакати. А Мерай пішов тепер в інший район села, його називали «драбиною».
Тут був яр. Колись тут текли ріки розплавленого металу. Тепер на дні яру пролягала вулиця, а вздовж неї тік потічок чорної води, а будинки тут, будували прямо на схилах, з часом вийшла така химерна драбина з дахів. Колись тут намагалися побудувати монастир. Не склалося. Ченці звідси пішли, а їх будинки швидко стали чиїмись.
Над самим краєчком схилу, обабіч центру вулиці і височів будинок з сірого місцевого каменю, здавалось він щомиті може впасти у той потічок на дні урвища, але чомусь цього не робив. Це і був будинок провісниці і ворожки Джини О`нера. У фасаді, який виходив на вулицю були тільки двері і два вікна на рівні другого поверху. Вулиця була безлюдна й тиха.
«Тільки восьма година, а вже нікого на вулицях немає. М-да. щось дійсно трапилося. Або все змінилося. У мій час вулиці пустіли тільки до десятої.»
Він постукав. За дверима шаркаючи капцями по камяній підлозі хтось наближався.
-Хто там в таку годину? – голос був явно не жіночий.
-Я до Джини.
-Я питаю, хто, а не до кого.
-Мерай, Великий Батько.
Двері відразу ж відкрилися.
-Так би відразу і сказав, Старий.
Мерай здивувався. Звернення «Старий» він не чув вже так століть п'ять.
На порозі стояла стара жінка в темному платті. Її очі були зав'язані чорною пов'язкою.
-Проходьте. Я зараз попереджу Джину. Вас вона прийме у будь-який час. До того ж вона давно Вас чекає. Вже рік напевно. Стара рухалася моторно, не дивлячись на те, що вона, схоже, нічого не бачила, замкнувши двері вона залишила його в передпокої на одинці зі столом і сімома стільцями. На столі стояв підсвічник. Три з десяти свічок горіли. З передпокою, окрім дверей на вулицю вели ще троє дверей. На стінах висіли гобелени з темно-червоного шовку з міфічними сюжетами. На одному з них був зображений чорний символ сонця і безліч людей зі скинутою до нього правою рукою. Рідкісний сьогодні міф. Його вже майже ніхто не пам'ятав.
Раптово одна з дверей відкрилася і в передпокій увірвалося яскраве світло.

-Мерай, я рада тебе бачити.
Джина виглядала молодою. Хоча їй і було вже років триста.
-Проходь. – І вона жестом запросила його в простору, освітлену свічками і лампами дивної форми, кімнату.
Мерай зайшов.
Все як і раніше. У центрі великий стіл. На нім декілька маленьких скриньок. Правда, з часу останнього його візиту кількість скриньок збільшилась. На стіні, за столом - полиці з книгами і різними предметами: кришталева куля, ваза з пахощами, бронзовий маленький лев (таких тварин давно не було), три різних глобуси.
Джина вказала йому на стілець, а сама сіла напроти нього.
-А ти так само молодо виглядаєш.
-Не нагадуй мені, Мерай, про вік. Я розумію, що ти набагато старший за мене, але це не привід.
-Ти так і не вийшла заміж?
-Ти знаєш, Мерай, на моїй батьківщині, на Сіріусі, до жінок відносяться з належною пошаною і надають їм певну незалежність. Тут так не заведено. Бідній Алісі навіть адвоката не надали на суді.
-Я до тебе власне тому і прийшов.
-Так, вчасно ти прийшов.
Мерай побачив в кутку валізи.
-Ти кудись збираєшся?
-Так, не подобатися мені це місце. В повітрі щось літає, щось повинно трапитись. А що, до ладу і сама не зрозумію. Але я вже зібрала майже всі свої речі. Одна знайома на екваторі мені доглянула будинок на околиці Септими. Я поїду туди.  А може куди ще подамся. До того ж останнім часом тут стало небезпечно. – ніби виправдовуючись сказала вона.
-Це тому вже немає нікого на вулицях?
-Так. За останній місяць тут загинуло або пропало без вісті більше сотні людей.
-У селі?
-Якби тільки тут, то ти б напевно нікого взагалі не побачив, була б порожнє село. Звичайно, я говорю про всю долину. Але ніхто на це уваги поки не звернув. Хоча варто було б. Але поліція куплена, а люди налякані.
-Слухай, а що з Алісою?
-Дурість. Мерай, велика дурість.
-А все ж таки.
-У цієї історії декілька початків. Але поки що, на жаль, одна фінальна сцена.

Аліса і цей хлопець, Альбадан, познайомилися в Септимі. Аліса туди їздила іноді, купувала трави. Ти напевно не знаєш, але наприклад мандрагора дуже добре росте в умовах Венери. І зберігає всі свої якості. Там вона побувала на якійсь вечірці. І познайомилася з Альбаданом. Один з найбільших експортерів тютюну, негідник, альфонс, плейбой. Що ще про нього можна сказати? Ну, ще він закінчив університет філософії на Альмагамбаре. Клон? Ні, просто підробні документи. Тато у нього був дуже багатим. Ось і вийшло, що він суцільний міф. Здібностей у нього теж ніяких не було. Та зате він відчував себе у відносній безпеці. Хоча битися він умів прекрасно. Головне, що в нім всіх жінок спокушало, це погляд хижака. Такий нападе і довго триматиме. Але нічого більшого.
А Алісі він сподобався. І вона приклала всі зусилля для того, щоб він став її. І він став.
Він приїжджав кожного місяця, іноді і частіше, і вони проводили ніч в номері в тому самому чортовому готелі. Йому вона подобалася. Точніше буде сказати не так, він хотів все спробувати в цьому житті. А з телепатами знаєш як. Говорять, що під час сексу, відчуваєш все те, що відчувають вони, такі  сильні їх телепатичні потоки. Ну йому це і сподобалося - не один оргазм, а одразу два. Аліса, звичайно, це розуміла. Вона знала про нього все. Читала його як книгу.
Він спав зі всіма, хто його хотів і кого хотів він. Навіть коли був з нею. І вона вирішила звернутися до магії. Не до тієї, що роблю я. Вона з'їздила до темної відьми в сусідню долину і купила у неї заговорене кільце. Справжня важка магія. Таке рідкісне в наше техно- століття зустрічається. І подарувала йому.
Він її захотів ще сильніше. А потім йому хтось пояснив, що це за кільце. І він вирішив з нею порвати. За всяку ціну. Його дуже обурило, що вона обмежує його свободу. Звичайно, за нашими мірками, та і по моїх, вона не правильно вчинила. Я її намагалася відрадити, але вона мене не чула.
Я її розумію. У наш час такого чоловіка рідко зустрінеш. Красивий, хороший в ліжку, багатий, сильний.
Але він не поспішав одружуватися. Він цього навіть боявся. Так і вийшло. Тоді, він сказав їй, що все, допобачення, він йде. А вона в сльозах побажала йому здохнути. І пішла.

-Але хто ж тоді його на шмаття розірвав? – Мерай здивовано подивився на Джину.
-Проблема в персні - дуже сильним він був. Я її попереджала. Він міг би звільнитися простим переломом пальця або руки, але з тією ненавистю, з якою він з нею говорив, і з тією ненавистю, з якою вона йому побажала «всього якнайкращого», вийшло так не весело. Як ти думаєш, чому не було ножа або чогось схожого?
Мерай завмер. Ось що він пропустив. Знаряддя вбивства.
-Так, Мерай, саме.
-А кров? Це теж через кільце, воно його висмоктало?
-Так.
Мерай мовчав. І дивився на Джину. Потім задумався на хвилинку. Його погляд безцільно блукав по кімнаті, раптом він згадав, що стара відьма чекала його. Він подивився в очі Джині і запитав:
-А що від мене потрібно?
-Допоможи їй.

Мерай брів в свій «будинок».
Він зрозумів все, коли Джина розповіла йому історію Аліси. Перше питання, яке він поставив собі і на який була очевидна відповідь, що пояснює все, звідки вона все знає про останню ніч. Адже Гвінерва сказала, що Аліса прийшла тоді додому і не виходила, до тих пір, поки не прийшла поліція. А потім до неї нікого не пускали. Значить? Джина знала все від самої Аліси і Аліса була у Джини. Як? А зараз той момент на площі. Мерай не «відчув» телепата, бо  на шибениці загинула інша.
Джина пояснила, що вона просто матеріалізувала ілюзію. Не найкращу, але достатньо вдалу, щоб обдурити селян. І після такого вір в те, що Джина не чаклунка, що вона просто провісник? Аліса була у Джини. І він їм допоміг. Він відкрив портал на Сіріус, батьківщину Джини. І вони обидві туди пішли. Прихопивши стареньку. Гвінерві Джина відправила лист з квитком в Септиму і грошима на дорогу. Там її чекали будинок і тихе життя.
Це не правда, що Великі Батьки після мутацій особливо нічого не вміли, що вони мали надздібності, але ті були не такими вже і сильними, як те розповідають в легендах. Великі Батьки могли набагато більше ніж люди собі могли уявити, майже все було в їх владі. Навіть зупиняти планети і гасити зірки.
Мерай зупинився і подивився вниз, на долину, яка вже спала чотири години. Дощ давно припинився. Хтось там вбивав людей.
«Світ не змінився. Старі нічого не змогли зробити. А ми ж так хотіли змінити цей світ, допомогти йому стати краще. Шкода. Ми просто купка невдах з грандіозними планами. Це не справедливо в наше смертне тіло замкнути безмежну силу, не справедливо зробити людину Богом за життя. Не справедливо дати їй вічне життя і все це не запитавши її думки…»
Мерай пригадав останні слова Джини.
-Мерай, ти пробач мене. Я вдячна тобі за допомогу, за те, що ти дав дівчинці шанс почати нове життя, а мені можливість померти на батьківщині. Не бентежся. Я важко хвора. Клімат на Синосі допоможе мені протягнути ще років двадцять. І жоден Батько не в силах що-небудь змінити. Але знаєш, я шкодую лише про одне. Я шкодую, що серед Великих і Старих Батьків не було жодної Старої і Великої Матері. Адже ти ж пам'ятаєш, тоді в кінці ХХІ 40 відсотків армії складали жінки. Але жодна не вижила. Залишилися тільки чоловіки. У своїй більшості вдівці або неодружені. І Ви потім своєю дружною суто чоловічою компанією по новому створили світ, дали йому можливість жити, розмножуватися і вірити. І він знову став суто чоловічим. Тому світові знадобилося тридцять сторіч, щоб з'явилися феміністки. Я говорю про офіційну історію. Не треба мені заперечцвати на Альмагамбаре я закінчувала Університет Історії, факультет стародавньої і якнайдавнішої історії. Я до цих пір пам'ятаю, хто такі неандертальці і для чого писали «Молот відьом». Я просто хочу хоч десь посіяти зерна змін. Я вже навіть написала книгу. А Вам спасибі за те, що врятували цей світ. І ще. Йди з долини. Те джерело, що в твоїй печері, вода скоро підніметься і затопить всю долину. Це трапитися в найближчий місяць.

Мерай подивився на небо. Десь там, за хмарами, які круглий рік вкривають небо, був Сіріус з своєю системою з трьох планет. Клімат там був дуже теплим і ніжним, хоч і гравітація в три рази сильніше ніж на Венері або Землі..
-Сподіваюся, у тебе все вийде. Я тобі цього бажаю.
Він зайшов в свою печеру, роздумуючи про те, де він ще не був в цьому безмежному Всесвіті.