Менi наснилося кохання

ВСТУП

Чи вірите ви у долю? Коли одна-єдина подія, вчинок або слово стають поворотним пунктом твого життя, і через багато років, аналізуючи все, що тоді з тобою сталося, ти розумієш, що з того самого, зовсім на перший погляд нічого не значущого моменту, твоє життя пішло зовсім іншим шляхом, і змінити щось було вже неможливо? Коли після того вчинку всі інші події лише нанизувалися одна на одну, створюючи цілісну картину, сюжет якої вже було визначено?
Для Максима таким вчинком стало відправлення листа на залізничному вокзалі у Сімферополі. Треба сказати, цей вокзал – не абищо. Гарний, світлий, якийсь європейський. Що й казати: столиця! І при всьому цьому вокзал не справив на молодого кримчанина Максима жодного враження. По-перше, він його бачив не раз і не два. По-друге, він бачив достатньо інших європейських вокзалів, і відчуття захоплення в ньому давно згасли. По-третє, в ньому кипів гнів і жага помсти. Негайної, але продуманої і вражаючої. Щоб цей старий хрич, його батько, зрозумів, з ким має справу.
Максим опустив листа у поштову скриньку. Телефоном він уже повідомив матері, що має намір погостювати у дядька, а подробиці обіцяв дописати у листі. Широким жестом Максим залишив на столику в коридорі свій новенький мобільний телефон. Так само він не взяв з собою ані ноутбук, ані гроші (крім необхідного мінімуму). Нехай батечко подавиться і не докоряє більше, що Макс непогано живе на його кошти. Про те, що він збирається сісти на шию дядькові, Максим намагався не думати. А коли замислювався, то відповідав собі, що дядько, по-перше, запрошував його погостювати влітку, а по-друге, коли мати одержить листа, то, може, підкине грошенят.
Він покаже батькові, що може прожити і без його грошей, і вчинятиме так, як вирішить сам. І кохатиметься з тією, кого сам обрав, не питаючись у батька. А може, і одружиться.
Сівши у потяг, Максим не став роздивлятися пейзажі, що швидко пролітали за вікном, а просто ліг спати. Як на гріх, сон не йшов. На дворі був білий день, у той час як за останні два тижні Макс звик вкладатися десь о дев’ятій ранку, а ввечері вже прокидався, аби встигнути до чергового нічного клубу на початок програми.
Знову і знову Максим прокручував у голові події останніх днів.
З Катрусею він зустрівся на дискотеці в одному із клубів півтора тижні тому. Вона була така гарна, тоненька, з довгим кучерявим волоссям, пишними грудьми і довгими ногами. А виглядала так, неначе зійшла зі сторінок модного журналу, який виписувала його мати. І він одразу ж справив на неї враження. З усього натовпу, серед усіх хлопців ця красуня обрала саме його. «Ця хвойда не дурепа, наодміну від тебе. Одразу ж запримітила і гарний костюмчик, і телефон. Прокинься, синку. Їй потрібні лише гроші», – саме так відреагував на появу в житті сина нової дівчини його батько.
У це Максим ніяк не міг повірити. Він не був ще знайомий з її родиною, та Катря, судячи з виду, не була бідною дівчиною. «Значить, вона дорога хвойда», – зауважив батько, ніби не помічаючи, що все більше дратує сина.
Може, все обійшлося б, та Катря виявилася не місцевою. Через день після тієї розмови з батьком Максим дізнався, що Катря до його міста приїхала у гості. Сама вона з Миколаєва, і там навчатиметься. Іноді зможе приїжджати, але не дуже часто.
Коли Максим висловив батькові ідею, що в Миколаєві теж є юридичні факультети, натякаючи на своє бажання поїхати за Катрею на край світу в Миколаїв, батько розлютився не на жарт. В нього був чіткий план стосовно сина. Елітна школа, елітний університет, елітна дівчина. Катря і Миколаїв у план не вписувалися.
«Може, ти ще і заміж її позвеш?», – кричав батько. «Може, і позву», – в запалі кинув Максим. «Ну-ну, тільки спробуй. Враз дізнаєшся, що таке втратити підтримку родини. Зарубай собі на носі і намотай на вуса: доки живеш у моєму домі і гуляєш на мої гроші, доти гратимеш за моїми правилами. Забудь оту повітрулю і берися за навчання. Ми з матір’ю ніколи не дамо своєї згоди на такий шлюб».
В останньому Максим сумнівався. Він вважав, що мати стане на його бік. Вона не може не побачити, що вони з Катрею кохають одне одного, і не стане чинити опір. А що стосується батька, є в Максима один план, про що він і написав матері у листі. Він знайде собі таку наречену, проти якої Катря здаватиметься батькові чистим янголом, і тоді той припинить ображати її.
А поки що, до того часу, як знайдеться підходяща кандидатура, від якої  батька Кіндратій схопив би, доведеться затягнути паска. Життя у провінції може бути навіть цікавим. І він зможе бачити Катрю кожного тижня.
Під розмірений стукіт вагонів Максим таки заснув.
 
Частина І

“Мене звати Вишеслава.”
Ні, так не добре.
“Моє ім’я – Вишеслава.”
Знов не гарно.
“Мої батьки назвали мене Вишеславою.”
Тьху! Не вмію я гарно говорити.
Вишеслава я. Це ім’я мені ніколи не подобалось, але змінити – дуже дорого, та й мороки забагато. Я хотіла б, аби мене звали Алісою. В дитинстві навіть не відгукалася на “Вишеславу”, та все одно ніхто не схотів звати мене інакше. А коли кликали їсти, то мені було вже все одно, чи “Аліса”, чи “Вишеслава”, бо поїсти я любила. Та що там – і зараз люблю.
Бабуся розповідала, що коли я була ще маленькою, то прийшла одного разу на кухню. Діло було саме перед авансом, і всі припаси скінчилися.
–Бабусю, дай мені котлетку!
–Нема в нас, Вишеслава, котлет.
–То дай хліба!
–Нема в нас, – каже бабуся, – хліба.
Я сумно подивилась на неї.
–То дай хоч курячу ніжку!
В дитинстві бути товстішою за інших дітей не так вже і погано. Справжні проблеми почалися в підлітковому віці.
Я була в шостому класі, тоді модно було закохуватися. Всі були закохані. А я ж чим гірша? Закохалася і я. Та не просто так, а з розумом (до речі, я дуже розумна). Всім дівчатам подобався один і той самий хлопчик. Я так собі вирішила, що такої жахливої конкуренції мені не треба, і закохалася у найнепримітнішого. Вочевидь, він не був таким розумним, як я, бо упадав за визнаною “королевою краси” класу. Мені це не сподобалося. Тверезо оцінивши свої шанси, я вирішила побути Сніжною королевою, яка поки що нікому не віддала свого серця, бо не знайшла достойного.
Через рік я зрозуміла, що настав час змінити імідж. По-перше, мої однокласники були не дурніші за мене і швидко зрозуміли б, що я ні з ким не зустрічаюсь не через гордовитість. По-друге, мені набридло відрізнятись від інших. Я хотіла бути “як всі”.
Тому я сіла на дієту. Місяць сиділа на капусті з морквою. Потім я згадала, що я хоч і не красуня, але розумниця, яких мало, і покинула цю дурну справу. На дієті з гімнастикою я скинула півтора кілограма, а через місяць набрала вдвічі більше.
І тоді я заприсяглась собі, що більше – ніколи. Такою я народилася, такою і буду все життя, якщо вчені в майбутньому не зможуть змінювати гени. А що до дієти… Як казала моя прабабка ще моїй мамі, “тобі і вода на користь піде”.
Зараз мені двадцять два роки, я середнього зросту, важу сто кілограмів і маю талію сто сантиметрів. І мене це зовсім не дратує.

Про що це я? А, так. Я саме намагалася написати автобіографію, та ви бачили, що в мене не дуже виходить. Не можу зробити навіть такої дурної формальності. Адже туди можна написати що завгодно, все одно перевірити буде дуже важко – село, де я, можливо, працюватиму, давно забуте Богом і людьми. Далеко не всі мешканці мають телефони, що там казати про комп’ютери!
Але писати цю дурнувату біографію треба. І її обов’язково прочитають всі, кому треба і не треба. Бо тут, в Хрестинках, всі прагнуть знати все про всіх. Особливо якщо мова йде про молоду вчительку. Хіба ж можна довірити своїх діточок абикому? Я не маю жодного сумніву, що за годину зміст цього тексту (якщо, звісно, я примушу себе написати його) знатимуть всі мешканці Хрестинок.
Нарешті я відклала наливну ручку. Волію не писати кульковими, бо вони мають погану звичку закінчуватися найнедоречнішої миті. Тому я завжди ношу з собою чорнила. Ви спитаєте, чому б мені не взяти з собою дві кулькові ручки? По-перше, вони можуть виявитися різнокольоровими, по-друге, я обов’язково одну загублю. Ну і, звичайно, чорнилами писати значно дешевше.

Починалося літо. Школа просто тонула в зелені дерев. Мої улюблені клени і горіхи закривали своїм листям яскраві квіти від палючого сонця. Судячи з усього, діти тут працелюбні.
На превеликий жаль, школа була закрита.
–Канікули почалися, от вчителі і вирішили трохи перепочити, – пояснив старенький сторож. Він був кремезним дідуганом з білою бородою і засмаглим обличчям, звали його Ілля Петрович.
–А чергових нема? – запитала я.
Ілля Петрович посміхнувся.
–Ти, дівчино, мабуть, з міста? Всі на прополці картоплі: бур’ян чекати не буде. Ще рік тому ти й мене не побачила б тут…
Я співчутливо поглянула на нього, подумавши про себе, що старість таки не радість.
Старий, мабуть, зрозумів мій погляд правильно і посміхнувся.
–Я б і цього року пішов в поле, якби не директор: ніяк не погоджується залишати школу без сторожа. Скільки я йому казав, що в селі на моїй пам’яті злочинців не було, а він знай своє! Приїхав ото з Семигорок, воно й зрозуміло, що всього боїться: там злочинець на злочинці сидить.
“От і добре, – подумала я. – Директор теж нова людина в селі, він зрозуміє мої труднощі”.
–І давно приїхав новий директор? – запитала я.
Ілля Петрович потер підборіддя. На кілька секунд замислився.
–Не так давно це було. Почекай… Скирта згоріла, здається, в дев’яносто першому… Авжеж, тоді саме незалежність оголосили! Значить, Павло Семенович приїхав десь у вісімдесятому або сімдесят дев’ятому, не пам’ятаю точно.
Я зрозуміла, що “недавно” для мене і “недавно” для Іллі Петровича це дещо різні часи.
Я попрощалася зі старим і почимчикувала додому, там на мене вже давно чекала сестра. По дорозі зірвала кілька квітів (звичайно, не на клумбі) і вставила в волосся. В місті я нізащо не наважилася б таке зробити, а тут здавалося, що просто не можна пройти повз ці білі ромашки.
Школа стояла не в центрі села, як воно буває зазвичай, а на околиці. Колись планували розбудувати Хрестинки, то й школа була б посередині, але гроші в уряду скінчилися ще до побудови самої школи. Її з гріхом навпіл добудували самі селяни, за свій кошт. Село так і не розрослося. Молодь переїжджала до міста, дітей було мало. Так би мовити, велика демографічна криза в межах одного села. Якщо це було погано для села взагалі, то для школи зокрема було справжнім лихом. Мало дітей – мало годин у вчителів, а з такою зарплатою і за великої кількості годин було не дуже, що ж говорити про теперішні часи? Мало хто з Хрестинок вирішував стати вчителем, ще менше дійсно ними ставали. Таким чином в Хрестинках було мало грошей, мало дітей і мало справжніх вчителів. З міста сюди їхати ніхто не хотів.
Чому ж я приїхала? Щоб це зрозуміти, треба хоч трохи знати мою родину.
В мого батька була двоюрідна сестра, тітка Муся. Ії чоловік, дядько Тарас, або Тася, як ми його називали, був завзятим п’яницею. Пив він професійно та натхненно. У вільний від горілки час стояв на ринку. Хочу зауважити, що альтернативне пенсійне забезпечення, про яке так багато говорять як про якусь перспективу, наше населення вже давно ввело в дію. Наприклад, дядько Тася продає якісь гвинтики, що накопичив під час своєї трудової діяльності на заводі. Мені здається, що його фонд недержавного пенсійного страхування – просто бездонна бочка з гвинтиками. Продає він також і старі речі, що йому потрохи видає тітка Муся. Їй ці речі перепадають від нашої великої родини, якій шкода викинути щось, на чому немає великих дірок. Або є лише одна дірка.
Сама тітка Муся, наче електровіник, встигає займатися кількома основними роботами. Частково це пояснюється бажанням мати профіцитний сімейний бюджет, частково небажанням сидіти вдома на лавочці. Муся прибирає в якомусь офісі далеких родичів, доглядає онуків і жене самогон, який продає сусідам. Остання її діяльність не сприяє лікуванню Тасі від алкоголізму, але дає значний прибуток.
Муся переконана, що кожен в своєму житті має нести хрест, а своїм хрестом вона вважає Тасю. Я б ніколи не змогла так жити з чоловіком. По-перше, Муся вже давно не лише завела, але й покинула коханця. Вона часто казала, що роги в Тасі довгі, гарні і ніколи не відпадуть. По-друге, вони з чоловіком постійно сваряться, бо Тася – страшенний ледащо, а Муся, хоча і скаредна, але працьовита жінка. При їх сварках не можна залишати присутніми дітей до шістнадцяти років, але коли моя мама сказала татові, що він мав думати головою, а не дупою, коли купував якусь дриль з рук, тітка Муся зобразила на обличчі ображену невинність і, піджавши губки, процідила мамі: “Ти так грубо з ним розмовляєш!”. Це було тим більше смішно, що сама вона не раз казала, що бажає Тасі смерті.
–Купила я в Люськи засіб сильний, на спирту. Його по ложці треба раз в три дні пити, а ця скотина (дядько Тася) прийшла ввечері і всю пляшку вижерла. Ну, думаю, вранці нарешті до моргу повезу, а йому хоч би що! Будь-хто помер би вже, а в цього як завжди все не як у людей.
Або:
–Взяла в Ольги Павлівни ліки для Тасі. Виліковують алкоголізм так, що пияка і не знає. Вона чоловікові доливає у їжу, і йому так погано, що він весь зеленіє. Мабуть, вже не жилець, точно кажу. Він помітив, що як вип’є, так йому і погано, і перестав пити. І я давай Тасі доливати в їжу. А цей боров їсть та хвалить!
Моя тітка Муся живе разом з дядьком Тасею у непоганій двокімнатній квартирі в центрі міста. Всього начебто вистачає, але коли на горизонті замаячив спадок, то хто ж відмовиться? Принаймні, не Муся.
Коли в Тасі помер дід, стара хата в Хрестинках дісталася у спадок його старенькій дружині та двом дочкам – Пульхерії та Тасиній матері Зої. Пульхерія залишилася жити у селі і доглядала матір, а Зоя вийшла заміж і переїхала до Миколаєва. Коли в цю історію увійшла я, Тасині батьки вже давно померли, незабаром після них померла Тасина бабця, і на стару хатку залишилося двоє спадкоємців: стара Пульхерія і Тася, теж немолодий.
Пульхерія продовжувала жити в батьківській хаті. Колись в молодості вона вийшла заміж, але дітей не було, через що тітка дуже страждала. Чоловік її (навіть і не знаю, як його звали) через кілька років після весілля помер, і вона на все життя залишилась самою. Не знаю, скільки їй було років, але бідненька мучилася від стількох хвороб, що було дивно, як вона взагалі жива. Доходів у неї, крім пенсії, не було, і оформити належним чином спадщину вона не могла. Тітка Муся, поскрипівши, виділила Тасі гроші з сімейного бюджету і відправила у район за свідоцтвом про право на спадщину. Тася, роздай-біда, із задоволенням оформив би усе на свою тітку, але Муся свято пам’ятала, що в них самих є двоє дочок, яким гроші не завадять, в той час як в Пульхерії нікого не залишилось. Тася з Мусею поїхали у те село і вмовили Пульхерію переїхати до них у місто, тим більш, що в місті є лікарі і всякі зручності, а у селі в Пульхерії були дуже натягнуті стосунки з односельцями.
Постала проблема продажу хатки. Оформлення спадщини виявилося значно довшим і дорожчим, ніж очікувала Муся. Воно з’їло купу грошей, але вона все ще  мала надію, що хата не буде зайвою. Принаймні, її завжди можна буде продати.
На Тасю надії було мало, і тітка Муся всюди ходила разом з ним, ретельно все підраховуючи, аби не переплатити. Одного разу я пішла з ними в якості групи підтримки. Муся уважно стежила за тим, як нотаріус виставляє рахунок.
–Значить так. Консультація – п’ять гривень…
–Ми вже платили за консультацію, – заперечила Муся.
Стара жінка почесала за вухом.
–Тоді ви консультувалися без документів, а тепер з документами. Консультація – п’ять гривень…
Список наданих послуг все продовжувався і раптом десь всередині чутке Мусине вухо почуло:
–Консультація – п’ять гривень…
–Ви вже порахували консультацію! – обурено зауважила тітка.
Нотаріус, спустивши окуляри майже на самий кінчик носа, поглянула на початок списку.
–Дійсно, порахувала, – сказала вона і важко зітхнула.
Повернути витрачені на консультації гроші Муся планувала за рахунок продажу хатини. Як на гріх, охочих купити не дуже нову хату в селі виявилося дуже мало. Серед бажаючих хоча б подивитися хату були самі лише маклери, що займалися відселенням якихось алкоголіків з великих квартир у місті. Їм було потрібне дешеве житло, причому негайно, поки п’яниці не проспалися, а в Тасі ще не було потрібних документів.
Муся вже пожалкувала, що затіяла все це, бо Тася нічого не робив, аби прискорити процес. Більше всього він хвилювався, аби не померти, бо хто ж тоді тітоньці гроші віддасть? Про Мусю він так добре не думав.
Тася турбувався дарма. Старенька Пульхерія скоро померла. Тепер треба було чекати ще півроку, поки оформиться спадок після Пульхерії. Тася пішов уже знайомою дорогою до нотаріальної контори, але там на нього чекав сюрприз.
Пульхерія не дуже любила Мусю, хоча і поважала за працьовитість і господарність. Ледачого Тасю і поважати не було чого, хоча він був єдиним її родичем, що дбав про неї. За кілька місяців, що Пульхерія жила в Мусі, вона прикипіла душею до мене. Треба сказати, що я взагалі улюблениця усіх бабок на лавочках і усіх дідів, що грають в доміно у дворі. Мабуть, я уособлюю в собі все, що вони мріяли побачити в своїх онуках і якими пам’ятали себе в молоді роки. Я не лаялася матом, не гуляла, не носила коротких спідниць. Такий спосіб життя призвів до сумного факту: зі сторонніх людей мене люблять всі, кому час подумати про Бога, але крім них – ніхто.
Та з Пульхерією і мені було цікаво. Вона знала багато казок і часто розповідала їх Мусиним внукам, коли та була зайнята або на роботі. Послухати ці казки і я була не проти. Ми також часто грали в карти і розкладали пасьянси. Коли вона вирішила повернутися у своє село, я скучала за нею. Вона запросила мене влітку в неї погостювати, але коли я садовила її з Мусею на автобус, то був останній раз, коли я побачила стару.
Я вже сказала, що Мусю Пульхерія не любила. І ось одного дня Пульхерія подумала: “Чому б не показати Мусі задницю?” Не знайшовши нікого кращого, тітка Пульхерія заповіла свою частину хатки мені, бо “треба ж дівчині десь жити”, ніби до цього я під мостом жила. Вона знала, що Муся не відбере в мене мою частку, бо я ж її улюблена племінниця. Оформлення спадщини після Пульхерії затягувало всю справу з продажем ще як мінімум на півроку.
Тим часом хата, закрита на замок, припадала пилом. І ми всією сім’єю вирішили, що хтось має хату доглядати.
На початок цієї історії я, молода дівчина двадцяти двох років, щойно закінчила педагогічний університет. Мені не вдалося одразу влаштуватися працювати вчителькою, тому я перебувала в стані жорстокої апатії. Все навкруги здавалося затьмареним, і я геть нічого не хотіла, тим більш спадкувати за Пульхерією її хату в якомусь селі. Але одного ранку все змінилося. Я прокинулася з чітким передчуттям дива, що має ось-ось статися. У вас не буває так? В мене також не часто, але того єдиного разу передчуття дива було таким сильним, і спогади про сон додавали впевненості.
Мені наснилося кохання.
Так, мені наснилася не подія, не людина, не звір і не якась річ, а саме кохання. Я не знаю, як передати вам відчуття, що охопили мене уві сні. Я раптом  зрозуміла, що ніколи не кохала. В двадцять три роки це важко визнати, але, мабуть, це правда. Ніколи до цієї ночі я не відчувала… можливо, по-справжньому не відчувала нічого.
Це було надзвичайне світло, яке пронизувало мене, і одночасно це була найчорніша з усіх ночей, в оксамиті якої я розчинялася.
Я гостро відчувала пахощі акацій і моря. Хвилі цього моря набігали на мене і, розбиваючись у моїх ніг, наповнювали мене якоюсь надзвичайною силою…
Я прокинулася від криків птахів за моїм вікном і вже, зрозуміло, не змогла повернути видіння. Я встала, відкрила вікно, відчуваючи прохолоду літнього ранку, і повернулася до ліжка. Деякий час я валялася під теплою ковдрою, намагаючись подовжити всі відтінки та ноти своїх почуттів, але вони йшли від мене, згасали, як ранішні зорі.

Того ранку, довірившись своїм передчуттям, я вирішила круто змінити своє життя і виявила бажання оселитися в Хрестинках, поки не знайдеться добрий покупець. А якщо мені раптом сподобається, то ми з батьками сплатимо Тасі його частку.
Перед від’їздом до Хрестинок я нарешті знайшла час відвідати свою подругу Таню. Дружили ми ще з першого класу, тому знали одна про одну досить багато. В неї, на відміну від мене, не було люблячих батьків, і вона звикла покладатися лише на власні сили і не боятися ризикувати. Виховувала її старенька бабуся, але рік тому вона померла. Скільки я пам’ятаю Таню, вона завжди влізала у всілякі авантюри. Обнадіювало лише те, що досі подруга виходила з них цілою. Десь через рік після закінчення школи вона з нашою однокласницею Наталкою поїхала працювати до Італії, радісно повідомивши по телефону, що поїдуть вони автобусом і  по дорозі побачать багато європейських країн, навіть Англію. Я сказала їй, що до Англії на автобусі вони навряд чи доїдуть, до того ж, це не по дорозі. Збавити ентузіазм подруги мені не вдалося, і вона таки поїхала за кордон. З того часу Таня постійно кудись їздила працювати. Вона не ділилася подробицями свого закордонного життя, а я не питала, здогадуючись, що все не так райдужно, як хотілося б думати. Вже кілька років ми спілкувалися переважно по телефону, все відкладаючи зустріч на потім. Танька рідко поверталася до Миколаєва, приблизно раз на рік, але жодного разу не забула привітати мене з днем народження.
Коли я прийшла до неї, аби повідомити про свій переїзд, подруга саме збиралася у нову подорож, цього разу до Арабських Еміратів. Я сіла у куточку її маленької кімнатки, аби не заважати Таньці пакувати речі. До мого наміру переїхати до Хрестинок подруга віднеслася схвально.
– Нарешті в твоєму житті щось здвинеться з мертвої точки. Скільки можна так жити: школа-дім, дім-інститут? Вмерти можна з нудьги. Може, знайдеш собі якогось здоровенного коваля?
Я посміхнулася. За останні п’ять років я не зустріла жодного чоловіка, на якого хотіла б поглянути вдруге. Вірогідність того, що я зустріну свою долю в селі, була дуже низькою.
Танька, зпакувавши останню сумку, принесла з кухні табурет і сіла напроти мене. Потім подумала і швиденько принесла почату пляшку червоного солодкого вина  (я тільки таке п’ю).
– Мені здається, твоя проблема в тому, що ти не знаєш, чого хочеш. Ну от скажи, якого чоловіка тобі треба?
– Як це якого?  – Здивувалася я. – Нормального.
Танька з шумом видихнула, здувши з чола волосся.
– Нормального – це не чіткий план пошуку. Ну, давай почнемо з зовнішності. Який він із себе? Ти кажи, а я буду записувати.
Наливши нам по келиху вина, вона дійсно дістала якийсь листочок та олівець для очей.
Я замислилась.
– Ну, мабуть, високий.
– Високий – це який? – Танька, схоже, намагалася намалювати точний портрет.
– Вищий за мене.
Подруга посміхнулась.
– Метр з кепкою в стрибку на ковзанах нам не підходить, а решта згодиться. Брюнет чи блондин?
– Не люблю блондинів. Нехай буде русявим.
– Міцної статури? Такий собі Містер Всесвіт?
– Зовсім ні. Такий собі комп’ютерний геній, худорлявий.
Танька здивовано подивилася на мене.
– Ти хоч уявляєш такого хлопця поряд з собою? «Товстий і тонкий». Що за дивні фантазії?
Я спробувала уявити себе в парі з чоловіком своєї мрії і зайшлася в реготі. Мабуть, вино почало діяти. Я відчувала, що по всьому тілу розливається тепло, а щоки вже палають, наче ліхтар.
– Це не я, мабуть, це підсвідомість шукає, чим розбавити мій генофонд.
– Тоді він має бути ще й недоумкуватим, аби розбавити твій інтелект.
– То вже ні. Він має бути розумнішим за мене. Він має розбиратися в тому, чого не розумію я, аби я могла захоплюватися і пишатися ним.
Танька насупилася.
– Це суттєво звужує коло пошуків. Скільки йому має бути років?
– Розумна різниця у віці. Років п’ять.
– Значить, двадцять вісім – тридцять. Не одружений? Ну, звичайно ж неодружений, конспіративні романи ¬ – не для тебе.
– Чого це?
– Не знаю. Тобі треба когось надійного, консервативного, що стане тобі опорою. Таємні стосунки виснажують душу. – На обличчя подруги набігла тінь далеких спогадів. Мовчки вона підлила собі вина.
Я вирішила трохи розвеселити її.
– І він має бути незайманим.
Танька поперхнулася.
– А це навіщо?
– Я так хочу. Я хочу бути його першою жінкою.
– Головне стати останньою, – саркастично додала подруга.
– Я хочу бути єдиною. На все життя. Ти запиши цей пункт, він принциповий.
Танька, допивши вино, прогледіла очами утворений список.
– А ти ніколи не думала про кар’єру в монастирі? З математикою в мене не дуже добре, та хочу тобі зауважити, що вірогідність зустріти такого чоловіка в житті ду-уже низька. І з кожним роком все нижча.
Я замислено крутила в руках бокал з вином.
– І все одно. Я хочу саме такого чоловіка.
Танька, хитаючи головою, протягнула мені папірець.
– Розпишись, аби потім не казала, що це я вигадала.
Розписавшись, я поклала папірець у нову книжку Лади Лузіної і надовго забула про нього. Допивши пляшку вина, ми обійнялися на прощання.
Наступного ранку, прихопивши пару великих сумок, я подалася на вокзал.
Отак я і опинилася у Хрестинках.
 
Частина ІІ

На допомогу мені при облаштуванні на новому місці добрі родичі послали мою двоюрідну п’ятнадцятирічну сестру. Настя, в якої вже розпочалися літні канікули в ненависній школі, з радістю погодилася допомогти мені з переїздом. Допомога її полягала в тому, що вона не давала мені нудьгувати, без упину балакаючи про все на світі.
Першою моєю проблемою того ранку був шлях до села і пошук власне своєї хати. Ні я, ні Настя жодного разу не були в Пульхерії в гостях. В мене був план, намальований Тасею, ключовим моментом якого була сільрада. Діставшись до Хрестинок вже під вечір, я спочатку намагалася знайти сільраду, потім плюнула на це і почала шукати хату тітки Пульхерії. Звичайно, я сама була винна в цьому, бо, незважаючи на слова Насті, пройшла повз неї двічі, ніяк не бажаючи змиритися з фактом, що моя нова домівка така схожа на сарай. Ми ще трошки потинялися навколо, а потім вирішили запитати в хазяйки чепурненької хатинки, як нам дістатися до тітчиної.
Я підійшла до воріт. Як і більшість воріт в цьому селі, вони була пофарбовані блакитною фарбою. Взагалі я помітила, що коли щось потребувало відновлення, його фарбували тут саме блакитною фарбою. Або мешканці дуже полюбляють цей колір, або в їхній єдиний магазин завезли лише блакить.
Не знаючи, як заявити про себе, я пошукала очима собаку. Він мирно дрімав собі в будці, не звертаючи на мене уваги. Мабуть, він працює сторожем у нічну зміну. Та все одно я спробувала роздражнити його, торкнувшись до дверей. Зазвичай собаки цього не люблять. Але мені не варто було забувати, що зазвичай собаки люблять мене. Цей кудлатий, наприклад, лише підійняв від землі голову, обвів мене поглядом і поклав голову собі на лапи. Мабуть, я не дуже схожа на злодійку. Раптом у дворі з’явилася літня жінка в халаті та фартуху, до речі, не дуже чистому. Майже брудному.
–Вибачте, чи не могли б ви мені допомогти?
Жінка наблизилася до мене, і я отримала нарешті можливість запитати в когось, де моя рідна хата. Жінка посміхнулася і повела рукою в напрямку тієї самої халупи.
–Дякую, – примусила я себе вимовити. Був і добрий момент: якщо це моя хата, то це моя сусідка, в якої ключі від моєї хати. Так написав Тася у своїх нотатках мандрівника.
Жінка глянула вбік Насті, що скромно стояла трохи далі.
–А ти хто? Мабуть, небога Пульхерії, земля їй пухом? Звати тебе як?
–Вишеслава.
–А я Марія Степанівна, будемо сусідками, звісно, якщо не продаси хату. Ти не продаватимеш?
Я подумала, що продати таку халупу в такому Богом забутому місці буде доволі складно, але вголос цього не сказала.
–Ні, поки що я тут поживу. – Врешті-решт, Пульхерія ж тут жила, і я виживу. – Це моя сестра Настя, – я кивнула вбік воріт Пульхерії, куди Настя вже підтягала валізи.
–От і добре. Можеш звати мене тіткою Марією. Хочеш чайку? Заходь як-небудь, побалакаємо! – Вона зробила запрошуючий жест рукою.
–Дякую, якось потім обов’язково зайдемо. Спочатку я хотіла б трохи пообжитися в новій хаті.
–Зачекай-но тут, зараз ключі тобі винесу. Тарас мені залишив, як останнього разу тут був.
Ми попрощалися, тітка Марія пішла поратися по хазяйству, а я повернулася до своєї домівки.
Мій будиночок, як і все навкруги, тонув у зелені дерев, але я дуже швидко зрозуміла, що врожаю фруктів я не матиму ні в цьому році, ні в наступному. По-перше, якщо щось і зав’язалося весною, то школярі давно це поїли ще зеленим. А по-друге, сад був дуже старий, саме час корчувати старі і саджати нові дерева. Точніше, час зробити це прийшов ще за життя Пульхерії.
Будинок був одноповерховий (я люблю двоповерхові), і не вапнили його вже дуже давно. Та й не дивно, адже самотня тітка під кінець життя дуже хворіла, не про хату вона думала. Я підійшла до старих перекошених дверей. Гадаю, варто було додати трохи зусиль, і ключі мені не знадобилися б. Але я, як порядна дівчина, відкрила навісний замок і увійшла до хатини. Слідом за мною обережно, намагаючись ніде не зачепити павутиння, увійшла Настя.
Краще б я залишилися на вулиці. Вочевидь, востаннє тут прибирали задовго до смерті тітки.
В будинку було три кімнати, маленька кухня, ванна і коридор. З меблів був великий вбудований у нішу в стіні буфет, велике двоспальне ліжко, старомодний диван з дзеркалом на спинці, стіл, три стільця і табурет. Більше нічого. Як я потім з’ясувала, все інше тітка продала, аби оплатити борги за газ та електрику, а також ліки в місцевій аптеці. Вона не хотіла залишати рідним разом з хатою цей тягар.
Я вийшла з хатини, залишивши там Настю, і пішла стежкою до невеличкої літньої кухні.
Десь між хатою та кухнею від основної стежки відходила ще одна і вела вона до якоїсь дивної споруди. При ближчому знайомстві стало зрозуміло, що це літній душ. Вбиті в землю чотири палі символізували кути “приміщення”, а прибитий до них брезент – стіни. Втім, тримався він непогано. Даху не було, а зверху на перекладинах якось кріпився бачок з водою. Тобто, для води, бо ним навряд чи хтось користувався останні кілька місяців.
На щастя, двері кухні взагалі замикалися лише на засувку, мені навіть не прийшлося мудрувати з ключами. Я з радістю помітила газову плиту і шкап поряд. В ньому я знайшла буквально все, що тільки могло мені знадобитися на кухні. Я згадала батькові слова про те, що Пульхерія завжди любила готувати. Мабуть, кухня була її найулюбленішим місцем. Адже продала вона не каструлі, а меблі, що було, напевно, значно важче в цьому селі.
Мої думки перервала вже знайома сусідка.
–Оглядаєш спадок? А я тобі щось принесла! – Я згадала американські фільми, де корінні мешканці приходили знайомитися з новими сусідами та приносили їм пирога. В животі завурчало. – Пульхерія просила мене доглянути їх, доки хтось не приїде сюди, – з цими словами тітка Марія простягла мені смугасто-плямасту сіро-білу пухнасту кішку, а ззаду витягла на мотузці собаку.
–Ця, – вона кивнула на кішку, – вже стара, а собака молодий, то ж швидко звикне до тебе. Тримай!
Я розгублено прийняла на руки кішку і взяла кінець мотузки.
–Кішчина кличка – Соня. Ой, матінка моя рідна, в мене ж молоко на плиті! – Сусідка розвернулася і побігла додому.
–Гей, а собаку ж як звати? – крикнула я навздогін.
–Ніяк, Пульхерія просто собакою звала! – не обертаючись, крикнула вона у відповідь.
Залишившись на самоті, я відпустила Соню на підлогу.
–Якщо обіцяєш не кусатися, я розв’яжу мотузку, – запропонувала я собаці. Собака був явно родич якогось пекінеса, бо був схожий на нього забарвленням та здвигнутими щелепами. Але до благородної пекінесової крові явно додалося щось ще, бо морда його не виглядала так, наче по ній цеглиною вдарили. Ніс в нього, хоч і маленький, але був. Собака сумно поглянув на мене, ніби не мав сумніву, що я тільки тужче зашморгну удавку. Він здавався мирним, і я простягла руку погладити його. Він ще трохи обережно придивлявся до мене, а потім лизнув руку. Так ми подружилися. Я розв’язала мотузку і почухала свого нового друга під мордою.
–Як же мені тебе назвати? – Подумала я, дивлячись на пухнасте створіння. На вигляд собака здавався дуже домашнім, добрим та лагідним. – Будеш Вовком. Во-овк, – протягла я, погладжуючи його.
До нас підійшла Настя і вмить почала трохи не цілувати собаку. Настя взагалі дуже їх любить, як на мене, то навіть занадто. Іноді вона мене лякає. Якось я йшла з нею по вулиці, так там, здається, не залишилося жодної собаки, яку б вона не погладила.
Так ми і оселилися в хатині тітки Пульхерії – я, Настя, Вовк і Соня. Настя мала намір залишитися на тиждень, а потім її батьки планували поїхати на море. Залишивши сестру у дворі, я пішла до хати і обмела всіх павуків, яких побачила своїми короткозорими очима. Я зовсім не хотіла весь тиждень чути крики Насті, яка до смерті їх боялася. Наступні два дні я нічого в хаті не робила, подумки складаючи план роботи, бо без плану тут можна почати і ніколи не закінчити. На щастя, хоч скотини ніякої в тітки не було, то не треба було годувати.
Тепер я, нарешті, наважилася почати доводити хату до ладу. От прийду, відразу і почну.

Максим стояв на ґанку будинку Степаниди Карпівни. Він все ще не міг повірити, що житиме тут весь наступний рік, а може й більше. Батько віднісся досить спокійно до його ідеї почати самостійне життя. Він нічого не сказав і не намагався повернути блудного сина. Мати теж була стриманою. Вона не радила синові неодмінно повернутися до батька, але і не підтримувала його у захопленні Катрусею. Вислала трохи грошей і просила бути обережним.
Все село неначе вимерло – всі подалися на город. Та й він щойно повернувся. Нарешті можна перепочити. Тітка Степанида знала, як примусити всіх працювати. Коли вона бачила нічим не зайнятого хлопця, то відчувала себе некомфортно.
Максим зачерпнув води з відра на столі. Кринична вода, холодна і смачна, завжди подобалася йому. Це була одна з небагатьох для нього принад сільського життя. Дякувати Богові, в Степаниди Карпівни була криниця. Її сусіди, наприклад, брали воду на вулиці, з колонки. Все одно доводилося тягати відрами, а так принаймні у своєму дворі вода є.
Раптом йому здалося, що він марить. Можливо, занадто довго пробув на сонці. По вулиці, в кількох кроках від нього, пройшла дівчина. Сонце висвітлювало її зібране в довгу косу каштанове волосся. Над вухом виднілися ромашки і одна маленька маківка. На дівчині була біла сорочка і довга, не за модою, юбка. Ніколи раніше він її не бачив в Хрестинках, хоча Максим і проводив тут кожне літо з того часу, як йому виповнилося десять років. Наче причарований, стежив хлопець за дівчиною. На мить вона здалася йому уособленням літа. На думку спали вірші Некрасова про жінок у селах. На подив Максима, дівчина зайшла до двору покійної Пульхерії Олександрівни і зникла серед дерев.

Я зайшла у двір. Насті вдома не було: вона отримала завдання знайти магазин і купити хліба і ще чогось поїсти.
Вовк вибіг зустріти мене, радісно махаючи пухнастим хвостиком. Я потріпала його за вухами, йому, як я вже знала, це страшенно подобалося.
–Привіт, Вовчику-братику! Не пощастило мені з роботою. Ну то нічого не поробиш, доведеться почекати.
Я зайшла до хати, яку навіть не думала закривати на замок – кому спаде на думку пограбувати таку халупу? І взагалі, такий замок, як в мене є, допоможе тільки від чесних людей.
Переодягнувшись в шорти і стару линялу футболку, я почала втілювати в життя свій план.
Перш за все, я повикидала із шаф усе на підлогу. З великими зусиллями мені вдалося відібрати з цього мотлоху потрібні в господарстві речі, решту я, не дивлячись, запхала в пічку на літній кухні. Потім повішала сушитись на мотузці у дворі усі килимки, подушки і постільну білизну. Мені набридло лягати в ліжко, ніби стрибаючи у ставок. В хаті було досить сиро, тому я відчинила двері і всі вікна, давши літньому вітерцеві можливість погуляти по хаті.
Стіл і стільці я теж витягла на сонце, перед тим добряче пошкрябавши ножем. Принаймні, тепер на стіл можна було щось покласти і не боятися забруднити це “щось”.
Приблизно на цьому етапі я згадала, що моя сестра досі десь вештається. На її щастя, вона саме з’явилася у дверях, не давши мені можливості злякатися через її довгу відсутність.
–Тебе тільки за смертю посилати, – кинула я їй. – Знайшла магазин?
Настя помахала перед моїм носом повною сумкою.
–Хліба в них не було. Сказали, що за хлібом треба приходити лише вранці, потім його не буває. Взагалі тут три магазини, я всі обійшла. Ми нарешті підемо купатися на річку?
Я кинула ганчірку в тазик. Чесно кажучи, мені просто необхідно кудись піти з цього двора, і бажано саме купатися.
–Підемо ввечері, десь о п’ятій. Сонце вже має спасти, я не хочу обгоріти.
Настя поглянула на годинника. Було пів на четверту.
–А що ми будемо робити ще півтори години?
Я зі злісним задоволенням пнула ногою тазик.
–Ти митимеш підлогу. А я спробую розтопити пічку, аби щось приготувати і спалити мотлох.
Настя розгублено оглянула свою міні-юбку та вишиту сорочку, а потім, тяжко зітхнувши, пішла перевдягатися.
Коли дівчисько закінчить, хата нарешті більш-менш відповідатиме моїм високим санітарним вимогам. Звісно, мені хотілося б одразу все перепрати, щоб вся білизна сяяла чистотою, але я добре розуміла, що з цим мені не впоратися і за тиждень.
Сьогодні вранці, перед тим, як піти до школи, я відвідала сільську раду. В Пульхерії був водогін у дворі, але коли вона померла, то воду запломбували за Тасиною заявою, аби не платити зайві гроші. На моє щастя, потрібний мені спеціаліст був на місці і за помірну плату підключив мені воду.
З газом було гірше. Газівник приїздив раз на місяць, і ця епохальна подія мала статися через два тижні. Так що доведеться мені деякий час користуватися пічкою. Чи треба казати, що я, суто міська дівчина, не знаю навіть з якого боку до неї підійти? Пічку я бачила лише на картинках і в кіно. Та як-небудь розберуся, адже я не дурніша за інших людей.
Досі ми з Настею та нашими четвероногими друзями годувалися привезеним з міста хлібом з консервами та салатом. В тітки Пульхерії ще з зими була посаджена цибуля, то я її використала на добру справу. Консерви я знайшла в погребі. Бр-р, терпіти не можу таких приміщень. Погріб був маленьким, з низькою стелею, до того ж він був дуже сирим. Павутиння заплутало все, що тільки можна було заплутати. Я завжди дивувалася, що в таких місцях їдять павуки? Адже мух тут нема. Та це їхні проблеми.
В погребі я знайшла багато ящиків. В деяких були тогорічні залишки картоплі з цибулею і морквою. Під однією зі стін стояла ціла купа ящиків. Вони були на вигляд новіші, ніж ті, що з картоплею. В верхньому лежав всілякий мотлох, старі куртки, непарне взуття. Ящиком нижче не було нічого. Перевіряти далі я не стала. Хто покладе консерви під двома величезними ящиками? Як виявилося, зробила я правильно, бо законсервовані харчі були в нішах під стелею. Вставши на якусь дерев’яну чурку, я піднесла гасову лампу (електрики не було не тільки в погребі, але й у хаті). Від неї багато світла я і не чекала, але навіть консерви всі мені здавалися однаковими. Набравши банок з різних ніш (бо не може всюди бути варення, десь має стояти і капуста), я якнайшвидше кинулася нагору, до світла і свіжого повітря. Дуже сподіваюсь, що мені не скоро ще прийдеться лізти до цієї ями.
Консерви, принесені мною, швидко скінчились, йти за новими дуже не хотілося, до того ж Вовку чомусь зовсім не подобалося їсти капусту з томатами. Переді мною гостро стало питання приготування їжі.
Що палять в пічці? Дрова та вугілля, – це знаю навіть я. Де, цікаво знати,  в тітки Пульхерії паливо? Після не дуже довгих пошуків я знайшла дрова. Вони спокійно лежали за хатою, між стіною і огорожею. Такі собі двометрові рейки і товсті гілки акації. Я прикинула їх довжину і довжину пічки і вирішила, що в такому вигляді використати їх неможливо. Поряд лежала сокира, яку я знов-таки бачила вперше в житті. Згадавши, як рубали дрова герої мультиків, я поклала на землю одну рейку і вдарила по ній сокирою. Результат був, щоправда, не той, на який я сподівалася. Рейка (зауважте, ціла) міцно застрягла в землі.
Пройшло півгодини, а я все ще не мала чим топити. В мене просто не вистачало сили перерубати рейку. Що ж робити? Чесно кажучи, іноді просто дивуєшся, за яким чортом пішла до університету. Чим мені допоміг червоний диплом в рубанні дров?
Я сіла на купу дерева і приготувалася плакати.
Не можеш навіть рейку перерубати! Що ж ти робитимеш з учнями, якщо вони будуть такими самими дубовими?
Дійсно, а що б я робила з учнями? Намагалася б знайти принципово інший підхід.
Хто сказав, що дрова треба рубати? Чому не ламати?
Я поклала рейку так, аби її кінці знаходились вище від землі, а середина провисала, і зі всієї сили вдарила по дереву сокирою.
Ще за півгодини я занесла до літньої кухні оберемок наламаних дров.
 
Частина ІІІ

Максим йшов до церкви, він домовився зустрітися там з приятелями. Проходячи повз двір покійної Пульхерії, він зупинився. З вікон і дверей кухні валив густий дим. Не вагаючись ні хвилини, він забіг до двору і кинувся на кухню.
–Якого біса, що це ти робиш? – видавив він, намагаючись не вдихати дим.
–Не бачиш? Намагаюсь запалити цю чортову пічку, будь вона тричі проклята! – зле відповіла я.
Незнайомець (до речі, дуже гарний) окинув поглядом мою пічку, потім підійшов до неї, щось витяг з якоїсь дірки і, взявши мене за руку, вивів з кухні.
–Ти з міста? – Якось відразу вгадав він.
Я здивувалась.
–Плітки ширяться по селу з неймовірною швидкістю, – зауважила я.
Хлопець якось дивно на мене поглянув.
–Справа не в плітках, красуня. Просто в селі нема таких дурнів, ще топлять пічку влітку, та ще й не вміють це робити.
Казав він це дуже спокійно, ще більше розлютивши мене. Ох, не будіть в мені звіра – не прогодуєте…
–Зате в місті нема таких нечемних людей, що вриваються до чужої хати та ще й ображають хазяйку! Я вас не кликала.
Хлопець ще мить роздратовано дивився на мене, а потім розсміявся.
–Дійсно! Але я думав, що сталася пожежа, абощо. Чого це ти вирішила затопити пічку?
До мене потрохи став повертатися здоровий глузд. Чого це я раптом почала розмовляти з незнайомцями?
–Ми з вами на брудершафт не пили і на “ти” не переходили, як мені здається. А пічку я затопила тому, що в мене нема ще газу і треба годувати Вовка.
Чоловік тепер дивився на мене як на навіжену. Потім почав говорити, так спокійно, наче з дитиною.
–Так, давай почнемо з початку. Мене звати Максим, а тебе?
–Я Вишеслава Петрівна, я повнолітня, ви не пенсіонер, тому не соромтеся,  сміливо можете звертатися до мене на “ви”.
–То чому, Вишеслава, ти надумала запалювати пічку влітку?
Я кинула на нього незадоволений погляд.
–Тому, Максиме Батьковичу, що мені ще не підключили газ. Не дивлячись на це, Вовк не хоче їсти капусту, тож мені треба готувати. А для цього, якнайменше, потрібна пічка. Просто, як все геніальне.
Максим посміхнувся.
–А чи можу я дізнатися, звідки ти взяла тут, в селі вовка? Чи з міста привезла?
–Вовк – це собака тітки Пульхерії.
Ніби доводячи мої слова, Вовк ледаче вийшов з хати, навіть не тявкнувши на Максима.
Чоловік не просто засміявся, його регіт почули, мабуть, селяни в полі.
–Ти назвала Пульхериного Пушка Вовком?!

Через деякий час ми з Максимом та Настею вже сиділи під старою грушею і пили зелений чай. Він розпалив мені пічку, а я стояла поряд і мотала на вуса. Настя тим часом встигла перевдягтися, аби покрасуватися перед новим знайомим. Дівка явно стала на порі, тепер за нею не встежиш.
– То ви приїхали з міста? Тепер житимете тут?
Я гладила Вовка, що тихо примостився біля моїх ніг.
Настя покачала головою.
– Я приїхала на тиждень, а Вишеслава тут буде жити.
–Сподіваюся. Але це залежатиме від того, чи зможу я витримати таке життя. Я не звикла виживати в умовах відсутності газу і електрики, – сумно зауважила я.
Максим розуміюче посміхнувся.
–Дитина цивілізації! Нічого, звикнеш, як захочеш. – Він уважно подивився на мене. – А стара Пульхерія розповідала про тебе.
–Вам? Ви були її другом?
–Та не те, щоб другом, просто ніхто більше не заходив до неї, то їй не було з ким побалакати. Колись вона катала мене на санчатах, і я іноді провідував стару, коли приїздив до Хрестинок. За чаєм вона і розповіла мені майже про все своє життя та родичів. І про тебе також.
Чесно кажучи, мені вже набридло нагадувати Максимові, що ми з ним все ще на “ви”, і лише демонстративно зверталася так до нього.
–І що ж вона розповіла про мене? – зацікавилась я.
–Та небагато, вона і бачила тебе лише пару разів…
–Один раз, ще малечею, а потім вже майже перед смертю.
–Та ні, вона казала, що приїздила до вас, коли ти була в класі третьому. Може, ти і не пам’ятаєш.
–Можливо. Тобі долити чаю? – звернулася я до нього. Максим  похитав головою.
–Дякую, не треба. Вона розповідала, що ти тоді мріяла піти працювати в міліцію. Ти дійсно стала міліціонером?
Я засміялась.
–Ні. Я вчителька.
Він здавався здивованим.
–Ти це серйозно? І хочеш працювати тут?
–А чому б і ні? Чим це село не таке, як інші? Гадаєш, мене не візьмуть? До речі, у вас тут є вчителька історії?
–Ні, немає. Сюди ніхто не хоче їхати, тому надбання вчительки історії і креслення стало постійним головним болем директора і завуча школи. А в тебе є диплом?
Я посміхнулась.
–Звичайно, є. З відзнакою.
Максим навіть присвиснув.
–Тебе візьмуть на роботу, навіть якщо ти ніколи не навчишся розпалювати пічку.
Я кокетливо поглянула на нього.
–Дякую. А ти ким працюєш?
Хлопець, як мені здалося, трохи зніяковів.
–Взагалі-то я теж працюю вчителем, тільки я не предметник, а організатор.
–Колега? – Засміялась я.
–Майже...
Він зовсім не був схожий на вчителя будь-чого. Високий та стрункий, з накачаними м’язами, Максим мав русяве волосся і яскраві карі очі. Коротше кажучи, типова ходяча мрія романтичної дівчини. Взагалі-то мені подобаються чоловіки з темною шкірою і темним волоссям, з зеленими очима, але, дивлячись на Максима, я не могла не визнати, що як чоловік він мене дуже приваблює. Настя була, мабуть, тієї ж думки і стріляла на нас очима: на Максима з цікавістю, а на мене з обережністю.
Я давно вже зрозуміла, що відсутність вроди в мене не гарантує того, що мені будуть подобатися такі самі, як і я, непоказні чоловіки. Як я вже казала, колись я обрала з усіх хлопців класу найменш гарного, але ж він обрав красуню, то чому я маю стримувати себе і не звертати уваги на Максима? Ну то й що, коли він зовсім не сприйматиме мене як жінку?
Та як би воно не було, а на вчителя Максим зовсім не був схожий. Так я йому і сказала.
–По-твоєму, вчитель зобов’язаний мати сиву бороду і портфель з паперами? – образився він.
–Вибачте, я зовсім не хотіла вас образити.
Максим хитро звузив очі.
–Вибачу, якщо ми остаточно перейдемо на “ти”. Згода?
Я трохи зніяковіла.
–Добре, Максиме. То ти гадаєш, мене візьмуть на роботу?
Він посміхнувся.
–Тільки якщо в тебе дійсно є червоний диплом.
Я зраділа.
–І я можу навіть не писати автобіографію? Ну будь-ласочка, скажи, що ти її не писав!
Максим тихо засміявся.
–Ну ні. Не забувай про односельчан, ти просто зобов’язана задовольнити їх цікавість, як тобі здається?
Гірко позіхнувши, я погодилась. Максим став збиратися додому.
Настя встала, аби провести його, бо в мене на колінах вже лежала Соня, і мені було шкода скидати її.
–Заходь до нас в гості, – запросила Настя Максима.
–Обов’язково. Я також недавно поселився тут, і мені дуже самотньо… – Він підморгнув Насті і зиркнув на мене.
–Не бий на жалість. Звичайно, ми будемо раді гостеві.
Настя провела його до хвіртки.
Я раптом згадала, що мене дуже цікавить одне питання, тому Соні прийшлося змиритися зі своєю долею. Я наздогнала Максима вже за воротами.
–Я хотіла тебе спитати дещо…
–Про що?
–Ти сказав, що до тітки Пульхерії ніхто не приходив, крім тебе. Чому? Хіба її не любили в селі?
Максим трохи почервонів.
–Ну, як тобі пояснити… Розумієш, вона досить довго була вдовою, з чоловіками ніколи не водилася, взагалі жила досить замкнено, тому селяни так і відносилися до неї… Це зайвий доказ того, як потрібно надати цим людям добру освіту. Коротше кажучи, всі вважали тітку Пульхерію відьмою.
Максим пішов собі, а я, збентежена, ще довго дивилася вбік церкви. На річку ми з Настею так і не пішли.

Наступного ранку я знов пішла до школи, залишивши Настю за господиню, тобто прибирати у дворі. Ілля Петрович з посмішкою провів мене до кабінету директора.
–Павло Семенович давно вже на вас чекає, з самого ранку. Звелів відразу провести до нього, а сам навіть з кабінету не виходить, – зауважив старий і підморгнув мені, наче я була винна в тому, що директор школи ховається від спеки в своєму кабінеті в той час, як всі інші на городі.
Я царською ходою пройшла у вказаному напрямку. Я давно зрозуміла, що з вагою в центнер дуже важко продемонструвати “легку ходу від стегна”, тому волію уявляти себе царівною Софьєю.
Цього ранку я одяглася з особливою ретельністю. Не подумайте, не для того, щоб причарувати Максима. Я навіть не була впевнена, що побачу його. Просто хочу справити приємніше враження, ніж вчора, коли напустила повну кухню диму.
Я постукала у двері з надписом “Директор”.
–Так, прошу! – донеслося з-за дверей.
Я увійшла. За столом сидів чоловік скоріше похилого ніж середнього віку, в білій сорочці з краваткою. Він саме розбирав якісь папери.
–Здрастуйте, Павло Семенович, – посміхнулася я, сподіваючись, що широка посмішка допоможе приховати мій страх. Адже якщо я не влаштуюсь на роботу, мені просто прийдеться продати хату Пульхерії першому ліпшому, повернутися до міста і вийти за Михайлика. Моя посмішка, мабуть, була просто голлівудською.
Він подивився на мене і посміхнувся у відповідь. Мабуть, колись, у молодості, його очі були яскравого синього кольору, але тепер наче вилиняли; одначе його посмішка додавала їм доброти, якої часто-густо не вистачає світлим очам.
–Здрастуйте, Вишеслава Петрівна.
Повисла пауза. Павло Семенович вивів мене зі ступору.
–Я чув, ви шукаєте роботу вчительки?
–Максим!
Директор посміхнувся.
–Так, цей хлопець вчора всі вуха мені протрендів. Нова вчителька, “червоний” диплом. До речі, він справді у вас є?
–Звичайно. Я принесла деякі папери. Диплом, характеристики, паспорт, – називаючи, я витягала з сумочки документи.
– Гаразд, зараз подивимося.
За півгодини допиту ми з Павлом Семеновичем майже заприятелювали. Але він нізащо не хотів відпустити мене з Богом. З кожним новим запитанням я робила лютий вираз обличчя, а цей неможливий чоловік лише сміявся.
–Ти заміжня?
–Ні.
–А чому, – відразу полетіло нове запитання.
Я посміхнулася.
–Ви всіх так допитуєте?
Павло Семенович грайливо підморгнув.
–Так я допитую лише чорнявих красунь. А якщо чесно, ти перша, кого я як директор можу так допитати. Адже всі інші вчителі місцеві, знають одне одного з дитинства.
Терпіти не можу, коли люди кажуть, що я вродлива. Я добре знаю, що це не так, і мені здається, що вони глузують з мене. Тому я нічого не відповіла на слова Павла Семеновича, і ми перейшли до наступного питання.
Нарешті ми домовилися. Не дивлячись на те, що я красуня, старий хитрюга ніяк не хотів приймати мене на роботу раніше серпня.
–Все одно в цей час ніякої роботи в школі нема, то який сенс брати тебе на роботу зараз? Поки що ти можеш познайомитися з дітьми та їх родинами, подивитись, чого не вистачає в кабінеті… До того ж, тобі потрібно багато часу, аби влаштуватися в новій хаті, ну там ремонт, абощо.
Я в повному захваті поглянула на Павла Семеновича. Гадаю, саме в цю мить я почала по-справжньому поважати його. Як все повернув, га? Я все літо маю робити безкоштовно те саме, що інші вчителі роблять щоліта за гроші! Та я теж не дурніше паровоза.
Я демонстративно кинула оком по коридору.
–Гадаю, я не найгірший в світі спеціаліст, і зможу всі справи владнати так само швидко, як інші. Бачите, лише за півдня наші колеги придивилися до дітей і оглянули кабінети, тим самим звільнивши ще півдня на домашні справи. Звісно, якщо у вас до самого серпня нема вакансії, я пошукаю роботу деінде…
Чоловік засміявся і тільки за хвилину наважився подивитись мені в очі. Здається, він навіть злегка почервонів, хоча через його неймовірну засмаглість я можу і помилятись.
–Визнаю вашу перемогу. Ви ж розумієте, я мав спробувати зекономити. Укладемо угоду?
Я важно кивнула і пішла писати заяву.
–Як ваше прізвище?
Павло Семенович ледве помітно посміхнувся.
–Обіцяй не сміятися. Волошка.
Я тихо засміялась. На його навмисне сердитий та докірливий погляд я відповіла:
–Гей, я ж нічого не обіцяла! А прізвище в вас гарне. Не те, що в мене. Вишеслава Шпинько. Тьху!
–Виходь за мого брата, він саме розлучився, то й будеш Волошкою!
Ми засміялися.
Директор підписав мою заяву і поклав всі папери в стіл. Виходячи з кабінету, він галантно пропустив мене вперед, що мені дуже сподобалося. В наші часи не часто зустрінеш таку ввічливість.
Ми йшли шкільним садом.
–То чого ти не погоджуєшся почати робити завтра? Чому саме за тиждень?
–Мені треба відвідати батьків, розповісти, як я обжилася, та взяти декотрі речі. Сестрі теж треба вдома показатися. Вона вирішила залишитися зі мною трохи довше, ніж збиралася одразу, і має зібрати якісь пожитки. У неділю вранці поїдемо. Коли тут перший автобус?
–О восьмій. До речі, мій племінник теж їде цим автобусом. В дорозі буде з ким побалакати. Приглянеш за ним, він такий в мене – дивися й дивися.
Я знизала плечима. Чому б і ні? Проти я нічого не мала, директор мені сподобався, навряд чи племінник директора школи буде бешкетувати у дорозі, то чому б не приглянути за хлопцем? Все одно я вже приглядаю за сестрою.
Я погодилась, і ми розійшлися біля воріт школи.
 
Частина IV

Ранок обіцяв бути чудовим. Коли Максим прокинувся, сонце вже стояло досить високо. Він нашвидкуруч одягнувся і вискочив надвір. Як він і думав, тітка Степанида вже тягала воду до літнього душа. Вона чомусь вважала, що робити це потрібно саме о п’ятій ранку, а не о сьомій.
–Тітка Степанида, ото хіба я не казав, що наллю води? – З усмішкою запитав він, вихопивши в жінки відра з водою, які вона несла від криниці.
Степанида ласкаво подивилася на племінника свого чоловіка. Хороший він хлопець. Дівки табуном бігають, а він і не зважає. Степанида добре вміла слухати і, що більш важливо, вміла чути. З окремих фраз вона давно зрозуміла, що в її Максимки є дівчина. Вони зустрічалися в рідному місті, а коли дівчина повернулася до Миколаєва, то Максим приїхав за нею. Дівчина навчалася у якомусь училищі і жила на квартирі. Максим їздив до неї щотижня, по вихідних. Ночувати в неї не залишався, то в Степаниди хоч за це голова не боліла.
–Ну що, бачив нову сусідку?
–Так.
–Гарна?
Максим посміхнувся.
–Дуже. Вона хоче залишитися тут жити. Працюватиме вчителькою.
Степанида з ніжністю подивилася на племінника.
– А ти раптом око на неї не поклав? Дивись мені, все твоїй Катрі розповім.
Максим засміявся. Припущення, що в нього може щось бути з Вишеславою, було просто неймовірним. Вона, звичайно, хороша дівчина, але Катерина...
– Я свою Катрусю ні на кого не проміняю. Поїду до неї у неділю.
–Може, час вже до Хрестинок її привезти?
Максим, не бажаючи виказувати свої почуття, швиденько виліз на драбину і почав зосереджено наливати воду до бака.
– Може й привезу. Погостить трошки влітку.
Степанида засміялась.
–Сільські дівки отакими сльозами плакатимуть по тобі, – вона показала кулак. – Аліска розлютиться…
Аліска була дочкою Степаниди від першого шлюбу і божеволіла від одного вигляду Максима, чим неймовірно дратувала його і дивувала його двоюрідну сестру Іванку. 
–Та ну її... – З цими словами Максим вилив до баку друге відро і пішов до криниці за новою партією води.
Розмова з тіткою раптом наштовхнула його на одну думку.  Може, Вишеслава – саме та, яку він шукав? І Аліска напевне помітить, якщо він зверне увагу на нову вчительку. Помітить і розповість батькові. Треба про це подумати більш детально.

У школі я дізналася, що опівдні на річці проходитимуть дитячі спортивні змагання з плавання. Повернувшись додому, я зустріла там не лише Настю, але й Максима, що розважав її своїми байками. Він запросив нас на річку, зауваживши, що там я зможу побачити більшість своїх майбутніх учнів. Ми з Настею, звичайно, вирішили піти туди, все одно всієї роботи не переробиш.
Максим був правий: на вузенькій смужці пляжу на березі річці зібралися, мабуть, всі діти з села.
Вчитель фізкультури розбив дітей на групки за віком, об’єднавши плавців з кількох класів. На змагання приїхали діти з Семигорок та сусіднього села. Семигорки стояли досить далеко від річки, тому дітей звідти щоліта намагалися хоч кілька разів вивезти кудись на природу, до води. Спортивні змагання були добрим приводом для цього.
Максим одразу ж зібрав навколо себе найменших дітей. Власне кажучи, він нічого не робив для цього: діти самі просто липли до нього. Він трохи що не відштовхував дівчат, які вішалися на його руки, кудись тягнучи, але діти не звертали ні найменшої уваги на його опір.
Настя швидко знайшла собі компанію, і мені не залишалося нічого іншого, як піти слідом за Максимом та дітьми.
–А як вас звати? – запитала мене гарненька дівчинка з русявим кучерявим волоссям. Мені здалося, що дівчинка давно не брала в руки гребінець, та, можливо, вона просто намочила волосся у річковій воді.
–Вишеслава, – відповіла я.
Максим одразу ж повернувся.
–Вишеслава Петрівна, – поправив він мене. – Вона буде вчителькою в школі, – додав він, звертаючись до дівчат, які зацікавлено подивилися на мене.
Треба сказати, я ще зовсім не відчуваю себе настільки дорослою, аби вимагати, щоб до мене звертались як до Вишеслави Петрівни.
–Тебе ж вони кличуть просто на ім’я і на “ви”. Мене це теж влаштовує.
Максим знизав плечима і нічого не відповів. Лише потім я зрозуміла, що, незважаючи на те, що до нього діти зверталися на ім’я, його накази були для них більш значущими, ніж мої. Прийнявши до уваги його зауваження, ніхто з дітлахів не наважився звертатися до мене так фамільярно. Таким ось чином Максим вирішив замість мене цю проблему, що гостро постає перед багатьма молодими вчителями і може призвести до втрати авторитету в класі. Принаймні так нас вчили в університеті.
–А мене звати Марина, – продовжувала дівчинка, міцно схопивши мене за руку. Вона єдина відчепилася від Максима, інші поки що ігнорували мене, як чужу.
–Ви вмієте плавати?
Я посміхнулася. Та мене з води не виженеш!
–Так, я вмію плавати. Рівно настільки, аби втриматися на воді. Ніяких там “кролів” чи “метеликів”. Добре в мене виходить лише по-собачому.
Марина явно була розчарована.
–А Максим добре плаває. Сьогодні він попливе з нашою командою!
Це почув Максим. Він одразу ж повернувся до Маринки.
–З чого б то це? Я ж вчитель, а не школяр.
Але дівчинці це явно було все одно.
–А куди ти дінешся? Дося не попливе, бо в нього горло болить, і  мати його не пустила. В Кента теж болить, але його мати в місті, а батько вже з ранку напився. Інші хлопці в місті або де інде. Прийдеться тобі. Не знімати ж усю команду зі змагань?
Діти нарешті привели нас туди, куди хотіли. Ми зупинилися під маслинами внизу пагорба, де на ще зеленій травичці діти постелили якусь ковдру. Звідси було добре видно річку, але до пляжу треба було трохи пройти.
Максим повернувся до мене.
–Вишеслава, мені треба піти подивитися, що там з моїми хлопцями. Я скоро повернуся, побудь поки що з дітьми, добре?
Чого б і ні? До того ж, вибору в мене явно не було: побачивши, що Максим кудись іде у справах, дівчата вчепилися в мої руки і просто примусили мене сісти на ковдру.
Максим, побачивши це, посміхнувся.
–Я спробую повернутись якнайшвидше.
Він пішов, і скоро я вже могла бачити, як він іде по пляжу до керівника змаганнями. Це, як розповіли мені дівчата, був вчитель фізкультури зі школи в Семигорках, яка не брала участі в змаганнях. Його спеціально запросили, щоб ніхто нікому не підсужував.
Максим дійсно скоро повернувся.
–Малеча, гайда купатися! Бо за п’ятнадцять хвилин почнуться змагання, і вас всіх з води повиганяють!
Діти, радісно підстрибуючи, побігли до води, налякавши мене до смерті: спусків до води було два, один довший, обхідною дорогою, якою нас сюди привели, а інший крутий. Цей другий спуск починався з того місця, де ми сиділи і вів на пляж. Він являв собою просту стежку на схилі пагорба, але в цьому місці він був досить крутим. Я нізащо не наважилася б спускатися ним, але діти вже були внизу, коли я спробувала їх зупинити.
–Не хвилюйся. Вони виросли на цих пагорбах, – заспокоїв мене Максим і, побачивши мій страх, повів іншою дорогою. По дорозі він зняв з дерева якогось хлопчиська, що гойдався на вітах, ризикуючи впасти на схил пагорба.
–Злізай, макака, бананів сьогодні не привезли! – навмисне суворо наказав Максим. Хлопчик і не подумав ослухатися.
Нарешті ми вийшли на пляж. На мій подив, діти не плюхалися у воді, а чекали нас. Власно кажучи, вони чекали Максима.
Він склав руки рупором і голосно крикнув:
–Агов! Слухати сюди! – Переконавшись, що увага дітлахів зосереджена на ньому, він продовжив. – Щойно я свисну три рази – всі на берег. Зрозуміли? Щоб я нікого не витягав! – і, не чекаючи, поки вони погодяться, він скомандував: – Всім купатися!
Сам Максим сів на березі, я сіла поряд. Спочатку я хвилювалась за дітей, мені здавалося, що вони от-от втоплять одне одного, але нічого страшного не сталося, Максим безтурботно жбурляв камінці у воду, і я заспокоїлась.
Не знаючи, що сказати, я вирішила, що навчання – нейтральна тема, цікава нам обом.
–Ти завжди хотів бути вчителем? Чи просто так вийшло?
Максим кинув останній камінець зі жмені.
–Я вчителюю тимчасово. Взагалі я з осені вчитимусь в Миколаєві на юридичному факультеті.
–Ого. Яка спеціалізація?
–Дуже складана назва. Коротше кажучи, зможу бути юридичним консультантом на підприємствах з їхньої діяльності.
Я кивнула.
–Справа потрібна, без роботи не залишишся. Я чомусь подумала, що ти вчитель за покликанням. – Я побачила, що Максим здивований моїми словами. – Не смійся, в тебе справжній дар. Діти втрачають талановитого педагога.
–Нема в мене ніякого дару. Я працюю з дітьми тільки випадково. А ти? Все життя мріяла стати вчителькою?
Я посміхнулася.
–Чесно кажучи, я теж хотіла вчитися на юридичному, але в мене не вистачило грошей. Власних знань теж не вистачило. Ти добре вчився в школі?
Максим кивнув, явно не бажаючи продовжувати цю тему. Але мені стало по-справжньому цікаво.
–Дуже добре?
Він знов кивнув.
Я засміялась.
–Довго мені ще витягувати з тебе, що ти отримав золоту медаль?
–Недовго. Ти вже все витягла на світ Божий.
Я зачаровано подивилася на нього. Золота медаль була моєю дитячою мрією. Мрією, яка так і не здійснилася.
–Невже я вгадала?
–Так. А ти? Добре вчилася? – Максим явно соромився говорити про свої успіхи і вирішив перевести розмову на мою персону.
–Добре, але на медаль не потягла. До речі, дітям ще не пора виходити з води?
Максим поглянув на годинника, який тримав у кишені.
–Хай поплавають. Змагання ще не починаються.
Максим встав і почав знімати джинси. Я сором’язливо відвела погляд. Смішно, але вигляд хлопця, що знімав штани, здавався мені більш інтимним, ніж той самий хлопець в плавках.
–Ходімо, поплаваємо, – покликав він мене. Але я, зачарована красою його молодого тренованого тіла, лише похитала головою. – Я спостерігатиму за дітьми.
Максим махнув рукою, ніби просив не звертати уваги на таку дрібницю.
–Я запросто зможу тримати їх в полі зору і у воді. Ходімо!
Але я залишилася на березі, сказавши, що скупаюся потім, після змагань.
Кілька хвилин до початку запливу я мала змогу спостерігати за тим, як Максим намагався увернутися від дівчат. Маринка та інші, включаючи Настю, явно хотіли використати його руки як підставку для стрибка. Хлопчики теж крутилися поряд з Максимом, але не наважувалися приставати до нього – вони були вже “занадто дорослими”. Замість цього вони плескали водою на дівчат, і над річкою стояв страшенний гам.
До мене підійшов якийсь чоловік, по вигляду, вчитель фізкультури.
–Це ваші? – він кивнув вбік дітей. –А, бачу, Максим з ними. Скомандуйте, щоб виходили, ми починаємо.
Легко сказати “скомандуйте”. Максим обіцяв витягти дітей з води свистками, але ж я не вмію свистіти! Я спробувала крикнути. Власне кажучи, єдиний, хто мене почув, був Максим.
–Сказали, щоб всі виходили! – крикнула я. Максим кивнув і, підхопивши двох ближчих до нього хлопчиків під мишки, почав виходити з води. Хлопці при цьому весело заливалися сміхом і навіть не намагалися видертись.
Я з дітьми піднялася нагору, на наше місце. Діти трохи втомилися, витративши частину своєї енергії, тому не опиралися, коли я повела їх довгою дорогою. Доплентавшись до ковдри, вони понакривалися рушниками, турботливо заготовленими їхніми матусями, і сіли грати в карти. Тільки Маринка сіла поряд зі мною і почала викладати узор маленькими камінцями на моїх ногах. Я саме підняла юбку, і відчуття теплих камінців на шкірі було досить приємним.
Проте недовго судилося мені мліти. Хтось з дітей, такий собі вертлявий хлопчик, здається, його звали Женя, помітив, що на пляжі відбувається щось надзвичайне.
–Зараз Максим попливе!
Раптом всі чоловік десять дітей, що до цього досить мирно сиділи, зірвалися зі своїх місць і  знов-таки пагорбом спустилися на пляж. Я, знову злякавшись, що вони собі щось зламають, кинулася за ними. На мій подив, мені теж вдалося спуститися. Це було легше, ніж здавалося. Проте на мої прохання зупинитися діти і не подумали відповісти. Зупинилися вони лише на березі, звідки було краще видно плавців. Маринка, що спускалася поряд зі мною, так прокоментувала їхню поведінку:
–Максим зве нас “дитсадочок “Гальмуваннячко”!
Вона сказала це так радісно, наче це означало Нобелівську премію.
Однак вже почався заплив. Спочатку пливли команди з Семигорок. Змагалися лише дорослі хлопці, старшокласники, бо завданням було переплисти невеличку річку з одного берега до іншого та назад. Про всяк випадок кілька фізкультурників на лодках трималися у воді, готові виловити невдалого плавця.
Четверо хлопців допливли до іншого берега і, торкнувшись сигнальної мотузки, попливли назад.
Заплив закінчився свистком судді.
Наступними, як виявилося, повинна була плисти команда Хрестинок та команда сусіднього села. Наша команда, власне кажучи, складалася з довгого хлопця на прізвисько Кент та Максима.
Щойно суддя свиснув і плавці зробили перші рухи, діти почали кричати, свистіти і лізти у воду, намагаючись бути ближче до свого кумира – Максима. Спочатку я намагалася витягти їх на берег, але швидко зрозуміла, що це даремні зусилля. Тоді я так само схвильовано почала спостерігати за плавцями. Максим залишив Кента позаду і лише трохи випереджав хлопця з сусіднього села.
Я, наче зачарована, стежила за плавними рухами його сильних рук. Здавалося, що цей заплив не вимагає в нього ніяких зусиль.
Максим прийшов першим. Одразу ж за ним доплив його головний суперник, відставши буквально на секунду.
Діти кинулися до Максима, проштовхуючись у натовпі.
Я і не помітила, що теж стояла у воді. Моя юбка промокла, і мені довелося спочатку її викрутити, а вже потім йти шукати дітей. Проте вони скоро самі повернулися до мене, злі та розчаровані. Максим йшов з ними. Він здавався втомленим та трохи засмученим.
–Що трапилося?
–Суддю на мило треба відправити, ось що, – сердито повідомив Женя.
–Перемогу присудили команді іншого села, хоча Максим був першим, – пояснила Маринка.
Максим лише махнув рукою.
–Він зняв нашу команду зі змагань, бо я не мав права брати участь. Учасниками можуть бути лише школярі.
–Але це ж несправедливо! – вирвалося в мене. – про це треба було попередити до змагань!
Максим посміхнувся. Мені раптом здалося, що ці мої слова на його захист були для нього важливіші, ніж присуджена поразка.
–Все по правді. Я приховав, що я вчитель. Але не турбуйся. Все, що потрібно зробити, це витягти з дому Досю. Якщо він здатен плавати, то хай пливе. Нам дадуть можливість поплисти ще раз, щоб довести, що наша команда все-таки краща. Тільки б його мати відпустила.

Сонце зайшло, і почало смеркати. Юбка хоча і не висохла, та вже не липла до тіла. Змагання закінчилися перемогою сусіднього села. Дося лежав вдома з ангіною, і замість нього поплив якийсь молодший хлопчик, що ледве встигав за своїми старшими товаришами. Після змагань на річці залишилися кілька юнаків з дівчатами, але більша частина народу вже пішла додому. Пора й нам. Я пошукала очима Настю. На деякий час я упустила її з поля зору, і тепер навіть не уявляла, де може бути дівчинка.
Я побачила її недалеко від берегу. Настя сиділа на пагорбі і плела вінок. Поряд з нею сидів Максим і щось тихо розповідав. Мені було дуже цікаво, про що вони говорять, але при моїй появі розмова стихла. Мені це не дуже сподобалося. У розроблену вдома програму тижневого відпочинку дівчинки у селі не входили романтичні стосунки з місцевим хлопцем.
Ми вирушили додому втрьох, бо Максим вирішив нас проводити. Він йшов з Настею попереду, я пленталася позаду, бо йшла боса: мої босоніжки намокли і я боялася їх порвати. Хвилин за двадцять ми вже попрощалися з Максимом, подякувавши за чудовий вечір. Проте я не стала запрошувати його на чай. Звичайно, я не вважала, що Настя має до заміжжя сидіти вдома і ні з ким не зустрічатися, але хай робить це з дозволу своїх батьків. У ситуації, що склалася на моїх очах буквально з нічого, я не вважала за потрібне зустрічатись з цим хлопцем частіше, ніж того вимагатимуть обставини.
Ми з Настею дуже зголодніли, тому відразу пішли на кухню. Там ми провели близько години. Потім біля хвіртки хтось гукнув, і Настя відпросилася в мене піти погуляти з дівчатами на вулиці.
Впоравшись на кухні, я зайшла до будинку, забравши з собою Соню. Вовк най охороняє нас.
Те, що стало перед моїми очима, налякало мене до глибини душі. Всі мої речі були перевернуті, наче хтось навмисне розкидав їх по кімнаті. Я відразу відкинула думку, що хтось міг щось шукати. Особливо я переконалася в злих намірах нишпорки, коли побачила записку на альбомному листі, кинуту на моє ліжко.
“Повертайся, звідки приїхала, відьма! А то пожалкуєш.» Написано було, мабуть, лівою рукою, бо такого почерку просто не буває.
Я не плакала. Я просто розлютилася. До всіх моїх неприємностей ще цього не вистачало. Повернутися? Дзуськи!
Раптом двері відчинилися, і на порозі показалася Марія Степанівна з глеком.
–Здрастуйте вашій хаті! – Жінка мимоволі подивилася в червоний кут, шукаючи образи, та такого добра в Пульхерії не було. Вона незадоволено піджала губки  курячою гузкою. Звичайно, звідки ж у відьми образи? – А я тобі молочка принесла, покуштуй! Господи, спаси і помилуй! Та що ж це таке? – Заквоктала вона, побачивши розгром в кімнаті.
Я посміхнулася, приймаючи глек.
–Та так… Дружній візит. От дивіться, записку залишили, аби я голову не ламала!
Тітка Марія уважно прочитала записку.
–Піди до міліціонера! Подумати тільки, яке паскудство!
Я лише махнула рукою. Сама розберуся. Той міліціонер, мабуть, за все життя нічого не розкрив, а тут взагалі глухий кут. То нащо турбувати людину своєю заявою? Він же ночі не спатиме, все думатиме, що ж в рапорті писати!
–Не варто турбуватись, це лише невдалий жарт. Може, діти не хочуть вчити історію. – І правда, може, це лише діти?
Знов на обличчі Марії Степанівни з’явилася куряча гузка. Мабуть, вона очікувала справжнього розслідування з допитом свідків, а я її так розчарувала.
–Ну, як знаєш. Я піду, ти, мабуть, втомилася.
До самої ночі ми з Настею розкладали все по місцях. Ні, це не діти. Принаймні, це не тому, що хтось не хоче вчитись. Тут щось набагато серйозніше. Але скажу вам прямо: я не детектив. І я не бажаю вплутуватися у якісь дурнуваті інтриги. Все, чого я хочу – щоб мені дали спокійно жити. Тому я наказала сестрі нічого нікому не розповідати.
 
Частина V

Ранок ми з Настею вирішили присвятити культурній програмі. Було ще не дуже спекотно, тому я наважилась прогулятися селом, подивитися, що і як. Настя, звичайно, вже облазила все навкруги, бо ще вчора встигла затоваришувати з кількома дівчатами. Тому вона виконувала роль гіда. З собою ми взяли Вовка. Соня виявилася домосідкою, і не схотіла йти з нами.
Взагалі-то кінцевим пунктом нашої прогулянки мала стати церква і могила тітки Пульхерії на церковному кладовищі. Проте я вирішила йти туди не по асфальтованій дорозі, що проходила повз мій будинок, а тим шляхом, що лежав за селом, на межі поля.
Сонце почало припікати, і я подякувала своєму глуздові, що примусив мене одягти найлегшу сукню і панаму. Настя бадьоро крокувала вперед у джинсових шортах та майці. Шлях був вкритий пилом (останній дощ крапав на нього кілька тижнів тому) і теплим. Я зняла сандалії і пішла боса. Як виявилося, це дуже приємно. Вовк, весело висолопивши язика, біг то поряд зі мною, то забігаючи наперед.
Нарешті показалася церква. З-за верхівок дерев, на тлі по-літньому синього неба виглядала її золота, трохи облуплена баня. Я застигла, причарована красою, що відкрилася мені. Дивлячись на цю картину, я не могла повірити, що десь на цій землі ллється кров, що люди можуть бути такими дурними, щоб воювати і паплюжити все навколо себе, коли поряд з ними застигла сама святість.
Недовго я милувалася краєвидом. Мій спокій був порушений Вовком, що голосно залаяв і кинувся до найближчої лісосмуги. На щастя, я вчасно побачила серед дерев кілька дівчат. На вигляд їм було років шістнадцять.
–Вовк! Пушок! Не можна! – Собака зупинився. – До мене, негайно! – скомандувала я найсуворішим тоном, який зазвичай зберігала для найбільших бешкетників-учнів. Пес невдоволено повернувся до мене.
–Добридень, дівчата! Гарно сьогодні, чи не так? – Звернулася я до них, але відповіді не отримала. Одна з дівчат, чорнява і дуже гарна, нахилилася до своїх подруг і щось їм сказала. Дівчата кидали на мене зацікавлені погляди, а одна чогось почала хреститися. Так і не сказавши нічого, вони сховалися серед дерев.
Ми з Настею переглянулися. Дивно, дуже дивно. Я вирішила не зважати на цю подію, і наша кавалькада неспішною ходою рушила до церкви.
Будівля храму разом з цвинтарем була відділена від поля та села старою металевою огорожею. На воротах був причеплений папірець з правилами поведінки в Божому домі. Настя зиркнула на свої шорти, дуже зручні на вулиці і неприйнятні за цією огорожею.
–Зачекай на мене біля дверей церкви, – запропонувала я. Та Настя не горіла бажанням стояти одна посеред кладовища і з неперевершеною логікою вирішила постояти поряд.
Я пройшла по доріжці до церкви, милуючись старовинними пам’ятниками. В церкві нікого не було, я дуже зраділа цій обставині. Мені хотілося побути на самоті, проникнутися святістю цього місця. До цього часу я заходила лише в міські церкви, не дуже старі, але багатолюдні. В них я ніколи не відчувала ніякої святості. Дивна річ, коли дивлюся телевізора і бачу, як люди заходять до церкви, мене охоплює таке відчуття, що на них зійшов якийсь особливий спокій. Мені тоді хочеться теж піти отак до церкви, помолитися. Але, прийшовши, я не відчуваю нічого, окрім цікавості щодо її оформлення, архітектури та краси співу.
Хвилин за п’ять (довше десяти я ніколи в церкві не витримувала, тому і зараз вже йшла до виходу) в дверях церкви з’явився священик.
–Добридень, батюшка, – привітала я його. Старий сивий дідуган перехрестив мене.
–Бережи тебе Господь, дочка. Ти, мабуть, нова вчителька? Я зустрів кілька дівчат, вони мені сказали, що ти пішла вбік храму Божого. Це дуже добре, що ти завітала. Будь-яку справу треба починати з ім’ям Бога, особливо, якщо це стосується дітей.
Я здивувалася. Виявляється, дівчата добре знали, хто я така, але не схотіли привітатися.
– Чи не поясните ви мені одну річ, батюшка… – Я докладно описала те, що трапилося біля лісосмуги. –То чим я викликала таке ставлення до себе?
Священик трохи зніяковів.
–Розумієш, справа не в тобі, а в твоїй тітці…
–Її вважали відьмою, чи не так?
Батюшка боязко перехрестився.
–Але ж хто вірить в відьом в двадцять першому столітті? А тим більш не вітається навіть з її родичами? Та годі про це, я зрозуміла. Ще мені хотілося б відвідати могилу моєї тітки. Я намагалася знайти її на кладовищі, але мені це не вдалося. Чи не могли б ви мені допомогти?
Священик якось зам’явся, а потім раптом згадав, що кудись поспішає, і покинув мене посеред церкви.
Які ж однак дивні люди мешкають в цьому селі! Я б не здивувалася, якби виявилося, що вони вважають знання абетки даром Божим.
Перехрестившись, я вийшла з церкви.
Біля Насті вже стояв Максим. От хто напевно зможе мені допомогти.
–Привіт, красуня!
–Здрастуйте, пан вчитель! – посміхнулася я.
Куди б Максим не йшов цього ранку (куди, цікаво? За церквою починалося голе поле), схоже, змінив свої плани і пішов з нами вбік села.
–Знаєш, дивні у вас тут люди!
– А що?
–Та ось зустріли дівчат, а вони не відповіли на привітання; попросила священика показати могилу тітки Пульхерії, а він втік. Це що, державна таємниця?
Максим, до цього веселий, раптом посерйознішав. Я не втомлююсь милуватися Максимом. Немає сумніву, він дуже гарний молодий чоловік. В нього такі гарні і неймовірно добрі шоколадні очі з трохи вигорілими короткими віями. Брови темні і широкі. Коли він замислюється, через зсунуті брови його очі здаються більш глибокими, а погляд проникає до вашої душі. Саме того дня, в церкві, я вперше відчула на собі цей його погляд. Це було таке дивне відчуття, мені здавалось, він бачить всі мої думки, всі почуття; мені здавалось, він намагається пізнати мене починаючи з найпотаємніших глибин. І це знання потрібне йому не для того, щоб зашкодити, а щоб захистити і зберегти те добре, що він побачив в мені. І ще мені здавалося, що колись я вже щось таке відчувала.
– Ходімо, я відведу вас.
Ми ще не дійшли до кладовища, а я вже згадала, коли відчувала себе такою... значущою для когось, такою... частиною чогось більшого. Я відчувала все це не далі як кілька днів, а точніше, ночей тому, коли мені наснилося кохання. І коли я це зрозуміла, я раптом відчула той спокій, якого шукала в церкві. На мою душу зійшов мир, мені хотілося кохати весь світ.
Він взяв мене за руку (невідомо, яка була в тому потреба, адже загубитись там було майже неможливо) і повів крізь ряди могил. Дорогою Максим показував нам з Настею могили видатних діячів цього села, розповідав історії з їхнього життя.
Скоро показався другий вихід з кладовища, на протилежному від церкви боці.
Максим повів мене стежкою край металевої огорожі. Раптом перед нами опинилася могилка. Не було ані огорожі, ані пам’ятника. Лише невеличкий камінець з ім’ям тітки Пульхерії та датами її життя. Навіть хреста, як на інших могилах, не було.
Я майже відчувала, як в моєму серці закипає гнів.
– Чому?! Чому тітку поховали за територією кладовища?
–Вишеслава, це темне патріархальне село, і забобонів тут дуже багато. Селяни серйозно вважали Пульхерію відьмою…
–Священик також? Адже він освічена людина!
– Освічена людина, яка дуже не хоче втратити свій заробіток, а тому не піде на конфлікт з селянами. Вони надавили на нього, і він не дозволив ховати Пульхерію на території церковного кладовища.
–О Господи!
Від такої несправедливості на очі мені набігли сльози. Максим ласкаво пригорнув мене до себе, даючи можливість поплакати на дружньому плечі.
–Підемо звідси. Прийдеш іншим разом.
Мені залишалося тільки погодитись. Максим, все ще злегка обіймаючи, вів мене додому, Настя йшла поряд, замислено дивлячись на нас, а Вовк біг позаду.

Наступного вечора, десь о четвертій, я вирішила піти погуляти сама, без Насті. Врешті-решт, кожен має право на усамітнення, тим більше, що мені просто необхідно подумати. На протилежному від річки боці села знаходилося озерце. Там починалася невелика річка, майже струмочок, яка потім, десь за селом, вливалася у ту ріку, де проходили змагання з плавання. Озерце утворилося на місці, де з-під землі пробивалися джерельця, що наповнювали струмок-річку. Поплавати мені навряд чи вдасться, води там максимум по коліна, але відпочити можна.
Дорогою я думала про те, як паскудно останнім часом в моєму житті все складається. Мало мені проблем з надзвичайними почуттями до чоловіка, якому вони явно не будуть потрібні (а я вже зізналася сама собі, що Максим цікавить мене не лише як колега), так ще і ця  історія з тіткою-відьмою. Ніякого душевного спокою, що я намагалася знайти в селі.
З такими невеселими думками я і не помітила, що звернула не на ту стежку. Власне кажучи, Настя з дівчатами мене приводили сюди лише один раз, і я не дуже добре запам’ятала дорогу. Все навкруги здавалося однаковим: скільки було видно, простяглися численні пагорби. Безжалісне сонце випалило все; поодинокі кущики шипшини з травкою під ними здавалися справжніми оазисами. Я опинилася біля підніжжя високого пагорба. Мені здалося, що він наче вищий за інші. Мабуть, з нього буде видно село або хоча б церкву (за давнім звичаєм церква була побудована на найвищому місці села).
Я ступила на стежку, що потрохи йшла вгору. Пагорб був вкритий колючками та якимись квітами, такими маленькими, що навіть вінок не зів’єш. Стежка повертала трохи вбік. Мабуть, тут випасають худобу, поки сонце не знищить траву.
Нарешті я була на вершині. Піді мною виблискувало озерце, і воно було далеченько. Щоб підібратися до води, я мала спуститися вниз спочатку по досить крутій стежці, а потім по великих валунах, що рясно були вкриті мохом.
Дійшовши до величезних каменів (дорогою намагаючись не думати про те, як буду повертатися), я відчула, що дуже втомилася. Вирішивши трохи перепочити, я сіла на камінь. Сонце, що йшло на захід, було з того боку пагорба, і я опинилася в благословенній тіні.
Наді мною висіло безхмарне, яскраво блакитне небо. На думку чомусь спав Китай. Авжеж, – подумала я, – “Піднебесна імперія”.
Я лягла просто на камінь. Він був на диво теплим, і мені стало так затишно, що я вирішила трохи полежати тут. Давно вже помітивши, що в мені дуже мало від справжньої принцеси, я перестала боятися твердого ліжка під спиною. Господи, як хороше! Вік би так лежати, щоб нікого не чути-не бачити. Особливо одного дурника з шоколадними очима. “Горький шоколад, сладкий чай. Вот такой расклад, ай-яй-яй!”, – згадався приспів якоїсь новомодної пісеньки. Дуже недоречний приспів. Розклад і справді не дуже. Треба вирішити, що робити з моїм потягом до Максима. Треба подумати... Я і не помітила, як заснула.
Коли я прокинулась, було майже темно. Не відразу зрозумівши, де я, трохи не скотилася з каменя, лише дивом втримавшись за виступ. Оце так так. Зі мною і раніше таке траплялося. Ні, я не засинала на пагорбах серед білого дня і не прокидалася на них вночі. Але іноді, коли в мене підсилюється тиск, я ладна заснути ледве моя голова торкнеться подушки, а потім прокидаюсь свіжа і бадьора.
Господи ж Боже ти мій, як я звідси виберусь в темряві? Швидесенько, поки було хоч щось видно, я почала спускатися з каменя. Якого дідька я взагалі сюди вицарапалася? Хто мене тягнув?
Звичайно, можна було спробувати піднятися вгору, на те місце, звідки я спустилася, але я занадто боялася навернутися з гірки. Краще вже я спущуся вниз, а потім вийду з більш пологого боку. Згори я побачила, що бережком озерця, по менших камінчиках, можна теж піднятися вгору. Може, дістануся до дому живою та здоровою.
Нарешті я злізла майже до землі. Попереду було ще кілька камінців. Аж раптом я помітила на протилежному боці озера якийсь вогник. Зрадівши, що я не одна в цьому дикому місці, я прискорила рух. Мабуть, хтось з селян шукає свою худобу, що відбилася від стада. Я взагалі не люблю безлюдних місць, тому для мене було дуже важливо, що тут є хтось ще.
Коли я нарешті дісталася води, було зовсім темно. Вогник виявився примарою. На щастя, зійшов місяць, і я могла розрізнити предмети навколо себе. Визначившись, де біжить потрібна мені стежка, я швиденько піднялася вгору. Та на шляху додому треба було ще подолати стежку з пагорбу, а потім дістатися до села. Чорт забирай, вдень озеро не здавалося таким далеким!
Скоро я припинила біганину, вирішивши, що за мною все одно ніхто не гониться. Настя, мабуть, хвилюється, але, знаючи мене, їй і на думку не спаде, що я могла заснути на якійсь каменюці. Скоріше за все, вона вирішить, що я в якоїсь сусідки.
Думки в моїй голові пролітали, наче листя, що гонить осінній вітер, залишаючи багацько шуму. Перед очима послужлива фантазія відтворювала силуети упирів та відьом, про яких я чула від людей, що дивилися фільми жахів. Сама я ці фільми не дивлюся, бо потім просто спати не зможу. Одного разу я взяла в Насті дитячу книжку жахів. Мені чомусь здавалося, що коли це книжка для дітей, то все має закінчитись добре. Прочитавши її, а це було у селі, я ще кілька днів боялася вночі в туалет вийти. Отакі речі справляють на мене дуже сильне враження. Треба відключити голову і не думати взагалі. Але мені все одно здавалося, що хтось за мною стежить, і я наче чула чиїсь кроки.
Силою волі примушуючи себе не бігти, я бадьоро (принаймні так мені здавалося) прямувала до села, аж коли збоку мене, з лісосмуги, постав з пітьми чоловік. Я зупинилася. Тепер точно знаю, що за умов небезпеки не стану кричати і відбиватися, а просто впаду у ступор. Як зараз.
–І якого ти, питається, тут робиш? – грізно запитав мене Максим. Він, мабуть, дуже доброї думки про мої нерви. Я ж могла просто сконати на місці від страху! – Ти ж могла впасти! – Він схопив мене і міцно обійняв. – Я, мабуть, посивів завчасно, коли побачив, звідки ти лізеш!
–Я хотіла дістатися до озера, – спокійно пояснила я.
–І що ти хотіла там робити вночі? – підозріло запитав Максим.
Що я, цікаво, могла робити там? І взагалі, чого це він мене так допитує?
–А тобі що з того?
Максим, здавалося, трохи знітився. Мабуть, зрозумівши всю недоречність цього допиту, він відпустив мене.
–Ходімо додому. Я, поки біг до тебе, аж задихався. Невже ти не помітила мене? Я вже двадцять хвилин стежу за тобою!
– Я думала, мені це ввижається.
Максим зазирнув мені в очі, ніби намагаючись перевірити, чи не брешу я. Дійсно, може я зі спортивного інтересу вимусила його двадцять хвилин бігти за собою!
–Не змерзла?
Тільки після його слів я зрозуміла, що мені справді холодно, адже я вийшла з дому в тоненькій сукні.
–Нічого, нормально.
Та Максима було не так легко обманути. Він зняв з себе легку куртку і накинув мені на плечі, обережно розправивши волосся по спині. Куртка була тепла і пахла Максимом. Чи варто казати, що я взагалі втратила спокій, коли побачила, що сам він залишився лише у спортивних штанях, навіть без нижньої сорочки.
Дорогою Максим розповідав мені історії зі свого дитинства, відволікаючи від думок про упирів та русалок. Як виявилося, Настя була в них в гостях, грала в карти з Іванкою. По дорозі додому Максим гукнув її, аби теж йшла вже.
Тільки коли я зачинила калитку за Максимом і побачила, як він попрямував до своїй оселі, до мене повернувся здоровий глузд. Я зрозуміла, що мені не давало спокою.
Я абсолютно точно знаю, що робила вночі серед каменів біля озера. А якого дідька там вештався Максим? Адже Настя не знала, куди я пішла, і він не міг шукати там мене? Питання так і залишилося без відповіді.

Наступного ранку ми з Настею виїхали до Миколаєва. Ані племінник Павла Степановича, ані сам Павло Степанович так і не з’явилися. На зупинці був лише один хлопчик, і він їхав з матір’ю. Натомість виявилось, що Максимові теж треба до міста. Молодий чоловік виявився дуже приємним супутником і розважав нас всю дорогу. На вокзалі ми розійшлися в різні боки, умовившись зустрітися ввечері і прогулятися містом.
Батьки дуже зраділи, побачивши мене. На жаль, вони були не самі, в гостях була подруга матері і мій потенційний жених, за якого мене вперто сватали, не дивлячись на більш ніж десятирічну різницю у віці.
Привітавшись з усіма і розповівши про свою нову оселю (звичайно, я не розповіла їм, наскільки все погано), я побігла на ринок. Мені зовсім не посміхалося сидіти година за годиною на дивані поряд з Михайликом, який буде соромитись дивитися на мене, а я на нього.
Десь о другій годині дня я повернулася додому, згинаючись від ваги покупок. Моїм найбільшим бажанням було привести себе до ладу. Що б там не казали прихильники природної краси жінки, життя у селі не йде на користь її зовнішності. Від солоної води волосся тьмяніє, від хатньої та навколохатньої праці нігті ламаються, а руки грубішають. Сьогодні мені хотілося показати Максимові, що я можу бути і не такою нечепурою, якою він бачив мене останнього тижня.
Ввечері я повідомила батькам, що йду гуляти з подругами та з Настею (аби мати не будувала ніяких планів що до того, як назве онука), і наче на крилах полетіла в центр.
Ми домовилися зустрітися біля пам’ятника корабелам. Пам’ятник дуже цікавий, великий такий. Навколо земної кулі стоять адмірали та суднобудівники. Один з них колись тримав на руці маленький кораблик. В часи масового вивозу метала з нашої країни хтось кораблик вкрав, з того часу корабел стоїть з простягнутою рукою, що, на мій погляд, сприяє точнішому відображенню обличчя мого міста.
Максим вже чекав. Це йому великий плюс в моїх очах. Терпіти не можу непунктуальності в людях (собі частіше за все я це вибачаю).
Поки ми чекали Настю, Максим купив мені морозиво, несподівано точно вгадавши мій смак.
–Ну як, встигаєш все зробити? – запитав він. – Завтра їдемо?
–Так, – кивнула я, смакуючи морозиво з горіхами та шматочками фруктів, полите шоколадом. – А ти встигаєш?
Я поглянула на нього і помітила, що він якось дивно дивиться на мене, але, зустрівши мій погляд, відвів очі. Я подумала, що так і не знаю, ні чого Максим приїхав до Миколаєва, ні де житиме.
–Так, встигаю. Я хотів спитати…
–Що саме? – Я навіть відірвалася від морозива, так мене зацікавив його тон. Але тут з’явилася Настя, і ми перервали розмову.
Втрьох ми спустилися на Спаський узвіз, де відбувався концерт молодих виконавців, замовлений якоюсь політичною партією. Я не запам’ятала ні назви партії, ні прізвищ виконавців, але отримала шалене задоволення від вечора. Максим був чудовим супутником, незважаючи на те, що спілкувався переважно з Настею. Я на мить подумала, а чи варто було мені погоджуватися піти з ними, може Максим запросив мене з ввічливості? Але я прогнала цю думку, і більше мені ніщо не заважало розважатися.
Повернулися ми не надто пізно. Спочатку завели додому Настю, а потім Максим провів мене. Не знаючи, як перервати прощання (і не бажаючи прощатися), я запросила Максима на чай. Він несподівано погодився.
Я відчинила двері.
–Мам, тато, це я. Зі мною гість, – оголосила я, аби попередити матір, щоб одягла халат. Звичайно, батьки відразу ж визирнули зі своєї кімнати, аби подивитися, кого ж дочка привела додому.
– Знайомтесь. Це мій колега, Максим Сергійович. Ми вип’ємо чай на кухні, добре?
Нарешті всі перезнайомилися, я відвела Максима на кухню і поставила чайник. Перепросивши у Максима, я вийшла причесатися. Чисте волосся ніяк не бажало триматися вкупі, чим страшенно дратувало мене. Звичайно, на виході з кухні я була перехоплена матір’ю.

Максим посидів трохи на самоті, а потім вийшов до коридору. Йому конче потрібно було потрапити до ванної кімнати, і не було в кого спитати дозволу, то він вирішив знайти її сам.
З кімнати доносились голоси Вишеслави та її матері. Максим проти волі затримався в коридорі, прислухаючись.
–Мама, будь ласка, не натравлюй на мене свого Михайлика! Я не знаю, як тобі це пояснити. Він мені не подобається, до того ж, він занадто старий для мене!
–Йому лише тридцять два! Не можна бути занадто старим в тридцять два роки! А ти просто дурепа. Подивись на свого кавалера – хлопчисько! Він настільки юний, що, мабуть, навіть не голиться. Чесне слово, Вишеслава, коли я його побачила, то подумала, що ти зі своїми школярами до театру ходила!
–Це просто смішно! Максим – вчитель в школі. Йому принаймні стільки ж, як мені. І він, нема сумніву, значно доросліший, ніж твій обожнюваний Михайлик, який, до речі, нікуди ніколи мене не запрошував, – рикнула Вишеслава.
–Це лише тому, що ти ніколи не виявляла ані найменшої схильності до цього!
Я засміялась.
–Оце так новина. То це я повинна була запросити його на побачення? Зауваж, Максим запросив нас з Настею сам, і йому не спало на думку, що я...– як це ти сказала? – не схильна до цього!
–Розплющ очі, Вишеслава! Твоєму Максимові навряд чи є хоча б двадцять…
–Не хвилюйся, матусю. Згадай, мені завжди подобались лише однолітки. Максим, молодший за мене аж на один рік, буде винятком, що лише підтверджує правило.
–Однолітки! – Мама вимовила це так, ніби ідея зятя – однолітка дочки особисто ображала її. – В них тільки вітер в голові! А дорослий чоловік цінитиме тебе і турбуватиметься про тебе. Це вже буде надійно…
Мама довго щось говорила про святість шлюбу і мій борг перед людством народити дитину. Як на мене, краще добре виховати кількох вже народжених. Десь на середині лекції я відключилася. Думками я линула до Хрестинок, турбуючись про Вовка і Соню. Звичайно, тітка Марія нагодує їх, я з нею домовилася, але ж вона не пограється з ними і не приголубить.
–Він такий добрий, Вишеслава, і руки в нього золоті. Будеш з ним, наче за кам’яною стіною…
І ця кам’яна стіна діє через матір. Не знаю, як моїй матері, але особисто мені здається, що справжнього чоловіка насамперед відрізняє самостійність в поглядах і вчинках, і обов’язково відповідальність за них. При цьому мені не здається, що Михайлик схожий на такого чоловіка. До того ж, що коли я взагалі не хочу в чоловіки стіну? Може, я хочу трохи більше романтики, квітів, віршів, серенад… І взагалі я заміж не хочу.
Не те, щоб я мала щось проти шлюбу взагалі. Я майже впевнена, що безліч наречених затримавши подих чекають тієї миті, коли навіки прив’яжуть до себе свого милого. Звичайно, вони можуть і не помітити, що корсет стягує їх так, що дихати не можна, а ноги розпухли від незручного взуття. Вони занадто щасливі, щоб помічати такі дрібниці. Хтозна, може, і я, закохавшись, не помітила б цього. Але другого дня на тебе вже вдягають фартух замість твоєї чарівної сукні, і ти маєш бігати, обслуговувати гостей. Та й це можна стерпіти. Проте на третій день ти залишаєшся сам-на-сам з величезною купою брудного посуду в брудній хаті, та ще й оте дещо, за яке ти вийшла заміж, сидить і гавкає під руку. О ні, це вже нізащо!

–Не хочу! – Вишеслава намагалася не кричати, аби її не почув Максим. – Не хочу надійності, респектабельності, дітей з кумами і вечорів біля телевізора! Все це я можу мати і без чоловіка. Ми ніколи не порозуміємося, тож давай припинимо… Тим більше, що в мене гість на кухні, а я так і не причесалася.
Максим поспішив до кухні. Вишеслава швидко повернулася, ретельно сховавши всі свої емоції. Якби він сам не почув її розмови з матір’ю, подумав би, що вона просто підправила макіяж. Її розпущене волосся спадало на спину і шалено приваблювало його. Більше всього на світі йому хотілося торкнутися цього темного шовку. Хоча, ні. Більше за все – поцілувати її. Замруживши очі, він прогнав від себе ці думки. В нього є Катря, а все інше – від лукавого.
 
Частина VI

Я не знала, як витримаю світську бесіду з Максимом. Та мої побоювання були марними. Чесно кажучи, в мене ще ніколи не було такого приємного співрозмовника. Він без будь-яких труднощів міг обговорювати хоч сьогоднішній концерт, хоч будь-яку іншу тему. Мені було дуже сумно, коли Максим, випивши обіцяний йому чай, зібрався йти.
–Де ти ночуватимеш? В тебе є родичі в Миколаєві? – турботливо поцікавилася я, ладна запропонувати йому залишитися, якщо буде треба.
–В одного... друга.
По тому, як він це сказав, я зрозуміла, що цей друг – жінка. І що вона йому не друг.
Ми домовилися зустрітися завтра ввечері і разом поїхати останнім автобусом до Хрестинок.
Намагаючись не привертати до себе уваги і скориставшись тим, що мама дивилася улюблений серіал, я прошмигнула до своєї кімнати і, передзвонивши Насті, лягла спати.
І тут в моєму житті сталося щось надзвичайне, чого ніколи раніше не траплялося. Мені наснилося продовження того сну, який привів мене до Хрестинок.
Мені наснилося кохання.
Я ніколи не була в тому місці, що мені привиділося. Я знаходилась на березі моря. Воно було безкрає, і таке саме прозоре, як і повітря.
Мабуть, це був ранок. Сонце лише сходило, і над водою стояв легкий туман. Прохолодне повітря пестило моє обличчя своєю вологою.
Я йшла до Нього. Я безумовно знала, що Він чекає на мене, і чекатиме, доки я не прийду. І в серці моєму, що гулко билося, жила віра у зустріч з Ним. До Нього вели мене всі шляхи в світі, до Нього підштовхували мене хвилі, про Нього співали всі вітри. І куди б я не йшла, – кожен крок наближував мене до Нього.
І Він теж йшов мені назустріч. Мабуть, Він довго чекав і шукав мене, бо я всією своєю сутністю відчувала його страх не знайти мене.
Він відчував, що я наближаюся, і боявся, що я пройду повз нього, не помітивши, не впізнавши, не побачивши. Це був страх довічно шукати мене в цьому тумані.
Він зупинився. Він боявся ступити ще хоч крок, аби не віддалитися від мене.
Нарешті я відчула його присутність.
Я відчула себе частиною цього світу. Не атомом, не піском, а дуже великою і важливою частиною світу. Я відчувала всі пахощі і всі дотики. Я бачила минуле і майбутнє. Я знала всі таємниці Всесвіту. Я відчула Його всім тілом, всією душею. Я розчинилася в Ньому, втративши себе.
Туман трохи почав розсіюватись, і я вже бачила Його руки, красиві, сильні чоловічі руки, що обіймали мене.
Він нахилився до мого вуха і прошепотів: “Я ніколи не залишу тебе!”.

Наступного ранку повторився вечірній сценарій розмови з батьками. Схоже, вони пускають важку артилерію. Ще б пак, адже я їду до села, де мої шанси вийти заміж стрімко наближуються до нуля.
Набігавшись по магазинах і уважно обдивившись свою кімнату в батьківській квартирі на предмет корисних речей, я спакувала дві величезні сумки і, перериваючи проповідь матері про принади Михайлика, побажала батькам доброго здоров’я та подалася на вокзал.
На мій подив, Максим весь час, що ми їхали в автобусі, мовчав і дивився у вікно. Я не намагалася його розговорити.
У Хрестинках Максим допоміг нам з Настею донести речі додому. Біля воріт ми попрощалися, і він пішов собі геть, а я спробувала вгамувати Вовка, який бурхливо висловлював свою радість, махаючи хвостом та підстрибуючи, Соню, яка заважала йти, плутаючись між ногами, і Настю, яка намагалася всіх перецілувати.

“Привіт, мій славний воїне! Як справи? Я так скучила за тобою, Славко. В останньому листі ти поскаржився, що почав ревнувати мене до Максима. Хочу тебе втішити: ти маєш для цього всі підстави. Та якби ти познайомився з ним, ти б мене зрозумів.
Я познайомилася з ним нещодавно, але вже не пам’ятаю свого життя без нього.
Я і не помітила, наскільки звикла до Максима. Без нього мені страшенно нудно. Коли він поруч, моє життя перетворюється на цілковите свято. Він ніколи не дає мені нудьгувати (навіть якщо в мене є на це час).
Максим так відрізняється від мене. Коли я на нього дивлюся, то не можу повірити, що такий чоловік дійсно існує. На мій погляд, він бездоганний. І якщо спробувати оцінити все, що він приніс в моє життя, то найціннішим, безумовно, буде те, що він дав мені ідеал людини.
Не тобі розповідати, що найважливіша задача кожного вчителя – визначити для самого себе, що саме ти хочеш прищепити дітям. Пам’ятаєш, в інституті ми заучували цілу низку чеснот, які безумовно необхідно виховувати в молодому поколінні.
Але я, визнаючи потрібним досягнення великої мети – виховання особистості, наділеної усіма можливими принадами, – не вірила, що це можливо. Я ніколи не зустрічала людей добре освічених, грамотних, розвинутих фізично та інтелектуально, таких, що не бояться важкої фізичної або розумової праці. Я не бачила людей, що за своїми здібностями наближуються до зірок, – і одночасно ніколи не забувають про своє коріння; таких, що всі свої досягнення в кінцевому рахунку покладають на благо Батьківщини. Я не зустрічала таких людей і гадала, що в принципі неможливе для наших дітей навіть оволодіння повною мірою шкільною програмою, не кажучи вже про різні там додаткові предмети.
Та в моє життя увійшов Максим. Кожного божого дня я дивилася на нього і не вірила своїм очам. Він, наче діамант, вигравав все новими гранями.
Я нарешті усвідомила мету своєї діяльності як вчителя. Я на власні очі побачила, що ідеал досяжний. Максим дав мені віру в те, що моя праця не даремна. Він відродив у мені віру в можливості людини.
Ми з ним такі різні.
Я безумовно визнаю, що він досконаліший за мене. Він більш розвинений фізично, його знання у всіх сферах більш глибокі і більш дієві. Та одночасно в чомусь невловимому, в чомусь непомітному, але фундаментально важливому, – ми дуже схожі. Я відчуваю його, наче саму себе. Мені здається, що кожної окремої миті я можу точно відчути, що його турбує або що його робить щасливим. І він, я бачу це, знає мене краще за мене саму. Іноді він висловлює думки, що роками носилися в моїй голові, не огорнуті в слова.
Мені здається, що я кохаю його. Кохаю вперше в житті.”

Наступного дня вранці я прийшла на роботу. Максима я не побачила, та Ілля Петрович радо показав мені мій робочий кабінет.
–Оце буде ваш клас. Тут пару тижнів не прибирали, а взагалі клас гарний, світлий, – ознайомив мене зі станом справ Ілля Петрович. Як мені здалося, він дуже намагався не сміятися.
Старий пішов, а я залишилась оглядати своє господарство.
По-перше, клас був не просто “трошки неприбраним”, він потребував ремонту. По-друге, може він і був світлим весь рік, але зараз тут стояла нестерпна спека. Парти стояли як Бог на душу поклав, без будь-якої системи, а дошка була такого цікавого кольору, що я й назви не знаю.
Я повернулася і пішла надвір до Іллі Петровича, не потурбувавшись закрити клас – з доброї волі туди зайде хіба що така дурепа, як я.
Знайти старого було нескладно – він не відходив далеко від дверей.
–Ну як вам ваш кабінет? – запитав він з посмішкою.
Я посміхнулась у відповідь, щоправда, зовсім не так життєрадісно.
–Бувало і гірше, та рідше. Де я можу знайти все необхідне для того, щоби хоч якось довести його до ладу?
Старий порився в кишені і дістав сірники.
–Як на мене – це єдине, що допоможе тому кабінетові…
Ввечері я вже готова була погодитись з Іллею Петровичем. Все було значно гірше, ніж здавалося на вигляд. Закривши клас (для годиться), я пішла додому.
Вдома на мене чекав Максим. Він сидів на порозі кухні і бавився з Вовком.
Я сумно подивилася на останнього.
–Який, до дідька, з тебе сторож, га? Заходи хто хочеш, бери що хочеш, ось як це називається! – Пес піджав хвоста і відповз від Максима до мене.
–Не свари його, він чесно загавкав. Мене Настя впустила.
Максим встав, вітаючи мене.
–І де вона поділася? – втомлено запитала я. Цього вечора мені не вистачало хіба що пошукових робіт.
–Десь пішла з Іванкою. Скоро мають повернутися, не хвилюйся. Як в тебе справи?
Я вирішила не дати йому зрозуміти, як налякав мене той клас.
–Як у казці – чим далі, тим страшніше, – пробуркотіла я майже про себе, але він почув. Мабуть, просто очікував саме такої відповіді.
–Не ображайся, будь ласка, на Павла Семеновича, просто це дійсно єдиний кабінет, який він може тобі дати. Розумієш, ти наймолодша з вчительок, решта мешкають в цьому селі споконвіку. Як це виглядатиме, якщо цей кабінет дадуть комусь з них? І, якщо це тебе втішить, особисто в мене взагалі нема кабінету. Тобто, він в мене був, але тепер дістався тобі. Ми не знали, чи вдасться знайти вчительку, і планувалося, що історію читатиму я. Тепер ми ділитимемо той клятий кабінет.
Після цього спокійного пояснення сили ніби покинули мене. Не знаю, може я до останнього сподівалася, що все це лише невдалий жарт, але коли все остаточно стало зрозумілим, мені захотілося лягти десь і більше не вставати.
Замість цього я сіла на ґанок, де щойно сидів Максим.
–Не сідай на цемент, застудишся. – Я встала, а він підстелив якусь рогожу. Потім Максим посадив мене і сам сів поряд. Я була така втомлена, що навіть не протестувала, коли він легко обійняв мене. Замість цього я мовчки розплакалася. На мене іноді находить.
Максим розгубився, як і всі чоловіки, що бачать жіночі сльози. Він пригорнув мене до себе, і я ткнулася носом в його теплі груди. Я відчувала, як гулко б’ється його серце, і мені подобалося думати, що це від моєї близькості.
–Ти що? Заспокойся! Ну що таке, дівчино? Чого ти? Я теж не дуже радів, коли мені дали той клас, але ж все не так погано. Знаєш, коли я вчився, мені було начхати на стан шкільного приладдя чи колір стін, та подивившись на все це очима вчителя, а не учня… Я просто злякався. Я допоможу тобі. Не все так погано, – повторив він.
Я подивилась на нього крізь сльози, що вперто набігали на очі.
–Не все так погано? З того часу, як я приїхала сюди, в мене самі лише неприємності! Подивись на цю хату, вона не поступається в безладі тому кабінетові, що мені дали. Майбутні учениці не здоровкаються зі мною, а мою тітку навіть на кладовищі не поховали, бо цілком серйозно вважали відьмою. То як же мені не плакати?
Максим посміхнувся.
–Не плач, будь ласка, – він пальцем зняв одну крапельку з моєї щоки. – В тебе просто чорна смуга. Але повір, сонце ще вигляне. Та й зараз є багато чого, що може втішити.
–Наприклад? – зле запитала я.
–Наприклад, торт на столі і троянди у вазі.
Проти волі я усміхнулась.
–Дякую, якщо не брешеш.
Максим підняв праву руку, наче на присязі.
–Я ніколи не брешу… в дрібницях.
Я засміялась, і ми пішли на кухню.
На столі стояв маленький тортик, на вигляд дуже солодкий і жирний. Саме такий, як мені подобається.
Поряд з тортом стояла ваза (мабуть, не моя, бо я не бачила такої речі при огляді будинку), а в ній – сім різнокольорових троянд.
–З першим робочим днем, Вишеслава! Бажаю плідної і творчої праці на ниві педагогічної діяльності. – Максим прокашлявся і додав: – І дуже прошу, не подавай відразу ж заяву на звільнення. Бачиш, як я намагаюся тебе втримати в школі?
Я засміялась, провівши пальцями по пелюсткам троянд.
–Не знала, що в селі можна купити квіти… Чи ти їздив за ними до міста?
Максим загадково підморгнув мені.
–Квіти тут купити дійсно неможливо. Їх просто ніхто не продасть, навіть якщо вони є. Господарі їм ціни ніяк не складуть, та в мене і грошей не було. Я їх вкрав в однієї сусідки!
Я посміхнулась. Який він добрий, цей Максим, все намагається розсмішити мене.
–Дякую, – вимовила я, приклавши значне зусилля, аби голос не зірвався.
Таким чином я відсвяткувала свій перший робочий день. Перед сном я трохи посиділа на ґанку, дивлячись на зірки. В місті я ніяк не могла примусити себе вийти на вулицю щоб просто подивитись на небо.

Вранці я прокинулась за три хвилини до дзвінка електронного будильника, бадьора і відпочивша. Цього разу я вже знала, що мені одягти: до школи я пішла в найпростішій сукні, а волосся підв’язала хусткою. Попереду була ще та праця.
Ще вчора я вирішила почати свій день раніше, на світанку, аби не працювати в саму спеку. Тому тепер, йдучи до школи, мала можливість милуватися сходом сонця. Було ще досить прохолодно, і я накинула поверх сукні кофту.
По дорозі мені зустрічались селяни, ми ввічливо віталися і розходилися в різні сторони. Тільки з Маргаритою Ігнатівною я побалакала трохи довше. Жінка була помітно збентежена, а ще більше того – розлючена.
–Уявляєте, Вишеслава (можна я вас так називатиму, по-простому?), вчора прийшла додому з поля, подивилась на свій сад – і трохи не впала. Вранці залишала квітучі кущі троянд, знаєте, в мене такі рідкісні троянди, зі столиці виписала, а прийшла – на кущах ні квіточки, самі бутони залишилися. Це ж який паскудник так обірвав мої квіточки, і рученьки-ніженьки йому не посудомило… Не було ще в нас таких нахабних крадіжок! Мабуть, зальотний який, на своїх і думати не хочеться, ми ж і двері не зачиняємо… Я вас не затримую?
Я намагалася заспокоїти нещасну жінку, відчуваючи себе злочинницею, адже ті троянди стояли в мене в спальні. Ми з Маргаритою Ігнатівною розійшлися. Треба буде повернути квіти Максимові, най робить з ними, що хоче. Господи, і це вчитель сільської школи!
Весь день я не знаходила собі місця від сорому, наче це я залізла в сад Маргарити Ігнатівни і вкрала її рожі. А Максим, який прийшов рівнесенько о півдні, здавалося, ані трохи не переймається цим злочином.
Він завітав до мене у клас, коли ми з Настею в поті лиця мили вікна.
–Привіт працівникам освіти! Як справи?
Я гнівно поглянула на нього з підвіконня, одночасно шукаючи стілець, аби спуститися на підлогу без загрози для здоров’я. Максим простяг мені руки, і я, опираючись на нього, зістрибнула з вікна. Зробивши це, здивувалась самій собі. Ніколи раніше я не довіряла настільки силі чоловіка, щоб сподіватися, що він мене підхопить, якщо я падатиму. Зараз я навіть не замислилась, чи достатньо Максим сильний, аби я могла опертися на нього.
Відновивши рівновагу після стрибка, я пішла в атаку.
–Ти вкрав ті кляті квіти! Ти насправді їх вкрав, злодій нещасний! Як ти міг обікрасти стару жінку, вона ж тобі в матері годиться!
Настя, передбачаючи неприємності, швиденько пішла поміняти воду. А цей мерзотник лише посміхався.
–Скоріше, в бабусі, – поправив мене він.
–Не настільки вона стара! – Я сердито відвернулася від нього, не бажаючи дивитись йому в очі. –Ввечері я поверну тобі твої квіти, мені краденого не треба.
Максим раптом образився. Які ці чоловіки дивні, він посміхався, коли я назвала його злодієм, але страшенно розлютився, коли я сказала, що поверну його подарунок. Він схопив мене за плечі і розвернув до себе обличчям.
–Нічого такого ти не зробиш! Це твої квіти, ти їх прийняла, хоча знала, що вони крадені. Я сам сказав це тобі вчора!
Я вперто подивилась йому просто в очі, бо не дивлячись на те, що він мав рацію, я відчувала за собою моральний обов’язок повернути квіти. Проте на мій погляд він відповів своїм, не менш впертим. Я вирішила поки що залишити це питання.
Другим за ступенем важливості після вчителя-злодія було питання про учнів.
–Якщо тобі мали доручити викладання історії та цей кабінет, то напевно, ти знаєш, який клас я вестиму? – запитала я Максима, коли він, забравши в Насті відро, поставив його на підвіконня. – Взагалі-то я ще два роки не маю права на класне керівництво, але не думаю, що в селі так вже чітко дотримуватимуться інструкцій.
Максим здавався дещо спантеличеним.
–Мені не збиралися доручати класне керівництво, ще ніс не доріс, як сказав дядько. Але тобі, мабуть, дадуть п’ятий. У сьомому теж немає класного керівника, але вони тебе живцем з’їдять. Директор напевно вирішить, що тобі краще взяти молодих і зелених.
В душу мені закралося неприємне відчуття, що краще ні про що не запитувати, бо інакше мені скажуть щиру правду. Я не розуміла, з якої причини можуть не дати класне керівництво одному випускнику педуніверситету, натомість давши його іншому.
–Чому тобі не давали клас? Скільки в тебе років стажу?
Максим подивився мені в очі своїм питливим поглядом.
–В мене нема стажу, Вишеслава. Директор школи – мій дядько, і тільки тому мене взяли вчителем-організатором. Це ж майже як вожатий в таборі, а я одного разу був ним.
“Коли я його побачила, то подумала, ти ходиш в театр зі своїми учнями”, – чомусь згадала я мамині слова. У шлунку стало холодно.
–Тобто в тебе незакінчена вища освіта? Здається, після третього курсу проходять практику в таборі?
О Господи, це вже не один, а два роки різниці!
Максим, не відводячи погляд своїх шоколадних очей, похитав головою. Йому явно не хотілося казати це, але він хотів бути чесним зі мною
–Цього літа я закінчив школу. Мені сімнадцять. Я поступив на юрфак і вчитимусь заочно...
 
Частина VII

Максим ще говорив, але після слова “сімнадцять” я втратила здатність адекватно сприймати інформацію. Він неповнолітній. Руки геть, Вишеслава. Більше ніяких снів, навіть якщо прийдеться не спати зовсім.
Я примусила себе заговорити. Треба ж щось сказати.
–Чи не будеш такий ласкавий дістати мені список класу, характеристики, медичні картки?
Максим поглянув на годинника. Був саме час обіду.
–Тільки після обіду. Я голодний, наче вовк. Настя, тебе Іванка шукала, хотіла по обіді на річку піти.
Сестра зиркнула очима на мене.
–Іди, – втомлено дозволила я. – Та якщо втопишся, додому можеш не вертатися!
Кинувши ганчірку, дівча швиденько вимелося з класу, доки я не передумала і не згадала, що вона також не обідала.
–Дозволиш запросити тебе в кафе? Там непогано готують.
Ага, а потім все село ще довго матиме про що говорити. А Максим? Що йому треба? Невже він серйозно намагається залицятися до мене? В це я ніяк не могла повірити. Навіщо це йому? Він гарний, розумний, судячи з усього, роботящий, за ним, мабуть, всі дівки села бігають. І йому лише сімнадцять. А мені двадцять три.
–Дякую, мені не хочеться їсти. – Мабуть, ще довго не захочеться.
Але Максим не здавався. Я попросила його допомогти мені отримати документацію ще до кінця літа, адже всі були у відпустці, а його дядько з тіткою як-ніяк керували цією школою, тож він міг попросити їх.
–Вишеслава, нащо тобі взагалі ті папери? Нема кращого випадку познайомитися з дітьми, ніж піти сьогодні на річку. До того ж, твій клас прийматиме активну участь у святі.
Я відступила.
–Добре, зайди за нами, коли сам підеш. Та мені все одно потрібні документи.
Максим замислився, а потім з виглядом чоловіка, що вирішив дуже складну задачу, випалив:
–Ти пообідаєш зі мною в нас вдома, і я познайомлю тебе з тіткою. В неї запитаєш, що тобі треба.
Як на мене, це була не дуже добра ідея, але Максим вхопився за неї, наче бульдог.
Павла Семеновича не було вдома, а Степанида Карпівна виявилася дуже приємною жінкою. Максим, познайомивши нас, провів мене до своєї кімнати. Там був невеличкий столик, на який Максим швидко притаскав якусь їжу. Я навіть не запам’ятала, що то було. Мої думки крутилися навколо сімнадцяти Максимових років. Я ледь підтримувала бесіду і взагалі була, мабуть, не дуже приємною співрозмовницею, та Максим, схоже, не зважав на це.
З трансу мене вивела дівчина, що раптом увірвалася до кімнати. Я впізнала її. Вона була поміж інших дівчат, що ми з Настею бачили у лісосмузі по дорозі до церкви.
–Привіт, Аліса. Щось забула? – навіть я відчула, що турбота в голосі Максима була удаваною. Я також помітила, що він не познайомив нас, хоча до цього свято слідував всім правилам етикету.
–Іванку шукаю. Не знаєш, де вона?
Я могла б заприсягтися, що це вона щойно вигадала.
Максим посміхнувся, але його посмішка була якоюсь чужою, так він ніколи не посміхався ні мені, ні Насті.
–Тут її нема. Мабуть, вона пішла на річку.
Аліса ще на мить затрималася, дивлячись на нас, а потім вилетіла з кімнати, гримнувши дверима.
–Це дочка тітки Степаниди, Аліса. Вони з Іванкою зведені сестри.
Мабуть, він вирішив, що ця тема вичерпана, і почав розливати чай.
О другій годині Максим кудись зник, залишивши мене наодинці зі Степанидою Карпівною. Вона явно дуже любила племінника, і тому виявилася джерелом корисної інформації про Максима. Між іншим, вона розповіла мені, куди подівся Максим. Як виявилося, він пішов працювати в полі у фермера, і зараз був на прополці. Я можу лише уявити собі, яка це каторжна праця: полоти якісь будяки під пекучим південним сонцем.
Степанида Карпівна погодилася допомогти мені в пошуках документів, тим більше, що їй і самій треба було до школи. По дорозі вона заспівала мені серію дифірамбів Насті. Яка вона гарна, весела, кмітлива і схожа на її кохану Іванку. Господи, яка була б пара для Максима, ліпшої й шукати годі.
За годину нам вдалося відшукати все, що мені було потрібно. В класі в мене буде двадцять учнів: п’ятнадцять дівчаток і п’ять хлопчиків. Всі вони, судячи з медичних карток, були приблизно однакового зросту, за винятком трьох дівчаток і одного хлопчика. А парти в кабінеті були найрізноманітніші, до того ж, здається, не відповідали зросту дітей. Я хотіла забрати деякі документи і вивчити їх вдома, але згадала, що вдома ввечері не буду, і поспішила до своєї оселі.
Настя вже чекала, її переповнювали новини сільського життя, які дуже хотіла вилити на мене.
Згадавши про необхідність рубати дрова (газ мені так і не підключили, може, це і на краще, бо мені все одно нема чим платити за нього), я почала нервово тремтіти. Але коли я з сокирою пішла за хату, то побачила рівнесеньку купку порубаних дров.
Чомусь мені не вірилося, що в селі завівся Тимур з командою, тому я наказала собі не забути подякувати Максимові. Думка про те, що це він потурбувався про мене, зігріла душу приємним теплом.
Вовк подивився на мене жалібними очима.
–Біднесенький мій! – Я погладила собаку. – Мабуть, ти “Педігрі” хочеш? А Соня купила б “Віскас”? Та хоч віршами говоріть до мене, а їсти будете те, що я зможу приготувати! І попереджаю відразу – готую я не дуже добре.
Закінчивши справи на кухні і подавивши в собі докори сумління при вигляді брудної підлоги, я пішла приводити себе до ладу. Сукня так пропахла потом, що її просто доведеться випрати, хоча я тільки сьогодні її витягла з шафи.
Наспівуючи якусь трохи дурнувату пісеньку, я розклала на ліжку халат та білизну, що збиралася одягти після душа.
Раптом, без всякого попередження, у вікні моєї спальні з’явилася голова Максима.
–Привіт! Як справи?
Він життєрадісно усміхався мені і дивився так, наче не бачив кілька років, а не кілька годин.
Уважність його погляду змусила мене миттєво зреагувати і вперти велику сумку з речами, яким не знайшлося місці у шафі, на постіль, прикривши нею бюстгальтер, прикрашений легковажним мереживом. (Так, я ще й сором’язлива!). Здається, він цього не помітив.
–Привіт, якщо не жартуєш. Що сталося?
–Прийшов позвати тебе з Настею на свято. Ми з Іванкою зібрали невеличку компанію, буде весело.
–Яке ще свято? Я щойно збиралася йти купатися.
–Бачу.
От негідник! Мало того, що без будь-якого заохочення з мого боку, він всунувся в моє вікно в той час, коли я тільки-но встигла, абсолютно гола, загорнутися в халат, так він ще і не вважає за потрібне якось зам’яти цю прикрість. І невідомо взагалі, що він міг побачити, адже я помітила Макса лише коли його голова всунулася в моє вікно, трохи не збивши гібіскус в гарному полив’яному горщику!
Але, чи варто приховувати, до цього мені було страшенно нудно. Наставав вечір. Телевізора в Пульхерії, царство їй небесне, не було, книжок було мало, і їхній вигляд мені сказав, що зміст мені мало сподобається. В перспективі була гра в карти з Настею, а вона завжди виграє. Звичайно, я могла придумати собі якесь корисне заняття, але... Але, але, але.
У повітрі так солодко пахло літом, коханням і якимось збудженням, і не хотілося спати, а шалено хотілося танцювати і цілуватись під місяцем. Напевно, в вашому житті теж був такий вечір, то не буду довго пояснювати свої відчуття.
І ось такого вечора, коли все вже здавалось безнадійно зіпсованим – Максим.
Я затягла тужче пасок халата і вийшла надвір. Звичайно, Макс прийшов не один. Навкруги нього завжди хтось крутився, я взагалі дивуюся, як він знаходить час для нас з Настею. Сьогодні його супроводжували Іванка зі своїм хлопцем, Аліса і ще якісь дві молодші дівчинки та три хлопця, які брали участь у змаганнях на річці.
–Не заперечуєш, коли ми всі почекаємо вечора в тебе? Шановне товариство боїться, що, потрапивши додому, можуть вже не повернутися, – з усмішкою запитав моєї згоди Максим, втім, він не мав сумніву, що я дозволю цьому кагалу вештатись у себе у дворі.
Я посміхнулася. Звичайно молодь не хоче йти додому. Двом дівчатам і одному хлопцю Степанида Карпівна точно знайшла б роботу.
–Звісна річ, відчувайте себе як вдома. – Я не боялася пускати когось до своєї домівки. Красти в мене нема чого. – Настя! – гукнула я. – Зустрічай гостей.
Після розмови зі Степанидою Карпівною я зрозуміла, що Максим залицяється зовсім не до мене, а до Насті. Від цієї думки на душі стало трохи легше. Дійсно, він проводив з нею значно більше часу, ніж зі мною. Хоч одна моя проблема вирішилася сама собою, навіть не встигнувши озадачити мене. Натомість я почала переживати за сестру, яка була ще надто молодою для будь-яких стосунків з чоловіками. Принаймні, поки я несу за неї відповідальність. І ще дещо скреблося на серці: дещо, чому я боялася дати назву і намагалася не помічати.
Залишивши гостей на сестру, я швиденько побігла в душ, без якого літня спека в селі, де повно бруду і пилу, здавалася б нестерпною. Виливши не себе, мабуть, півтора відра води, я нарешті відчула себе достатньо чистою. Закрутивши волосся на голові рушником, так, що утворився своєрідний тюрбан, я побігла до хати, сподіваючись, що чесна компанія розмістилася не у спальні.
На щастя, всі були у дворі, і якби не звуки води та не мої думки, що наче хвилі набігали одна на одну, я неодмінно почула б голоси своїх гостей, бо вони присіли в кількох метрах від мене.
–Будеш грати з нами? – Запитав мене Максим, тасуючи карти.
–Так, але мені треба ще висушити волосся, – крикнула я, вже вбігаючи на веранду. Поки я шукала фен, сушила волосся та наносила на обличчя те, що зазвичай називаю макіяжем, непомітно спустилися сутінки. Компанія грала в карти і розповідала бородаті анекдоти. Іванка вирішила теж сполоснутися у мене і тишком-нишком побігла додому за одягом.
Коли я нарешті вийшла, хлопці саме пішли покурити, а Настя скористалася нагодою, що гра перервалася, і шмигнула у душ.
Я почала грати з дівчатами. Аліса заявила, що я не вмію грати, і краще припинити зовсім. Ми з дівчатами переглянулися, одна з них, Катя, непомітно для Аліси скорчила мармизку. Згадавши, що в мене ще є незакінчені справи у хаті, я залишила противну Аліску з її подружками.
З вікна спальні, що було стратегічним пунктом спостереження, я побачила, як Іванка, що саме повернулася, зазирнула в душ і, побачивши там Настю, швиденько вийшла. Макс з Андрієм, хлопцем Іванки, сиділи під деревом біля душа і курили.
– Ти що, не міг сказати мені, що там зайнято? Я через тебе налякала Настю.
Максим трохи здивовано поглянув на сестру.
–Та хіба ви не дівчатка?
–Ми – дівчатка, бовдуре. Але звідки вона могла знати, що це, наприклад, не ти?
Максим засміявся.
–Та вона ж ще маленька!
Іванка роздратовано кинула в нього рушником.
–Зате ти великий, йолопе!
Слова Максима поламали всю мою ретельно вибудовану систему наших взаємин, в якій він залицявся до Насті. Але той факт, що він вважає її маленькою дівчинкою, зняв мою тривогу за сестру та заспокоїв те дещо, що скреблося в моєму серці, і чому я не могла дати назви.

Перед виходом ми з Максом випадково залишилися у хаті наодинці. Тобто Макс опинився там випадково – забув куртку, а я, побачивши, як він скрився у дверях, пішла за ним, для годиться сказавши, що візьму гребінець.
– Весь день хотіла тобі сказати, щоб ти забрав цей букет, – не витрачаючи зайвого часу повідомила я. – Не хочу повертати при всіх, але краденого мені не треба.
Він сумно подивився на мене, ніби востаннє благаючи не повертати квіти. Але я була неприступною, наче скеля.
–От вперта! – Він подивився на троянди і якось невпевнено посміхнувся. – Я так хотів подарувати їх тобі… Віриш, стара Маргарита нізащо не продала б.
Я посміхнулась у відповідь.
–Вірю. І все-таки не треба було. Подумай, який приклад для дітей?!
Макс, накинувши куртку на плечі, обперся об двері.
–Але ж ти не видала мене, чи не так? Чому? Якби ти розповіла все Маргариті та іншим селянам, тебе б це ніяким краєм не зачепило, та ти не зробила цього.
Я замислилась. Дійсно, чому? Я завжди вважала, що будь-який злочин має бути викритим і покараним, але сьогодні приховала проступок Максима. Подумки я кляла себе останніми словами, але мусила визнати, що Макс до глибини душі зворушив мене своїм вчинком. Звичайно, він зробив недобре, але ж він вкрав ці троянди для мене!
–Невже? Вчитель краде квіти аби подарувати їх жінці. Сенсація місцевого значення, але кістки мені перемивали б до кінця життя. Красно дякую, та в мене і так проблем забагато.
Максим посміхнувся, і я побачила в його посмішці недовіру до моїх слів.
–Вже скоро підемо, я зачекаю тебе на вулиці. – Він вийшов, прикривши за собою двері і перехопивши свого приятеля, який хотів напитися в хаті води.
–Потерпиш, – донеслося до мене.
Мабуть, я встановила рекорд  зі швидкості вдягання. За п’ятнадцять хвилин я, в своїй улюбленій білій довгій, до п’яток, спідниці, у чорній футболці, що обтягувала груди по саме нема куди (я заспокоїла себе тим, що це єдина річ, яку можна не прасувати), без ліфчика (може, ніхто і не помітить, тобто, може, хтось таки помітить?) – стояла біля хвіртки і прощалася з Пушком.
–Якщо побачиш злодія, будь ласка, згадай, що ти собака, і зроби що-небудь. – Треба віддати йому належне, Пушок не став уточнювати, що саме він має зробити.
Максим з усією компанією чекав мене під акацією на іншому боці дороги. Його очі повільно піднялися з моєї спідниці, погляд затримався на грудях (ага, маємо результат!), зупинився на моїх очах, не дуже вміло підведених олівцем. Волосся я не стала збирати в косу, це відняло б в мене занадто багато часу.
Максим удавано ковтнув.
–А ти не боїшся, що ці бовдури-селяни вирішать, ніби тітка передала свою чорну справу тобі?
Я, не розуміючи, поглядом перепросила.
–Сьогодні ніч на Івана-Купала. Гуляє вся нечиста сила, відьми збираються на шабаш. А тобі лишилося взяти мітлу в руки.
Мені аж подих перехопило.
–Ти хочеш сказати, що я виглядаю, як відьма?
–Дуже гарна відьма. Особисто мені це подобається. Ну що, ходімо шукати цвіт папороті?
Я позіхнула.
–Папороть не цвіте. Ти що, ботаніку в школі не вчив?
–В ніч на Івана-Купала папороть розцвітає яскравою червоною квіткою, і хто побачить її та зірве, тому відкриються всі скарби землі, він матиме владу над нечистю. Може, – Максимові очі сміялися, хоча усмішка не торкнулася губ, – я отримаю владу над серцем однієї відьми?
Я кинула погляд на хату Пульхерії. Вона виглядала дуже старою і занедбаною, незважаючи на всі мої зусилля. Не дивно, що селяни вважали її нечистою.
–Можливо. Але не над її душею.
Прийшла черга Максима дивуватись.
–Чому це?
Я знизала плечима.
–Бо душею відьми володіє чорт.

По вулиці ми йшли цілою ватагою, і, не вміщаючись на дорозі в один ряд, розбилися на групки. Ми з Настею йшли з Максимом, Іванка – зі своїм хлопцем та Алісою, а решта приятелів обігнали нас.
За кілька годин, проведених у моєму дворищі, Аліса вряд чи сказала мені більше двох десятків слів, а зараз я майже фізично відчувала її погляд на своїй спині. Я не могла зрозуміти причину ворожості дівчинки і не знала, чим зарадити. Коли я зрозуміла, що Аліса не просто не любить мене, а й налаштовує проти мене своїх однокласниць, мені стало ясно, що з’ясовування стосунків з нею не уникнути. Я просто не зможу викладати в класі, де зі мною навіть не вітаються.
Село скінчилося, ми йшли степом. Мабуть, тут частенько випасали корів: треба було постійно дивитися під ноги, аби не вступити в якусь кучу.
–Максим, як ти гадаєш, я зможу поскаржитися комусь, що мою тітку поховали за огорожею?
Максим трохи подумав і сумно подивився на мене.
–Хіба що мені. Твій дядько не мав нічого проти місця поховання, хоча я думаю, що священик його обдурив. Кладовище вже переповнене, і з іншого боку за огорожею почали робити нові рядки могил. Мабуть, він сказав твоєму дядькові, що кладовище розширюватимуть у той бік, де поховали Пульхерію. Там була ще одна могила – якийсь наркоман повісився. То твої родичі і повірили. – Максим глянув на мене. – Тобі не холодно?
Я покрутила головою. Довге розпущене волосся зігріває краще за будь-який светр.
– Я думаю, тобі не варто переживати через це. Кладовище в нас одне на два села, і коли-небудь воно розростеться і в той бік. Просто переставлять огорожу і все. А зараз не варто сваритися з місцевими можновладцями. Тільки собі зробиш гірше. Не воруши цього осиного гнізда, тут всі горою стоятимуть одне за одного, а ти – чужачка. Вони примусять тебе поїхати звідси, а мені цього не хотілося б, – з посмішкою додав він.
Його слова збентежили мене. Я зовсім не хочу такого роду уваги з боку неповнолітнього. Як би він мені ні подобався. Ну не те, щоб подобався… Просто...
–Я дуже прошу тебе, Вишеслава, не їдь звідси. Інакше мені прийдеться викладати історію. Пожалій бідолашних дітей!
Подумки я посміялася над собою. З’їла? І що я повинна була відповісти на це?
 
Частина VIII

Свято Івана-Купала – одне з найбільш містичних українських свят. Поєднання вогню і води впродовж усієї ночі, чарівний цвіт папороті, розгул нечисті – все це зачаровує молоді недосвідчені серця. Недарма усі обряди цієї ночі – діло рук молодих.
Над рікою було повно народу. Хлопці розклали і вже де-не-де підпалили багаття, через яке мали намір стрибати зі своїми нареченими. З-поміж кількох вогнів виділявся один, найвищий; біля нього зібралося найбільше дівчат.
Настя з Іванкою швидко приєдналися до них, а я вирішила пройтися понад річкою. На березі росло багацько різних трав, що наче просилися у вінок. Я взагалі дуже полюбляю плести вінки, з тих самих пір, як тітка Муся навчила мене цьому років у шість.
Дух народного свята захопив мене. Не вистачало лише справжньої української пісні, та, як назле, в голові було геть порожньо. Перебравши купу пісень, я не згадала жодної, що була б до душі.
– Що ти робиш тут одна? – Пролунав Максимів голос.
– Як ти впізнав мене у темряві?
– Не знаю. Та коли я почув серед ночі гімн України в акапельному виконанні, на думку спало лише твоє ім’я. Не страшно ходити самій вночі?
– Виконання гімну завжди призводить мене у бойовий стан. А ти чого один?
– Щойно відчепився від малих. До речі, твоя мала збирається купатися.
Ця фраза повернула мене за грішну землю і я, сунувши в руки Максу недоплетений вінок, побігла шукати Настю.
Я виловила сестру з купки дівчат, коли вони вже збиралися стрибнути у воду з коротенького причалу для рибальських човнів. Звісно, нічне купання було скасовано. Та дівчата явно нудилися, їх треба було чимось зайняти. На думку спадало лише ворожіння на вінках. Наступні півгодини я показувала, як це робити, з кожною новою дівчинкою дивуючись, як сільська молодь не знає цього. Аліска послала якогось малого на велосипеді додому по нитки та свічки – їх ми планували встромити у вінки. До речі, зі свічками нічого не вийшло – щойно ми опускали вінки на воду – свічки згасали. Мабуть, наші прабабки знали якийсь секрет, або кінематографісти брешуть, показуючи у фільмах, як вінки пливуть зі свічками.
– Значить так, дівчата. Вінки спускаються обережно на воду. Який попливе за течією – та дівчина матиме в цьому році щастя в коханні і всілякі гаразди. Який приб’ється до берега – та чекатиме наступного року.
Взагалі-то це було ворожіння на вступ у шлюб цього року, але я вирішила, що ця інформація для п’ятнадцятирічних дівчат зайва.
Свій вінок я давно забрала в Макса і доплела. Ниток в мене не залишилося, тому свій вінок я скріпила червоною стрічкою, яку взяла про всяк випадок для волосся. Вийшло дуже гарно.
Всі наші вінки попливли за течією. Декотрі потім прибило до берега, але ми, звісно, вже не могли визначити, чий саме вінок прибило. А загалом забава вийшла доволі цікавою. Трохи подивившись услід вінкам, дівчата побігли стрибати через вогонь.

Над річкою світив повний місяць. Ніч була наче за спеціальним замовленням: темна, тиха, безвітряна і тепла. Повертатися додому не хотілося, але я гостро відчувала, що таки треба. Врешті-решт, на мені лежала відповідальність за сестру, якій, я впевнена, батьки не дозволили б гуляти до півночі.
Максим йшов поряд зі мною, а Настя то йшла з нами, то забігала наперед, танцюючи в місячному сяйві. Я вкотре подумала, що з роками вона стає все гарнішою, хоча в дитинстві була зовсім звичайною.
Максим, схоже, теж втомився за цей день. Я згадала, що він півдня працював у полі. Мабуть, йому куди більше хотілося б завалитися спати, а не йти розважати нас прогулянкою.
Ми підійшли до нашої хвіртки. Я подивилася вгору. На небі було повно зірок, яскравих та таємничих. Максим прослідив мій погляд.
– Якось я зі своєю йшов вночі з бару. Підняли голову – а зірок тьма-тьмуща.  Я вибрав одну з них, найяскравішу, і показав їй. Вона довго шукала її, а коли знайшла, я сказав, що дарую їй цю зірку. Каті сподобалося, і вона жартома спитала, як щодо інших зірок. А я візьми та ляпни: «А вони для інших жінок». Катька потім два дні зі мною не розмовляла…
Я вперше почула від Макса про те, що в нього є дівчина, яку він, до того ж, називає «моя». За моїми власними спостереженнями так хлопці називають лише дівчат, з якими давно зустрічаються. Продовжувати тему не хотілося, до того ж Вовк здійняв такий галас, що мені прийшлося втихомирювати його.
–Вишеслава, можна ми ще трошки погуляємо? Тільки до магазина і назад! –Настя вимагала продовження банкета. На жаль, я не могла погодитись. Гуляти мені вже не хотілося, я була надто втомлена, а відпустити її одну з Максом було б занадто необачно. Те, що він вважає її дитиною, не значить, що він не може раптом прозріти і побачити в ній дівчину. Хто знає, що в цих хлопців у голові?
–Ні, які там гульки, перша година. Ходімо додому.
Настя залишилася дослухати розповідь Макса, а я поспіхом попрощалася з ним, подякувавши за чудовий вечір, і зайшла до двору.
Я запалила гасницю і почала готуватися до сну. Коли Настя закинула на свою постіль куртку, сказавши, що зараз зайде, я вже стягла верхній одяг і розчісувала волосся. Не варто було йти розпатланою: розчесати його було майже неможливо.
Я заплела косу і поглянула на годинника. Пів на першу ночі. Де, цікаво знати, поділася Настя?
Я вийшла у двір, гукаючи її. Вовк стрибав біля моїх ніг. Він вирішив, що я вийшла погратися з ним. Насті ніде не було. Не зважаючи на те, що я приблизно здогадувалася, куди вона поділася, в душі підіймалася паніка. Похапцем я одягла знов юбку та якусь кофту і вийшла на вулицю. Вовк хотів піти за мною, але я подумала, що коли він стане здоровкатися з кожним собакою, то здійме багато галасу.
Швидкою ходою я дібралася до магазина. При ньому працював нічний бар, зайти туди я не наважилася, але у вікно побачила, що Насті там, на щастя, немає.
Я повернулася додому, але і там її не було. Дивуючись сама собі, я не втратила здорового глузду і спокійно пішла в інший бік села. В хаті директора школи горіло світло. Я придивилася і у хвіртці побачила Степаниду Карпівну. Вона когось чекала, загорнувшись у в’язану кофту.
–Добрий вечір, Степанидо Карпівно. Чи не бачили ви мою Настусю? – Я намагалася говорити спокійно, аби не злякати ще когось крім себе самої.
–Добрий вечір. Ні, не бачила. Ні Іванки, ні Максима немає. Може, вони кудись разом пішли? Я тут Іванку чекаю. Максим вже дорослий, дасть собі раду, а дівку будь-хто образити може.
Остаточно переконавшись в тому, що Максим, попри мою заборону, повів Настю кудись гуляти, я поділилася своїми підозрами з його тіткою, і ми пішли разом до мене, аби хоч чимось себе зайняти, поки чекаємо бешкетників.
–Вона принаймні не сама, а зі знайомим хлопцем, – заспокоювала мене Степанида Карпівна.
–Та який він знайомий! – В серцях кинула я. – Знайомий хлопець – той, кого знаєш хоч півроку, а не два тижні!
–Максим непоганий хлопець, він дурниць не наробить, – продовжувала втішати мене тітка Степанида, але в її словах не було тієї впевненості, що дозволила б їй переконати мене.
–Гарний чи ні він хлопець, я не знаю, але на горіхи матимуть обидва, хай тільки повернуться!
–Оце правильно, – схвально відізвалася Степанида Карпівна. – І Іванка також, за компанію.
Ми зайшли до кімнати. Світла так і не було, гасниця кидала чудернацькі тіні на стіни.
Хвилин за десять у дверях з’явилася весела Настя.
–Привіт! Здрастуйте, тітка Степанида!
При появі сестри якась струна в мені, натягнута до межі, нарешті тріснула.
–Я завтра ж відправлю тебе додому, хай твої батьки самі слідкують за тобою! – Тільки і змогла я видавити з себе перш ніж залилася сльозами.
Коли у дверях з’явився Максим, я сиділа на дивані, закривши обличчя руками, аби не лякати нікого своєю червоною від сліз фізіономією, і ридала, Настя розгублено стояла і дивилася на мене, відчуваючи, що щось зробила не так, але не розуміючи до кінця, що саме, а Степанида Карпівна сварила її за те, що довела сестру до такого стану.
–Що таке? – Максим був збентежений картиною, що постала перед ним. Він підійшов до мене і ніжно відвів мої руки від обличчя. Я сердито вирвала свої руки з його теплих долонь. – Що сталося?
–Йди геть з очей! Бачити тебе більше не хочу!
Максим ще трохи постояв, а потім вийшов, забравши з собою Степаниду Карпівну, яка перенесла свій праведний гнів з Насті на нього.
Мені було дуже соромно за істерику, що зі мною сталася, але все, що я сказала і Насті, і Максиму, точно передавало мої почуття.

Максим зайшов до своєї кімнати. Не треба було йому брати з собою Настю, але вдвох було значно веселіше. До того ж, він не думав, що це так налякає Вишеславу.
Макс закрив штори і почав роздягатися. З-під куртки він дістав вінок, що вони з Настею виловили з річки. Макс знав місце на річці, де через повалене дерево завжди  чіплялося багацько всякого непотребу.
Заснув він з мрійною посмішкою. На столику біля нього лежав вінок, з якого майже до підлоги звисала мокра червона стрічка.

Вранці я трохи заспокоїлася і не відправила Настю автобусом до Миколаєва, навіть не подзвонила її матері. Трошки охолонувши, я зрозуміла, що Максим, може, і не був винуватий у нічній події, адже він не міг знати, що я заборонила Насті йти гуляти. До вечора я вже повністю переконала себе, що дарма образила хлопця, і навіть вирішила вибачитися.
Та коли я ввечері лягла трошки відпочити і подумати над благопристойним приводом для візиту до Максима, пролунав тихий стук.
На порозі стояв Максим і дивився на мене з обережністю, наче я була протитанковою міною часів Великої вітчизняної війни, яка може раптово вибухнути. Та він аж ніяк не здавався ображеним.
–Привіт, як справи? Я приніс вам цукерок.

Дні проходили за днями, так непомітно скінчився тиждень. Нічого особливого більш не траплялося. За допомогою Максима я якимось дивом привела до ладу клас і тепер не втомлювалась дивуватися сама собі. Я вже не починала тремтіти, ледве переступаючи поріг. Звісно, роботи ще багато, але нічого термінового більше нема. Якось треба буде вибрати час і повапнити стіни зі стелею, але це потім. Зараз мене значно більше хвилювала тітка Пульхерія. Точніше, місце її останнього відпочинку. Я все-таки погавкалась з батюшкою (це було в середу), і наступного дня вже все село знало, що я цієї справи так не залишу. Не дивлячись на те, що мені сказав Максим про законність такого поховання, батюшка дуже налякався, коли я повідомила, що звернуся до суду. Та він досить швидко прийшов до тями.
–Звертайтесь! Нічого у вас не вийде! Пульхерія була відьмою, і ніхто не зможе цього заперечити!
–Я це заперечу! – пролунав голос Максима з-за моєї спини. Яка я була рада його почути! Коли він був поряд, я почувала себе значно більш впевнено. Невідомо чому він здавався мені великим і сильним, здатним захистити мене. А сама я в його присутності ставала якоюсь дурною і слабкою, і могла покладатися лише на нього і його здоровий глузд.
–І ти, Максим, і ти на її боці? Та все одно, нічого в вас не вийде. З нами Бог, і він не допустить, щоб такі люди противились його волі.
Я подивилася на годинника. Пора кінчати балачки, а то нічого не встигну зробити.
–Побачимо. Та навіть якщо в суді справа не вигорить, я сама зніму ту кляту огорожу!
Краще б я того не казала.
 
Частина ІХ

Наступного ранку мене розбудив лай Вовка.
Накинувши халат, я вийшла надвір. За воротами стояв міліціонер, Андрій Кузьмич. Мене з ним якось познайомив Максим. Його син вчився в шостому класі, і його оцінки не задовольняли нікого, крім нього самого.
–Добрий ранок, Вишеслава Петрівна!
Я, намагаючись не тремтіти від ранкового холоду, вийшла до нього, цикнувши на Вовка.
–Добрий, Андрій Кузьмич. Що це ви вже на ногах з божого рання?
Слуга закону якось зніяковів. Спочатку я подумала, що це через мій не дуже солідний вигляд, але, як виявилось, я помилялась.
–Я це… Вишеслава Петрівна, ви це… Розумієте, я в справі…
–Та кажіть вже, Андрій Кузьмич! Щось трапилося?
–Так, трапилося… Ви це… не брали огорожу з церковного кладовища?
Моя нижня щелепа впала так низько, що трохи ногу не віддавила. Мабуть, я все ще сплю. Та навіть уві сні я не збиралася брехати пану міліціонеру.
–Ні, не брала, а що трапилось?
Андрій Кузьмич якось значно повеселішав. Мабуть, зрадів, що це не я сперла огорожу.
–Хтось вночі зняв усю огорожу, залишився лише клаптик напроти входу до церкви. Там він був закріплений за бетонні стовпчики. Вранці батюшка прибіг до мене, ось я і прийшов…
Якомога швидше я попрощалася з Андрієм Кузьмичем. Запитувати, чому він перш за все прийшов до мене, шкільної вчительки, я не стала. Зранку таких речей краще не запитувати. Хтозна, що тобі можуть відповісти.
Заснути я вже не могла, тому нагодувала Вовка з Сонею вчорашньою кашею і пішла до хати перевдягтись.
Я саме одягала кофту, коли почула якийсь грюкіт. Це що таке? Вовк не гавкав.
Грюкіт доносився з-за хати. Я тихесенько підійшла до дверей, що вели в прохід за хатою.
Вони були відчинені. Від картини, що я побачила, в мене дух захопило. Максим, голий до пояса, рубав дрова. Я не могла відвести очей. Він був таким гарним! Золотиста шкіра натягувалася від напруги м’язів, що наче перекатувалися з кожним рухом Максима. Я раптом згадала, що забула причесатися. І відразу після цієї думки в моєму мозку промайнула згадка про вік Максима.
Ні, треба взяти себе в руки.
Я все ще вирішувала непросту моральну проблему, чи можна мені милуватися Максимом, коли він обернувся до мене.
–Добрий ранок! – Вивів мене зі ступору хлопець. Схоже, я підходила зовсім не так тихо, як гадала.
–Ти так гадаєш? – замислено перепитала я.
Максим посміхнувся і поклав сокиру на землю.
–Що, не з тієї ноги встала? Чи щось трапилось? – Насторожився він.
Я позіхнула, намагаючись не роззявати рота.
–Та нічого особливого. Тільки на світанку приходив Андрій Кузьмич, запитував, чи не брала я огорожі з церковного кладовища. “Все страньше і страньше”, як казала Аліса з казки.
Максим засміявся.
–Що, правда? – Спочатку не повірив він.
–Щира правда. А ти?..
Максим підняв покинуту сокиру, переклав її в куток і рівнесенько поскладав нарубані дрова.
–Вибач, не хотів тебе будити… Зазвичай ти не прокидалася.
Я не дуже здивувалася. І справді, адже не Мавка лісова мені дрова постачає.
–То ти вирішив стати тимурівцем? – з посмішкою запитала я. Він сором’язливо посміхнувся у відповідь. – Гадаю, якщо я запрошу тебе на чай в такий час, то про мене все село базікатиме?
–Можеш бути впевненою в цьому, – засміявся Максим.
Я зітхнула.
–Після візиту Андрія Кузьмича мене вже нічим не проймеш. Ходімо, вип’ємо чайку, в мене і печиво є. – Я спробувала поставити його на те місце, де йому і треба бути – місце дитини. Але, кинувши погляд на його груди, зрозуміла, що мені навряд чи вдасться ставитись до нього як до хлопчика. – І одягни сорочку, застудишся! – Або мене з розуму зведеш.
Ми сиділи за столом в хаті і пили чай, обговорюючи візит міліціонера. Максим намагався заспокоїти мене, та міг би цього і не робити. За останні дванадцять годин стільки всього трапилося, що мій мозок увімкнув аварійне гальмування. Я тепер була спокійна, наче слон.
–Не звертай уваги на Андрія Кузьмича. Напевно, йому хтось доніс, як ти грозилася знести огорожу, от він і приперся зрання.
–Угу. Ти їж печиво, Максим, не соромся. – Я підсунула до нього пакет. – А цікаво, хто ж це зробив? І навіщо? Тут є над чим поміркувати.
–Та все дуже просто. Якісь «металісти» здали його на металобрухт. Добре хоча б пам’ятники не покривдили.
–Не думаю, – відсьорбнувши чаю, зауважила я.
Раптом двері відчинилися (і знову ж таки Вовк мене підвів, не попередив).
–Вишеслава, можна до тебе? – пролунав з-за порогу голос Марії Степанівни.
–Можна, – флегматично запросила я, кинувши погляд на Максима. Він так і не одягнув сорочку, сказав, що йому жарко після рубання дров.
Марія Степанівна увійшла, одразу зорієнтувавшись, що голос мій долетів з кухні. Увійшовши, вона миттєво оцінила ситуацію. Я, не дуже акуратно вдягнена і зовсім не зачесана, а Максим напівроздягнений. Сидимо і п’ємо чай. З печивом.
–О, я, здається, заважаю… – Вона кинула на мене швидкий і, як мені здалося, недобрий погляд. Пліткарки перемиють мені всі кісточки.
Я спокійно подивилась їй просто в очі.
–Добрий ранок! – А не пішли б ви!.. Не в тому я гуморі, щоб турбуватися про ваш душевний спокій.
Здається, ми порозумілися, і тітка Марія, перевівши погляд з мене на чайник, залишила ситуацію без коментарів.
–Я бачу, ти таки послухала мене і поскаржилась Андрюші. От і добре, хай ті мерзотники знають…
Що саме мають знати мерзотники, залишилось невідомим, бо тема розмови не була мені дуже цікавою.
–Ні, Андрій Кузьмич приходив з іншої справи… – Я кинула оком на Максима, шукаючи підтримки.
–Ми з Андрієм Кузьмичем прийшли у справах його сина, аби порадитись з Вишеславою Петрівною щодо методів його перевиховування. Тобто, перевиховування сина Андрія Кузьмича. А ви як гадаєте, Марія Степанівно, що краще, залишити хлопчика на другий рік чи перетягти до сьомого класу? Ми от з Вишеславою Петрівною розійшлися в поглядах.
Тітка Марія, здавалося, була геть спантеличена такою різкою зміною теми розмови.
–Я… Звідки мені знати?
Я вийшла з-за столу, аби дістати Маріїн глечик.
Коли я його принесла, тітки Марії вже не було.
–І куди поділася моя дорогенька сусідка? Ти її з печивом з’їв?
Максим посміхнувся.
–В ній стільки отрути, що її можна вважати не їстівною. Терпіти не можу цих старих пліткарок. Вони тебе зі світу зживуть ще до початку учбового року.
–Сподіваюся, ти був ввічливим.
–Вона просто забула, що їй мають зателефонувати з іншого міста. Ніколи не чув, щоб в Марії був хтось зі знайомих за межами села.
Я поставила глек на стіл, щоб був під рукою.
–А цей хлопчик… Ну, син Андрія Кузьмича, він насправді так погано вчиться?
Максим усміхнувся.
–Як тобі сказати? Він може вчитись дуже добре, але не хоче. Розумієш, діти знають, що скоріше за все залишаться в цьому селі до кінця життя, а тут більше потрібна фізична сила, ніж ґрунтовні знання. Одного разу тітка Степанида – я вже знала, що його тітка викладає математику, а директор – фізику – дала дітям диференційоване завдання. Ну, хто зробить шість завдань – тому шість балів, хто дванадцять – тому дванадцять балів. Павлик абсолютно правильно вирішив шість завдань за дуже короткий час і відклав ручку. Коли вона спитала, чому він не пише далі, він здивувався: “А хіба цього недостатньо на шість?”
Я засміялась, уявивши стару вчительку, коли вона це почула.
–Але ж він не залишиться на другий рік?
–Ні, Павло в нас стабільно йде зі своїми шістьма балами з класу в клас.
Максим глянув на годинника.
–Ого! Якщо не поквапишся, то спізнишся на роботу!
–І мені цього не вибачать?
–Ні, це дуже серйозне порушення, особливо влітку, – усміхнувся Максим, зробивши страшне обличчя.
Я рухом голови відкинула волосся на спину, як дівчата в рекламі шампунів.
–Не боюся. Ти не видаси мене, бо хто ж тоді вчитиме дітей історії?
Максим зітхнув.
–Що правда, то правда. Але я поскаржуся тітці, і вона повставляє тобі в розклад якомога більше “вікон”, знатимеш, як з начальством сперечатися.
–Це ти начальство? Ти просто нахаба!
–Ні, я племінник директора і завуча школи. – І Максим показав мені язика. Краще б він цього не робив, бо в мене в животі щось так закрутилось, що я трохи не зігнулася навпіл. Я натягнуто засміялась і пішла до спальні перевдягатися. Коли я повернулася, Максим вже чекав мене біля дверей, поправляючи сорочку.
–Як, ти підеш на роботу без краватки? – З удаваним жахом запитала я.
–Я вчитель, а не самогубець. Сьогодні синоптики обіцяли тридцять п’ять в тіні.

Наступного дня мені нарешті мали підключити газ. Я прокинулась рано вранці, з задоволенням вслухуючись в стук сокири за будинком. Максим вже тут.
Я швиденько вмилася, зачесалася і в халаті вийшла на двір. Сонечко яскраво світило в очі, а повітря було таким чистим, що здавалося, ніби дихаєш не тільки легенями, а й шкірою. Було ще прохолодно, та я не стала повертатися за кофтою. Треба закалятись.
Весело махаючи хвостиком, до мене підбіг Вовк.
–Можеш не прикладатися до ніг, я і так тебе нагодую… – Я нахилилася і почухала собаку за вухом. Вовк застиг на мить, а потім знову почав стрибати навколо мене. Один стрибок був найбільш вдалим – Вовку вдалося лизнути мене в губи.
–Тьху на тебе! – Я старанно витерла рота. – Це вже нахабство з твого боку. До твого відома, мені подобаються біляві хлопці, а не такі чорти, як ти! І не лізь цілуватися, а то отримаєш ляпасу!
Я піднялася і побачила поряд себе Максима. Він стояв і нахабно посміхався. Знов без сорочки.
–Здається, в мене немає шансів поцілувати тебе? Я, хоч і не чорнявий, але до білявого мені далеко!
Я посміхнулась. Тут він попав в точку.
–Привіт! Ти серйозно взяв шефство над моєю пічкою?
Максим перекинув сорочку через плече.
–Дуже чай люблю, та й від печива б не відмовився…
–Бач, який! Ну добре, заходь. Посидь поки що на кухні, а я за варенням збігаю. Здається, я бачила його в погребі.
Я спустилася в погріб, захопивши перед тим гасничку і сірники в кухні.
Цього разу лампа горіла трошки яскравіше, я навіть змогла відрізнити консерви. Взявши банки три, я пішла нагору, кинувши погляд на старий мотлох в ящиках. В більш яскравому світлі все здавалося іншим. Погріб наче збільшився в розмірах, ящиків було зовсім не так багато, як мені здалося першого разу, і лежали вони якось рівніше. Треба буде якось спуститися і розібрати цей мотлох, напевно тут можна знайти купу корисних речей.
Я востаннє кинула погляд на погріб і, схопивши банки і гасницю, піднялася нагору, до світла і тепла. Я залишила в кухні лампу і дві банки, а сама з третьою пішла до хати.
Максим вже заварив чай і терпляче чекав мене.
–Знайшла абрикосове. Треба буде навести порядок в погребі.
Максим взяв банку.
–А що там, безлад? – запитав він, відкриваючи варення. – Дивно, Пульхерія була дуже акуратною жінкою, в неї кожна річ своє місце знала.
Я знизала плечима.
–Може, коли вона захворіла, то не хотіла витрачати сили на розкладання того мотлоху. Або складала там те, що викинути шкода і носити вже не можна.
Максим придвинув до мене чашку.
–Пий скоріше, бо скоро вже на роботу.
Я засміялась.
–Ти справжній тиран. А сам не боїшся запізнитись?
Максим підняв вказівний палець:
–Запам’ятай: племінник начальства не запізнюється, а затримується. – Він весело посміхнувся і підморгнув мені.
–Я давно вже хотіла запитати тебе, як так сталося, що ти близько познайомився з Пульхерією? Ти ж не місцевий?
На обличчя Максима набіг смуток.
–Я приїздив сюди кожного літа з тих пір, як мої батьки вирішили, що я достатньо самостійний, аби не обтяжувати тітку з дядьком. Коли я приїхав сюди, я майже відразу помітив, що до Пульхерії тут особливе ставлення. Діти не віталися з нею, і мене це зацікавило. Я вирішив познайомитися з нею і дізнатися, в чому річ. Зайшов одного разу, вона запросила мене вдруге, так я став приходити сюди більш-менш регулярно. Розумієш, Пульхерія була дуже одинокою, ніхто до неї не заходив, навіть не віталися. І все тільки тому, що вона жила сама майже все життя. А діти… Їм ще змалечку матері казали, що як не будуть слухатися, їх забере стара Пульхерія.
Я невесело помішувала чай, аби скоріше охолов.
–Сподіваюсь, мною дітей не лякатимуть, бо це значно ускладнило б педагогічний процес.
Максим допив чай, а я ще і не починала.
–Дякую. А ти завжди так “швидко” їси?
–Вранці мені не хочеться їсти. Мій шлунок ще спить міцним сном.
Я із превеликим задоволенням не перевдягалася б, а так в халаті і пішла. Він у мене досить пристойний, трикотажний. Але я все-таки примусила себе одягти футболку зі своєю улюбленою білою юбкою. Брудної роботи більше, здається, не було.
За п’ятнадцять хвилин я вже сиділа за столом в своєму кабінеті, вивчаючи документацію дітей. Як я і гадала, діти були різні на зріст, а парти в кабінеті однакові. Я встала і пішла до Максима. Поки що він займав кабінет поряд з моїм, але це було тимчасово. Скоро мала приїхати нова вчителька інформатики, і той кабінет віддадуть їй. Максимові доведеться перебратись до мене, бо мій кабінет був найбільшим у школі.
–Можна до вас, Максиме Сергійовичу? – Запитала я, постукавши.
–Заходьте, Вишеслава Петрівна. – Він посміхнувся мені, відклавши якийсь документ. – Щось трапилось?
–Мені потрібні інші парти, ті, що є – для більш рослих дітей. І ще мені потрібна лінійка Флерова, аби виміряти кожну парту, бо бірок на них нема.
Максим іронічно усміхнувся.
–А місяця з неба тобі не треба? Дай Бог, щоб узагалі парт вистачило.
Максим в черговий раз здивував мене. Все скидалося на те, що він знає, про що я його питаю. Ну скажіть, хто з дорослих людей, що не мають педагогічної освіти, знають, що таке лінійка Флерова? Але захоплення всебічністю знань Максима не завадило мені образитись на нього. Треба сказати, що ображаюсь я дуже легко, особливо коли ображають мене задарма.
–Сама знайду, і можеш завтра не приходити – мені сьогодні підключать газ. Дякую за допомогу!
Я розвернулася і пішла геть. Зрозуміло, з надією, що він кинеться за мною.
Не кинувся.
Ну і пішов під три чорти.
Звичайно, ці селяни, які вважали Пульхерію справжньою відьмою, не подадуть на мене в суд через сколіоз в їхніх дітей, але я сама собі цього не вибачу. Діти – це святе.
Я безцільно йшла по коридору школи, коли мені зустрівся Ілля Петрович. Він саме зачиняв комору.
–Ілля Петрович? Добридень! – Привернула я до себе увагу. – Чи не підкажете ви мені, де тут стоять зайві парти? Вони ж є в школі?
–Доброго здоров’ячка! Є-то вони є, а дозвіл директора в вас є?
Не люблю брехати. І не розумію брехні в дрібницях. Але коли дуже-дуже потрібно, та ще й на добру справу, я можу бути дуже переконливою.
–Звичайно, Максим щойно запитався в Павла Степановича, і він дозволив взяти все, що мені потрібно. А потрібна мені лінійка Флерова і парти різних номерів. А також стільці. І якнайскоріше.
Зайві парти і стільці зберігалися в коморі на вулиці. Деякі були навіть пронумеровані, а решту прийдеться виміряти звичайним сантиметром, бо завітної лінійки не знайшлося.
–Красно дякую, – подякувала я Іллі Петровичу, після чого він залишив мене наодинці з партами.
За годину я вже обрала потрібний інвентар. Залишалося лише перенести десять парт нагору, до кабінету, і десять парт вниз, до комори. Як це зробити самій, я не знала.
Стояв спекотний літній день. Знайти зараз кого-небудь у допомогу нереально. Господи, ну що ж робити?
Я вже ладна була попросити допомоги в Максима (хоча це було і нелегке рішення), та раптом Господь зглянувся на мене.
В кроках двадцяти від комори йшли в мій бік чотири здоровенних амбала. Судячи з дитячих фізіономій трьох з них, вони запросто можуть виявитися моїми майбутніми учнями. Яке щастя!
Я миттю схопила одну парту і почала витягати її на світ божий, заходячи то з одного боку, то з іншого. Подивимось, чи добре виховані хлопчаки.
Я просунула парту вже на кілька метрів, коли хлопці підійшли до мене. Тобто, не зовсім на мене, вони йшли в своїх справах, просто єдину стежку зайняла я своєю партою.
–Бог в поміч! – Сміючись, “привітали” вони мене.
–Казали боги, щоб ви помогли! – не замислюючись випалила я.
Хлопці засміялись.
–Ач, які! Ну то вже ні!
І ці нахаби обійшли парту і почимчикували далі, усміхаючись. Ну ні, не для того я перла цю парту!
–Звичайно, я так і подумала, що не можна вас просити. Адже ви ще зовсім діти, треба погукати когось старшого і сильнішого. Бо надірветесь, а мені потім відповідати…
Схоже, з хлопців лише один оцінив мій хід, але відзначив це самою лише посмішкою. Мабуть він головний серед своїх приятелів, бо коли він повернувся до мене, інші зробили те ж саме.
–Ви, мабуть, нова вчителька? Вишеслава Петрівна?
Я залишила парту в спокої і випрямилася.
–Так, я вчителька. А ви…
–Я Василь, – представився розумник, – а це Петро, Колька і Сашко. Вони випускники, а я закінчив дев’ять класів. Звичайно, ми вам допоможемо. Правда, хлопці?
Хлопці дружньо закивали.
–Так, звісно. Нам і не таку роботу доручали!
–Ми в тому році ремонт в школі робили!
Я зробила вигляд, що маю сумнів щодо їх здібностей, а в душі зраділа. Попалися, голуби мої!
–Ну, якщо ви впевнені, що це вам не важко…
Та хлопці вже схопили дві парти і потягли до школи.
–Просто і не знаю, що б я без вас робила! – За півгодини цілком щиро зауважила я. – Красно дякую за допомогу!
Хлопці посміхнулись і пішли собі геть.
–Побачимось якось! – З посмішкою сказав Василь.
Я зачинила комору і притулилася спиною до дверей.
–Дякую, Господи! – Ото правда, кожну справу треба починати з ім’ям Господа. Мені на пам’ять прийшла одна телепередача з проповіддю. “Якщо вам чогось не вистачає – попросить в Господа нашого, і отримаєте. Скажіть: Господи, я хочу новий телевізор! І Він дасть вам телевізор!” Може, справді попросити?
І я пішла до класу, перекидаючи ключі з однієї руки до іншої.
В кабінеті просто у проході стояли принесені парти. Та це нічого, тут я вже їх розставлю. Все одно з початком учбового року їх прийдеться переставляти не один раз.
Я сіла за стіл і почала на папері розсаджувати дітей. Мало хто розуміє, як це складно. Адже треба врахувати і зріст дітей, і їх зір, і стать, а потім ще і особисті уподобання.
–Так значить, я запитав в дядька Павла дозвіл перетаскувати парти? – запитав з порога Максим. Він явно все ще був не в дусі.
–Угу, – відповіла я, не відриваючись від свого малюнка. – Відсутність заборони особисто я розцінюю як пасивний дозвіл.
Максим якось важко сів на край парти.
–Яка ж ти вперта! Могла б хоч мене на допомогу покликати, чи Іллю Петровича.
–Ілля Петрович вже старенький, а ти, – тут я нарешті підняла на нього очі, – просто невихований грубіян. І злізь з парти. Для сидіння є стільці.
Максим слухняно зліз з парти і підійшов до мене.
–Гей, ну що я такого сказав?
Я обернулася до нього.
–Річ не в тім, що ти сказав, а в тім, як ти це сказав. Ти насміхався наді мною. Можливо, я не знайома з практикою роботи в школі, але я точно знаю, що треба для навчального процесу. А з тебе вчитель, як з мене…
–Хто? – Тихо запитав Максим.
–Балерина!
Максим засміявся.
–Ну вибач мені, просто дещо мене роздратувало вранці.
–Що? – Запитала я досить мирним тоном. Не люблю довго дутися.
–Прийшов наказ починати учбовий рік п’ятнадцятого липня. Це катастрофа.
–Що, правда?
–Щира правда. Не знаю, що і робити. Липень – самі жнива, всі в полі.
Так, дійсно новина поганенька. Роботи і так через край, а тут ще це.
–А з якого це дива?
–А щоб зекономити паливо взимку. Зроблять зимові канікули на цілий місяць.
Ну, з новими силами до нових рекордів.
–Не хвилюйся. Якось то воно буде.
–Звісно… – В голосі Максима не було оптимізму, який мені завжди в ньому подобався. – Ти встигнеш все підготувати до занять? Дуже шкода, що все так вийшло. – Максим подивився на парти. – Ти ж не сама їх тягала?
Я посміхнулася йому.
–Звичайно, що ні. Мені допомогли майбутні учні. Старшокласники.
Максим дуже здивувався.
–Ти ба, які чемні!
Я насупилась, згадавши, як він відреагував на мій запит.
–Так, не те, що дехто…
–Гей, мені здавалося, що ми все владнали, хіба ні?
Що я можу сказати? Ну злопам’ятна я, така вже уродилася.
–Так, звісно, – пробурмотіла я.
Максим кивнув.
–То хто ж в нас такий ввічливий? Чи це ваш секрет?
–Чому ж? Це були Петро, Микола і Саша, а з ними хлопець, що раніше зі школи пішов, – Василь.
Максим щиро здивувався.
–Матір Божа, невже в лісі жодної тварини не залишилося? Хлопці часом не захворіли?
Максим збентежив мене своєю неприхованою неприязню до цих хлопчаків.
–Хіба в вас не всі учні так добре виховані? – Дала я йому шанс викрутитися з цієї неприємної ситуації. Вчитель ніколи не повинен погано відкликатися про своїх учнів. Та Максим і не подумав змінити тон.
–Яким чином ти примусила їх допомогти? Вони ж, як би тобі сказати? Якщо висловлюватися дуже м’яко, ці хлопці “складні”. Кажеш, з ними був Василь? – Я кивнула, а Максим, здається, ані трохи не сумнівався. – Цей взагалі… Слів немає, самі лише вирази. Його ледве дотягли до дев’ятого класу. Як прийшов з армії,  тиняється селом, живе з матір’ю… До речі, з твоєю дорогою сусідкою, Марією Степанівною.
–То ми сусіди? Чому ж я досі не бачила його?
Максим знизав плечима.
–Та хто його зна? Я теж його нечасто бачу, він по вечорах заходить до місцевого бару, а вдень, мабуть, спить.
Я замислилась.
–Дивно. Мені вони здалися звичайнісінькими юнаками, а ти описуєш їх наче банду якусь.
–До банди їм ще далеко, але нізащо не повірив би, що вони комусь допомогли з доброї волі, якби не ти казала. Не тимурівці вони.
–Ну, я трохи підштовхнула їх до цієї думки, але вогнепальною зброєю не загрожувала.
–Дивно. – Максим похитав головою. – Та годі про це. Піду, мені доручили повідомити решту вчителів. Менше тижня залишилося.
Максим пішов, а я продовжила “розсаджувати” дітей за парти, викинувши з голови і Василя, і його команду.
О третій я зібрала речі, зачинила кабінет (всі парти вже стояли наче солдати) і подалася додому. Газовики мають приїхати о пів на четверту, я встигну.
І наче мало мені було неприємностей, так ще по дорозі додому мені зустрівся Макар Данилович, священик. Звісна річ, з претензіями щодо огорожі.
–То куди ж ви її поділи? – Просто запитав мене Макар Данилович після короткого обміну привітаннями.
–На горище підняла. Власноруч, – не витримала я. Що я, кран підйомний? Ну як я могла зняти всю огорожу, та ще і заховати її десь?
–Ви ці жарти покиньте! – Від гніву бідолашний почервонів, наче рак. – Ми все одно знайдемо, от проведемо обшук…
–Якщо особистий, то запросіть жінку-міліціонера. А зараз вибачте, я маю йти.
–Особистий? Не при собі вона, чи що? – Пробурмотів собі під носа Макар Данилович, та я почула. Нічого, хай подумає, йому це буде корисно.
 
Частина Х

Вечерю я вже готувала на газі. Вперше за весь цей час я вирішила зварити борщ. Не люблю ані варити його, ані їсти, та якщо наварити багато, то можна забути про готування їжі принаймні дня на три. Та й Вовка можна годувати.
Вранці я прокинулася від стуку сокири, як і раніше. Але ж сьогодні мені вже не потрібні дрова, я навіть не дуже чемно сказала про це Максимові.
Раптом я відчула якесь тепло на щоці, а потім яскраве світло впало просто в очі. Я зажмурилась, одночасно намагаючись зрозуміти, що це за диво. Промінь зник так само раптово, як і з’явився. Точніше, не зник, а замельтешив в дивному танці по стелі, стінах і моєму ліжку. Щось цей промінь мені нагадував…
Я подивилася у вікно. Там стояв Максим, цього разу майже повністю вдягнений, тобто на ньому була сорочка, хоча і не застебнута. В руці він тримав великий уламок дзеркала і пускав сонячного зайчика! Я вже і забула, що це таке, так давно ніхто при мені не бавився такою штукою.
Максим направив зайчика мені на руку, а я зробила вигляд, що хочу схопити його. Максим засміявся.
От нахаба. Значить,  з того боку добре видно мене. А якби я спала голою, як я взагалі-то полюбляю робити? Штор в мене, на превеликий жаль, було обмаль, вистачило завішати ті вікна, що виходили на вулицю. Я ніколи б не подумала, що небезпека бути побаченою чекає мене з іншого боку.
Як не намагалася, я не змогла згадати, чи всі ці ночі спала одягненою. Та чорт з ним. Зараз на мені була досить пристойна сорочка, тільки з однією діркою (все ніяк не зберуся зашити), і те не на самому цікавому місці.
Тому я зіскочила з ліжка і відчинила вікно (в мене рама підвішена таким чином, щоб можна було відчиняти вікно не вбік, а догори) і підперла його палкою.
–Доброго ранку, принцеса! – весело привітався Максим, поклавши на землю дзеркало і, обережно піднявши віконну раму, підліз під неї.
Мені здається, що вранці я найменше схожа на принцесу: незачесана, невмита, з нечищеними зубами.
–Доброго, якщо не жартуєш… жаба.
Максим засміявся і зістрибнув з підвіконня до кімнати. Здається, сьогодні він був в доброму гуморі, навіть трохи занадто.
–То я жаба? А знаєш, якщо принцеса поцілує жабу, вона стане принцом, – прошепотів він і, захопивши мене в кільце обіймів, поцілував. У щоку.
–Здається, не подіяло… – Сказала я, коли все скінчилося, і вивільнилась з полону його рук.
Максим покрутив головою, наче намагався скинути з себе якісь тенета.
–Вибач, не втримався… – Він сумно посміхнувся мені. –Ти занадто гарна.
З цими словами він вийшов з моєї спальні, залишивши мене, збентежену його цілунком і схвильовану словами.
Коли я вийшла зі спальні, Максим вже закип’ятив чайник і заварював чай. Мабуть, я одного ранку прокинусь і дізнаюся, що він вже живе тут. Занадто вільно він себе почував на моїй кухні.
Нічого не кажучи, я пройшла повз нього до дверей. Чай чаєм, цілунки цілунками, а Вовка годувати треба.
–Ну що, Вовк, сподіваюся, каша тобі сподобається. – Взагалі-то я не дуже полюбляю розмовляти з тваринами, але зараз був особливий випадок. – Я читала в книжці про собак, що тебе треба годувати м’ясом, рибою, кашею і овочами. Так от: облізеш. Можливо, як заплатять гроші, куплю тобі кісток, а зараз рубай кашу з борщем.
Вовк, здається, не мав нічого проти. Може, він не зрозумів всі нюанси моєї промови.
Наливши Соні молока, принесеного Марією Степанівною (я тримала його в погребі спеціально для неї, бо більше в мене не було нічого, чим можна нагодувати кішку), я повернулася до хати.
Максим і не думав починати чаювання без мене. М-да, до козаків його не взяли б, а до якогось джентльменського клубу – напевно.
–Приємного!
–Тобі також. – Я сіла напроти нього. – Сьогодні гарний день, чи не так?
Максим усміхнувся, покрутивши в руках чашку.
–Коли нема чого сказати, говорять про погоду… Так, день гарний.
Він, здавалося, не збирався продовжити тему і весело дивився на мене. Ну що ж, світської бесіди не вийшло.
–То ти кажеш, Василь – син Марії Степанівни? Може, ти ще щось знаєш про моїх сусідів, що стане для мене сюрпризом?
–Та наче б то ні. А тобі Василь сподобався? – В його голосі була неприхована цікавість.
–Так, сподобався. Він мені здався непоганим хлопчиком, принаймні, не таким чудовиськом, як ти його описав.
Максим засміявся.
–Хлопчик? Та він, мабуть, твого віку, або навіть старший на рік-два. Навряд чи справедливо називати його дитиною.
Я здивувалася.
–Якщо так, то звідки ти так добре знаєш про його шкільне життя? Навряд чи він сам тобі розповідав, адже він напевно не спілкувався з такими малявками та заумними відмінниками, як ти?
Максим насупив брови.
–А от на “заумного відмінника” можу й образитись.
–Вибач. – Я приклала значних зусиль, аби не засміятись.
– Пам’ять про Василя буде вічно живою в серцях наших вчителів… А в селі взагалі досить швидко дізнаєшся про сусідів різні пікантні подробиці.
Я замислилася. Все ще не могла повірити, що Василь не школяр. Він здавався таким молодим!
Ну звісно, а Максим здавався (і зараз здається!) мені дорослим чоловіком, старшим за мене. Мабуть, в мене щось негаразд зі здатністю до вікової ідентифікації людей.
–Василь єдиний син в тітки Марії? Чи ще сюрприз буде?
–Так, один. Саме той випадок, коли єдина дитина виросла егоїстом.
Я допила чай і згадала, що не поклала на стіл печива, навіть хліба не було. Та Максим, здавалося, не переймався цим. Досі я вважала, що мої кулінарні здібності полонили його шлунок, то він і ходить сюди, наче на роботу. Виявляється, не печиво його тягне до мене на чай.
–Я завтра їду до міста. Тобі нічого не потрібно?
Я зацікавилась.
–Ні. А ти за яким дивом їдеш?
Максим важко зітхнув.
–Треба взяти книжки в університетській бібліотеці. Скоро почнуться заняття, і я не зможу виїхати до міста. Бодай вони повісилися, таку шкоду зробили, початок учбового року перенесли...
От і добре. Їдь собі, дорогенький, і дай мені можливість прийти до тями. А то я з тобою скоро геть збожеволію. В останні тижні Максим поводився зі мною так, як жоден чоловік до нього, а я навіть опору не чинила! Куди, питається, поділися мої принципи щодо чоловіків? (Такий принцип в мене один: ніяких чоловіків в моєму житті!).
–Ну що ж, дякую за чай. Я, мабуть, піду.
Максим встав і затримав на мені погляд. Може, думав, що я його затримаю, але тут вже дзуськи. Я вирішила взяти себе в руки.
–Добре, на роботі побачимося.

Ввечері Максим увійшов до двору Степаниди Карпівни. Схоже, тітка поралася десь на задньому дворі, зате в хаті на Максима чекав неприємний сюрприз.
–Добрий вечір, Аліса, – удавано весело вигукнув Максим і спробував пройти повз дівчину до своєї кімнати. Зазвичай йому вдавалося приходити, коли вона вже спала, а йти геть, коли вона і не думала прокидатися.
–Я чула, що учбовий рік почнеться трохи раніше, ніж звичайно? – Затримала його Аліса.
Максим подумки висловив все, що думав з цього приводу. І чому, цікаво, в сім’ї директора і завуча школи він, вчитель-організатор, єдиний, в кого це можна запитати?
–Так, п’ятнадцятого липня буде свято Першого дзвоника. Сподіваюся, всі випускники будуть присутні. – Максим з тугою подивився вбік своєї кімнати. Схоже, так просто Аліса не відчепиться. І Степанида Карпівна кудись поділася.
Дівчина підійшла до нього так близько, що Максим засумнівався, чи зможе вона дихати, не зачіпаючи його.
–Тобто, нам залишилося гуляти кілька днів? – Аліса зловила погляд Максима і зазирнула йому в очі. – Сподіваюся побачити тебе на дискотеці, Максиме Сергійовичу…
Вона говорила з придиханням, наче дівчина в телевізорі, що розповідає про погоду.
–Вибач, Аліса, я завтра вранці їду до міста, і мені треба добре відпочити, тому…
Не вийшло.
–Ти їдеш до міста? Як добре! Будемо супутниками, я поїду купувати ручки-зошити. Ти яким автобусом поїдеш?
Максим обережно відвів її руку, яку вона намагалася покласти йому на груди.
–Навіщо нам обом витрачати гроші? Скажи мені, що треба купити, та й все…
Аліса засміялася м’яким гортанним сміхом. Максимові здалося, що вона годинами відпрацьовувала його перед дзеркалом.
–Мені потрібні не лише зошити… А тобі, чоловікові, я ніяк не можу передати список…
Це вже вона загнула. В скромності її аж ніяк не можна було запідозрити.
Максим роздратовано зітхнув.
–Добре, я зрозумів. Вибач, але мені дійсно вже хочеться спати.
Аліса роздратовано відступила від нього.
–Я навіть і забула, що в місті на тебе чекає наречена. Ти так багато часу проводиш з новою вчителькою...
–Твої відомості застарілі, Алісо, – спокійно зауважив Максим. – В мене більше немає нареченої.
Аліса явно зацікавилася. Пахло сенсацією місцевого масштабу. Починається новий учбовий рік, і в них буде молодий неодружений вчитель, в якого навіть немає нареченої. До того ж, Аліса, як його майже (але не зовсім) родичка, має непогані шанси, що він нарешті її помітить.
–Чого ж це раптом? Їй, як і половині села, здалися дивними твої часті візити до вчительки?
Йому набридло це дівчисько, і він не знайшов нічого кращого, ніж сказати правду.
–Так.
Залишивши Алісу з роззявленим ротом, Максим зайшов до своєї кімнати. швиденько роздягся і завалився на ліжко. Ні, ця дівчина вже переходить всі межі. І що найгірше, Максим не бачив цивілізованого виходу з цієї ситуації. Зараз його хоч якось захищала від неї та обставина, що волею випадку він став вчителем в її школі. Залишалося сподіватися, що за цей учбовий рік Аліса трохи підросте і закохається в когось іншого, бо після закінчення школи від неї взагалі порятунку не буде.
Він і сам не міг повірити, але те, що він сказав Алісі, було чистою правдою. Його шалене кохання до Катрі згасло вшпент протягом останніх тижнів. Вже багато днів думки Максима крутилися лише навколо Вишеслави. Для дівчини в Миколаєві просто не вистачало місця. Та й вона не дуже переймалася. Коли він минулого тижня спробував їй зателефонувати, вона його послала подалі і звеліла забути її номер. Що він радо і зробив.
Максим взяв з тумбочки біля ліжка підручник з історії. Він хотів справити на Вишеславу враження своїми знаннями з її предмету, і вирішив освіжити в пам’яті основні дати. Але не зміг заставити себе читати. Відклавши книжку, він дістав з банки, яка також стояла на тумбочці, одну троянду.
Вона все ще була досить гарною, хоча вже починала в’янути.
Максим підніс голівку квітки до губ і поцілував. Цікаво, чи не зробила так само і Вишеслава? Максим посміхнувся своїм спогадам. Але за мить його очі затуманилися, і він провів трояндою по своїй щоці.
–Чи будеш ти скучати, голубка? Чи, може, мій вік назавжди розлучить нас?

Наступного ранку Максим поїхав у місто.
Прокинувшись вранці, я майже відразу зрозуміла, що щось негаразд. Глянула на годинника, і все стало ясно – я проспала. За цей тиждень я звикла прокидатися під стук сокири позаду хати, а сьогодні Максим не прийшов.
Мене раптом охопила страшенна туга. Довелося нагадати собі, що Максим – лише мій так би мовити напарник, сусід по кабінету, не більше. Чи не так?
Я потяглася в ліжку (це був максимум моїх ранкових вправ) і глянула у вікно. Я навіть перестала зачиняти його на ніч, бо спека стояла просто жахлива. Вдень краще було не виходити з хати, а вночі я не витримувала духоти. Я взагалі не люблю спеку, волію спати в холодному приміщенні і дихати якщо не свіжим, то хоча б холодним повітрям.
З вікна до хати заглядала лозина винограду з зеленими гронами, а трохи далі ріс кущ білих троянд. Кущ був старий, і квітки були не такими пишними, як в роки його молодості, та все ж приємно прокинутись вранці і побачити троянди.
Згадавши про квіти, мій мозок знов перекинувся на спогади про Максима. Пора покінчити з цим.
Потягнувшись ще разочок, я згадала, що сьогодні вихідний день. Звісно, можна було б весь день провести в прибиранні хати, але краще я поїду до Семигорок. Подивлюся, які там може музеї є абощо. На ринок мені знов-таки не завадить попасти.
Настя зі мною їхати не схотіла, і я відправила її до Іванки.
Пов’язавши голову хустинкою, я одяглася в улюблений халат і, захопивши з собою гроші в маленькій сумочці, подалася на зупинку. На щастя, транспорт в Хрестинках ходить непогано. Принаймні кожну годину є шанс поїхати в Семигорки і три рази на день – в Миколаїв.
У маршрутці майже нікого не було. Коли я зайшла, там вже сиділи бабуся з торбами і хлопець з дівчиною, на вигляд нещодавно одружені. Роти у них не закривалися ні на мить, і їхні балачки не давали мені замислитись над своєю поведінкою, яка, до речі, останнім часом мені дуже не подобалася.
Хлопець дивився у вікно. Ми саме проїздили повз двір якогось новоявленого фермера. Той на манер американців зробив зелену галявину перед забором.
–Господи, скільки землі пропадає! Ото можна город зробити!
Його жінка явно не оцінила такого ентузіазму.
–Ага, і гробитися на ньому…
Та чоловік не здавався:
–А тобі б тільки кровать побільше, телевізор помощнєє і книжки поцікавіше!
Дівчина ж була – пальця до рота не клади:
–А хто тобі винуватий, що ти не всі букви вивчив!
І так всю дорогу.

Я люблю, коли йде дощ, як сьогодні зранку. Його мірне гуркотіння заспокоює мене. Похмуре небо іноді пронизує яскраве сяйво блискавок. Слава Богу, що я ніколи не боялася грози. Влітку дощ приносить з собою прохолоду та особливу, властиву лише йому, свіжість. А іноді літній дощ приносить з собою несподіванку.
Вчора була субота, Насті подзвонили з дому батьки і покликали до міста, бо з Росії до них приїхали родичі. То ще звечора я провела сестру до автобуса і залишилася сама.
Десь о десятій годині ранку, остаточно прокинувшись і нагодувавши всіх тваринок, я сиділа на самоті і саме думала, чим би мені зайнятись, коли Вовк підняв вуха. Собака сумно подивився на відчинені двері, і я зрозуміла, що на вулицю, під дощ, він не побіжить. Так далеко його любов до мене не простягається. Я зітхнула і пішла подивитись, хто там прийшов. Та не встигла я навіть до дверей дійти, як на порозі з’явився Максим, усміхнений і мокрий до нитки.
–Добридень, Вишеслава Петрівна. Чи не пустите грозу перечекати?
Я посміхнулась.
–Добрий ранок, – відповіла я.
–Тоді я вам заздрю. В мене вже давно день, – весело зауважив Максим, увійшовши до кімнати.
Я запропонувала йому сісти, але Максим зам’явся, не бажаючи замочити мої меблі. Я досить легко запропонувала йому роздягтись і просушити одяг. Він досить легко погодився зняти сорочку.
І тут я зрозуміла, що мені було б зовсім не легко споглядати його, мокрого та в мурашках, в самих лише трусах. Та Максим, схоже, не вважав пристойним роздягатись в мене в хаті. Водночас його штани були такі мокрі, що з них капала на підлогу вода. Ми зійшлися на тому, що він може загорнутися в рушника.
Поки Максим “перевдягався” у мене в спальні, я поставила чайник.
Була неділя, вихідний день. То що ж Максим міг робити вранці? Я взагалі вважала, що він у місті залишиться. У нареченої, наприклад.
–Ходив до церкви, коли почалася злива. Чомусь мені не схотілося сидіти там з батюшкою і слухати ще одну проповідь. Я побіг додому, а там все закрито – всі поїхали до Семигорок.
Я принесла чай і з задоволенням спостерігала, як Максим його п’є. Рушника йому вистачило лише замотати стегна, а решта його бездоганного тіла була, як то кажуть, у вільному доступі.
–А де Настя? Щось її не видно.
–До Миколаєва поїхала, в них дома гості. – Я раптом подумала, що на хазяйновиту Степаниду Карпівну це не схоже – поїхати з села, поки племінник в церкві, і міцно закрити хату. А ти як залишився на вулиці? Тобі що, ключів не залишили?
Мені здалося, що Максим трохи зім’явся, але це так швидко минулося, що я навіть не була впевнена, чи не помилилася.
–Ключі зазвичай залишають в сусіда, дядька Миколи, але він вже, мабуть, розчавив пляшечку і спить, бо мені не відкрив.
Відповідь була вичерпною, і тепер я не знала, чим зайняти гостя. За вікном стукотів дощ. Максим, здавалося, анітрохи не тяготився нашою мовчанкою, він пив чай і дивився на мене.
–Дякую, – він встав і поніс чашку на кухню. Я почула, як потекла вода. Поки Макс мив чашку, я мала ще кілька секунд аби терміново придумати, чим зайняти його.
Макс увійшов до кімнати.
–Як щодо партії в карти?
Я посміхнулась. Моє “вміння” грати було йому добре відоме.
–Насті нема, то ти не матимеш достойного суперника.
–Я її боюся. Вона завжди виграє.
Наступні півдня ми валялися на моєму досить широкому (на щастя) ліжку і грали. Максим сказав, що піде додому, коли програє три рази, що для мене було рівнозначно погрозі не піти ніколи. Та після третього мого виграшу він таки почав збиратися. Його одяг, звичайно, був ще вологим. Я пошукала у Пульхериній шафі і знайшла якість спортивні штани. Вони були старі і потерті, але сухі. І це було значним достоїнством.
На порозі Максим зупинився і, перш ніж кинутися під дощ, торкнувся поцілунком моєї щоки. Він побіг до хвіртки, а я залишилася стояти у дверях, потираючи щоку. Потім у мене виникло таке відчуття, що ніби хтось на мене дивиться, і я зайшла до хати.

Дівчина, що спостерігала за нами, залишилася непоміченою. Я не могла знати, що ті півдня, що ми з Максимом провели у веселій грі, були катуванням для її ще дитячого серця. Вона просиділа весь цей час під дощем, ховаючись за кущами недалеко від моєї хати, і пішла одразу після того, як пішов Максим, але в інший бік.
 
Частина ХІ

Ввечері наступного дня я вирішила трохи поприбирати в хаті, поки Насті нема. Вона збиралася повернутися завтра, і я хотіла ще приготувати щось смачненьке.
Я саме прала білизну, коли почула гавкання Вовка. Власне кажучи, прати в мене не дуже виходить. Взагалі я полюбляю це заняття, як і будь-яке, пов’язане з водою, але ненавиджу прати руками. А пральної машини в Пульхерії не було. Я з відчаєм намагалася випрати свою білизну, заспокоюючи себе лише тим, що за моїми мірками двічі випрана білизна автоматично переводиться в розряд чистої, не дивлячись на те, скільки на ній плям. Моя бабуся сказала б, що це рівномірний розподіл бруду.
Вовк, що несамовито почав гавкати, відірвав мене від мого заняття. Витерши руки і накинувши на себе куртку, я пішла подивитися, хто там.
На дворі дув пронизливий вітер. Все скидалося на те, що прийшла осінь, хоча до неї було ще далеко.
Біля хвіртки стояв якийсь чоловік. Не зважаючи на те, що на село вже зійшли сутінки, я не злякалася. В мене просто нема чого взяти, тому мене навряд чи обкрадуть.
Чоловік був на вигляд дуже багатим. На пальцях в нього не було золотих каблучок, і я б заприсяглася, що золотого ланцюга на шиї теж не побачу. Проте навіть я, зазвичай байдужа до чужого багатства, не могла не помітити, що вартість його костюму, мабуть, вище, ніж вартість Пульхериної хатинки.
Все скидалося на те, що чоловік прийшов до мене пішки, бо машини ніде не було видко.
–Вишеслава Петрівна? – добре поставленим голосом запитав він. Я кивнула. Його голос був гарним, але мені він вдався якимось штучним, наче чоловік довго вчився так говорити. Так – безпристрасно, холодно, наче листопадовий вітер.
–Чи можу я з вами поговорити? Я батько Максима.
Я з повним правом могла б йому не повірити і не пустити до хати. В нього не було нічого спільно з Максимом. Наскільки цей чоловік був штучним, настільки Максим – живим і простим. Максим наче випромінював любов до всього світу, його гіпотетичний батько мабуть ніколи нічого не любив у своєму житті. Та все ж, придивившись, я не могла не побачити очі, дуже схожі на Максимові, і жести, міміку, що діти їх механічно переймають від батьків.
–Так, проходьте.
Я завела чоловіка до хати, відмітивши, що він і не подумав зняти черевики. Так і проплив у них до зали. Я поклала капці на місце, зробивши вигляд, що просто поправляла їх.
Чоловік обережно сів на один зі стільців, наче боявся забруднитися. Може, якби я тягала на собі кілька сотень доларів у вигляді сукні, то теж боялася б за неї.
–Мене звати Сергій Семенович Волошка. Як ви вже знаєте, я брат директора цієї школи і батько Максима. Я хочу дізнатися,  що тут діється.
Я, переборовши себе, сіла напроти нього, удаваючи рівноправ’я. Не схоже, щоб чоловік був цим задоволений. Він, мабуть, волів бачити мене перед собою, наче школярку.
–Тут багато чого діється, Сергію Семеновичу. Сьогодні в нас було свято Першого дзвоника. Максим сам написав сценарій, дуже вдалий, до речі.. Ви по праву можете пишатися здібностями свого сина. Без нього в школі дітям було б просто нудно...
–Можу пишатися, кажете? Чим? Тим, що мій син вчителює у Хрестинках і влаштовує пісенні конкурси? Я дав йому бездоганну освіту. Хлопець закінчив кращий ліцей міста із золотою медаллю, він брав участь в усіх можливих олімпіадах з предметів, він досконало володіє англійською та французькою мовами. Я дав все це йому, відкрив для нього всі двері,  а тепер маю пишатись тим, що він, покинувши нашу фірму, вчителює у селі? – Голос Сергія Семеновича з кожним новим словом ставав все більш неприємним. Мені більш за все хотілося сказати йому: “Замовкніть!”. Та, звичайно, я стрималася.
–Він скористався наданими йому можливостями. Адже він навчається в університеті, – спробувала я трохи заспокоїти амбіціозного батька.
–В місцевому університеті, до того ж заочно. А чому? Що його тримає в Хрестинках? Га?
Я знизала плечима.
–Любов до дітей і бажання незалежності, я гадаю. Хіба ні?
Чоловік прищурив очі.
–Ви глузуєте з мене чи що? Дівчино, не раджу гратися зі мною в ці ігри. Ви дуже добре розумієте, що я хоч вам сказати. Перед Максимом відкритий широкий світ, який ви затуляєте йому своєю особою.
–Можу я дізнатись, що ви маєте на увазі?
Він нахилився і обперся ліктями на коліна.
–А ви не розумієте? Вишеслава Петрівна, ви маєте зрозуміти мене. Я, наприклад, дуже добре розумію вас. Немолода і не гарна жінка, до того ж селянка, без жодного шансу на якесь поліпшення у житті, раптом зустрічає зовсім зеленого хлопчика. Багатого хлопчика. Ви ж знаєте, що він мій єдиний син. Максим нічого не бачив у житті, йому здається, що ви одна-єдина, неповторна. Звичайно, на думці в нього лише його смішне кохання, він не думає про те, що ви можете бути корисливою.
Я встала.
–Ваша думка мені зрозуміла. Тепер, коли ви висловили все, що думаєте про мене, немолоду двадцятидворічну жінку, жадібну до ваших грошей, ви можете йти геть.
–Сядьте. Я ще не все сказав.
Спокій його голосу вивів мене з себе.
–Я не збираюся вислуховувати всю цю гидоту у власній хаті!
Чоловік теж встав, намагаючись дивитися на мене згори.
–Ти, хвойда, не удавай з себе світську даму, ображену несправедливими звинуваченнями. Ще раз нагадую, що Максим неповнолітній. Ти хочеш піти під суд за зваблення дитини?
–Геть! – Я кинулася до дверей і відчинила їх, запустивши до хати прохолоду літнього вечора.
–Або ти даси спокій моєму синові, або можеш попрощатися зі своєю кар’єрою. Судова справа з приводу сексуальних домагань щодо дитини – і ти ніколи не переступиш порогу школи. А якщо мені пощастить – взагалі ніякого порядного місця. Вважай, що я тебе попередив. За місяць Максим повинен переконатись, що його почуття недоречні і, зрозуміло, не взаємні. Прощавайте, Вишеслава Петрівна.
Він вийшов з хати, залишивши мене на порозі. Я із сумним задоволенням почула, як він вилаявся і почав шаркати ногою по асфальту. Вовк, якого я ніяк не могла навчити робити свої справи на городі, а не на доріжці,  був вірний собі. Боюся, Сергію Семеновичу доведеться мити свої дорогущі черевики довго-довго.
Цей покидьок пішов, а я так і не змогла заснути тієї ночі. Я багато думала про те, що почула від нього. Слова Максимового батька були дуже злі та жорстокі. Першим поштовхом було відкинути їх від своєї свідомості, як непотрібне сміття, бруд, що загрожує зіпсувати все навкруги. Але з плином часу я почала пробувати встати на місце розгніваного батька. Як я вела б себе, якби мій власний син закохався в таку, як я? Звичайно, я не стала б приходити до неї та обзивати хвойдою. Я не стала б втручатися в життя своєї дитини... О, ні, мабуть, я таки не зможу оцінити ситуацію з іншого боку – я надто зацікавлена сторона. Та я не могла не думати про те, що багато в чому Сергій Семенович був правий.
Якщо навіть Максим щось відчуває до мене, то це не більше як дитяча закоханість. Інша доросла жінка, що стала її об’єктом, мала б зробити все, щоб переконати юнака в марності його почуттів до неї. Але інша доросла жінка, напевно, не закохалася б у Максима, не побачила б в ньому чоловіка.

За тиждень в школі проходив краєзнавчий конкурс серед учнів. Кожен клас мав обрати зі свого числа кілька хлопців та дівчат, яких потім везли до Миколаєва. Там їм давали в руки заздалегідь намальовану карту, за якою дітлахи мали знайти якийсь пам’ятник. Знайшовши, діти мали якомога більше дізнатися про нього, а за два дні на конкурсі творчо зобразити те, що побачили.
Мої п’ятикласники були наймолодшими, хто брав участь в конкурсі, і Максим поїхав з їхньою групою. Як я потім дізналася, вони мали знайти музей суднобудування та флоту. Знайти його, чесно кажучи, нема чого робити, але біля музею ціла низка постаментів з бюстами адміралів та різні там стародавні гармати, ядра й таке інше. Максим зводив дітей на екскурсію, а коли вони повернулись, всі його думки були спрямовані на те, як найоригінальніше подати звіт про цю подорож. На відміну від Максима, я не могла думати ні про який конкурс. З моїх думок не йшов той покидьок, його батько. Господи, як така потвора могла народити такого янгола? Напевно, за матір’ю Максима є кілька гріхів, наприклад, перелюб.
Мій клас отримав друге місце, поставивши сценку про адміралів та матросів. Максим десь роздобув іграшкові шаблі, а «адміралам» понаклеював вуса.
Коли, нарешті, останній “моряк” покинув клас, Максим обернувся до мене. Всю виставу я сміялась, а Максим робив страшні очі і закликав мене до більшої серйозності.
–Ну-с, пані, чим вам не сподобався мій Нахімов з Корниловим? – грізно насупивши брови, запитав мене Максим. Він спробував схопити мене за руку, але я видерлась. Наввипередки ми вибігли зі школи, чим викликали посмішку на вустах Іллі Петровича.
–Гей, вчителі, не рознесіть школу! От вже пустуни!
Максим наздогнав мене лише в моєму дворі. Мабуть, він так і планував, бо взагалі-то наздогнати мене не важко.
–Господи, як соромно! Ти випускаєш на волю всі мої погані риси. Диви, до чого я докотилася з тобою – бігаю по школі, наче дівчинка, – почала нарікати я на нього.
Максим посміхнувся.
–А ти не дівчинка?
–Ні, я доросла, зріла жінка.
Тут Максим просто зареготав. Як на мене, зовсім недоречно.
Я спробувала схопити його за вуха, але він видерся на абрикосу. Гілка була невисоко, але він миттєво опинився в недосяжності.
Я сіла під деревом, обпершись на нього спиною. Максим перебрався трохи нижче. Тепер він сидів позаду мене, і я головою торкалася його стегон. Я зробила вигляд, що не помічаю цього. Максим взяв пасмочку мого волосся і обережно почав накручувати його на палець.
–Скоро заміж вийдеш.
–Чого це? – трохи перелякано запитала я.
–Не забрала у коси пасмочку між ними – дорогу залишила до милого.
Я вирішила змінити тему розмови.
–Максиме, чому ти ніколи не розповідаєш про свою родину? Я, здається, вже познайомила тебе з усіма сімейними таємницями, а ти – ні пари з вуст! Давай, розповідай!
–Тобі що, нема чого робити? – Максим раптом став страшенно діловим.
–Нема-а, – протягла я. – Анічогісінько сьогодні не хочу більш робити. Вчора я була хазяйка – бачиш, випрала білизну. А сьогодні – подиви, що з моїми руками!
Демонстрація стертих трохи не до крові пальців призвела на Максима значно більш сильне враження, ніж я сподівалася. Він зістрибнув з дерева, кинувся до хати і приніс якийсь крем.
–Давай сюди руки, – трохи грубо сказав він, ставши поряд зі мною і обпершись одним коліном о землю. За кого він мене має? Що, я така вже безпорадна, що я руки кремом не намажу, коли треба? Згадавши, що таки не намазала, я простягла йому свої долоні, і наступні кілька хвилин насолоджувалася дотиком його сильних рук.
–Ну то що? Де живуть твої батьки?
–Мої батьки розлучилися. Мати живе в Києві. А батько залишився вдома.
Я зрозуміла, що з власної волі він більше нічого не скаже.
–І чим вони займаються?
Максим хмикнув.
–Ти не відчепишся?
Я життєрадісно помахала головою.
–Нізащо!
–Тобі буде нецікаво. Мої батьки жили, наче кішка з собакою, доки нарешті три місяці тому не розлучились. Мабуть, вони чекали, поки я закінчу школу.
–Мені дуже шкода.
–А мені – ні. Я не пам’ятаю часу, коли вони не сварилися. Як на мене, їм треба було розлучитись ще кілька років тому.
–Тоді добре, що вони нарешті наважились зробити це.
–Власне, вирішила моя мама. Одного дня вона сказала, що з неї досить, і вона їде до своєї матері в столицю.
–А що батько?
–Він страшенно розлютився. Спочатку погрожував їй, що відправить до матері без копійки грошей. “Як прийшла до мене, так і підеш”. Батько, скільки пам’ятаю, добре заробляв, мати ніколи нічим не займалася, крім домашньої праці. Але її це не злякало, вона продовжувала збирати речі. Тоді він сказав, коли вона забере мене, то він не платитиме за мою освіту.
–І ти зробив фінт вухами – поїхав у Хрестинки.
–Так, поїхав у Хрестинки, поступив до університету в Миколаєві. Батько більше нічим не може залякати маму, то й біситься. На мій день народження навіть  не дзвонив.
Я й не помітила, що вже не Максим, а я легко погладжую його пальці, намагаючись зняти напругу і давній біль.
Помітивши це, ми обидва сховали руки і спалахнули, наче свічки. Не знаючи, що сказати, обидва мовчали.
Я обдумувала все, що дізналася про Сергія Семеновича. Він здавався мені все більш огидним. Якщо вчора я припускала, що він в чомусь правий, звинувачуючи мене, то сьогодні в моєму серці не залишилось співчуття до нього. Та це не мало жодного значення. Ще вчора я прийняла рішення, можливо, найважче і, вірогідно, найхибніше в моєму житті. Я не маю ніякого права кохати цього хлопця. Не я стала причиною того, що Максим залишився у Хрестинках, але я не зроблю нічого, що могло б зіпсувати йому життя.
Стояв тихий літній вечір. Крізь віти саду проглядало яскраве блакитне небо. Було ще досить тепло, принаймні на сонці.
Максим взяв мене за руку і подивився в очі. Я зрозуміла, що зараз це станеться. Вперше в моєму житті. Я злякалася. Не знаючи, куди себе подіти, і щоб хоч чимось зайнятись, я вишкреблась на стару абрикосу. Та це було помилкою. Тепер Максим міг підійти до мене впритул, що він миттю і зробив. Я нахилила голову і намагалася не дивитися йому в обличчя. Максим взяв мене за руку і несміливо, але дуже ніжно почав перебирати мої пальці.
–Вишеслава, можна я щось скажу тобі? “Ні” – неправильна відповідь.
Моє серце було сповнене болю від неминучості мого вибору. Я відвела погляд, мені соромно було дивитись в очі цьому чоловікові.
Я спробувала піти геть, але варто мені було злізти з дерева, як я опинилася у кільці Максимових рук.
–Максиме, – прошепотіла я.
Він торкнувся пальцем моїх вуст.
–Ш-ш-ш. Не кажи нічого. Може, зараз не найслушніша мить, але потім я можу не насмілитись сказати тобі це. Ти мені дуже, дуже подобаєшся, Вишеслава.
Ми не помітили, що наші вуста вже так близько одне від одного. Це наче наелектризовані папірці – якщо їх наблизити до критичної межі, вони неодмінно злипаються.
Максим обережно торкнувся губами моїх губ, трохи затримавшись на нижній. Сама від себе не сподіваючись такого, я поцілувала його у відповідь, вперше в житті спробувавши на смак губи чоловіка.
Зажмуривши очі, він видихнув:
– Я ніколи не зможу залишити тебе!
Десь я вже чула це. Чи ні? Мені ніхто ще такого не казав. Жоден чоловік. Ніколи я ще не відчувала себе такою… жінкою від цих слів. Чи відчувала? В моїй голові пролітали якісь дивовижні образи, море і туман, і руки, і губи, і ці слова: “Я ніколи не зможу залишити тебе!”. Звідки він дізнався про це?
До мене потрохи почав повертатись розум. Я згадала, хто я, і хто він.
–Максиме, зажди, що ти робиш? Побійся Бога, відпусти мене!
Він миттєво розімкнув руки..
–Що сталося, Вишеслава?
–Максиме, ти не так мене зрозумів. Ти мені теж дуже подобаєшся, ти добрий і гарний хлопчик, і мені приємно співпрацювати з тобою. Але не більше. Вибач.
Я бачила, що своїми бездушними словами глибоко образила його. Максим якийсь час дивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чи не брешу я. Та все марно – моє обличчя не видає моїх думок, коли мені того треба.
–Вибачте, Вишеслава Петрівна, я, здається, помилився.
–Та нічого, Максиме. Сподіваюсь, ми залишимось приятелями? Мої дітлахи так люблять тебе.
–Так, звичайно. Не забудьте – на тому тижні в нас екскурсія до міста. До  побачення.
Він пішов геть, понуривши голову.
Я відчувала себе так, наче вбила когось. Я відчувала себе справжньою злодійкою, та ще й брехухою. “Добрий хлопчик”, – подумки передражнила я себе. Як я зуміла вичавити оце з себе? Як зуміла, сприймаючи Максима лише як жаданого чоловіка? “Ви мені дуже подобаєтесь, Вишеслава”.
Господи, що ж я наробила?
 
Частина ХІІ

Максим пішов геть, а я до кінця дня була сама не своя. Ну чому, чому в моєму житті все завжди так складно? Що не зроблю – золоті верби ростуть. От чом би мені не закохатись в порядного чоловіка років тридцяти? У того ж Михайлика, наприклад? І чому б йому не закохатися у мене? З моїм щастям цей порядний чоловік виявився б жонатим батьком двох дітей.
Щоб хоч чимось зайнятись і при цьому нічого не зламати, я взяла почитати книжку. На жаль, книжна історія  кохання була сумною. Я покинула читання і лягла на ліжко. Заснути б і, прокинувшись, побачити, що все це лише поганий сон. Та мені не спалося. Надворі вже сутеніло, коли я почула стукіт у двері.
“Ви мені подобаєтесь, Вишеслава”, – миттю пронеслося в мене в голові. Невже він зрозумів, що я не була щирою з ним? Зрозумів, чому я сказала “ні”? Боса, я побігла до дверей, аби побачити його...
–Привіт, красуня. Не чекала?
Здається, я ще не розповідала вам про мого доброго друга.
Славко дуже красивий молодий чоловік. В нього світле волосся кольору карамелі, засмагла шкіра і яскраві сині очі. Він вищий за мене голови на дві та має накачані м’язи, бо, на відміну від мене, регулярно відвідує спортзал. До того ж він дуже розумний. Ми разом вчились в університеті, щоправда, він закінчив його на рік раніше за мене. Я давно помітила, що мене особливо приваблюють розумні чоловіки. Коли я помічаю, що чоловік знає більше, ніж я, він одразу здається мені справжнім красенем. Та до Славка в мене лише сестринські почуття, як і в нього до мене.
Коли я приїхала до Хрестинок, він був в армії, я навіть не знала, що він повернувся. Як виявилося трохи згодом, коли ми пробалакали півночі, Славко ледве встиг побути з батьками і отримати свою частку материнської ласки, бо вже наступного тижня вони виїхали у відрядження. Від нічого робити Славко вирішив відвідати старих друзів. Зателефонувавши до мене додому, він дізнався, що я тепер справжня селянка. Таке варто побачити, і він приїхав на гостину. Знав, зараза, що я буду рада бачити його.
 Не чекаючи запрошення, Славко увійшов до хати. Озирнувшись, зауважив:
–А ти непогано влаштувалася. Можна в тебе пожити днів кілька?
Тут він обернувся до мене і завмер, побачивши сльози на моїх очах.
–Господи, що сталося? Сподіваюсь, не мій візит тебе так засмутив?
І я заревіла вголос.
–Ну от, розвела нюні, наче маленька! Ну що таке? Тебе хтось скривдив?

Максим перевів подих. Невже він наважиться?.. Але він просто не міг більше так жити. Цілий день, проведений без Вишеслави, трохи не звів його з розуму. Вишеслава, здавалося, зовсім не помічає його. Обрана тактика очікування з моря погоди не спрацьовує. Він дав час цій дівчині, і з плином часу вона ще більше віддаляється від нього. А Максим зовсім не хоче її втратити назавжди.
Молодий чоловік підійшов до завітної хвіртки. Назустріч йому вибіг Пушок, вітаючи дзвінким гавканням. Якби ж його хазяйка була хоч трохи рада бачити цього гостя!
Максим відчинив калитку і пройшов до двору. Перед хатою стояли калоші Вишеслави. Значить, цілувати замок не прийдеться.
Та поряд стояли ще й чиїсь черевики. Чоловічі черевики, модні. Це не хтось з Хрестинок.
Він підійшов ближче до дверей і прислухався, аби знати, до чого бути готовим. Зі спальні доносився голос Вишеслави.
–Я не знаю, що мені робити, Славко. Я геть заплуталася. Навіть не знаю, що я скажу Максимові, якщо він наполягатиме на з’ясуванні стосунків.
–Чому б тобі просто не сказати, що ти його не кохаєш?
–Наче це так просто! – обурено заперечила Вишеслава. – Уяви, як він відчуватиме себе? Може, це скалічить все його подальше життя!
Максим відчував себе так, наче по ньому проїхався асфальтний каток.
До цієї миті він не міг повірити, що ніжність в голосі Вишеслави, коли вона зверталася до нього, лише здавалася йому. Та мабуть, він сам все це придумав.
Та злість на себе, яку він відчув зараз, не могла зрівнятися зі злістю на Вишеславу, що охопила його за мить.
–А ти не хочеш сказати правду хоча б мені? – спонукав її до подальшої розмови голос чужинця.
–Якої правди ти хочеш? Ти хочеш почути, що я вперше в своєму житті шалено закохалася в хлопця, а він виявився неповнолітнім? Це так жахливо, що навіть в моїй голові не вкладається.
– Ти так це сказала, наче дізналася, що він вбив трьох молодих жінок і закопав у садочку. Ну молодший він трохи, що з того? Всього через рік буде повнолітнім...
–Ти уявляєш собі, яка бомба розірветься? Я не зможу навіть на вулицю вийти!
Максим не став чекати, доки вона перерахує всі недоліки зв’язку з неповнолітнім, і пішов геть.
–До того ж, я не можу собі дозволити знівечити його життя. Славко, до мене приходив його батько і говорив всякі огидні речі. Та він, мабуть, правий. Максим просто по-дитячому закохався у мене. Що я робитиму, коли він покине мене? Адже я кохаю його по-справжньому... Врешті-решт я навіть могла б ризикнути своїми почуттями, якби знала, що постраждаю лише я одна. А він? Яке право я маю стати на його шляху до успішного та благопристойного життя?
–Ти просто дурепа,  – висловив свою думку з цього приводу Славко і міцно обійняв мене, чого ніколи не робив раніше.

Всюди, де б я не була, я бачила Максима. Я зустрічала його в школі і на річці, по дорозі на пошту і в магазині. Я бачила його навіть тоді, коли його поряд не було.
І кожен раз його очі дивилися на мене навмисне холодно, наче примушували йти геть.
Максим цілком і повністю ігнорував мене. Чи ж не цього я хотіла?
Собі я не звикла брехати. Ні, не цього. Більше всього на світі я хотіла опинитись в його обіймах і знов відчути дотик його солодких вуст. І навіть більше.
Але цього ніколи не буде. Руки геть, Вишеслава!
Максим намагався не спілкуватись зі мною, а коли йому доводилось це робити, був відверто брутальним. Він став приділяти менше уваги моїм дітлахам, які зовсім відбилися від рук. Як на гріх, в школі постійно проводили якісь змагання, конкурси, і мій клас майже незмінно був чи не найгіршим. Частково це траплялося через те, що вони були наймолодші, але я не могла скинути все на їх вік. Те, що Максим грав тепер проти мене, було досить відчутним. В мене був фах вчителя, придбаний в університеті, а в Максима – дар від Бога. Це не можна було ігнорувати, з цим неможливо було змагатися. Все, за що він брався, робилося майже саме собою, легко, наче у грі. Все, за що бралася я, закінчувалося ніяк.
На початку вересня почалися канікули. Зазвичай, якщо ви не знаєте, канікули бувають в листопаді, але ж ми почали учбовий рік в липні, і діти мали перепочити. За тиждень до канікул нам, вчителям, оголосили, що учні старших класів поїдуть на екскурсію до Севастополя. На щастя, молодші класи не їхали. Я не знаю, чи привезла б всіх додому цілими та, головне, живими. Може, я була поганим вихователем, може, мені дістався такий клас, але мої діти завжди розбігаються в різні сторони, і я потім ніяк не можу зібрати їх до купи, за що маю вислуховувати нарікання керівництва.
Наприклад, пару тижнів тому школа їхала до міста. За планом – організовано та дисципліновано. Насправді – все як завжди було шкереберть. Діти зібралися на автобусній зупинці без чверті дев’ять, о дев’ятій мали під’їхати автобуси. Як і варто було очікувати, автобусів не було видно і в десять годин ранку. Діти нудилися.
–Білочкін! – крикнула я, кинувшись до хлопчика. – Негайно зійди з проїжджої частини!
Але коли я підбігла до нього, хлопчик вже стояв збоку дороги, а Максим його “виховував”.
–Отак попаде хтось схожий на тебе або Дениса під машину, а водій відповідатиме, як за людину! – Злий гумор Максима видавав його страх. – Мені батько казав це, коли вчив водити машину. Він казав, що людні місця треба проїжджати саме на маленькій швидкості, бо завжди знайдеться якийсь Білочкін, якому життя набридло…
Я підійшла до Максима і непомітно для дітей взяла його за руку, намагаючись привернути до себе увагу і уняти праведний гнів, що вилився на голову нещасного Білочкіна. Максим це помітив. Миттєво припинивши лекцію Білочкіну, він обернувся до мене. Як я хотіла обійняти його цієї миті!
–А ви,  Вишеслава Петрівна, краще слідкуйте за своїми дітьми, бо в вас вони ніякої дисципліни взагалі не знають! – Кинув він мені і пішов геть. Мабуть, до більш достойних педагогів та дисциплінованих дітей.
–Змій! – прошепотіла я. Взагалі в Максима просто дивовижний талант псувати мені настрій. Щоправда, варто мені лише побачити його, як серце знов починає співати.

Моїх дітей визнали замалими для такої далекої поїздки, і я мала всі підстави вважати, що на канікули я спокійно залишусь вдома. В мене накопилося багато справ, які треба було колись зробити. Наприклад, поїхати до батьків, прибрати в хаті, скупитися на базарі і забути Максима.
Та не так сталося, як гадалося. Ніхто з вчителів не горів бажанням їхати в таку далечінь з дітьми. Перспектива їхати до моря восени зовсім не радувала серця наших вчительок. Трохи не в кожного знайшлися поважні причини, щоб цього не робити. Хтось терміново зібрався до лікарні, хтось ніяк не міг покинути хатнє господарство. В мене з господарства були лише кішка з собакою, за якими могла придивитися сусідка.
Було вирішено, що з дітьми поїдуть заступник директора, вчитель історії (це я), вчителька російської мови Катерина Павлівна та вчитель-організатор Максим Сергійович. На кожного вчителя приходилося приблизно п’ятнадцять дітей, бо не всі діти захотіли або змогли поїхати.
Канікули мали тривати десять днів, з них сім ми за планом повинні були провести в Севастополі.
Гроші на поїздку директор знайшов за допомоги свого брата, якого я аж ніяк не могла запідозрити в любові до дітей або в доброчинності. Мабуть, в нього будуть якісь пільги щодо податків.
Новоспечений спонсор Сергій Волошка надавав гроші на проїзд залізницею та автобус в Севастополі. Дістатися до залізничного вокзалу, тобто до Миколаєва, ми мали власним коштом.
В Севастополі нас мали розмістити в якомусь дитячому оздоровчому центрі на краю міста. Наш директор домовився з директором центра на останньому своєму семінарі.
Перспектива поїздки мене приваблювала. Я ніколи не була в цьому славному місті. Я взагалі майже ніколи не залишала Миколаєва і вважала це прикрим неподобством. Вчитель, що багато бачив, багато чого може розповісти дітям.
До того ж, екскурсія – дуже гарний метод вивчення історії. Діти на власні очі можуть побачити якесь місце і скласти про нього власне враження.
Пару днів, що залишались до нашого вояжу, я займалася пошуками будь-яких відомостей щодо історії Севастополя або Херсонеса. На жаль, в книжках з історії дуже мало уваги приділяється вивченню окремих міст. Вирушаючи в путь, я знала не набагато більше, ніж півроку тому.
Дорога була для мене цілковитим стресом. Насправді дуже важко постійно перебувати в стані “жовтої” тривоги (це як “увага” на світлофорі), це виснажує.
Хоча діти були досить дорослими і досить слухняними, я все одно хвилювалася за них і весь час перераховувала.
В поїзді я, можна сказати, трохи перепочила. Мені постійно доводилось стежити, аби хлопці і, не дай Боже, дівчата, не палили в тамбурі, щоб діти не дуже гомоніли і не заважали іншим пасажирам, щоб діти щось поїли і випили чаю, щоб їм дали постіль і щоб вони вчасно лягли спати, щоб хлопці не сперечалися з дівчатами, кому спати на верхньому ліжку. Та цей час можна було вважати відпочинком, бо з поїзду діти нікуди не могли дітися. Поїзд потрохи наближав нас до Сімферополя, і мало що могло цьому завадити.
Раніше, в дитинстві, я збирала з собою в дорогу безліч непотрібних по суті речей. На щастя, я трохи порозумнішала і навчилася відбирати головне, тому в цю поїздку всі мої речі обмежувалися однією сумкою, правда, немаленькою і набитою. Цього не можна було сказати про Степаниду Карпівну, яка перла дві валізи. Я сто років не бачила, щоб хтось подорожував з валізами. Щоправда, одну з них в неї забрав Максим.
Максим, до речі, поводився добре. Тобто він був рівномірно холодним та ввічливим, що мене цілком задовольняло. Він, здавалося, був всюди, де в ньому відчувалася потреба. Лише після того, як всі діти спокійно почали ділитися враженнями від поїздки, він дозволив собі розслабитись на своїй лаві.
Мої дітлахи переговорили мабуть, про все. По дорозі ми грали в різні ігри, і тепер я вже не знала, яку забавку вигадати. В пам’яті спливали старі дитячі ігри, але їх правила я пам’ятала лише приблизно. Як не як, багато років минуло.
Вирішили грати в “дід зарізав кабана”.
Трохи дурнувата гра, але всі інші вже набридли. Та й цієї вистачило не надовго. Діти почали “різати” найогидніших істот, а закінчили тим, що “Дід зарізав вихователя”. Коли вони остаточно розділили нещасного Максима на шматочки, він з’явився власною персоною! Кивнувши дітям, він підійшов до мене.
–Вишеслава, треба поговорити про завтрашній день. Збираємося у Степаниди Карпівни.
–Максиме Сергійовичу, ви не можете говорити, ми вас зарізали і ви мертві! – втрутилася Аня. Я почервоніла, наче прапор Радянського Союзу, чекаючи, що Максим знов викаже мені все, що думає про мої методи виховання дітей. Та він лише посміхнувся.
– Вихователя не можна вбити, він безсмертний! Вишеслава Петрівна, ми чекаємо на вас.
Підморгнувши мені, Максим пішов.
Завтрашній день мав бути тяжким. Відпочинок в поїзді навряд чи можна назвати повноцінним, а завтра на нас чекало нове напруження сил. В Сімферополі ми мали пересісти на електричку, що прямувала до Севастополя. На щастя, в нас вже були квитки, бо часу на їх придбання в нас не залишалося. Ми мали зійти на кінцевій зупинці, в Севастополі, де на нас чекатиме автобус і чоловік з прапорцем в руках.
Залишок ночі я не спала, а нудилася. Ми з Максимом були в небезпечній близькості: він поступився мені нижньою лавою, і тепер його рука звисала зверху, провокуючи мене доторкнутися до тонких ніжних пальців. На жаль, я не могла собі цього дозволити.
Не витримавши напруги, я вирішила сісти і просто подивитись у вікно.
Якщо відкинути незручності з багажем та чужими людьми, я люблю їздити в поїзді. Його мірний стукіт заспокоює мене, а картини, що постійно змінюються за вікном, не дають нудьгувати.
Та сьогодні стукіт коліс зливався в слова, і мені це не подобалось.
“За-будь йо-го, за-будь йо-го, за-будь йо-го”, – ці слова і так весь час звучали в моїй голові. Я не хотіла їх чути, я не хотіла взагалі знати їх.
За вікном стояла непроглядна темрява, і геть нічого не можна було розібрати, лише іноді, коли поїзд наближався до якоїсь станції, в яскравому світлі ліхтарів поставали дерева та будівлі вокзалів.
–Про що ти думаєш? – донеслося раптом зверху.
Я підвела очі. Максим не спав, як і я. Він споглядав на мене з висоти свого ліжка і чекав відповіді.
–Про футбол, – пробурмотіла я. Нізащо не можна дати йому зрозуміти, що я весь час думаю лише про нього одного.
–Зрозуміло. А я думав, ти уявляєш собі картини історичного минулого цього краю.
Я посміхнулась.
–Це було за мить до того, як мені спав на думку футбол. А ти про що думаєш?
Мені було так легко говорити з ним, що не хотілося відпускати щасливу мить. Ми так давно не розмовляли!
–Я думаю про тебе, – просто сказав він, не підозрюючи, що від його слів в мені все перевернулося.
 
Частина ХІІІ

Ранок наступив, як на мене, надто рано, вибачте за каламбур. Я пізно заснула і спала загалом не більше двох годин. На світанку ми були десь поблизу станції Джанкой, їхати залишалося, за моїми розрахунками, біля трьох годин.
Максима вже не було, мабуть, давно прокинувся і, звичайно, вже перевірив, чи все гаразд у дітей.
–А ваш чоловік вже встав і пішов кудись, – повідомила мені сусідка, зовсім молода дівчина. Ввечері її тут не було, мабуть, сіла вже десь у Криму.
–Він не мій чоловік, – хриплим зі сну голосом поправила її я. – Ми просто працюємо разом і зараз їдемо по роботі.
–А-а, – тільки і сказала дівчина. Коли вона зайшла у вагон, ця дивна панянка спала, а поряд з нею сидів той чоловік і тримав її за руку. “Знаємо ми таку роботу”, – подумала вона.
Я вийшла до туалету. По дорозі мені зустрівся Максим, він виходив від дітей, що їхали зі Степанидою Карпівною.
–Добрий ранок, – бадьоро привітався він.
–Добрий, якщо не жартуєш. Як діти?
–Сплять, наче янголята. А ти як? Виспалася?
–На диво. Спати зовсім не хочеться, не дивлячись на те, що відчуваю себе так, наче по мені хтось проїхався шинами “Росава”.
–Скоро ми будемо на місці. Ти побачиш, це місто варте того, щоб проїхати безліч кілометрів без сну і відпочинку.
–Сподіваюсь. А ти звідки знаєш?
–Я народився і виріс там, – спокійно, але з посмішкою, що видавала його бажання вразити мене, відповів він.
І це йому вдалося. Я ніколи і подумати не могла, що Максим народився не там, де я сама. Смішно? Він ніколи не розповідав нічого такого, що могло б навести мене на думку, що він не тутешній.
Скоро ми прибули до Сімферополя. Мене вразив новий, відремонтований вокзал. Він дуже відрізнявся від миколаївського, і треба визнати, значно вигравав.
Діти нізащо не хотіли спокійно стояти поряд зі мною, і мені доводилося постійно перераховувати їх, аби не загубити когось. Максим, на відміну від мене, здавалося, зовсім не переймався кількістю своїх вихованців; він лише іноді окликав когось з них своїм низьким грудним голосом, примушуючи поводитись більш стримано.
Нарешті Степанида Карпівна повернулася з квитками на електричку, і ми почали садовити дітей до вагону, одночасно зайвий раз перераховуючи їх. Нещасні пасажири електрички з жахом дивилися, як до салону, гомінливо та весело, влилися з півсотні дітей. Мені було їх трохи шкода, адже нам їхати до самого кінця.
Потяг тронувся.
Якби ще півроку тому мене запитали, де я хочу жити, я без всякого сумніву, сказала б, що мрію прожити все життя і померти в Миколаєві. Мені подобаються безкраї поля моєї малої Батьківщини, Степової України. Мене геть не дратує тутешній клімат, що багатьом не до вподоби: влітку від спеки плавиться асфальт, а взимку кожне випадіння снігу – стихійне лихо. Стихійним лихом є також, до речі, дощ. Коли б він не пішов, це завжди є неприємним сюрпризом для міської адміністрації. Півміста залишається без телефонного зв’язку, аж поки колодязі не висохнуть. В приміських районах пропадає електрика, а разом з нею, крім телефонного зв’язку, і вода.
Та не дивлячись на всі ці негаразди, я люблю своє місто. Мені подобається бути його частиною, і я пишаюся, що живу поряд з корабелами.
Після тієї осінньої подорожі я зрозуміла, що в світі є ще одне місце, де я хотіла б жити. Це Севастополь.
З Сімферополя ми виїхали десь о дев’ятій, і попереду в нас було близько двох годин невпинного швидкого руху по мальовничих місцях.
Природа Кримського півострова завжди зачаровувала мене. В дитинстві я їздила разом з батьками до Ялти, бувала в Алупці та Алушті. Ми відвідували палаци та парки, ходили на море та підіймалися на Ай-Петрі. Якось так сталося, що я жодного разу не була в Севастополі. Мені, дівчинці, чомусь здавалося, що всі історичні пам’ятки його пов’язані з ІІ Світовою війною, а я не люблю цей період історії і ніколи не любила.
Про що це я? А, так. Мені дуже сподобалося південне узбережжя Криму з його екзотичними для степовика рослинами, горами та морем. Але я не мріяла про те, щоб залишитись там назавжди. Я не могла уявити себе в цій казці, де температура мінус п’ять градусів призводить до гибелі пальм, що ростуть просто неба. Південне узбережжя, оповите романтикою палаців і синього моря, назавжди залишиться в моїй свідомості як найкраще місце для літнього відпочинку, але не більше.
Електричка проносилася на великій швидкості, і я жалкувала, що не встигаю роздивитися поля і виноградники в долинах, лісисті пагорби і маленькі річки.
Діти, трохи втомлені величезною кількістю вражень, притихли. Напроти мене Максим розповідав кільком дітлахам, які обсіли його з усіх боків, історію місць, що ставали перед нашим зором. Він безвідмовно пояснював все, про що діти його питали.
Я милувалася ним. Він здавався чарівником, що переносить своїх слухачів просто у кримські легенди, в інший, зовсім не схожий на наш світ.
Не дивлячись на те, що Максим спілкувався з дітьми, мені здавалося, що всі його історії призначені для мене. Іноді я ловила на собі його погляд, але він відразу відводив очі. Між нами більше не було того, що виникло у Хрестинках, я знищила це назавжди. Коли-не-коли я сама питала в нього щось, і Максим, начебто не згадуючи про образу, вчинену мною, охоче проводив зі мною лікнеп.
Від Максима я дізналася багато речей, які, можливо, ніколи не знадобляться мені, але я так само ніколи не дізналася б про них де інде. Наприклад, що станція “Самохвалово” називається так на честь героя війни, а не тому, що мешканці цього селища багато хваляться. Максим просто заразив мене своєю любов’ю до цих місць. Здавалося, він знав усе про кожну скільки-небудь важливу пам’ятку. Здавалося, ці пам’ятки оживають під впливом його слів. Здавалося, він – невід’ємна частина цих місць, як ліс або ріка.
Об одинадцятій ми прибули до Севастополя. Місто відразу захопило мене, я наче потрапила у вир. Всюди кудись поспішали люди, і було видно, що вони не відпочивають, а невтомно працюють на благо Батьківщини. Ніде не було чутно української мови, і я здивувалася, згадавши, що Максим чудово володіє нею.
–Я вивчив українську мову по програмах новин, – просто пояснив він, ніби це так легко.
Я посміхнулася йому.
–Ненавиджу новини. Я вивчила мову завдяки телесеріалам. – Це була щира правда. Спочатку мені було дуже важко сприймати репліки героїв, але одного разу я не змогла згадати, якою мовою дивилася фільм. Тоді я зрозуміла, що знаю українську.
Яких-небудь півгодини, і ми вже були в таборі. Два п’ятиповерхових корпуси були закриті, і нас поселили в маленьких, наче казкових, дерев’яних будиночках. Вони були двоповерхові, в кожному – по чотири кімнати, розраховані на чотирьох і на двох дітей. Перед нами поставили задачу розмістити дітей якомога компактніше, аби зайняти поменше будинків, які вже були підготовлені до зимування.
Це було нелегким випробуванням організаторських здібностей Степаниди Карпівни. Дуже важко розселити різних за статтю і віком дітей, особливо коли між ними є ще і особисті уподобання.
Мене залишили слідкувати за школярами, аби не розгромили табір, а Степанида Карпівна та Катерина Павлівна виловлювали дітлахів по кілька чоловік і заносили їх речі до кімнат. Ми поспішали, бо діти вже давно нормально не годувалися і, мабуть, втомилися.
Наших з Максимом дітей, наймолодших, розміщували останніми. На тридцять чоловік залишилися чотири будинки. Як я не перетасовувала дітей, мені ніяк не вдавалося розмістити їх так, щоб всім було зручно. Нарешті у справу втрутилася Катерина Павлівна, припинивши мої тортури. На жаль, навіть їй не вдалося врахувати всі нюанси.
–Ви з Максимом Сергійовичем, – при дітях ми завжди називали одне одного лише на ім’я та по батькові, незалежно від віку вчителя, – оселитесь на другому поверсі, – безапеляційно заявила стара.
Поглянувши на годинника, я не наважилася заперечувати, мені було шкода своїх діточок. Максим стояв наче пам’ятник, всім своїм виглядом удаючи, що йому геть все одно, де спати. Ну і біс із ним.
За півгодини ми повели дітей до їдальні, що була розташована в центрі табору, на першому поверсі одного з корпусів. До неї крізь дерева вела стежка, вкрита старим корінням, що висунулося з землі в пошуках вологи. Воно було дуже схоже на сходинки.
Я не могла не оцінити продуманість організації літнього відпочинку дітей. Тут все наче чекало на маленьких бешкетників, та без них табір виглядав покинутим, і мені було його шкода, наче живу істоту.
Десь о четвертій вечора ми, слідом за нашим господарем, Сергієм Михайловичем, спустилися до моря гарною алеєю з ожини. Було лише п’яте вересня, і погода стояла літня, тому море залишалося ще теплим і виглядало ласкавим.
Коли я побачила пляж, він здався мені наче знайомим. Прозоре лазурове море плескалося і билося о гальку, по якій ходили туди-сюди великі морські чайки.
Діти вдосталь нахлюпалися у воді, після чого ми їх ще раз нагодували і розвели по кімнатах. Чортенята поснули, ледве їх голови торкнулися подушок. Ми, вчителі, зібралися у альтанці надворі аби обговорити завтрашні плани. Завтра, тобто у вівторок, ми мали дивитися репетицію параду військових кораблів до якогось там морського свята, а після цього планувалася оглядова екскурсія по Севастополю. Дельфінарій та панораму вирішили залишити на інший день. Після “засідання” у альтанці всі були вільні і розійшлися хто куди.
Мені зовсім не хотілося залишатися наодинці з Максимом в тісній кімнаті серед теплої вересневої ночі. Я не знала, як вести себе з ним, і воліла зустрічатися якомога менше.
Недалеко від їдальні я бачила алею з кипарисів, які дуже полюбляю з дитинства. Мені до вподоби їх стрункість та зелень, а запах просто зводить з розуму.
Вочевидь, доріжки тут не прибирали з останньої літньої зміни, що закінчилася тижні три тому, бо вони вже встигли покритися тоненькою ковдрою з гілок і листя, занесеного вітром. Я ступала наче по м’якому килиму. Вже спустилися сутінки, ясний теплий день поступився зоряній темряві. Я здавалася собі царівною в зачарованому саду.
Раптом чийсь голос примусив мене прийти до тями. Не бажаючи, щоб мене помітили і почали запитувати, чого я тут вештаюсь серед ночі, я зійшла зі стежки і причаїлася між кипарисами. Місяць вже зійшов, і його світло заливало один бік алеї. Я стала до іншого, залишаючись у тіні і удаючи з себе велику кипарисову шишку.
Недалеко від мене розмовляли двоє чоловіків. Голоси були приглушені, співрозмовники явно не хотіли, аби їх почули. Звичайно, вони не очікували, що комусь прийде в голову гуляти тут серед ночі, та ще й так тихо, як я, та все одно вони прийняли певні міри перестороги. Все скидалося на те, що чоловіки нікуди не поспішають, а це було мені зовсім не зручно – адже я думала, що вони підуть собі, а я тихенько поблукаю тут ще. Я вже вирішила піти звідси непоміченою, коли почула щось дивне.
– … до того ж, як я розумію, наші інтереси співпадають. Ваші колишні спроби не призвели до потрібного нам обом результату, тож пропоную діяти разом. Врешті-решт, кожен з нас отримає те, що хоче. – Перший голос, незважаючи на ввічливий тон, явно звик наказувати, принаймні пропозиція діяти разом прозвучала як наказ. Схоже, чоловік і гадки не мав, що співрозмовник може відмовитися.
– Я згоден, але тут, ви самі розумієте, не все залежить від мене. Таку раптову зміну важко не помітити, тож це може викликати підозри. Потрібно більше часу. – Другий чоловік, схоже, не мав нічого проти зверхності першого. Мабуть, це був якийсь найманець.
– Часу в мене немає, хоча ви маєте рацію: треба все робити поступово. Тому починати треба негайно.
– Моя поява в Севастополі викличе певні підозри, тож мусимо дочекатися повернення.
– Я почекаю. Зі свого боку обіцяю усунути… певні перешкоди на вашому шляху. За кілька тижнів я сам спробую позбутися її…
Чоловіки вдвох пройшли кілька кроків, а там, схоже, попрощалися. Один пішов у невідомому напрямку, а інший проскочив просто повз мене, на щастя, не помітивши величезну кипарисову шишку, тобто мене.
Я ледве-ледве стримувала себе, аби не побігти звідсіля. Стояла вже глибока ніч, і надворі здійнявся доволі сильний вітер. Я, одягнена лише у тонку сукню і кофту, вкрилася мурашками. Про що говорили ті чоловіки? І хто вони були? Голоси були мені незнайомі.
Що мав на увазі перший чоловік, коли сказав, що «усуне перешкоди» та «позбудеться її»? Можливо, він просто збирався до косметолога видалити бородавку, а може, і це, зважаючи на таємничість, було більш вірогідним, збирається зробити якусь капость.
Тремтячи від страху і більше того від холоду, я піднялася до своєї кімнати. Раптом мені спало на думку, що ключ від кімнати був у мене, значить, Максим не зміг туди потрапити.
Я зайшла і увімкнула світло. Макса не було, що й не дивно. Мабуть, пішов до хлопців. Заспокоївшись, я лягла спати, але сон не йшов до мене. Що за розмову чула я на алеї у темряві?
Але чим більше я про це думала, тим більше заплутувалася. Врешті-решт втома перемогла, і я заснула.
 
Частина ХІV

Коли я прокинулася вранці, то перше, що я побачила, був майже одягнений Максим. Тобто, він був у трусах, наче щойно виліз з ліжка. От чорт, зовсім забула. Мабуть, так все і було.
–Добрий ранок, – сонно потягнувшись, привіталася я. Макс посміхнувся, і ранок для мене став не добрим, а просто чудовим.
–Добрий. Час прокидатися і будити дітей.
Голос в Максима був якийсь дивний. Я запитала, чи не захворів він, на що хлопець лише знизав плечима.
–Нічого страшного. Мабуть, трохи застудив горло. В місті куплю якихось ліків. Ну, вставай. Я піду до хлопців, а ти до дівчат. За півгодини вони мають бути на майданчику, там буде весела зарядка. Треба поспішати.
Максим, що встиг вже натягнути обрізані до колін джинси і якусь майку, вийшов геть. Я чула, як його сандалі стукотять по дерев’яних сходинках.
Одначе пора вставати. Я відкинула простирадло. Дивно. Коли я лягала, то вкривалася однією ковдрою. Чому зараз на мені дві?
На Максимовому ліжку ковдри не було. Я склала два і два. Результат мені не сподобався.

Здається, останній раз я робила зарядку десь років у п’ятнадцять, і робила її цілих три дні. Проте сьогоднішня гімнастика сподобалася навіть дітям. Сергій Михайлович приставив до нас гідом справжнього шкільного фізкультурника з якогось місцевого ліцею. Він задавав завдання у віршах, і сам показував, як треба робити. Пікантності, на мій погляд, додавало те, що хлопець був у самих лише плавках.
Я не могла не помітити, що окрім нас з Максом на майданчику не було жодного вчителя. Мабуть, вони призабули, що найдійовіший метод навчити чогось, – власний приклад.
Після того, як Андрій закінчив глузувати з нас, “пенсіонерів”, що не можуть ні зігнутися, ні підстрибнути, ми нагодували дітей і пішли по будинках збиратися в похід.
На автобусі нас відвезли до порту. Там ми пересіли на катер і пропливли з одного боку міста до іншого. Діти, з яких майже ніхто не бачив моря, притиснулися до вікон. Я вела себе дещо спокійніше, адже в Миколаєві катер – не диво.
Парад військових кораблів справив на всіх, включаючи мене, величезне враження. Хлопці були шалено задоволені тим, що кораблі по-справжньому стріляли, випускаючи в повітря великі шари диму. Дівчата більше поглядали на наших красенів-моряків, які саме вишукалися на набережній. Максим несамовито фотографував кораблі. Я намагалася не пропустити жодного повороту подій у бухті, одночасно прислухаючись до урочистої промови ведучого. З рупора доносилися пісні цього краю. Незнайомі і водночас дуже схожі чимось невловимим на пісні Миколаївщини, вони линули просто у моє серце.
Після параду нас вивели на площу Нахімова, де на нас вже чекали п’ять дівчат і три хлопці з ліцею, що запросив нас “у гості”. Крім цієї делегації до нас приставили також професійного гіда. Ця жінка, втім, зовсім не вміла працювати з дітьми. Говорила вона надто тихо, і нам, вчителям, постійно доводилося шикати на дітей, бо їх було чутно більше, ніж екскурсовода.
Знявши Сашка з якогось мармурового лева, я встигла помітити, що Максим пішов у бік автобусної зупинки. Здається, бідолашному справді погано. Тутешній клімат, будемо відверті, сприяє ангінам і застудам – надмірна вологість повітря, спека і вітер з моря. Мені залишалося сподіватися, що Максим подолає хворобу. Я розуміла, що для цього йому необхідні ліки, але коли він пішов, я відчула себе покинутою напризволяще.
Спостерігаючи за дітьми, я весь час стояла трохи осторонь. Зі мною поряд опинилася висока повненька дівчина років п’ятнадцяти. Звали її Оксаною. Вона була найстарша з місцевих дівчаток, що приєдналися до нас.
–Чому ти не слухаєш розповідь Марії Іванівни разом з іншими? – запитала я її, коли наш екскурсовод щось палко промовляла зі сходинок Графської пристані.
–Я все це і так знаю. Нас зі школою постійно возять по місту.
–Ну то послухай ще раз, – дещо дратівливо порадила я, з власного досвіду знаючи, що багаторазовість повторень ще не гарантує знання. Оксана заважала мені виглядати Максима і ловити хоч деякі фрази гіда.
–Ха, та я зможу і сама все це розповісти. Багато розуму не треба.
І вона не брехала. Вивчаючи в школі історію Миколаєва, я, вчителька історії, навряд чи змогла б видавити з себе щось окрім дати заснування. Оксана та Ганна, її подружка, влаштували для мене персональну екскурсію. Вони дивовижно легко видавали все нові історичні факти про основні пам’ятки, іноді навіть з датами. Я могла лише заздрити їх вчителям, їхній майстерності. Скоро біля нас утворилося коло з зацікавлених дітей – всім було більш цікаво послухати виступ однолітків.
В цих дівчат було дивне відчуття часу: Ганна розповіла, що колони на Графській пристані поставили не так давно – всього якихось п’ятдесят років тому! Для мене навіть п’ять років – сива давнина.
Я побачила пам’ятник загиблим кораблям і міст закоханих, мені махнули рукою вбік вічного вогню і на другому березі вказали на якусь батарею. Мені подобалося буквально все, що я бачила, але для повноти картини не вистачало Максима. Я хотіла поділити з ним своє захоплення.
Хвилі ласкаво плескотіли біля самих моїх ніг, коли я милувалася видом моря з Графської пристані. Повертаючись назад, я вже знала, що Максим стоїть поряд. Дивним чином я завжди відчувала його присутність.
–Поки я тут чекав на вас, мені запропонували екскурсію і дуже переконливо доводили, що Севастополь краще дивитися з моря, – з усмішкою прохрипів Максим. – Та жінка ніяк не хотіла повірити, що я не збираюсь в надцятий раз кататися на катері навколо пристані.
–Де був, що бачив? – запитала я в нього, радіючи, що він поряд. День знов став чудовим.
Максим нахмурився.
–Де я міг бути? Сходив у аптеку, наковтався пігулок і чекаю на результат. А як в тебе справи? Як  малеча?
–В нас була справжнісінька екскурсія зі справжніми туземцями! – весело повідомила я, вказуючи на Оксану і Ганну.
Максим похмуро і наче суворо глянув на дівчат.
–Цікаво, вони хоч щось розповіли? Хоча б розказали, чому пристань називається Графською?
Оксана скривила свою досить милу фізіономію.
–Не хвилюйся, обійшлися без тебе. Вам сподобалось, правда, Вишеслава?
Я була дещо збентежена поведінкою Оксани, але Максим швидко ввів мене у курс справи.
–Оксана – моя двоюрідна сестра. Прошу любити і не балувати, бо вже нема куди.
Я боялася, що Максимові важко говорити, але він неодмінно хотів сам познайомити мене зі своїм містом, що і робив наступну годину, часом підколюючи Оксану щодо її незнання історії. Ганна, з його слів, взагалі “з п’ятої школи”. Я так зрозуміла, що це не найпрестижніший освітній заклад.

Я прокинулася на самому світанку, що, як ви розумієте, зовсім не звично для мене. Поглянувши вбік Максимового ліжка, я побачила, що воно порожнє. Я навіть не здивувалася. Принаймні, сьогодні видно, що там хтось спав.
Зранку було досить сиро і прохолодно. Я натягла спортивний костюм (все одно треба буде з дітьми зарядку проводити) і тихенько, аби не побудити малих, спустилася дерев’яними сходами. Відвідавши “будиночок невідомого архітектора” і вмившись, я вирішила сходити на море.
За табором, ближче до узбережжя, ще стояв ранішній осінній туман. Ще кілька кроків, і я опинилася на пустому пляжі. По камінцях бігали чайки, підбираючи, що Посейдон послав. Море лагідно співало про далекі краї, і мені раптом стало так сумно, хоч плач. В серці було так само порожньо, як на пляжі вранці.
За туманом не було видно краю моря, але, сівши біля самої води на якусь дошку, я могла милуватися лазуровою гладдю.
Замислившись над своїм життям, я не помітила, що вже не одна тут.
–Доброго ранку, Вишеслава.
Я здригнулася від несподіванки. З води на мене весело поглядав Максим. Схоже, він був у доброму гуморі.
–Налякав, чортяка! Чого це ти заліз у воду з самого рання? Холодно ж! А ти взагалі хворий.
Максим ліг на камінці у воді біля моїх ніг.
–По-перше, я вже майже здоровий, ліки діють доволі добре. По-друге, вода досить тепла. А по-третє, я найближчі кілька місяців не побачу моря, то хочу насолодитися в повній мірі. Пірнай теж у воду!
–Навіжений! Я краще зачекаю, поки потеплішає.
–Діти не дадуть тобі поплавати, а ти ж любиш. Ну, не бійся. Маленькі чортеняти спатимуть ще півтори години, маєш час.
–Тобі не вдасться спокусити мене. І не намагайся.
Максим посміхнувся.
–А що тобі заважає? Ти все одно в купальнику.
Тут він був правий. Я не хотіла в пожежному порядку перевдягатися після сніданку, тому всупереч гігієнічним вимогам одягала купальний костюм зранку.
Я все ще не могла наважитися стрибнути у воду, коли Максим взяв і облив мене водою з ніг до голови.
–Ну, постривай!
Я миттю скинула брюки та куртку і кинулася у воду, намагаючись обляпати пустуна.
Ми бігали і бавилися, як діти. Мабуть, на пляжі далеко було чути наш сміх і голосні крики.
Після сніданку Максим на бігу кинув мені, що в нього є справи у місті, тому сьогодні наш загін залишається лише з одним вчителем. Мене це трохи засмутило, але що робити. Більше за все мене турбувала запланована на сьогодні екскурсія на справжній військовий корабель Російської Федерації. В голові постійно крутилася думка: чи треба мати закордонний паспорт для відвідування корабля? Адже будь-яке судно вважається територією держави, до якої належить. Господи, Вишеслава, хіба це твоя найбільша проблема на сьогодні? Як щодо того, що ти сама наглядатимеш за тридцятьма дітьми на якомусь кораблі посеред моря? Тобто, я не хочу сказати, ніби мене послали на той корабель саму. Степанида Карпівна та Катерина Павлівна теж їхали, але, по-перше, вони везли свої групи трохи раніше, аби не перевантажувати корабель маленькими стихійними лихами, а, по-друге, кожен вчитель відповідав за свою групу сам.
Зібравшись, ми сіли в автобус, який провіз нас крізь місто до причалу. Наші господарі, севастопольські діти, весело показували хто свою школу, хто свій дім, а хто місцеві пам’ятники. Мені особливо сподобався “Катрусин стовп”, на який ніби спиралася Катерина ІІ під час відвідування Севастополя. Цей стовп, як на мене, ані трохи не відрізнявся від інших на дорозі, але діти одностайно вказали мені саме на нього.
Я чесно призналася собі, що виглядаю у вікно лише за тим, аби побачити Максима. Вірогідність того, що він опиниться саме на тій вулиці, де їде автобус, була мізерною, але я все одно шукала його очима.
На причалі я побачила Степаниду Карпівну, що чекала на мене, аби не залишати мене, безвідповідальну та недосвідчену молоду особу (це так вона якось сказала про мене на вчительській нараді), саму з маленькими шибениками.
Перерахувавши своїх “курчат” і помолившись, щоб ніхто не стрибнув за борта, я ступила на трап крейсера “Керч”. Як виявилося, наглядати за дітьми тут і пробувати не варто було. Вони одразу ж значно випередили мене і з задоволенням лазили по всіх драбинах. Втім, шансів звалитися у воду в дітлахів було не дуже багато, адже на борту було багато матросів, що пильно слідкували за чортенятами.
Я дібралася майже до носу корабля і зупинилася біля якогось вала, через який мої дітлахи просто перестрибували, але я, зважаючи на свою вагу і туфлі на підборах, просто не могла зробити так само. До того ж, після кожного стрибка через “вал” матрос, який саме фарбував його, не соромлячись дітей, чотириповерхово матерився.
Пройшовши ще кілька метрів, я побачила сходинки. Матрос, що стояв поряд, а може, офіцер, я не вмію розрізняти, галантно запропонував мені руку, яку я із вдячністю прийняла.
–Щиро дякую, – посміхнулася я хлопцеві.
–Нема за що, – посміхнувшись у відповідь, сказав він.
Мої діти вже лазили на носі корабля, а я вирішила зупинитися тут. Аби не мовчати, я вирішила задати кілька ввічливих запитань про корабель. Серед моря іншої цікавої інформації, особливо мене вразило місце побудови судна – Миколаїв. Варто було приїхати до чужого міста, аби відвідати корабель, побудований в твоєму власному!
Коли ми спустилися на землю, нас вже чекав автобус, а на його сходинках сидів Максим. Я так по-дурному зраділа, побачивши його, що ледве не кинулася обіймати. Я впевнена, якби Максим був на цьому клятому кораблі, екскурсія здалася б мені значно цікавішою.
–Як життя? Вибач, що покинув тебе, але мені справді треба було до міста. До речі, після обіду ми з тобою поїдемо розробляти маршрут для більш поширеної екскурсії містом.
–Чому ми? – Здивувалася я.
Максим знизав плечима, одночасно підхопивши Таню, яка саме оступилася.
–Так розпорядився Сергій Михайлович.
Сергій Михайлович був директором ліцею, який запросив нас до цього міста, і особистим другом директора нашої школи та Сергія Волошки. Він планував екскурсії для наших дітей на весь тиждень, а завтра ми мали вільний день, аби просто блукати містом. Та навіть блукати, як виявилося, треба було за чітко продуманим планом.
Ми доставили дітей до табору і виїхали назад ще до обіду. Я ледве встигла вмитися і перевдягтися, як Максим вже постукав у двері.
Я саме збирала волосся до купи, коли він увійшов. Погляд хлопця зустрівся з моїм, а потім повільно сповз на мої груди, які піднялися, коли я закручувала косу на голові. Треба віддати належне Максимовому вихованню – погляд швидко повернувся до моїх очей і не примусив мене почервоніти.
–Ходімо, бо не встигнемо на автобус. Поїсти прийдеться у місті.
–Я зараз, – весело кинула я.
–Поквапся, – трошки хриплим (я гадаю, не від нещодавньої застуди) голосом вимовив Максим і, взявши свого рюкзака, вийшов з кімнати.
Не те, щоб я намагалася звабити цього хлопчака, але мені було приємно, що він на мене реагує. Шалено приємно.
На автобус ми встигли. Почався марафон, якого я довго не забуду. Здавалося, Макс вирішив показати мені все місто. Трохи проїхавши автобусом, ми продовжили свій шлях пішки, і я настільки захопилася “білим містом“ (або, як співають у місцевій пісні, “квіткою з каменя”), що не відчувала навіть болю в ногах.
 
Частина ХV

Десь о четвертій, після довгої подорожі визначними пам’ятками, ми сіли на лавочці у парку біля самого узбережжя. Тут я вже була, коли нам показували площу Нахімова після військового параду.
Максим купив мені морозиво, і моєму щастю не було меж.
–Здається, скоро піде дощ, – зауважила я, побачивши чорну хмару, що саме насувалася з узбережжя. Здійнявся шалений вітер і безжалісно тріпав мою юбку і волосся, що вибилося з коси. Мені це набридло, і я розпустила всю косу – все одно розпатлалася, як відьма.
–Нам час іти, – з жалем сказав Максим. Я лише кивнула і зістрибнула з лавки.
Але не встигли ми дістатися до автобусної зупинки, як небо, наче прострілене, розірвалося просто над нами. Зупинка була не вкритою, і Максим потягнув мене до першого ж автобуса.
–Сподіваюсь, ти точно знаєш, куди ми їдемо, – я безконтрольним жестом прибрала волосся з його очей. Автобус різко двинувся вбік, і моя рука затрималася на Максимовій щоці. Вона була мокрою і дуже ніжною.
–Так, я знаю, куди ми їдемо. Зараз ми відвідаємо мою квартиру. Сподіваюся, батько не поміняв замки в приступі шаленства.
–Ти хочеш зробити сюрприз батькам? Давай ти поїдеш один, а я доберуся до табору...
Максим насупився.
–І не думай про те, щоб покинути мене. По-перше, до табору автобус ходить дуже рідко, а по-друге, не цією вулицею. Ти заблукаєш, і мені доведеться шукати тебе.
–Якщо автобус ходить не цією вулицею, якого дідька ти потягнув мене на цю зупинку?
Максим зробив вигляд, що не помітив мого питання.
–А по-третє, ми з тобою вимокли, наче купалися в морі, а зараз вже не липень, і ми замерзнемо насмерть, доки доберемося до табору. А я, щойно перенісши жорстоку застуду, можу навіть померти, – додав Максим, хитро посміхнувшись.
Мені аж подих перехопило.
–Жорстока застуда? Ти ж у морі купався другого ж дня після того, як наковтався пігулок!
Максим ніяк не відповів, залишивши це висловлювання на моїй совісті.
Максим потягнув мене з автобусу на якійсь зупинці в Комишівці. Здається, саме так називається цей район. Під стіною дощу, за якою нічого не було видно вже на відстані п’яти метрів, ми забігли до якогось під’їзду. Тобто забігли після того, як Максим знайшов потрібний ключ і відчинив двері.
Вода текла з нас, наче по жолобах. Моє волосся промокло наскрізь, і я викрутила його, перш ніж зайти за Максимом до ліфта.
Ми піднялися на третій поверх. На щастя, Максимів батько не поміняв замки. Я вже трохи заспокоїлась, особливо коли Максим сказав мені, що батька вдома немає, бо він поїхав у відрядження.
Якби я вміла свистіти, неодмінно присвиснула б. У квартирі все буквально дихало великими грішми. В коридорі при бажанні можна було помістити мою хатку.
–Я багатий хлопець і перспективний жених, – жартома похвалився Максим, аби зняти раптом виниклу напругу.
Знявши мокрі туфлі, я пройшла за Максимом до кімнати. Вона була не дуже великою, і я майже одразу зрозуміла, що це вітальня. Максим, зневажливо поставившись до стільця, який напевно був антикварним, присунув його мені. Сам, як був, мокрий, бухнувся на диван (але після того, як сіла я).
–Зараз поставлю чай і принесу тобі щось перевдягтись, – кинув він мені і миттю скрився за дверима. Мені здається, що для Максима рух такий самий необхідний для життя, як серцебиття. Він і хвилини спокійно посидіти не може, і мені це подобається. Є надія, що, ставши чоловіком сімейним, Макс не проводитиме всі вечори на дивані, дивлячись футбол.
Максим, з тацею в руках, протопав до кімнати. Мені ледве серце не обірвалося, коли він опустив свою ношу просто на стіл, що виглядав наче в історичному фільмі.
–Розслабся, цей стіл і не таке бачив, – посміхнувся Макс і подав мені чашку. – Чайник скоро закипить. У сусідній кімнаті я поклав халат. Вхід до ванни з коридору. Будь-ласка, бери, що тобі треба, відчувай себе як вдома.
Я скористалася пропозицією і нашвидкуруч привела себе до ладу. Хвилин за двадцять я вирішила, що на мене тепер можна дивитись без жаху, і вийшла до вітальні. Халат, виданий Максимом, був трохи малий для мене. Макс, може, і тонув у ньому, але на моїх грудях він не сходився, і я весь час притримувала його рукою.
Максим увімкнув магнітофон. Я була вельми вдячна, що це був не “Раммштайн”. Я переконана, що музику, яка лунала з динаміків, можна було назвати класичною, але мені не вистачало шкільної музичної освіченості, аби визначити автора чи назву твору.
–Скоріше пий, бо чай охолоне. Тут холодно, наче у підвалі, зараз увімкну кондиціонер.
Я сіла в крісло і з задоволенням ковтнула чаю. Блаженне тепло розлилося по жилах, повертаючи мене до життя.
–М-м-м, чудово. Як ти знав, скільки цукру покласти?
Максим здивовано подивився на чашку в моїх руках, потім на цукор на таці.
–Я не знав. Просто поклав, як для себе. – Максим вирішив, що тема вичерпана, і подивився у вікно. Нічого не було видно, скло розмивали потоки води.
–Мені не подобаються ці нові вікна, – зауважив він. – Звукоізоляція, це, звичайно, річ непогана, але не тоді, коли йде дощ. Я люблю слухати його, а тепер можу лише бачити. – Мабуть, подумавши, що надто відкрив душу в незручну мить, Максим перейшов на іншу тему. – Залишається сподіватись, що до ночі він закінчиться. Інакше матимемо проблему...
Я кивнула. Ситуація була справді не дуже зручною: молода вчителька і привабливий юнак, одні в квартирі серед дощу. Я відчула, як в животі щось скрутилося у вузол, так буває, коли сидиш в автобусі, а той різко їде з гірки вниз.
–Ми не принесемо вчасно карту, і завтрашня прогулянка містом полетить під три чорти.
Чи треба казати, що про карту я хвилювалася менше за все. І взагалі лише Максим міг згадати про неї в такій драматичній ситуації.
Як навмисне, дощ продовжував лити, до того ж піднявся скажений вітер. Все скидалося на те, що найближчим часом нам не вибратися. Максим пробував зв’язатися з табором, але безрезультатно, там ніхто не підходив до апарата. Десь о восьмій вечора перестав працювати телефон. Ми були повністю відрізані від світу, і особисто мені це подобалося. Поряд з Максимом мені було так хороше, так затишно, що я подумки подякувала Богові за цей дощ і побажала, аби він лив до кінця тижня. Або місяця. А краще – решту мого життя.
Касета закінчилася, і Максим вимкнув магнітофон. Ми опинилися у блаженній тиші, яка переривалася лише глухим рокотанням грому. Аби розрадити мене, Максим показав мені інші кімнати. Як на мене, тут було просто неможливо жити. Все було якесь занадто гарне, витончене, антикварне.
Спальня його батьків була оформлена в якомусь єгипетському стилі: відповідні візерунки прикрашали стіни, стелю, меблі і все навкруги.
–Батько казав, що в цій кімнаті мати схожа на Клеопатру.
На мить на обличчі Максима виник такий вираз, що я не наважилась нічого сказати. Було видно, що цей спогад дорогий для його серця, і я оцінила, що він поділився ним зі мною. Однак це не завадило мені подумати, що сама я в такій кімнаті відчувала б себе наче в піраміді, причому не туристкою, а головним експонатом. Це по-перше. По-друге, я бачила профіль Клеопатри на книжній ілюстрації старовинної монети. Вона справила на мене неабияке враження. Якщо коротко, якби хтось порівняв мене з Клеопатрою, я б образилась.
Всюди на стінах висіли якісь пейзажі, натюрморти і навіть один портрет. Особа чоловіка, зображеного на ньому, здавалося, заповнювала собою весь кабінет. Він проникав у всі щілини, витісняючи самий дух свободи. Мені навіть стало важко дихати, коли я відчула на собі його погляд. Лише уважніше придивившись до картини, я помітила, що поряд з чоловіком зображена жінка. Вона була дуже гарною, але в її погляді відчувався смуток. Максим пояснив те, про що я сама вже здогадалася:
–Це мої батьки. Портрет написав один батьків приятель, незадовго до розлучення.
Кімната Максима разюче відрізнялася від інших в цій квартирі. Вона не була ні ультрасучасною, ні схожою на єгипетську спальню батьків. Вона, здавалося, взагалі не була витриманою в якомусь стилі.
Поки Максима не було, я встала роздивитись обстановку. Письмовий стіл, явно куплений ще для хлопчика, на столі комп’ютер, досить новий, з усякими прибамбасами. Поряд зі столом – книжкові полиці в ніші у стіні. Я помітила багато книжок з історії, авторів який повинна знати в силу свого фаху, але навряд чи ними зачитується сучасна молодь: Грушевський, Полонська-Василенко, Субтельний, Костомаров.
Я навмання взяла одну з них. Поля листків прикрашали літери А,І,Е,О. Я знала, що ці знаки в логіці означали згоду або заперечення твердження. Я просто знала значення цих символів. Максим ними користувався. Я згадала, що коли в школі проводився конкурс лицарів, Макс намалював моєму хлопцю щит з картону і зробив напис “Sapienti sat”. Моїх знань вистачило, аби зрозуміти, що це латина, і що десь я вже таке читала. Максим, посміхнувшись, переклав: “Розумний зрозуміє”. Ми довго сміялися над цим, але тоді в мене ще не виникло думки, що Максимові знання латини виходять за межі прислів’їв зі словника, хоча це також було досить нехарактерним для сучасного сімнадцятирічного хлопця. Тепер моя думка змінилася. Схоже, Максим серйозно займався вивченням принаймні кількох мов: на полицях стояли словники англійської, французької, польської мов.
Кімната була досить просторою, і доволі широке ліжко займало небагато місця. Всюди валялися якісь журнали, я помітила, як Максим елегантно заштовхнув ногою під стілець старий номер Плейбою. В принципі обстановка відбивала характер господаря, і мені це подобалося. Як і сам господар.
Екскурсія закінчилася, і ми сіли у вітальні. Я обрала крісло біля вікна, звідти було видно, як дощ крапає в калюжі і як небо спалахує блискавками. Максим зручно примостився напроти мене, розтягнувшись на диванчику м’якого кутка.
–Тобі не сподобалася квартира, – без будь-яких емоцій констатував він. – Мені тут теж не подобається. Раніше, коли в батька було менше грошей, все було інакше. А потім він зробив нам сюрприз: ми з мамою приїхали з Києва, а тут вже готовий ремонт і меблі інші. Вона навіть заплакала, коли з’ясувалося, що батько викинув старе трюмо.
–В тебе є брати чи сестри?
–Сестра. Вона вже заміжня і живе зі своїм чоловіком у Києві.
Мені здалося, що Максим якось надто сухо говорить про рідну сестру.
–Зять тобі не подобається?
Він трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь і боячись сказати щось зайве. Максим дивився вгору, а я на нього, милуючись, як гарно він виглядає зараз: ліниво, навіть трохи сонно, та все одно якось енергійно. Наче дикий звір, який навіть коли відпочиває, всім своїм видом каже: не підходь надто близько, я вже за мить можу кинутись на тебе.
–Батько видав її заміж за одного свого партнера. Вона хотіла ще зачекати, але батько наполіг, і рік тому вона переїхала до столиці. Таня ніколи не вміла казати “ні”. Вона завжди слухалася батьків, і випадок з заміжжям не був винятком. Тепер вона телефонує щодня, цікавиться, як справи. – Максим подивився мені в очі. – В Хрестинках я навіть поговорити з нею не можу. Іноді страшенно хочеться кинути все і поїхати до неї.
Дощ не вщухав.
–Схоже, це надовго. У вересні тут часто дощить. Я зараз повернуся.
Залишившись на самоті, я закрила очі і занурилася у світ мрій. За вікном шумів дощ, в кімнаті було тихо і сухо, від кондиціонеру віяло теплом. Вже вечоріло, і в кімнаті запанували сутінки.  У напівсні я подумала, що такі вечори призначені для кохання. Моя уява, наче дикий вітер за вікном, вирвалася на волю. Поряд зі мною був мій чоловік. Він тихо підійшов до мене і ніжно охопив мене руками. Він нахилив свою голову до моєї і обережно поцілував моє волосся, зігрівши теплом свого дихання.
–Я кохаю тебе, – мелодійний голос Максима цього разу трохи зривався. Він прикрив мені рота рукою і здригнувся, коли я почала цілувати його пальці. – Можливо, я ніколи більше не наважуся сказати тобі це. Ти найгарніша жінка у світі, і я розумію, що ти безперечно можеш обрати собі кращого чоловіка, але ніхто крім мене не зможе так любити тебе, так піклуватися про тебе, кожну мить думати лише про тебе. Будь-ласка, дай мені хоч маленький шанс. Не відкидай мого кохання лише через...
–Це безнадійно, – прошепотіла я. “Але це єдине, чого я бажаю,” – додала подумки.
Максим не став нічого мені відповідати. Наблизивши своє обличчя до мого, він ніжно торкнувся вустами моїх губ і я забула про все на світі. Мало хто повірив би, що я, доросла двадцятитрирічна жінка, по-справжньому цілувалася вперше у житті. І цього варто було чекати двадцять три роки. Максимів цілунок був наче літній вітер вранці – легкий і теплий. Він надихав на щось вагоміше, до чого я поки що не була готова. І ще він давав надію.
Відірвавшись від моїх вуст, Максим подивився мені в очі. Дивився він довго, і мені здалося, що він побачив там щось таке, про що навіть я не здогадуюся. На його обличчі розцвіла задоволена посмішка.
–Не кажи нічого. Я вже знаю все, що треба.
Чари поцілунку розвіялися, і до мене повернулася моя колишня розсудливість.
–І що ж ти, цікаво, можеш знати? До твого відома, я, на відміну від тебе, цілувалася вже сотні разів!
Максим трохи збентежено подивився на мене, а потім його посмішка стала ще ширшою і ще задоволенішою. Він піднявся з колін і, весело засміявшись і піднявши вгору руки, що, мабуть, наказувало мені мовчати, вийшов з кімнати.
–Раденький, що дурненький! – кинула я йому услід, але він у відповідь зайнявся щасливим реготом.
Коли Максим повернувся, ми не стали говорити про те, що трапилося кілька хвилин тому. Я була вдячна йому за це, бо не могла знайти собі гідного виправдання.
Було вже досить пізно, але ми витратили ще приблизно годину, аби розробити завтрашній похід.
Максим приніс стару дорожню карту міста, і ми визначили найважливіші пам’ятки архітектури та історії, що діти мають відвідати. Ми багато сперечалися, бо я схилялася до таких місць, як міст закоханих, а Максим – до вічного вогню.
–Я одного лише не розумію, навіщо було сьогодні вештатися містом, коли ти все одно знаєш всі маршрути?
Максим хитро посміхнувся мені.
–Якби не пішли вештатися містом, то, по-перше, не провели б разом півдня. По-друге, ти не побачила б Севастополя, адже наші чортенята вимагають постійної уваги. Одного мене терпіти значно легше, правда? Ну, а по-третє, якби я просто склав маршрут у таборі, то не заманив би тебе до себе додому.
На мить я втратила здатність говорити, але потім знайшла слабке місце в поясненні.
–Вибач, Максиме, але навіть ти не можеш запланувати дощ.
Він лише знизав плечима.
–Так, але хто може відібрати в хлопця надію?
Врешті-решт ми дійшли спільної думки щодо походу дітей по Севастополю і, повністю задоволені собою, лягли спати. Максим поступився мені своїм ліжком, а сам пішов спати у вітальню на дивані.
Сон не йшов до мене. Я весь час думала про Макса і про те, що я лежу на його ліжку. В животі нило, було якось моторошно, а серце весело тремтіло від досі незнаних почуттів.
–Ти не спиш? – На порозі кімнати стояв Максим. Він був в якихось шортах і, хоча я не раз бачила його взагалі у плавках, цей його вигляд видався мені дуже інтимним і спокусливим.
–Не можу заснути, – я лягла на бік, підставивши руку під голову. На щастя, мої майка з трусами висохли, і тепер я була хоч чимось прикрита.
Максим підійшов до мене і сів поруч зі мною на край ліжка.
–От і я теж.
–Може, поміняймося? Тобі, мабуть, незручно там, а тут ти миттю заснеш, – занепокоїлася я. Про себе подумала, що і сама миттю засну, коли не думатиму, що ти спав на цих простирадлах, клав голову на цю подушку і вкривався цією ковдрою.
–Ні, не треба. Давай просто побалакаємо перед сном. Коли я був малим, то забирався у ліжко до сестри, і ми балакали про все на світі, аж поки не засинали. Цікаво, як там наші діти?
Не знаю, що зі мною сталося: може, у всьому був винен дощ, який відрізав нас від решти світу; може, поцілунок у вітальні, що, наче місточок, проліг над безоднею, яка нас роз’єднувала; може, те, як Максим сказав “наші діти” – просто і звично, якось природно, – щоб то не було, а я похлопала рукою поруч із собою, запрошуючи Макса лягти збоку від мене. Він радо погодився і, роздвинувши штори, вимкнув світло.
Ми проговорили майже до півночі, дивлячись, як по вікну стікають струмені води. Пальці наших рук дивним чином сплелися – ніхто з нас не помітив, як це так вийшло. Я відчувала тепло Максимової долоні у своїй руці і жар його почуття до мене у своєму серці.
Максим розповідав мені про різні міста, у яких він бував разом з батьками чи сам. Я по-доброму заздрила йому.
–Коли-небудь я хочу відсвяткувати День Незалежності у Києві, на майдані. Хочу на власні очі побачити фонтани і вогні великого міста.
Максим легко стис мою руку.
–Навесні ми поїдемо до Києва разом.
Мені було так легко вірити йому. Завтра я усвідомлю, що всього цього ніколи не може бути, але сьогодні, зараз, ми лежали поруч, і моя рука була в його руці, і нам належав увесь світ. Сьогодні все було можливе, і все було дозволене. Хтозна, до чого ми б дійшли, якби на нас не навалилася раптом жахлива втома, і ми, не розриваючи рук, не поснули.

Вранці, щойно зійшло сонце, ми були вже на ногах. Дощ вночі припинився, і день обіцяв бути теплим і сонячним. На нас чекали наші діти, і все в житті було чудово. Нашвидкуруч з’ївши яєчню, ми вирушили до табору. На мій подив, ні Степанида Карпівна, ні Катерина Павлівна ні слова не сказали про нашу відсутність вночі у таборі. Зате діти сипали дотепами, вганяючи нас у краску. На щастя, швидкий збір на екскурсію майже не залишив їм часу добити нас. За дві години ми вже їхали до міста.
–Щось негаразд? – запитав у мене Максим, побачивши, що я раптом засмутилася.
–Нічого. Просто збагнула, що загубила свою улюблену шпильку. Мабуть, десь у місті під час дощу. Звичайно, за нею не варто так сумувати, але вона мені дуже подобалася.
До нас підійшла Степанида Карпівна. Не дивлячись на те, що вона нічого не сказала мені одразу після нашого повернення, я відчувала, як її ставлення до мене все гіршає.
–Вишеслава, тебе кличе Катерина Павлівна.
В кінці неймовірно цікавої, але дуже стомлюючої екскурсії нас відвели на місцевий риночок сувенірів, де діти нарешті могли витратити гроші, які вже давно пропалювали їм кишені. Я купила дерев’яний гребінець і на цьому заспокоїлася.
Останні години були надзвичайно напруженими, і я помітила, що Максима немає поруч лише коли ми їхали назад у табір. Як завжди, коли його не було поряд, серце охопила туга, і навіть незнайомий краєвид за вікном став нецікавим.
За довгий день діти втомилися, але ввечері на них чекала ще якась вікторина з історії Севастополя. Завтрашній день планувалося провести на пляжі.

Мені не хотілося залишати Севастополь. Я закохалася у це місто і була певна, що коли-небудь обов’язково повернуся сюди, хоча навряд чи зі мною знов відбудеться стільки чудових подій.
Я вже лягала спати, а саме розчісувала волосся своїм найновішим придбанням, коли Максим нарешті повернувся.
–Привіт, – тихо сказав він і посміхнувся. Я мала намір зустріти його досить прохолодно, трохи ображена на те, що він так раптово залишив мене саму, але від його посмішки моє серце миттєво розтануло. – Ти певна, що хочеш спати? Діти вже полягали, ходімо на пляж. Зараз повний місяць, і на морі буде гарна доріжка. Після прогулянки міцніше спатимеш.
Радо погодившись, я поспішила за ним, тихенько закривши за собою двері, аби хтось з дітлахів не почув, що старших нема вдома.
На пляжі справді було дуже гарно, хоча і трохи прохолодно. Ночі були вже осінні, не дивлячись на те, що вдень температура сягала 30 градусів за Цельсієм. Макс розстелив ковдру, яку взяв з будинку, але цього йому показалося мало, і він зняв куртку спортивного костюму, яку завжди одягав увечері, і постелив на ковдру, запрошуючи мене сідати. Ми були майже біля кромки води, але хвилі, розбиваючись о берег, не досягали моїх ніг.
–Де ти був? – спитала я, не зумівши приховати тугу, яка міцно тримала мене у своїх обіймах аж до появи Максима.
–Скучила? – лукаво запитав він.
Я хотіла заперечити, але потім зрозуміла, що брехати нема жодного сенсу.
–Так, скучила.
Моє таке просте зізнання явно зробило Максима щасливішим.
–Дуже?
Я посміхнулася.
–Так, дуже. То де ти був?
–Шукав твою шпильку. Мені здалося, що я бачив її, коли ми вже були у мене вдома, і я повернувся туди, але не знайшов. А ще я купив тобі подарунок.
Він дістав з-під сорочки коробку, обтягнуту тканиною. В таких зазвичай лежать коштовності.
–Що це? – з декотрою підозрою запитала я.
–Відкрий і побачиш.
У коробочці на зеленому шовку лежали дві шпильки з дерева. Таких гарних я ще ніде не бачила. Довгі, на кінцях закручені спіраллю та гладенькі, наче їх шкіркою полірували. Вони, крім того, чудово пахли. Цей запах я не сплутаю ні з чим.
–Ялівець?
Максим кивнув. Він явно насолоджувався тим, що мені подобається його дарунок.
–Я заслужив поцілунок? – з надіє в голосі запитав він.
–Так. – І я ніжно чмокнула його в щоку. Максим посміхнувся і пригорнув мене до себе, зігріваючи своїм теплом.
Ви гадаєте, що я забула про те, що Максим – ще дитина? Чи думаєте, що я така собі розбещена дівуля, що зваблює хлопчиків? Можливо, у чомусь ви праві.
Але мені настільки набридло постійно слідкувати за своєю поведінкою, аби ніхто, борони Боже, не подумав про мене нічого лихого; постійно стримувати свої емоції, аби у всьому бути гарним прикладом для дітей, що я вирішила влаштувати собі маленькі канікули.
Максим подобався мені, подобався так, як жоден чоловік до нього. І я не мала в собі достатньо сил, аби відштовхнути його. Принаймні не зразу. І не тут, на узбережжі, яке часто снилося мені у чарівних снах. Ми ніколи не будемо разом, це факт, і я ніколи не переступлю межі дозволеного. Найбільше, що може бути між нами – легкий флірт і тривка дружба, як зі Славком. Але зараз мені хотілося забути, що наш роман приречений, і уявити себе дівчиною, в яку закохався красень-юнак, і яка... Так, можливо, відповідає йому взаємністю. Мріяти так мріяти.
–Про що ти думаєш? – Максимове запитання повернуло мене на землю.
–Про тебе. – Я подивилася йому в очі і, піддавшись пориву, додала: – Я взагалі останнім часом забагато про тебе думаю.
–Нам вже час повертатися. – Голос Максима був хриплим. Можливо, його схвилювали мої слова, хоча не можна сказати напевно.
Він накинув мені на плечі свою куртку і ми пішли до огорожі. Проходячи повз кущі ожини, яка росла обабіч доріжки, я зачепилася за неї. Макс визволив мій рукав.
–Мені здається, наше почуття схоже на ягоди цього куща: шалено солодке, але, щоб хоча б торкнутися одне одного, треба обдертися об колючки.

Останній день в Криму я провела на самоті, тобто без Макса. Йому зателефонувала сестра і повідомила, що мати захворіла і він має виїхати до Києва, бо сестра не може доглядати своїх дітей та ще й матір. Особисто мені це здалося дивним, але Макс віднісся до вищесказаного спокійно: зібрався, купив білет до Києва і поїхав того ж дня.
– Не сумуй без мене, – усміхаючись сказав він мені, прощаючись у дверей нашого будиночку. – Я скоро повернуся.
– Мабуть, завтра я не встигатиму вгору глянути, не те що сумувати. – На завтра в нас була запланована екскурсія до Херсонеса. – А ось у дорозі мені напевно буде нудно. Без тебе мені й поговорити нема з ким.
– Добре, що нагадала. – Макс повернувся до кімнати і відкрив тумбочку. – Я залишу тобі плеєр. Слухатимеш у дорозі. Ну, до побачення. І хай ваш потяг не зупиниться на півдорозі!

Потяг до Миколаєва вирушав ввечері, а прибути мав після опівночі. Повкладавши дітей, сама я лягла, та спати не збиралася. В напівтемряві мені було досить важко розібратися з плеєром, тим більше, що я взагалі не дуже тямлю у техніці. Там вже стояв диск, і коли я увімкнула його, з чудо-машини полилася приємна музика. Десь за півгодини музика обірвалася і голос Макса промовив: «Зараз ти не зможеш заборонити мені сказати це. Я кохаю тебе, Вишеслава». За той час, що лишався до Миколаєва, я, мабуть, затерла диск до дірок.
 
Частина ХVІ

Після повернення і до початку занять залишався один день, і я вирішила з’їздити до Миколаєва. Рідне місто зустріло мене теплом осіннього сонця, і я поїхала у центр, аби прогулятися старими вулицями. Безліч історичних пам’яток Севастополя наштовхнули мене на думку, що і вдома є на що подивитися. Відвідавши музей суднобудування та флоту, я вийшла до мосту через Південний Буг. Дійшовши до середини, я із захопленням подивилася вниз. Мене не покидали думки про Максима і про те, чи правильно я роблю, кажучи йому, що не кохаю. Це було нечесно з мого боку, і я переживала через це.
– Ви теж полюбляєте дивитися вниз?
Поряд зі мною стояв досить привабливий молодий чоловік. На вигляд він був трохи старший за мене, років на п’ять (розумна різниця у віці, як на мене). Високий на зріст, не надто худий, але й не товстий. В нього були зелені очі та темне волосся. Приємний голос довершував картину.
– Так, але тільки тоді, коли перила залізобетонні і дістають до грудей, – посміхнулася я. Насправді я дуже боюся висоти. Коли в дитинстві батьки повезли мене до Криму, ми відвідали Ластівчине гніздо. Навколо цього самого «гнізда» я ходила, міцно тримаючись за його стіни і навіть не наближуючись до перил, що не виглядали надійними.
Слово за слово зав’язалася розмова. Вочевидь, молодику було геть нема чого робити, то він і ув’язався за мною. Природний такт і добре виховання не дозволяли мені якось грубо його обірвати, адже він нічого поганого мені не зробив і навіть був досить галантним кавалером. Та, незважаючи на це, я ледве виносила його присутність. Він заважав мені думати про Максима, а коли зі мною поряд був Макс, навіть у думках, інші чоловіки були просто зайвими.
– Ви не поспішаєте? – Раптово запитав мене Дмитро (так звали чоловіка). –Давайте спустимося до річки, посидимо десь.
Я нікуди не поспішала, і не так часто чоловіки запрошували мене «десь посидіти», щоб я отак взяла і відмовилася. Дмитро розбудив мою цікавість: я ніяк не могла зрозуміти, чи йому просто нема куди дітися, чи йому чогось від мене треба. Звичайно, думка про те, що я раптом сподобалася чоловіку на вулиці, до мене не завітала.
До річки можна було спуститися по досить крутих сходах – Дмитро ввічливо запропонував мені свою руку. Про себе я подумала, що навряд чи він мене втримає, якщо я падатиму, але кавалеру я цього, звичайно ж, не сказала, бо, як я вже зауважувала, маю гарне виховання.
Це був один з тих днів, коли Буг здається гладеньким дзеркалом і виграває блакиттю неба. Вітру майже не було – чудова осіння днина. Людей на набережній було повно, ми не знайшли жодної вільної лавки. Дмитро запросив мене у кафе, що гостинно розкинуло свої стільці трохи далі від річки, в зеленій зоні. Я не знайшла приводу відмовитись, до того ж, моя цікавість так і не була задоволена.
Дмитро без кінця і краю про щось патякав, я майже не прислухалася. Останні новини спорту і шоу-бізнесу мене не дуже цікавили. Я вже зрозуміла, що мене не дуже цікавить і Дмитро, що ніяк не перейде до суті справи.
Ми випили кави і з’їли морозиво, причому Дмитро відмовився розділити рахунок. Я вже збиралася подякувати за цікаву розмову і піти собі геть, як зустрілася поглядами з дівчиною на набережній. Це була Аліса, дівчинка з Хрестинок. Вона, йдучи понад рікою, так увіп’ялася в мене і особливо в мого кавалера, що я запереживала, аби вона не впала у воду.
– Ви знаєте цю дівчину? – запитав мене мій супутник.
Я кивнула.
– Так, це одна з учениць моєї школи.
– Сподіваюсь, відпочинок у кафе не вплине на вашу репутацію? – жартівливо запитав Дмитро.
Я засміялась. Якби ти знав, яка в мене репутація в Хрестинках!
– Будемо сподіватися. Ну що ж, дякую за цікаву розмову. Була рада з вами познайомитись.
Дмитро, як мені здалося, якось занервував.
– Невже ми так і попрощаємось назавжди? Мені так сподобалося спілкуватися з вами! У вас є мобільний телефон?
Це було вже занадто.
– Ні, як кажуть у рекламі,  «я з іншої планети».
– Ну тоді запишіть мій номер. Можливо вам колись знадобиться супутник або співрозмовник: ви сміливо можете розраховувати на мене.
Записавши його номер на серветці, я поклала її в сумку і пішла собі. Звичайно, я не збиралася продовжувати це дивне знайомство.
Вдома я поспілкувалася з батьками, розповіла про свою подорож до Севастополя і про враження від неї. Залишаючи свою квартиру, де виросла, я більше не відчувала гострого жалю. Схоже, я звикла до Хрестинок і моєї хатинки, хоча не можна сказати, що там я вповні відчувала себе вдома. Мені чогось не вистачало там, а тут не вистачало мене. Мабуть, я зовсім заплуталася. Треба менше думати.

Максима не було в Хрестинках цілий тиждень. Не можна сказати, що на цьому тижні в мене був час сумувати, але без Макса я нудилася. В голові роїлися цілі купи думок, якими я хотіла б поділитися лише з ним одним; на зборах вчителів під час нудотних лекцій завуча лише його розуміючий та насмішкуватий погляд хотіла б я спіймати; а вночі мені снився лише він. Мої сни про кохання набули реального змісту. Мені снилося, що ми танцюємо квік-степ (хоча я взагалі не вмію танцювати), що ми зустрічаємося на пляжі, що ми їдемо у якусь подорож.
В перший робочий день, повернувшись додому, я так гостро відчула відсутність Макса, що мені аж якось ніяково стало. Переробивши всі звичні справи, я почала просто тинятися у дворі, шукаючи, куди б себе діти. Нарешті вирішила підмести доріжку на вулиці.
– Ба, яка зустріч? Чи не здається вам, що це не випадково?
На дорозі поряд зі мною стояв, посміхаючись, мій новий знайомий з Миколаєва, Дмитро.
Як виявилося, він приїхав до свого приятеля, Василя. І треба ж такому статися, що Василь живе в будинку поряд зі мною!
– Тепер ми бачитимемося частіше, – весело зауважив Дмитро, прямуючи до будинку Марії Степанівни.
Не можна сказати, що я дуже зраділа цій обставині. Попри всю свою привабливість, Дмитро не викликав у мене того почуття затишку, яке з першого погляду викликав Макс. Та він не зробив мені нічого поганого, напроти, був досить приємним співрозмовником, тож я не мала підстав грубіянити.
– Буду рада, – ввічливо відповіла я, зовсім не очікуючи, що він це сприйме буквально!
Мій новий знайомий без кінця попадався мені на очі. Він вітався зі мною щоранку, він гуляв у шкільному садку і регулярно ходив на річку, куди я теж навідувалася з дітьми.  Діти, до речі, сторонилися Дмитра, можливо, тому що в селі, де всі одне одного знають, не звикли бачити чужих.
У середу Дмитро зустрівся мені в магазині, поряд з яким був місцевий бар, і запросив мене на чашку кави і морозиво. Було вже досить пізно, як на мене, десь восьма година. Першим моїм бажанням було відмовитися. Дмитро взагалі не вписувався у мої плани, до того ж, він відволікав мене від думок про Макса. І треба ж такому статися, що поряд проходив отець Макар. Він злобно зиркнув на мене та перехрестився. Я не могла відмовити собі в задоволенні показати йому, що не всі вважають мене відьмою і злодійкою, декому моє товариство навіть приємне.
Ми випили кави, і Дмитро, як справжній джентльмен, провів мене додому. Він досить довго прощався зі мною біля хвіртки, мені навіть якось ніяково стало. Чого стирчить? Йшов би собі. Судячи з поглядів, що Дмитро кидав у мій сад, він ще не напився кави і волів би продовжити бенкет, але я виявила себе порядною дівчиною і твердо побажала йому доброї ночі. Звичайно, справа була зовсім не в моїй порядності. Просто Дмитро мене геть не цікавив як чоловік. Мене взагалі не цікавив жоден чоловік, крім Макса.

Нарешті у п’ятницю я почула в учительській, що Макс повертається у неділю вночі і в понеділок вже вийде на роботу.
Вранці в понеділок я збиралася до школи з особливою ретельністю. Мите-перемите волосся заколола шпильками, що мені їх подарував Максим, зробила непоганий макіяж і одягла найкращу спідницю.
Макса я зустріла лише після першого уроку в шкільному коридорі. Він був якийсь чи то насуплений, чи то заклопотаний.
– Привіт, як справи? – весело запитала я.
– Привіт! Справи нічого, потім розповім, – буркнув він. Можливо, хотів щось додати, але побачив,  як хлопчина зі старшого класу задирає малих і поспішив до дітей. Я в свою чергу теж поспішала на урок. Мені взагалі важко тримати дисципліну в класі, а коли ще запізнюсь, то діти геть від рук відбиваються.
Після уроків я потихеньку стала збиратися додому. Шалено боліла голова, мені хотілося лише забитися в якомусь кутку і заснути. Максим зловив мене вже у дверях.
–Вибач, нам не вдалося поговорити вранці. Я проведу тебе додому?
Я не мала приводу відмовити, хоча спідниця давно зім’ялася, макіяж поплив, а головний біль змусив розпустити волосся. Я знала, що виглядаю наче якась чумичка, але була безсила відмовитися від задоволення бачити Макса біля себе.
– Як з’їздила до Миколаєва?
– Та нічого. Відвідала батьків, погуляла містом.
– Мабуть,  зустріла багато знайомих?
Запитання здалося мені досить дивним. Миколаїв – не Хрестинки, там можна жити в одному будинку і тижнями не зустрічатися.
– Та ні, нікого. А як твої справи? Як мати?
– Вже краще. Власне кажучи, я так і не зрозумів, чого мене кликали, сестра все одно сиділа весь час у неї.
– Ну хоч у столиці побув, і те добре.
Вовк зустрів нас радісним тявканням, і ми пройшли на кухню.
– Будеш чай?
– Так, не відмовлюся. А знаєш, в Києві я постійно думав про те, як добре було б нам разом погуляти там. Одному мені було нудно.
– Мені теж, – тихо сказала я.
Ми не вмикали світла. В сутінках пили чай і розмовляли про Київ і про дітей, і про Севастополь, і про Максимову матір. Коли стало зовсім темно, виявилося, що не стало електрики. На щастя, я дуже полюбляю палити ароматичні свічки, тому в мене завжди є запас. Значно гірше було з сірниками: вони просто закінчились. Макс запалив свічку запальничкою, і кімната наповнилася приємним запахом і дуже гарним світлом, якого ніколи не досягти з електрикою. Макс тримав мене за руку, і мені здавалося, що я найщасливіша жінка на землі.
Я не побачила, як в саду промайнула якась тінь, і не звернула уваги на Пушка, який нагострив вуха. А тим часом ця тінь мала зіграти визначну роль в моєму житті на майбутні півроку.
Вже наступного ранку життя стало приносити неприємні сюрпризи. По-перше, до Макса дійшли чутки про мої палкі  побачення з Дмитром. Я не мала сумніву, що саме Алісі я маю завдячувати цим. Макс ще вчора настирливо питав мене, кого я зустрічала в Миколаєві, а сьогодні добрі селяни напевно, доповнили йому загальну картину. Звичайно, Максим нічого не сказав мені. Він не перебував у таких стосунках зі мною, щоб пред’являти якість претензії. Та його насуплений вигляд багато про що казав.
Другою неприємністю, яка, одначе, була тісно пов’язана з першою, була поява у селі шикарної молодої дівчини з Севастополя. Її звали Галя, і вона була років на п’ять молодша за мене. Галя була старою знайомою Максима (читай – його дівчиною). Вона приїхала на гостинне запрошення дядька Макса. Павла Семеновича, який дізнався, що дівчинка вчиться в Києві та вивчає етнографію. А де ж вона, біднесенька, може краще побачити всі ті речі, про які читає в книжках, як не в Хрестинках? Дівчинка обов’язково має приїхати до Хрестинок і пожити в селі. На щастя, Галя вчилася заочно, як і Макс, то ж він зможе її з усіма познайомити і все показати.
Можливо вам здається, що я занадто іронізую щодо Галі, але я геть нічого не можу з собою зробити. Такі дівчата мене страшенно дратують. Я навіть не можу сказати, що дратує мене більше: її зовнішність типової білявки (не зважаючи на руде волосся), яка не вилазить з салонів краси та соляріїв, її писклявий голос дурнуватого кошеняти чи її поведінка столичної кралі.
Втім, я не могла заперечувати, що Галя підходить Максиму значно більше, ніж я сама (бо в нас взагалі нічого бути не може, я про це ще добре пам’ятаю). Вони з одного соціального кола, одного віку, обидва гарні і розумні. З точки зору логіки, мене не повинно було дивувати їхнє тісне спілкування. Та, незважаючи на вищесказане, я не могла бачити Галю поряд з Максом. Тому я досить сухо відреагувала на спробу Макса нас познайомити. Галя також не вішалася мені на шию. Мабуть, Аліса вже посвятила її у всі тонкощі наших взаємин. Максим ніколи не був дурнем і більше не робив спроб звести нас.
Та це призвело до небажаного для мене розвитку подій. Максим мав розважати свою гостю і приділяти їй багато уваги, бо краля ніде не робила і цілими днями нудилася вдома. Що вона такого почерпнула в Степаниди Карпівни етнографічного, залишилося за кадром, але я ніколи не бачила, щоб вона сама ходила по хатах, або до церкви, або на кладовище. Тільки з Максимом. А Максим працював з ранку і до четвертої, і до того ж вчився. То чи можна дивуватися, що я бачила його тільки у вчительській.
А свято місце пусте не буває. Дмитро так і крутився біля мене, набридаючи своєю непотрібною увагою. Навчена жіночими журналами, я добре знала, що дівчина не має гнати від себе жодного кавалера, бо чим більше кавалерів, тим краще.
Так ми і жили. Макс всюди ходив з Галею, а за мною всюди таскався Дмитро. Мабуть, ми ще довго гралися б у ці зустрічі, якби одного разу Дмитро не сіло не впало не надумав поцілувати мене трохи не на очах у Макса. Я була дуже здивована. Не те, щоб Дмитро не натякав на бажання просунути наші стосунки дещо вперед. Просто ніхто досі, крім Макса, не намагався мене поцілувати. Звичайно, я і сама поставила б нахабу на місце, але тут вирішив втрутитися Макс. Він підлетів до Дмитра і, незважаючи на те, що супротивних був чи не у два рази більший за нього, збив того з ніг. На боці Макса був ефект несподіванки. Дмитро, як мені здавалося, спочатку більше здивувався, ніж образився.
–Чого ти? – Намагаючись піднятися, запитав він у розлюченого Макса, що стояв поряд, важко дихаючи. – Я тебе чіпав?
І тут Макса понесло. Мабуть, такого активного захисту честі вчительки селяни ще не бачили. Хлопці викотилися з кафе, де ми до цього сиділи, і продовжили з’ясування стосунків на вулиці. Я не переживала за жодного з них. У перемозі Макса я не мала сумнівів (подумки я взагалі давно звела його до рангу Геракла), а до Дмитра мені було байдуже. Тому я гордо розвернулася і пішла геть.

Наступного дня почалися звичайні будні. З Максимом я майже не розмовляла, він рідко заходив до мене у клас і зовсім не приходив до мене додому, я бачила його хіба що на засіданнях вчительського комітету, де мене зазвичай сварили всі, кому не лінь. Було схоже, що лише мої діти лаються матом, фарбують нігті та грають в м’ячик на перерві. Максим не робив нічого, аби допомогти мені. Було схоже, що йому все одно. Втім, він ніколи не приєднувався до інших вчителів, що висували свої претензії до поведінки моїх дітей.
Цілий місяць до ряду я на автоматі, без особливого інтересу проводила уроки, годувала своїх звірят і їла чорний шоколад. Я їла його кожного дня і просто не могла зупинитись. Тільки через місяць вигляд шоколадки почав викликати в мене огиду. За цей час я, мабуть, потовстішала вдвічі. Точно сказати не беруся, бо не ставала на ваги з самої школи. Мені завжди було смішно, коли бабусі на Радянській або “Колосі” пропонували мені зважитися. Невже я нагадую людину, яка мріє дізнатися, скільки важить? Мені так не здається.
На протязі цього місяця Максим чи не щодня ходив гуляти з Галею, і надії сільських дівчат майже покрилися мідним тазиком. Та, на загальний подив, Галя раптово повернулася до Києва. Втім, це було досить логічно: дівчина вивчила український побут на прикладі хати Степаниди Карпівни і поїхала до інституту.
А Дмитро нікуди не дівся. Іноді я погоджувалася піти з ним в компанії інших хлопців та дівчат на річку або ще кудись, та не дуже часто, тільки тоді, коли могла побачити Макса з Галею. Я ніяк не могла зрозуміти характеру їхніх стосунків і хотіла внести ясність. Макс не давав мені такої можливості: він поводився з Галею як з подругою, нічим не натякаючи на більш близькі стосунки. На відміну від нього, я, коли знала, що він бачить мене, приділяла особливу увагу Дмитрові. Ні, я не хотіла, щоб Макс мене ревнував. Зовсім ні. Ну, може тільки трішки. Взагалі ж я мала на меті приховати від нього свою цікавість його особистим життям і, якщо для нього це має значення, показати, що він вільний від своїх обіцянок щодо мене.
Коли Галя поїхала, не стало сенсу зустрічатися з Дмитром, і я почала уникати його. Не думайте, що я надто жорстока: я ні на хвилину не вірила, що Дмитро кохає мене.
Він приділяв мені весь свій вільний час, якого в нього, до речі, було багато, адже цей хлопець ніде не працював (вочевидь, жив на нетрудові доходи). Він запрошував мене у кафе і чесно платив за моє морозиво і каву. Одного разу я навіть пішла з ним на танці, від чого не мала особливого задоволення, але там був Макс. Повинна ж я була показати йому, що він цілком вільно може танцювати з іншою, а мені до того байдуже!
Коротше кажучи, Дмитро був справжнім кавалером. Та, зазираючи в його очі, я не бачила там шаленого кохання. Не знаю, що спонукало його до такої поведінки, тільки це не було великим і чистим почуттям. Тому я не звертала уваги на Дмитра, коли він скаржився, що я зовсім забула його.
І ось в цей час до села приїхала нова вчителька. Її давно чекали: директор познайомився з нею в Севастополі, куди їздив домовлятися про нашу поїздку. Казали, що вона дочка директора ліцею, але це нічим не підтверджувалося. Коли я запитала, чому директор престижного ліцею в Севастополі захотів влаштувати дочку в забуте Богом село, мені відповіли, що в дівчини слабке здоров’я, і наш клімат буде їй корисним. Особисто я не уявляю собі, як спека влітку та страшенний холод взимку можуть бути корисними, але це не мої проблеми.
Дівчина приїхала і закохала у себе все село. З довгими ногами, струнка, наче тростинка, чорнява, гарно вдягнена – справжня красуня. Її звали Танею, і вона викладала інформатику. Максим цікавився комп’ютерами. Це мало б насторожити мене з самої її появи, але мені було так погано без Максима, що я просто зраділа тому, що в селі з’явилася нова людина мого віку. До того ж, вона не була такою противною, як Галя, і не оселилася в Степаниди Карпівни.
Того пам’ятного вечора в школі влаштовувалася вечірка для дітей. Я мала бути присутньою, хоча з моїм настроєм треба було відвідувати могили пращурів, а не дитячі вечірки. До того ж, там обов’язково буде Максим. Що робити, коли він запросить мене танцювати? Чи варто погоджуватися? А чи зможу я відмовити йому? Все це дуже і дуже непокоїло мене, проте вибору не було. Муситиму стояти весь вечір серед злобних тіток і дивитися, аби діти не цілувалися. Огидна роль, престижу вона мені не додасть.
Незважаючи на все це, я давно нікуди не виходила, і цей вечір хоч чимось відрізнятиметься від інших. Дмитро вчора поїхав до Миколаєва, може, і не повернеться. Він не заходив попрощатись.
Мої плани щодо вечірки дещо змінилися, коли, повернувшись зі школи додому, я побачила, що в мене гість. Славко, наче вітер влітку, налетів зненацька. Втім, це був його звичайний стиль. Я навіть не здивувалася.
–Вечірка? Я із задоволенням піду на шкільну вечірку! – запевнив мене Славко. –А в школі є гарні молоді вчителі?
Здається, я забула сказати, що Славко – гомосексуаліст. Мене це ані трохи не турбує, сподіваюсь, і вас також.
–Лише один. І я не раджу до нього чіплятися – бо очі видряпаю.
Славко важко зітхнув.
–Все ще гірше, ніж я думав. Ну, принаймні ми з тобою потанцюємо.
Я посміхнулася і почала збиратись, проміж ділом випитуючи у Славка, яким вітром його сюди занесло.

На вечірку я пішла сама, бо Славко не захотів дивитися офіційну частину програми і сказав, що прийде пізніше. Сидячи на лавці біля стіни і розгладжуючи зморшки на своїй білій (з квіточками) сукні, я шукала очима Максима. Замість нього я побачила нову вчительку, Тетяну. На вигляд вона була молодша за мене на кілька років, хоча я вже обманулася щодо віку одного хлопця.
–Привіт, – вона сіла поруч зі мною. – Весело, правда?
Не знаю, що в моєму вигляді змусило її припустити це, але про всяк випадок я кивнула.
Наступні хвилин п’ятнадцять ми говорили ні про що, аж поки не стало про що говорити. Тоді ми мовчки стали спостерігати за танцюючими. Таня явно нудилася біля мене. Роль матрони її обтяжувала; їй би зараз до кола старшокласників, ото було б щастя!
Аж раптом її погляд став більш зацікавленим. Я подивилася вбік дверей і побачила Максима. Сині джинси із сірою футболкою дуже йому личили.
–Це один з вчителів? Я чула, що він поки що сам-один.
Я мовчала. Мабуть, ви гадаєте, що подумки я побажала їй успіху? Помиляєтесь. Хоча я впевнена, що Максимові слід далі шукати своє щастя, та хай він його шукає далі від мене. Другої Галі мені не витримати.
–Господи, який красень!
Я глянула на Максима.  Він, ані трохи не соромлячись, став до кола танцюючих і тепер весело бісився під “Раммштайн”.
–В його волосся так і хочеться руки запустити! – ніяк не могла вгамуватися Таня. – А м’язи! Ні, я просто шаленію від нього!
–Так, Максим дуже гарний хлопець, – значно більш стримано відповіла я.
–До чого тут Максим? Подивись ліворуч! Ой, здається, він йде до нас!
Ліворуч я побачила лише Славка, що справді йшов до нас.
–Привіт, красуні. Потанцюємо, чи це задоволення лише для дітей?
–Славко, – Тетяна, – в’яло познайомила я їх. Ми саме йшли до майданчика, коли почала лунати красива повільна композиція. Славко, як справжній джентльмен, відразу ж запросив мене.
Яскраві вогні сліпили мене, але Славко був більш звиклим до цього мерехтіння і з цікавістю спостерігав за молодим чоловіком в іншому кінці кімнати.
–Здається, він ревнує, – повідомив він мене. Я навіть не стала питати, про кого йде мова.
–Я не хотіла б цього. Я не хочу, щоб йому було боляче. Чому він не може просто не відчувати до мене нічого?
Славко хмикнув. Він вважав моє рішення щодо Максима дурістю, на яку лише я і здатна.
–Спитай чого полегше. О, здається, він знайшов нарешті протиотруту, – і він повернув мене, щоб я могла бачити Максима, який саме обійняв у танці Таню.
Як я і думала, він прекрасно рухався, а його руки на талії дівчини були, мабуть, дуже ніжними.
Я поклала голову на груди Славка.
–От і добре. Вона більше йому підходить.
–Не думаю, – замислено відповів Славко і відкружляв мене подалі від цієї парочки.
Коли діти почали розходитись, я помітила, що ні Максима, ні Тані вже нема в залі. При думці,  що вони пішли разом, мені стало нудотно.
–Він пішов першим, і вже давно, – пошепки заспокоїв мене Славко, накинувши на мої плечі свого модного піджака.
–А мені що з того?  – Я була зла на саму себе через те, що мої почуття такі очевидні.
–На вигляд нічого, але ж я знаю, що тебе гризе.
–Все пройде, Славко. Це просто ще одна помилка в моєму житті.
Славко засмучено поглянув на мене. Зараз, у світлі ліхтарів, він був схожий на янгола.
– Чи пройде?
Мені не було чого відповісти.
 
Частина ХVІІ

Я з усіх сил намагалася підтримувати добрі стосунки з Танею, але вона, на жаль, швиденько зрозуміла, що я тут аутсайдер, якого не люблять школярі, вчительки, завуч (це, мабуть, було не найостаннішим аргументом). Мене ненавидів навіть священик. То чи могла я сподіватися, що вона захоче дружити зі мною?
Холодний тон Тані сьогодні після доволі милої поведінки вчора залишив мене трохи засмученою, але в цілому мені це було байдуже. Мені все на світі було байдуже цієї осені.
Та Павло Степанович просто не мав права віддати їй мій кабінет. А Максим не мав права цілувати її ввечері в місцевому барі.
Про це мені розповіла Маринка. Що б не думали з цього приводу дорослі, діти завжди все бачать і дуже багато розуміють.
Мені це було дуже прикро, а оскільки я не відчувала за собою морального права причепитися до Максима з приводу цілунку, я вирішила поборотися за свій клас.
“Теж мені, маленький гігант великого сексу. Або навпаки!” – подумки лаяла я його, підійшовши до дверей директора рано-вранці в п’ятницю.
Я постукала. Тихо і обережно, хоча мені хотілося б розбити ці кляті двері, які, взагалі, нічого поганого мені не зробили. Просто Він теж часто в них стукав.
–Увійдіть.
Я відчинила двері й увійшла до кабінету.
–Добридень, Вишеслава Петрівна.
Тричі клятий мерзотник навіть не відірвався від своїх паперів, най би вони згоріли блакитним полум’ям! Яскравим, як очі цієї зміюки, його племінника!
–І вам того ж. Та мій день не буде добрим, доки ви не повернете мені мій клас. Чому я маю його віддавати?
Павло Степанович бадьоро посміхнувся, як великий начальник, що намагається надихнути підлеглих на великий подвиг.
–Вишеслава Петрівна, якщо ви самі обдумаєте це питання, то відповідь стане очевидною для вас. Тетяна Сергіївна почне викладати інформатику відразу ж, як мені вдасться вибити комп’ютери для школи. Той клас ідеально підходить для комп’ютерного, він такий світлий. А вам я віддаю двадцять шостий. Впевнений, вам сподобається.
Я зрозуміла, що програла цю битву навіть не почавши бойові дії. Але не змогла себе пересилити.
–Павло Степанович, але ж той клас вам не підійде під комп’ютерний. Діти нещодавно посадили під вікнами дуба.
–Ну то й що? – не зрозумів чоловік.
–Він закриє півкрила школи, поки вам вдасться отримати комп’ютери, – зле кинула я.
Вже взявшись за ручку дверей, я почула своє ім’я. Невже в нього прокинулася совість?
–Вишеслава, ще один такий виступ, і можеш вважати себе звільненою, – прошипів він. – Повір, мені б дуже цього не хотілося, бо мені важкувато буде знайти заміну, але ти робиш все, аби ускладнити ситуацію.
Я сумно подивилася на нього. Не треба бути генієм, аби зрозуміти, на що натякає старий. Його маленький племінник ледве вискочив з пазурів жінки-вамп (тобто мене). В моїй душі підіймалося нестримне бажання просто на місці написати заяву на звільнення. Але я не дам його братові і його клятій падчерці порадуватися цій події.
–Зрозуміла. До побачення.

На відміну від мене, нова вчителька сподобалась всім. Ніби мало того, що Максим барвинком стелився біля неї. Кожна третя фраза моїх учнів починалася словами: “А Тетяна Сергіївна каже…” Перші дві фрази так не починалися, але містили безліч інформації про те, що і як Тетяна Сергіївна робить. Тетяна Сергіївна виявилася студенткою другого курсу, вперше поїхавшою так далеко з рідного гнізда, тому місцеві жінки жаліли її як могли. Священик трохи не до святих її зарахував. Бідолашна жертвує своїм молодим життям заради виховання дітей. Мені залишалося тільки дивуватися, чому в церкві досі не співають “Боже, Тетяну бережи!”.
Єдина, хто з неприязню поставився до нової вчительки, була Аліса. Та мені від цього було не легше.
Я навіть не могла ненавидіти Тетяну. Я ображалася на лиху долю, що привела її сюди, і кляла Максима. Якщо врахувати кількість негативної енергії, що я направила на його голову, він мав би захворіти. Мабуть, він замість хреста носить амулет з чорного каменю, від зурочення.
І не зважаючи на всю злість до нього, я більше не могла витримувати розлуку з Максом. Бачити його щодня і не мати змоги підійти і відверто зазирнути йому в очі, поговорити з ним стало для мене справжньою карою. Карою за дурість, зверхність та потурання упередженості людей. Вже більше місяця напруга між нами зростала, і нарешті в листопаді я не витримала.
Вранці, коли в мене не було першого уроку, я зайшла до кабінету Макса. Двері були відчинені, і я зазирнула до кімнати. Максим сидів за столом біля вікна, як завжди, насуплений. В руках він тримав підручник з психології. Його зосереджений погляд з-під насуплених брів, трохи надуті губи і поза, наче зажата пружина, яка будь-якої миті може розпрямитися, видалися мені дуже зворушливими. Мабуть, в мене був якийсь гормональний сплеск, та відчуття того, що я кохаю його до нестями було таким сильним, що на очі сльози навернулися.
Я не знала, як зачепити Макса. Я стільки часу гнала його від себе, ніяк не реагувала на його залицяння до інших дівчат, називала милим хлопчиком, що будь-яка раптова зміна моєї поведінки викличе цілком резонне здивування. Не можу ж я просто заявити, що я передумала, то ж “бери мене – я твоя!”. Ні, в будь-якому разі, якщо ініціатива походитиме від мене, Максим вважатиме мене навіженою. Я майже остаточно вирішила не турбувати “читця”, коли востаннє кинула погляд на нього. Він здавався мені таким засмученим, що моє серце зжалося від болю. Чому я вже давно не сказала Максимові, що мої справжні почуття до нього значно ніжніші, ніж я показую? Раптом мені здалося, що коли я просто зараз нічого не зроблю, ніжність і жага, яку я відчуваю до цього чоловіка, розірвуть мене на шматки.
Я підійшла до Максима. Він вперто робив вигляд, що не помічає мене, хоча, я була впевнена, він чув мої кроки ще в коридорі. Не може ж він так довго читати одну сторінку! Я навіть сама не очікувала від себе того, що зробила наступної миті. Я нахилилась до Максима, охопила його руками і поцілувала в губи. Ніжно-ніжно.
Максим обережно прибрав від себе мої руки.
–Не треба, Вишеслава.
Але я вже була не в тому стані, коли могла ще почути “ні” і погодитись з цим. Я обійняла його дужче і поцілувала ще раз.
Максим, цього разу більш дратівливо, відкинув від себе мої руки, наче я була удавом, який хоче його смерті.
–Не треба, я сказав! – Він повернувся обличчям до мене. – Ти так хочеш повернути назад той клятий кабінет, що згодна навіть цілувати мене? – зле запитав він.
Вся моя ніжність до цього бовдура раптом кудись поділася. Я могла б йому вибачити, якби він мене не захотів, але його обурливе звинувачення…
Я повернулась і пішла геть, тобто на урок до свого класу. Там на мене очікувала нова порція приємних емоцій. Діти поводилися, наче маленькі бісенята.
Після чергової доповіді когось з дівчаток про те, що от Тетяна Сергіївна на відміну від такої відьми, як я, не забороняє дівчатам фарбуватися і одягати короткі спідниці, я зірвалася. Ні, я не накричала на них, і навіть не заплакала. При дітях.
Я розуміла їх. Мабуть, вони ніколи не дізнаються, як я їх розуміла. Була б моя воля, я б їм дозволила маленькі радощі, яких вони добивалися. Мені було начхати на те, скільки тон косметики вони покладуть на себе. Для мене вони все одно залишалися пустотливими дівчиськами, яким ще рости і рости. То най би вчилися макіяжу, кому від цього гірше? Але вранці Степанида Карпівна наче з ланцюга зірвалася. Вона, як шалений собака, трохи не кусала мене, виносячи догану за зовнішній вигляд моїх вихованців. Я не хотіла сваритися з нею. Я взагалі не хотіла мати з нею справи більше, ніж треба було. А тому я просто не могла дозволити собі не реагувати на вигляд дівчат. До того ж, вони справді виглядали як маленькі хвойди, прости мені, Господи.
Я на очах в моїх дітлахів зібрала сумку і пішла геть. Деякий час за моєю спиною висіла тиша, а потім до мене долетів сміх і голосні викрики радості. Ніхто не може бути більш жорстоким, ніж підлітки. Навіть Максим.
Написавши заяву на звільнення, я замкнулася у своєму дворі і майже не виходила. Якщо ви не жили в маленькому селі, де всі все знають, вам не зрозуміти, як важко терпіти чужі липкі погляди. Я проходила по вулиці, купляла хліб в магазині або ставила свічку в церкві – всюди за мною чувся шепіт. І ці погляди, що не давали мені жити. Враз поповзли чутки про мене і Максима. Поки я була вчителькою, злі язики були трохи смирнішими, бо я вчила їхніх дітей. Але тепер вони могли сказати все, що думають про мене, не боячись за атестати своїх чад.
На мій подив, люди чомусь зовсім не раділи з факту мого звільнення, принаймні, далеко не всі. Адже поки я працювала, ніхто слова доброго про мене не сказав. Та мені було все байдуже. Геть все. Бо в мене з’явився Учень.
Так, це був учень з великої літери.
На другий день після того, як я покинула школу, після обіду, я почула, що Вовк весело тявкає у дворі. На мить (о, лише на мить!) я подумала, що це прийшов Максим. Можливо, йому стало бракувати мене. Я навіть і не сподівалась, що він вибачатиметься за те, що захопився Тетяною, і пропонуватиме мені вийти за нього заміж. Я і сама вже цього не хотіла.
Але це був не Максим.
–Вишесла-ава Петрівна-а-а! – Дзвінко пролунав дитячий голосок.
Я вийшла надвір, навіть не потурбувавшись зачесатися і перевдягтись. Моє золоте правило гостинності – непрошений гість має бути готовий побачити господиню такою, яка вона є. Якщо перелякається, моєї провини тут нема, я його не кликала.
Я кинула оком до воріт. Біля входу зупинився маленький хлопчик. Власне кажучи, не дуже маленький – він був, мабуть, однакового зі мною росту.
Та не його зріст був причиною того, що я вилупилась на нього, наче баран на нові ворота. Менше за все я сподівалася побачити Петра. Так, це був той самий хлопчик, що не один раз доводив мене до розпачу, через нього я вперше посварилась зі своїм екс-напарником. І це з його класу я вилетіла, наче торпеда, щоб вже ніколи не повернутись.
–Чого тобі? – Похмуро запитала я.
Хлопчик підійшов до мене.
–Здрастуйте, Вишеслава Петрівна, – тихо вимовив він. – Я це… Ну, це… Хочу брати у вас уроки. Ви не думайте, я платитиму! Я тільки в школі такий, а влітку я знаєте, як працював! То ви будете мене вчити?
Я що, я, питається, могла відповісти? Звичайно, погодилась.
І життя потрохи пішло на краще. Петрик приходив кожен день, і ми годину-дві розмовляли про все на світі. Особливо хлопчика цікавила політика, і ми намагалися відшукати в історії причини тих чи інших вчинків урядів країн. Я навіть почала слухати новини по радіо, аби знати, про що питатиме мій учень. Він цього не знав, але я поставила собі за мету випустити його зі школи з відмінним атестатом.
–Петре, а навіщо ти прийшов до мене? – Запитала якось я. – Весь твій клас мене ненавидів!
Петро наче зніяковів, але ми вже заприсяглися знаходити відповідь на будь-яке запитання, що постане перед нами, і казати правду одне одному.
–Мені подобаються ваші історії. Ви цікаво розповідаєте, не так, як вчителі в школі.
На гроші, що він приносив, я купувала щось смачне, і пригощала його щонеділі. Маленький шибеник сказав, що не приходитиме, якщо я не буду брати з нього гроші, то я вирішила витрачати їх на нього.
Петро й справді став краще вчитись, і це надихало мене на нові зусилля. Якось я навіть вибралася в місто і привезла додому всі свої книжки, що залишала в батьків. Мій хлопчик повинен багато читати.
Про наші зустрічі буквально наступного тижня знало вже все село. Я неодноразово дивувалася, як це батюшка не звинуватив мене в педофілії. Мабуть, він просто не знав, що і таке буває.
Втративши роботу, я втратила джерело фінансування. Мені хронічно бракувало грошей. Сісти на шию батькам мені не дозволяла совість, адже я втратила роботу через власну дурість. Звичайно, я могла повернутися додому, прогодувати дочку батькам було б неважко, до того ж, я могла досить швидко знайти іншу роботу: в місті це значно легше зробити, ніж в селі. Але в Хрестинках мене багато що тримало. Хата Пульхерії все ще не була продана, я не могла так просто покинути Петрика і Соню з Пушком. І я не хотіла бути так далеко від Максима. Мені хотілося б ніколи не зустрічати його, але поїхати звідси в мене не було сил.
На щастя, педагогікою мої здібності не обмежувалися. Коли я вчилася в школі, до нас щороку приходили керівники спортивних секцій та гуртків. Майже цілий рік я відвідувала заняття в ткацькому гуртку. Там мене навчили ткати гобелени і рушники. Мені легко це давалося, і свій останній рушник я продала через художню крамницю за непогані як для школярки гроші. Закінчивши школу, я припинила свої ткацькі заняття. Для цього потрібен був верстат, якого в мене не було, а навіть якби і був – за навчанням в університеті для ткацтва не залишилося б часу.
Під час своєї осінньої хандри, поїдаючи шоколад, я вирішила подивитись, що в Пульхерії на горищі. Петрик мені охоче допомагав у цій авантюрі. Ще з дитинства горище було для мене чимось чарівним, чимось, що дівчинка з багатоповерхівки дуже хотіла побачити. На свій подив, там я знайшла майже зовсім цілий ткацький верстат. Не знаю, як стара Пульхерія вперла його туди, але зняти цю махіну я змогла лише за допомогою сусідніх хлопців.
Свій новий старий верстат я поставила у вітальні. Поїхавши наступного дня до міста, я забрала різнокольорові нитки, що зберігалися на антресолі ще з шкільних часів. Там я знайшла також пару рушників, що колись хотіла залишити для себе. Звернувшись до вже відомої мені крамниці, я здала їх на комісію.
Приїхавши до Хрестинок, я в черговий раз переконалася, що в руках не менше пам’яті, ніж в голові. Я не змогла б пояснити, як треба заправляти верстат, навіть якби від цього залежало моє життя. Але руки все пам’ятали.
Перший рушник вийшов не дуже гарним, і я повісила його у хаті. Та вже другий мені напрочуд удався, і я відвезла його до міста. Там я дізналася, що здані мною два рушники вже продані. Восени гуляють багато весіль, і на рушники є попит. Я отримала перші гроші. Звичайно, не мільйонний статок, але в селі дуже мало спокус, а для того, щоб вижити, треба небагато грошей. Ледь не щотижня я ткала новий рушник, майже не відходячи від верстата. Нитки скоро закінчилися, і мені довелося купувати нові, на що пішла сила-силенна грошей. Та я не жалкувала. Хоча життя не здавалося мені медом, верстат забезпечував моє життя в Хрестинках. Ближче до зими попит на рушники упав, то ж у листопаді і прибутки мої майже припинилися. Надалі майже до самого нового року я проїдала те, що встигла заробити на ткацтві.
Коли на моєму порозі з’явився маленький хлопчик Петрик, я і гадки не мала, до яких наслідків це може призвести. Кінець кінцем в моїй хаті почали влаштовувати справжнісінькі вечорниці. Сільський клуб був таким собі пенсіонером, що більше за все хоче в тиші і спокої дожити свої дні. Це не приваблювало дітей, і гуртки в селі тихо вмерли. Після школи діти розходилися по домівках і займалися всілякими дурощами. З моєю появою в Хрестинках це змінилося.
Одного дня, десь о чотирнадцятій годині (в школі саме йшов шостий урок), до моєї похмурої хатки завітали дівчатка – Рита і Маринка.
–Здрастуйте, дівчата, чому ви не на уроці? – Я саме лягла відпочити, і дівчата аж ніяк не вписувались в мої плани. В мене є один учень, і мені цього з головою вистачить.
–Зараз фізкультура, – шмигнула носом Ритка.
–Ну то й що, це дуже корисний для вашого здоров’я предмет, – менторським тоном зауважила я. Ненавиджу фізкультуру!
–Так, але Яна зі Світкою забрали в нас форму і сховали!
В мене по спині пробіг холодок. Я відчувала, що зараз почую щось не дуже приємне. Яна та Світлана навчалися в старших класах, Яна – у випускному, а Світа, здається, була роки на два менша. Я не раз помічала, що дівчата якось дуже напружено спілкуються з цими двома бешкетницями. Мабуть, їх пригнічувало зверхнє ставлення до них старшокласниць. Наприклад, Яна ніколи нічого не робила сама, якщо був хоч найменший шанс змусити до цього молодших. На жаль, в мене не було достатньо часу, щоб цілком розібратися в ситуації. Та схоже, ця проблема мене догнала.
–І чого це вони таке зробили? – Задала я запитання, якого, схоже, вони довго очікували.
–Бо ми не хотіли чергувати замість них!
–А я не віднесла ключі, коли Яна звеліла!
–І вони весь час кричать на нас, кажуть, що ми тупі! – Рита з надією подивилась на мене. Але я все ще не хотіла реагувати на вчинок Яни.
–Чого ж вони на вас кричать?
–А хто його знає! Особливо вони тепер кричать на Маринку, взагалі затюкують її, як раніше мене…
Я ще добрих десять хвилин вислуховувала цю сповідь і, хоча мені було шкода дівчаток, я вже не могла нічого вдіяти, адже я навіть не працюю в школі!
–От що. Ви розповідали про це вчителям? І, якщо ви не знали, вихователь (так діти називали Максима) також повинен розбирати такі суперечки. – Краєм ока я помітила, що до хвіртки підійшов Максим, якого, мабуть, зацікавили дівчата біля моїх воріт в учбовий час.
–Та ну… Максим Сергійович має справу тільки з дорослими хлопцями, а Тетяна Сергіївна взагалі тільки й знає, що сукні міняти та перед Максимом крутитися. Лише вам ми й потрібні…
Я не стала пояснювати Маргариті, що вона не повинна так казати про своїх вчителів, тим більш, що один з них стоїть в кількох кроках, за її спиною, а значить, все чує. Це було занадто, як на моє бідне серденько. Не стану я захищати цих безсоромних. Особливо цього, що зараз дивиться на мене такими очима, що здається, от-от заплаче. Він все це цілком заслужив.
–Впевнена, якщо ви звернетеся до Максима Сергійовича, він щось вирішить з приводу цього питання. – Максим кивнув мені, даючи зрозуміти, що забере з моїх плеч цей тягар.
Господи, як я любила, коли він так кивав мені, показуючи, що сам вирішить проблему, а мені не треба брати важкого в руки, а дурного в голову. Це був перший чоловік в моєму житті, який робив все, аби дати мені можливість спокійно і впевнено дивитись у майбутнє. Варто було йому так кивнути, і я відчувала себе такою маленькою, такою коханою, такою захищеною… наче з прокладками “Кефрі”. Ненавиджу цього змія з шоколадними очима!
Я відвела погляд від Максима і звернулась до дівчат.
–Як щодо чаю з печивом?
Чесно кажучи, я була готова до того, що хтось зараз ляпне про Тетяну Сергіївну, яка пригощала їх кавою. Але нічого такого не сталося. Здається, ейфорія вже пройшла, настали суворі будні.
–Було б непогано, – мрійно, але не нав’язливо відповіла Маринка.
–Особисто я завжди вважала, що печиво краще фізкультури, тому ходімо, – і я повела дівчаток далі по двору, не давши їм побачити Максима, який впевненим кроком йшов до школи. Бідна Яна, як мені її “шкода”…

Максим знайшов Яну в роздягальні. Прикинувши, що дівчата вже мали перевдягтися, він увійшов. На щастя там були саме ті, кого він шукав – Яна, Аліса та Світлана. Позаду них маячіли ще кілька дівчат з їхньої компанії. Всі вони як за командою почали верещати. Зачекавши кілька секунд, Максим рявкнув:
–А ну, замовкли всі! На вас більше одягу, ніж на мені. І коли вже ви тут всі зібралися, хочу допитати декого. Що це за історія з Ритою Кураковою та іншою малечею?
–А що таке? – Виступила вперед Янка. – Вони жалілися, так? От паскуди! Самі ж перші почали, а тепер жаліються.
Решта дівчат співчутливо покивали головами.
–І яким це чином дівчисько вдвічі менше тебе могло тобі зашкодити? – вже спокійніше запитався Максим. Але то був удаваний спокій. Йому в серце запали ті слова дівчат, що йому наче нема діла до них.
–Ритка, коли жила в нас, – Максим згадав, що дівчата були якимись родичками, – поклала мені в ліжко каміння з пляжу. Я його знайшла і сказала їй, що...
–Щоб вона не клала тобі каміння в ліжко, – закінчив за неї Максим. – А одразу і щоб ключі від класу однесла на вахту. А Ритка, ображена на тебе, побігла жалітися.
Аліса мала нахабство це підтвердити:
–Так все і було, я сама бачила.
Максим кивнув, наче прийняв цю брехню до уваги.
–А чого це Рита жила в тебе вдома?
–В неї помер хтось з материної рідні. Батьки поїхали на похорон, а її залишили в нас.
–Яна, ти геть забрехалася. Вони приїхали позавчора, а ти лише сьогодні знайшла в себе в постелі каміння? Ну ти й спиш!
Яна не знайшла, що відповісти. Дочекавшись, поки регіт дівчат вщухне, Максим зробив коротке резюме настановного характеру і пішов геть.
 
Частина ХVІІІ

Коли сьогодні він побачив Вишеславу, серце ледь не вистрибнуло. Вона здавалася такою гарною, та й такою недосяжною. Він не знав, як подолати стіну, що виросла між ними. В Севастополі все здавалося таким простим, і їй залишалося зробити ще один крок, аби визнати, що Максимове кохання взаємне. Та вони повернулися до Хрестинок, і все повернулося на свої місця. До того ж, необхідність розважати дядькову гостю відбирала в Макса силу-силенну часу. Він став рідше бачити свою кохану, а їй, здавалося, байдуже. Одного вечора, кілька тижнів тому, якраз перед тим, як Вишеслава пішла зі школи, Макс наважився на відчайдушний крок. Він запросив Тетяну на побачення в місцевий бар. Він був ображений на Вишеславу, яка ніяк не реагувала на його знаки уваги до іншої дівчини, до того ж, хотів дізнатися, чи відчує до Тетяни щось, схоже на почуття до Вишеслави. Не відчув. Не те щоб Таня зовсім йому не подобалася, ні. Вона була дуже гарна, але якась дурноверха, і Максу було з нею нецікаво. Відразу після короткого поцілунку йому стало так нестерпно соромно за себе, що схотілося провалитися крізь землю. Побачення вийшло таким самим коротким, як і цілунок. Максим ще мав надію, що чутки про нього і Тетяну змусять Вишеславу якось виказати свої почуття до нього, але дівчина тільки ще більше віддалилася.
Тим більш образливим для нього було, коли Вишеслава сама вирішила поцілувати його. Така поведінка була геть нехарактерна для неї і абсолютно нелогічна після кількох тижнів байдужості. І особливо огидно було знати, що така раптова ніжність співпадає у часі зі сваркою Вишеслави і дядька через триклятий кабінет. Максим серйозно образився на неї і мав намір всіляко це демонструвати, а вона взяла і пішла зі школи. Втекла з поля битви!
Вишеслава заперлася у себе у дворі, і витягти її звідти здавалося нереальним. З нудьги, а також з бажання кудись подітися з хати, де до нього чіплялася Аліса, Макс знов запросив Таню на побачення. Звісно, він знав, що ввечері в місцевому барі тиняються кілька дівчат з тих, що ходять до Вишеслави, та ви ж розумієте, що це було зовсім не важливо. Навряд чи тепер Вишеслава ревнуватиме, якщо колись вже не звернула на це уваги.
Та Макс не міг не спробувати. Використовуючи Таню в своїх задумах, він знав, що чинить недобре, але сподівався, що переможця не судитимуть.
Макс замовив для Тетяни якийсь напій (сам він таку гидоту не пив) і з усіх сил намагався підтримувати бесіду, одночасно спостерігаючи за новоприбулими відвідувачами. Нарешті він почув за дверима голоси і сміх кількох дівчат, впізнавши в них приятельок Вишеслави. Він навіть сам не запам’ятав, що сказав Тетяні і як схилив її до поцілунку. Та коли вся чесна компанія завалилася у бар, ні в кого з них не могло виникнути сумнівів щодо палкості почуттів Макса до Тані. Таких сумнівів не виникло навіть у Вишеслави. Вона прийшла з дівчатами по морозиво.
Максим не очікував її появи. Такого болю він нізащо не хотів би їй завдати. Одне діло – почути про нього плітки, а зовсім інше – побачити все на власні очі. До того ж, Тетяна зовсім не збиралася зупинятися на досягнутому. Йому довелося ухилятися від її недвозначних натяків на те, що тут надто гамірно, і чи не піти їм куди-небудь, ну хоча б до однієї її знайомої, в якої батьки поїхали до міста. Цікаво, вона розуміє, що завтра про цю таємну зустріч трендітиме все село? Швиденько кинувши їй, що піде щось купити, він кинувся до барної стійки.
Дівчата розступилися, наче відчувши, що їхня присутність заважатиме. Максим опинився поруч з Вишеславою.
– Привіт, Макс. – Ні голосом, ні жодним жестом не виказала вона, що переживає. – Як справи?
– Твоїми молитвами. Вибач, я тут не сам, – додав він, ніби вона того не бачила.
– Дійсно.  Таня – дуже гарна дівчина, ви добре виглядаєте поруч. О, здається, вона тебе кличе. Бажаю щастя!
І Вишеслава, зібравши свою маленьку свиту, пішла геть. Макс ледве стримався, аби не наздогнати її.
Бачить Бог, не такого результату він очікував. Безодня між ними стала ще ширшою, і, здавалося, вже ніщо не спроможне її подолати.

Рита і Світлана приєдналися до нас з Петриком в наших історичних вечорах. За ними прийшли їх подружки та друзі Петра. Дітлахи, в основному дівчата, хоча було багато й хлопців, збиралися у мене десь о п’ятій годині вечора і розходилися близько дев’ятої. Я ніколи не вважала себе вчителем від Бога, але, мабуть, дітям було цікаво зі мною. Я потрохи викладала їм курс історії, вислуховувала дівчачі таємниці і між цим вчила дівчат ткацтву і вишивці. Дехто з дітей приходив з підручниками і робив уроки в мене. Дуже скоро моя хата почала нагадувати групу подовженого дня.
Хоча я спочатку була трохи ображена на дітей за те, що вони не сприйняли мене за вчительку, але мені не судилося довго сердитись на своїх дітлахів. Треба віддати їм належне, вони виявилися значно більш розуміючими, ніж я про них думала.
З кожним днем дітей ставало все більше, особливо багато прибавилося у грудні, коли учнів відправили на канікули (саме для цього ми й вийшли на роботу в липні). Дуже скоро мені прийшлося розділити їх на дві групи, і приймати по черзі, бо я просто не могла приділити всім увагу одночасно. Лише Петрик виборов собі право приходити кожного дня.
Аби зібрати всіх охочих, я придумала попроситись у старий клуб, але, по-перше, мені не дозволив сільський голова, а по-друге, цього не захотіли діти. Їм подобалася моя хата, яку вони швидко стали вважати своєю халабудкою.
Діти принесли з собою радість в мою похмуру оселю. Одного дня вони принесли цибулини тюльпанів і посадили їх в горщиках в моїй хаті. Власно кажучи, я лише так кажу, що вона моя, бо палац творчості учнів навряд чи можна назвати жилим помешканням. Здавалося, що діти сидять в мене постійно, лише на ніч вдавалося їх відправити по домівках. Дівчата хазяйнували в моїй хаті і кухні, а хлопці – надворі.
Наступного місяця старші діти планували влаштувати в мене досвітки. Звичайно, я не мала нічого проти.
З появою дітей в моєму житті я стала менше думати про те, що втратила, відмовивши Максу. Дівчата часто розповідали мені про нього, навіть частіше, ніж я хотіла б чути. Школярки через одну були закохані у нього, про що і розказували мені, взявши страшну обіцянку мовчати.
Інколи я зустрічала Макса – в магазині чи на вулиці; він завжди чемно вітався, але не більше. Мабуть, він намагався уникати мене так само, як і я його. З болем і стікаючи кров’ю, мені вдалося обірвати наші стосунки раз і назавжди. Проте, хоча я і спромоглася на таке насильство над собою, чути про Максима від інших було справжньою мукою.
Судячи з усього, Макс не звертав уваги на дівчат-учениць, з цього боку ніхто не міг йому дорікнути. Натомість роман з Тетяною мав продовження. Їх постійно бачили разом. Якби я не було засліплена ревнощами, то зрозуміла б, що це логічно: з ким ще могла затоваришувати молода дівчина-вчителька в цьому селі? Та я надто хотіла бути з Максимом сама, щоб спокійно бачити, як він віддає свій час цій шалапутці. Коли ж я побачила на власні очі їх поцілунок у прокуреному барі, необхідність переконувати себе у чомусь відпала.
Про мене в селі пішла слава доброї ткалі, і люди інколи купували в мене рушнички – ткані або вишиті. Сусідам я продала таким чином штуки три-чотири. Матері купували дівчатам придане і не жалкували на це грошей.
Та за ткацтвом я не забувала про благородну мету навчання дітей історії. Я була дуже здивована, коли зрозуміла, що мої розповіді під стукіт верстата діти сприймають значно краще, ніж уроки в школі. Вони запам’ятовували майже все.
–Ви навіть і не уявляєте, якими жорстокими могли бути наші предки. Мандрівники з інших країн неодноразово стверджували, що в усьому світі не було таких варварських звичаїв, як у скіфів.
Я уважно подивилась на своїх діточок, аби перевірити, яке враження призвела на них моя розповідь. Шестикласники слухали мене, розкривши свої рожеві ротики. Звичайно, вони не могли знати, що я просто викладаю їм шкільну програму для їх віку. Не могла ж я дозволити дітям не знати давньої історії своєї країни.
–Це оті, що будували кургани? – Запитав мене Петрик. Він уперто приходив на всі заняття, інколи навіть заважаючи мені. Та мені не ставало духу вигнати свого першого учня.
–Так, Петре. Бачу, що ти не сидів дарма в шостому класі. Може, ти розповіси своїм молодшим товаришам, що таке курган? Бо мені вже час годувати скотину.
–Птицю. Курка – це не скотина, а птиця.
Я ласкаво потріпала його по волоссю.
–Не буду сперечатися. Розповідай про кургани, і щоб коли я повернусь, в Оксанки було цілком чітке уявлення про них.
–А я знаю, що таке курган, за селом я бачила два, – продемонструвала свою обізнаність Оксанка, але я вже пішла.
Як я і очікувала, Сашко з Юрком копалися у мене в сараї. На тому тижні вони повідали мені, що роблять червятник. Здається, на них справило неабияке враження, що я не стала підстрибувати від жаху, коли вони сунули мені просто в руки шикарного черв’яка, товстого та слизького, вирощеного в одного з них вдома. Не на ту напали. Таку реакцію в мене можуть викликати хіба що таргани. От їх я просто ненавиджу.
–Вишеслава Петрівна, подивіться, що ми вам принесли! – Пролунав від воріт дівчачий голосок. Це не віщувало нічого доброго. Останній раз, коли я це почула, в моєму сараї завелась курка, до цього – горщик з травою, яку треба було підстригати, наче зачіску, до цього – дошка, як в школі. Хлопці зробили дошку самі, і я з радістю прийняла її, на відміну від всього іншого, за що заплатила їх батькам. Коли я підійшла до воріт, то з жахом в серці побачила там вже підрощене козеня. Я зрозуміла, що мені доведеться розчарувати дітей і не прийняти подарунок, бо мені не вистачить грошей, аби заплатити за нього.
–Не лякайтесь, ми не з дому принесли, – діловито сповістили мене дівчатка. – Це вам Максим Сергійович передав. Ми відведемо її до сараю.
Максим Сергійович передав. Ніби це краще. На що він натякає? Що я – коза? Чи він – козел?
Та що б воно ні було, треба знайти миску для того клятого козеняти. Для курки згодилася стара мисочка з Пульхериної кухні, але для кози потрібен невеликий тазик, а не мисочка.
І нащо мені та коза?
Я стояла посеред двору, намагаючись згадати, чи не валяється у мене у дворі якась посудина. Але змушена була визнати, що діти потурбувалися про мій двір краще, ніж про свій власний. Ніде не валялося навіть листя, не кажучи про якісь підозрілі мисочки. Доведеться лізти туди, куди їх ручонки ще не добралися. У підвал.
Я взяла стару гасницю, яку нещодавно мої бешкетники витягли з горища. Лампа знизу була прикрашена тисненням, а з одного боку скла містилося дзеркало, спрямовуючи світло уперед. Виходило щось схоже на ліхтарик. Я зітхнула і відкрила двері підвалу.
На мене відразу дихнуло холодом і запахом, який можна знайти хіба що у підвалі. Я пересилила себе і почала спускатися по вогких глиняних сходинках. Лампа висвітлювала мій шлях, тобто, я ясно бачила напрям свого руху, але зовсім не бачила самих сходинок, які наче зливалися з тінями на стінах. Нарешті, я опинилася в самому низу сходів. Переді мною встали напівприкриті двері. Не люблю незапертих дверей, особливо в підвалі. Напевно, це застарілі дитячі страхи, але нічого не можу з собою зробити. Мені завжди здається, що наступної миті з напіввідкритої двері висунеться висохла рука мерця і схопить мене. Нащо небіжчику я була б потрібна – невідомо, але хіба можна пояснити дитячі страхи? Я не можу. Просто намагаюсь завжди зачиняти двері. Та минулого разу я, мабуть, так драпала звідси, що і не подумала закрити їх за собою.
Про що це я? А, так. Я, зібравши волю в кулак, широко відкрила двері. Звичайно, ніяких мерців в підвалі не виявилося, лише тіні від лампи продовжували свій несамовитий танок на стінах. От і заповітний ящик! Тут стільки всякого мотлоху, що напевно знайдеться хоч одна мисочка.
Я поставила лампу в одну з ніш так, щоб світло спрямовувалось на ящик, а сама присіла біля нього. Я намагалась примусити себе покопатися тут трохи довше (звичайно, тільки для того, щоб не лізти сюди вдруге), але по спині вже пробігав холодок, і я шкодувала, що не взяла когось з дітей з собою. Їм, напевно, це сподобалось би.
Мені ставало все холодніше, зуби вже стукали чи зі страху, чи з холоду, а я все ще не знайшла нічого, схожого на посудину. Старого ганчір’я тут, мабуть, вистачило б опалювати пічку всю зиму. Миски наче й не було, та я б поклялась, що минулого разу бачила декілька. Загадки історії.
В розпачу (трохи не померла зі страху, і все дарма!) я скинула верхній ящик і почала несамовито ритися в нижньому. Отут стара Пульхерія, мабуть, і зберігала старий посуд, занадто дорогий серцю, щоб викинути, і занадто побитий та пом’ятий, щоб використовувати надалі. Старі миски та глечики лежали в такому ж мотлоху, який був в верхньому ящику. Холод в моїй спині став таким сильним, що я не витримала, схопила першу ліпшу миску, яка на вигляд не була дірявою, і кинулася нагору, забравши гасницю і щільно притуливши за собою двері.
Ненавиджу підвали!

Зима, як завжди на півдні України, прийшла зненацька, наприкінці грудня. Одного вечора, коли за вікнами дув північно-західний вітер, що час від часу приносив мокрий сніг, коли надворі було так холодно, що я запустила Вовка у сіни, – в моїй хаті зібралися дорогі моєму серцю гості. По різних куточках розмістилося біля п’ятнадцяти дітей різного віку. Дехто читав книжки з моєї бібліотеки, Маринка ткала рушника, Оля вишивала серветку в подарунок матері до Нового Року. Але більшість просто не знали, куди себе подіти. Ще тиждень тому в мене пропав голос, мабуть, застудилась, і я не могла розповідати їм їх улюблені історії. Але вечір за вечором діти приходили до мене, адже моя хата була єдиним місцем у селі, де вони могли зібратися такою компанією.
Раптом Вовк захвилювався, забігав по хаті і навіть кілька разів гавкнув, що на нього було не дуже схоже. Мабуть, надворі щось надзвичайне робиться.
–Оля, подай мені, будь ласка, шарф, – прохрипіла я. Закутавшись у широкий пухнастий шарф, я відчинила двері і кинула погляд на калитку, куди вже побіг Вовк.
–В-виш-шеслава П-петрів-вна! Від-дчин-ніть, б-будь л-лас-ска! – Безсумнівно, це був Білочкін. Одне не зрозуміло – чого він сам не відчинить? Вставши босими ногами в калоші, я пошкандибала до хвіртки. На мій подив, там був не лише Дмитрик. За забором стояла ціла гомінлива ватага хлопців і дівчат років п’ятнадцяти-шістнадцяти. Знайомих облич було цілих три – Білочкін, Яна та Максим. От кого я аж ніяк не очікувала побачити! Руки у всіх були зайняті якимись згортками.
–Приймете нашу команду, Вишеслава Петрівна? – запитав Максим трохи жартівливо, ніби не припускав думки, що я можу не пустити.
Я закашлялась.
–Заходьте, гостями будете, – пробурмотівши це, я пішла до хати. Де, цікаво знати, всі вони помістяться?
Дивно, але помістились таки всі. Я навіть порахувала дітлахів – разом з Максимом було двадцять чотири. Чому я рахувала разом з Максимом? Та він так азартно щось малював з дітьми, що я, в напівтемряві, та ще й знявши окуляри, кілька разів переплутала його з кимсь зі старших хлопців, що постійно крутилися навколо.
Максим задумав малювати декорації для новорічного вечора в школі. І, звичайно, вирішив, що кращого місця, ніж моя хата, для цього не знайти. Вечір добігав кінця, молодші дітлахи вже відправились по домівках, і в хаті стало просторіше.
Оскільки в мене відсутній художній дар, я цього вечора якось випала з колективу. Хлопці так натопили в хаті, що скоро всім стало жарко, і діти почали роздягатись. Безсовісний Максим взагалі залишився в якійсь майці, досить пристойній, але занадто відкритій. Він цього не помічав, але я, кутаючись в шарф (мені все ще було холодно), не могла відвести від нього погляд. І навіть не його офігенна зовнішність так причарувала мене, ні. Я дивилась, як він спілкується з дітьми і як вони горнуться до нього, наче курчата до квочки, і моє серце переповнювали почуття. Я раптом зрозуміла, що мені ніколи не стати таким талановитим вчителем, як він, бо ніщо не замінить Божої іскри. До легкого суму з цього приводу додавалась гордість за Максима і радість за дітей, яким так пощастило з вчителем, нехай навіть тимчасовим...
–В-вишес-слава Петрів-вна, а чому в-ви не малюєте?
Я знайшла в собі сили посміхнутись хлопчикові, хоча мені здавалося, що я вже не здатна навіть на це.
– Розумієш, Дмитро, моя вчителька малювання не завжди могла відгадати, що я намалювала, а вона була спеціалістом. Повір мені на слово, для вечірки буде краще, коли я не братиму в руки кісточку.
Мою останню фразу почув Максим і відразу повернувся до мене.
–Чого це ви сачкуєте, Вишеслава Петрівна? А ну, олівця в руки, і до столу, прошу пані!
Я подумала, що Максима не можна пускати в політику – зі своїм ентузіазмом і здатністю підкоряти собі людей він міг би здійснити революцію.
Але цього разу він помилився. Я дійсно не вмію малювати.
За півгодини Максим прискіпливо розглядав мій малюнок. Вперше за життя я спробувала намалювати тварину – маленького їжачка – і тепер, затримавши подих, очікувала вердикту суворого судді.
Максим посміхнувся.
– З пивом піде. Хоча й колючий.
Я засміялась, але сміх скоро перейшов у кашель. Максим нахмурився.
– Мені зовсім не подобається твій кашель. З тобою все добре?
Я приклала всі зусилля, аби запевнити його, що мені просто треба випити води. І хоча не було схоже, що він мені повірив, та більше ми на цю тему не говорили.
Відправивши останнього представника наймолодшого покоління школярів Хрестинок додому, я пошкандибала виключити світло в курнику. Повернувшись, я почула за вхідними дверима голос Максима, він сперечався з кимсь з хлопців. Не встоявши перед спокусою, я прислухалась.
–Чорт забирай, Макс, ти міг би зробити це просто зараз.
Схоже, співрозмовником Максима був Дося – атлетичного складу юнак, вік якого я не змогла визначити. В школі я його не бачила. Втім, це міг бути просто друг Максима чи випускник минулих років.
–Дося, закрий рота, бо тебе чути, мабуть, в Семигорках!
–А мені начхати на це. Ти, Макс, просто дурень. Пустила вона тебе сьогодні? Пустила. І це міг би бути ідеальний варіант, аби вибачитись і помиритись.
–З чого ти взяв, що я збираюсь миритись? – Голос Максима був удавано спокійним. Я так і уявляла його насуплене лице.
–А хіба ні?
–Ні.
–Угу. А чого ж ти сюди приперся і нас притягнув? Сидів би зі своєю комп’ютерною мишею…
Цієї миті я майже любила Досю.
–Я прийшов малювати декорації, зрозуміло? Мені нема за що вибачатися. І край!
Максим вийшов з хати, трохи не наштовхнувшись на мене. Він миттю зрозумів, що я все чула.
–Ти теж гадаєш, що це я маю вибачатися?
–За свою брутальну поведінку останніми тижнями – так.
Максим нахилився до мого обличчя і зазирнув у вічі.
–А як щодо знівеченого кохання? Як щодо того, що кохана жінка кидає мене в обійми іншої?
Мене охопив гнів.
–А ти не дуже пручався! Мені не здалося, що Тетяна тобі не подобається! – прошипіла я.
Максим подивився на мене довгим, важким поглядом.
–Знаєш, що, Вишеслава? Я втомився від тебе. Більше я тобі не заважатиму.
І він пішов геть. Навіть не попрощався.
Я довго дивилася йому услід, потім сіла на порозі, не помічаючи холоду, і розридалась.
–Ненавиджу тебе!

Я ще кілька хвилин просиділа під похмурим зимовим небом. Сильний вітер з заходу трохи не заморозив сльози на моїх очах. Мені було страшенно холодно, так холодно, наче цей холод оселився в моєму серці. Треба сказати дітям, щоб не приходили завтра. Схоже, хвороба мене перемогла.
Постоявши ще трохи біля дверей, я увійшла до коридору з посмішкою на обличчі. Та дітей не так просто обдурити.
–Щось сталося, Вишеслава Петрівна? – запитав Юрась.
–Вітер... Вітер змінився, – прохрипіла я і пройшла до кімнати, подумки поздоровивши себе з тим, що змогла не розридатись при дітях.
За півгодини випроводивши всіх, я роздяглась і звалилася в ліжко. Останньою моєю думкою було: “Коли я прокинусь завтра, я його не кохатиму!”.
 
Частина ХІХ

Я лежала в ліжку. Лежала вже другий день. Спочатку я ніяк не могла повірити, що захворіла. До всіх моїх неприємностей не вистачало саме грипу. Власне кажучи, симптоми почали проявлятися ще тиждень тому, і весь цей час я трималася на самому лише ентузіазмі. Але варто було лише заборонити дітям приходити, як я відразу ж звалилася. Першого дня я намагалася боротися з клятою хворобою, адже мені треба було годувати Соню і Вовка, а для цього треба хоча б стати до плити. Присиливши себе приготувати таку-сяку кашку моїм звірятам, я стрибнула в ліжко. Господи, як мені погано!
Я маялась в ліжку, виглядаючи у вікно на двір. Стояв похмурий зимовий ранок, і навіть пташки сьогодні не співали. І хоча своїми голосами вони лише заважали б мені спати, я все одно засмутилась ще більше. Мені стало так шкода себе, бідолашну, просто до сліз. І я заплакала. Вголос, як дитина. Все ж одно ніхто не побачить. Хочу до мами! Набридло мені це село! Тут все мені чуже, і я всім чужа. Навіть Максим, і той ненавидить мене. І в цьому винна лише я, бо мені не вистачило такту, коли я спробувала відштовхнути його від себе. Я заплакала ще гірше.
Нарешті сльози скінчились. Стало трохи легше, але не набагато. Тугу замінила глибока апатія, мені все було паралельно. Я почала засинати.
Та поспати мені не вдалося. Вже майже уві сні я почула, як хтось тихенько підкрадається до мене. От, чорт забирай, я ж навіть деревину витягла надвір, тепер нема чим огріти злодія! Та, як я вже казала, мною оволоділа страшенна апатія, і, власне кажучи, навіть на цього злодія мені було начхати. Вештається тут, спати заважає...
Я поглянула вбік дверей. Там несміливо з’явився мій екс-напарник. Тепер я навіть подумки називала його тільки так. Ніякого “Максима” він більше не дочекається від мене, грубіян! Ну то й що з того, що він по правді був правий? Все одно він не мав права так поводитись зі мною і кричати на мене. Хай тепер сам зі своєю “комп’ютерною мишею” вчить дітей історії. Бідолашні мої крихітки!
–Привіт, Вишеслава, – тихо вимовив він.
Я з силою розплющила очі. Коли я хворію, вони в мене стають вузенькими, наче в східної жінки. І я зовсім не хотіла, щоб цей собачий хвіст побачив, наскільки мені погано. Правда, я не хотіла, щоб він побачив. І тим більше не хотіла, щоб він мене жалів. Ще чого не вистачало! Але вже наступної миті я була в його обіймах і крізь сльози жалілася на свою лиху долю.
Максим гладив моє волосся і притискав мене до своїх грудей, твердих та теплих. Від нього приємно пахло морозом.
–Я так і знав. Я знав, що з тобою щось сталося. Варто мені покинути тебе хоч на хвилинку, як з тобою щось трапляється, нещастя ти ходяче.
–От спасибі, от дякую, – пробуркотіла я, але Максим лише посміхнувся. Я поглянула на нього і раптом зрозуміла, що він шалено, по-дурному щасливий! Чому тут можна так радіти, я не знала, та добре, що хоч хтось в цьому світі радіє.
Максим обережно поклав мене на подушку і розправив моє немите волосся, щоб не лізло в очі.
–Я майже впевнений, що ти і не намагалася лікуватися. Що ти п’єш?
Я знизала плечима.
–Воду. – Потім, подумавши, додала: –Звичайно, з малиною.
–Ніби це набагато краще. Я піду поставлю чай.
І він пішов. Отак, без всяких там пояснень свого хамства і вибачень. Він не залишив мені жодного шансу не вибачити його і залишитись без допомоги. Господи, якби ж то я могла сама все зробити, хіба я так просто здалася б?
Дуже може бути.
Я скучила за ним. Я не розумію, як це могло статися, але я прив’язалася до нього. За ці кілька місяців Максим став мені більш близьким і рідним, ніж більшість людей, яких я знала все життя. І наша сварка непід’ємною вагою лягла на моє серце. Варто було мені закрити очі, як виникав його образ. Зазвичай я намагалася уявити, як він благає мене вибачити його, але, як виявилося, моя фантазія була не такою вже й багатою, як я вважала. Принаймні, мені не вдалося уявити Максима навколішках біля моїх ніг. Замість цього моя вже тоді явно хвора уява малювала жахливі картини. Мені бачилося, як він обіймає, як цілує мене... всюди. Від таких думок ставало ще гірше, мене трохи не нудило.

Ще кілька днів Максим з’являвся у Вишеслави з самого ранку, готував їжу, носив воду, навіть трохи прибрався. Це був робочий тиждень, і він не міг залишатися на весь день, але Вишеслава постійно відчувала його присутність. Вона стрімко почала одужувати, і до вихідних майже вилікувалася, лише голос хрипів. Коли в п’ятницю ввечері він увійшов, Вишеслава все ще стогнала уві сні, ніби хтось намагався зашкодити їй. Максим опустився навколішки біля її ліжка. Дівчина затихла, мабуть, жах скінчився. Максим посміхнувся і легко подув на пасмочку волосся, що впала їй на обличчя. Вишеслава повела носиком, але не прокинулась.
–Дівчинко моя, як ти можеш бути такою жорстокою? – прошепотів він. – Своєю байдужістю ти краєш моє серце!
Максим трохи замислився, а потім нахилився до неї...

Господи, як страшно! Мені знов наснилося, що я від когось тікаю. Такі сни в мене бувають досить часто, гадаю, Фрейд замислився б над цим. Взагалі я ненавиджу бігати. Але уві сні в мене це виходить так легко і швидко, що навіть могло б сподобатись, якби ж то не страх, що мене можуть наздогнати. Я відчула, що більше не можу, я втомилась бігти, втомилась тікати. Я обернулась, аби побачити, від кого ж я тікаю, але переді мною стояв Максим. І я відразу заспокоїлась, адже він мені не ворог (уві сні це здавалося дуже логічним). За хвилину я опинилась в його обіймах, і він торкнувся моїх вуст своїми губами. Вони були прохолодні і дуже ніжні.
Це був лише короткий дотик, наче подих вітру, теплий, як сонячне сяйво...
І я прокинулась.
В такі миті мені хотілося б спати вічно, або хоч на хвилину довше, щоб довідчувати цілунок. Але коли прокинулась, то вже все, навіть якщо знов заснеш, все одно сон буде іншим.
Проте я спробувала зупинити мить.
Такого, як зараз, я ще ніколи не відчувала.
Я хотіла чоловіка. Моє тіло наче вогнем опалило, груди налилися, і навіть дотик сорочки все більше збуджував їх. Я особливо гостро відчувала тепло ліжка і, кутаючись у ковдру, мріяла про те, щоб притулитись до когось ще теплішого, потертися об нього грудьми, поцілувати його в бік, під рукою, покласти йому на груди свою голову. Цієї миті я віддалась би будь-якому чоловікові. І мені на біса не потрібна була б його ніжна душа і високі почуття. Мною опанував первісний інстинкт, і він вимагав задовольнити його.
Але уві сні я мала такого чоловіка, і навіть з душею і високими почуттями. Я знала, що він кохає мене, кохає до нестями. І лише уві сні за це кохання я ладна була навіть не задовольнити свою жагу, хоча це здавалося рівним самогубству. Я хотіла, щоб він просто продовжував мене цілувати.
Я розплющила очі, але не побачила нічого, окрім золотавої шкіри Максима, який саме цілував мене! Я раптом зрозуміла, що все, відчуте мною до цієї миті, навіть найеротичніші сни, – просто дрібниці поряд з моїми теперішніми відчуттями. Щоправда, ці мої сни ніколи не зображували нічого, окрім поцілунків (в різні місця), і цим були дуже схожі на радянські кінострічки.
Цей поцілунок виймав у мене душу, а її місце займало полум’я, опалюючи мене зсередини. Максим пристрасно грався то з однією моєю губою, то з іншою, а я була така спантеличена, що навіть не намагалася відповісти йому тим самим. Я лише покірно дозволяла цілувати себе, обіймати себе. Його руки міцно тримали мене в обіймах, водночас не даючи Максимові повністю лягти на мене. Вірогідно, він боявся розчавити мене своїми нещасними сімдесятьма кілограмами.
Максим провів кінчиком язика по моїм вустам, прямуючи до куточка губ, поцілував родимку над губою і відірвався від мене. Він піднявся на руках і тепер вдивлявся в моє обличчя, ніби хотів щось запитати.
–Я просто хотів тебе втішити, ти стогнала уві сні, – пояснив він, не підозрюючи, що стогнала я не від болю, а від більш сміливих пестощів, ніж він собі дозволив.
–Угу, – я повела носом, вдихаючи запах його дезодоранту. Захотілося чхнути. Ніякої поваги до моєї нежиті!
–Угу, – радісно відповів Максим, правильно розцінивши мою репліку як непрямий дозвіл.

Вранці я прокинулася раніше за Максима. І це дуже добре, бо якби я прокинулась і побачила, що він дивиться на мене, я мабуть, померла б. З сорому.
Я все ще не могла повірити, що зробила це. Після двадцяти двох років цнотливого життя я зайнялася сексом з сімнадцятирічним юнаком.
Через півроку йому виповниться вісімнадцять.
Дякую, Господи, це вже краще. Та все одно. Як я могла? Як я могла?
На Бога, як могла така дурепа, як я, затягти в ліжко такого хлопця, як Максим?!
Я спробувала заспокоїтись. Добре, дівчинко, добре... Якимось дивом ти звабила його. Нехай так. Але ж як він міг? Чи йому повилазило? На мене ж досі ніхто двічі не глянув!
Господи, який сором. Докотилася ти, дівчинко... Дівчинко... Дівчинко, чорт забирай! Схоже, я більше не дівчинка.
Я спробувала поворухнутись, але між ніг почало саднити. До біса, так це правда! Я обережно підняла ковдру, якою була щільно вкрита (або Господь послав ангела, піклуючись про світову мораль, або Максим...), і глянула на себе. На жах, я була цілком гола. На грудях красувалися сліди палких цілунків. Чорт забирай.
Я примостилася зручніше під боком у Максима і дуже по-дурному посміхнулася.
Цікаво, наскільки Максим джентльмен? Певна річ, я не могла сподіватися, що він відразу ж запропонує одружитись, аби прикрити цей солодкий, шалено гарний, безсумнівно бажаний гріх старим нудним благопристойним шлюбом. Те, що він переспав зі мною, я могла пояснити лише дивом або дією дуже сильних наркотиків. Останню версію доведеться відкинути, бо Максим навіть горілки не пив.
Цікаво, що він скаже відразу, як прокинеться?
Залишалося сподіватися, що не почне копіювати мою дурнувату посмішку, радіючи, що він таки перший. Мені здавалося, що такого я б не винесла. Чоловіки надають так багато ваги жіночій цнотливості, що навіть до смішного доходить.
І я хочу бути в нього першою жінкою.
Так, так, це мої слова, але ж я завжди розуміла, що це нереально. Навіть страшненький хлопець майже не має шансів надовго залишитися незайманим, а з моєю перебірливістю знайти такого і зовсім неможливо. І взагалі, я все одно не змогла б перевірити, чи дійсно він незайманий.
Проте, з усіх чоловіків я вибрала саме того, в кого був найбільший шанс залишитись незайманим.
Господи, просвіти мій розум, бо я здається його втрачаю! Про що я тільки думаю? Отак завжди, варто мені лише не зайняти себе чимось благопристойним, як у голову починає лізти казна-що.
Я обернулася до Максима і побачила, що він вже не спить. До того ж, мабуть, давно. Він спостерігав за мною і посміхався мрійною, красивою посмішкою. Його очі обдивлялися моє обличчя, ніби намагаючись намалювати його в своїй пам’яті.
Я застигла в мовчанні, очікуючи його перших слів. Мені чомусь здавалося, що саме ці перші слова будуть найважливіші.
Максим провів однією рукою мені під грудьми і, обійнявши мене таким чином, ніжно поцілував.
–Я кохаю тебе, Вишеслава.
Я раптом зрозуміла, що він нікому крім мене ще не казав цих слів. Мене охопило перше в житті справжнє щастя.
Я поглянула на Максима. Схоже, він чогось чекав.
–Ти не хочеш сказати мені щось у відповідь? – тихо запитав він, вдивляючись мені в очі.
–Я... Я просто не знаю, що сказати, – призналася я. Мій голос був дивно хриплим, наче і не моїм.
–Для початку ти можеш сказати, що теж кохаєш мене? – несміливо запропонував він.
Я посміхнулася і обвила його руками за шию, примушуючи нахилитися до мого обличчя. Тоді я видохнула йому майже на вухо:
–Я кохаю тебе.

Ми ще деякий час просто лежали, насолоджуючись теплом ліжка холодного зимового дня і своєю близькістю. Ми ні про що не говорили, просто дивилися одне на одного, наче не могли повірити, що наважилися на цей крок.
Раптом Максим встав.
–Я геть забув, що ти хвора. Піду приготую тобі чай.
Я засміялась.
–Навіть в цьому не можеш не бути оригінальним. Зазвичай чоловіки подають каву в ліжко. А ти чай.
Поцілувавши мене ще раз, він швидко пішов до кухні.
Зі спальні я чула, як він розмовляє з Вовком (називаючи його Пушком) і Сонею. Схоже, він їх нагодував. Я почула, як за Максимом зачинилися двері. Мабуть, він пішов годувати “птицю” та “скотину” (тобто, кажучи просто, курку з козенятком).
Я прожогом кинулася до туалету приводити себе в порядок. Мені здавалося, що я виглядаю справжнім страховиськом, але це було не так. Вперше в житті я відчула себе дуже, дуже гарною. В мене сяяли очі, а на губах блукала посмішка.
Коли Максим повернувся з чаєм, я вже була в ліжку.
Перетворивши ранковий чай на справжню розвагу (Максим почав поїти мене з ложечки), він на деякий час змусив мене забути про всі проблеми на світі.
Після “сніданку” Максим запропонував мені почитати щось. Взагалі я краще б відчула його поряд з собою, ніж слухала його читання, але погодилася і на це.
–Що ти читаєш? – запитав він, роздивляючись Пульхерину шафу з книжками.
–Ні, не бери там нічого. Ті книги виглядають так, наче створені для збирання гербаріїв і більше ні для чого. На столику біля дзеркала є роман, що я зараз читаю.
Читала я Ладу Лузіну, свою улюблену історію про київських відьом.
Максим посміявся над моїм пристрастям до такого роду літератури, але почав читати.
Я швидко зрозуміла, що це буде справжній цирк: Максим, який чудово вмів читати на різні голоси, висміював трохи не кожну репліку героїв, поки я не припинила це, сказавши, що більше не можу сміятися, бо лусну.
–Ти не хочеш, щоб я тобі читав. Може, пограємо в шахи?
–Я не вмію. Це надто інтелектуальна гра для мене. А ти просто зануда.
–Я зануда? – з усмішкою цілуючи мене у скроню, запитав Максим. – Та я найдотепніший з усіх твоїх чоловіків!
–Ото й воно, – пробуркотіла я. – І ти цим явно пишаєшся.
–Своєю дотепністю? – Максим робив вигляд, що не розуміє мене.
–Тим, що в мене не було іншого чоловіка, – пояснила я і поцілувала його в губи. Мій язик пестив його рот, спокушаючи, наче змій в раю. Але Максим тримав себе в руках.
–Якщо ми це зробимо, ти – моя назавжди.
–Ти з-з-зануда, – прошепотіла я.
Чоловік лише зітхнув.
–А з тобою просто неможливо балакати. Повертайся на бочок і засинай. – Він повернув мене обличчям в інший від себе бік і хотів піти геть, але я схопила його за руку.
–Не йди, полеж трохи зі мною!
Мені здавалось, що чаша його терпіння на цьому переповниться, але Максим погодився і обережно ліг поряд зі мною. Ліг так далеко, що навіть якби між нами лежав меч, як у Тристана та Ізольди, ситуація не стала б більш невинною. Мені це не сподобалось. Вчора все сталося наче само собою, а сьогодні я поставила собі за мету звабити Максима і не збиралася здватися.
Я взяла його за руку і примусила обійняти себе, торкнувшись його рукою своїх грудей... Максим негайно спробував убрати руку, наче обпікся, а коли йому це не вдалося, поклав її мені на живіт.
Якщо він хотів заспокоїти мене, то йому це не дуже вдалося. Тепло від його руки наче електричним струмом пробігло по моїх жилах. Я, не піклуючись більше про те, що він про мене подумає, повернулась до нього і почала торкатися його губ легким цілунками, а потім легесенько подула на них.
Але і зараз Максим, цей диявол з янгольськими очима, знайшов в собі сили відштовхнути мене.
–Ні, так я не хочу. Ти зараз несповна розуму, наковталася ліків, сама не знаєш, чого хочеш. Вчора, коли ми кохалися, ти була майже уві сні, і не відповідала за свої дії. Цього разу я так не хочу.
–Так і не буде. Йди до мене. Повір, я здатна відрізнити сни від реальності. Будь ласка! – я простягла йому руку. За мить він вже вкривав її поцілунками.
–Пам’ятай, що тепер це назавжди.
Господи, яким ніжним він був! Я ніколи, ніколи в своєму житті не думала, що відчуватиму задоволення від того, що торкатимусь чоловіка. Повністю віддавшись на його волю, я забула про те, що він такий самий недосвідчений, як і я. Мені здвалося, що він все робить бездоганно. В його обіймах я і себе відчувала бездоганною.
 
Частина ХХ

Надворі знов пішов сніг. Він довго кружляв перед тим, як впасти на підвіконня. Сніжинки наче танцювали в повітрі. Здається, це було танго.
В мене було таке відчуття, що мій янгол-охоронець закрив мене від цілого світу своїми білосніжними крилами. І я всією своєю сутністю відчувала, що він кохає мене. Кохає таку, яка я є зараз, якою я була вчора і якою я буду завтра. Це була наче мрія, яка раптом здійснилася. Мій чоловік не просто не помічав того, що я товста, йому це подобалось, так само, як подобались мої темні очі і густе волосся. Він просто прийняв мене таку, яка я є.
–В тебе зараз чудовий шанс освідчитись мені у коханні! – прошепотіла я, зігріваючи своїм диханням його груди.
–Невже? – наче здивувався він. –А хіба я цього ще не зробив?
–Я хочу ще раз це почути.
–Ніяк не можу відмовити, коли ти так просиш...
Я, насупившись, спробувала видертись з його обіймів, але в мене нічого не вийшло.
–Я кохаю тебе, Вишеслава! І я повторюватиму це стільки разів, скільки ти захочеш.
–Тобі час іти, – прошепотіла я, цілуючи Максима у плече. – Мабуть, твої дядько з тіткою хвилюються за тебе.
–Я не піду від тебе. Я ніколи більше тебе не залишу. Останні тижні були просто жахливими.
Я промовчала. Всі мої страхи повернулися з новою силою. Реальність увірвалася в мій мозок і почала приводити всі думки до ладу.
–В нас нічого не вийде, – пробурмотіла я скоріше собі, ніж йому. Але Максим почув і прийняв дуже близько до серця. Він відсунувся від мене і сів на краю ліжка. Ковдра закривала лише його стегна, і я бачила, як його шкіра вкрилася мурашками. Але він, здавалося, не відчував холоду. Коли він заговорив, його голос дрижав і в тиші зимового вечора майже сходив на крик.
–В нас все вийде. Якщо хочеш, можеш собі повторювати, що все те, що було між нами – помилка. Можливо, хоч сама повіриш в цю брехню. Я не вірю. І я не вірю в те, що в нас не вийде.
Потім він додав, вже значно тихіше:
– Я кохаю тебе. І я знаю, що ти кохаєш мене. І зараз ти, саме ти, Вишеслава, хочеш все зруйнувати. За що?! Через різницю у віці? Ого, яка різниця! – У запалі Максим знов перейшов на крик. – Цілих три роки, десять місяців і шість днів!
Я встала з ліжка і тепер стояла біля вікна, загортаючись у ковдру.
–От бачиш, ти порахував, значить, і тебе це хвилює! – Мабуть, від злості, на мої очі набігли сльози. Я відвернулася, аби приховати їх, та Максим схопив мене за руки і повернув обличчям до себе.
–Я не рахував. Мені це байдуже. Завжди було байдуже і завжди буде. Це твої підрахунки.
Він дістав з книжки, яку читав мені, той нещасний клаптик паперу, на якому я дійсно колись підрахувала це. А потім розірвав його на малесенькі шматочки. І ніжно-ніжно обійняв мене.
–Вишеслава, але ж це не так багато, щоб було про що хвилюватись, – він ласкаво перебирав пальцями, що злегка тремтіли від напруги, моє волосся. – Ти б не помітила цього, якби ми змогли помінятися віком.
–Максиме, ти навіть не досяг повноліття. Я кохалася з дитиною! І це жахливо.
Але Максим, здається, зовсім не вважав це жахливим. Він просто… розсміявся. Він реготав як дурний.
–Вишеслава, я… – Він з усіх сил намагався не сміятися. – Я виявився достатньо зрілим, щоб звабити тебе. Я не дитина, а дорослий чоловік. І ти кохаєш в мені цього чоловіка. Ну, годі. А якби не це? Якби ми зустрілися трохи пізніше, скажімо, тобі було б п’ятдесят, а мені сорок сім? Ти й тоді вважала б, що ми не пара?
Я не могла примусити себе збрехати.
–Ні, я так не вважала б.
Максим заспокійливо гладив мене по спині, тепло дмухаючи у волосся. Ковдра, яку я нещодавно міцно тримала, впала нам під ноги. Макс почав говорити, обережно та заспокійливо, наче намагався передати мені трохи своєї впевненості в майбутньому.
–Гаразд. Давай зачекаємо рік, ні, навіть півроку, поки мені виповниться вісімнадцять. – Я здивовано відкрила очі. Невже він нарешті зрозумів? – Ну, ще півтора роки армії (але тоді ти зможеш писати мені палкі листи!) – і вже тоді одружимося… – Раптом він схопив мене за плечі  і з силою струснув. – От тільки я ніяк не можу зрозуміти, якого дідька я повинен жити без тебе два довгих роки, коли навіть одного дня уявити не можу? – Максим нахилив голову і зірвав з моїх губ короткий, але палкий цілунок. – Вишеслава, твоя покійниця-тітка Пульхерія була старша за свого чоловіка на шість років, і коли він помер, вона була ще зовсім нестарою. Але в її житті більше не було жодного чоловіка. Вона казала, що ніхто не зможе кохати її так, як він. Вишеслава, ніхто в цілому світі не зможе кохати тебе так, як кохаю тебе я. Тому пропоную покласти край самоїдству, бо ти й сама знаєш: що з’єднав Господь, людині не розірвати. Я не знаю, скільки ти ще гризтимеш себе, але ж все одно вийдеш за мене, бо ми не зможемо одне без одного.
Я мрійно подивилася у вікно. Вік би так стояти: я, притулившись до нього спиною, він – схрестивши руки на моїх грудях…
–Мені це здається, чи ти пропонуєш мені вийти за тебе заміж? – Я повернулася обличчям до нього.
–Це мій єдиний шанс достатньо міцно прив’язати тебе до себе. – Він взяв мою руку в свою і почав цілувати по одному кінчики моїх пальців. – Ти підеш за мене заміж?
–Максиме, ти несповна розуму. Нам не дозволять одружитися. Те, що я сприймаю тебе як чоловіка, не означає, що інші подумають так само. І, насамперед, для своїх батьків, ти – дитина. Вони нізащо не дадуть дозвіл.
Максим незрозуміло з чого раптом почав сяяти.
–Ти чого? – Здивувалася я.
Він чмокнув мене в щоку.
–Тобі було б зараз так просто сказати мені “ні”. Вважай, що ти втратила цей шанс. Я вмовлю своїх батьків. От побачиш, коли вони познайомляться з тобою, то не будуть проти!
–Максиме, глянь правді у вічі, – сумно сказала я. –Ти збираєшся сказати своїм батькам, що у свої сімнадцять, – гаразд, сімнадцять з половиною! – років ти просиш їхнього дозволу одружитися з товстою сільською вчителькою, старшою за тебе на чотири, – гаразд, на три з лишком! – роки. Сподіваюся, коли твій батько відповість на твоє прохання, поряд не буде маленьких дітей. Якби мені заявив таке мій власний син, я зробила б усе, щоб стати йому на заваді і не дати зламати своє молоде життя.
–Але це моє життя! – палко обірвав мене Максим і ще дужче обійняв. – Врешті-решт, ми можемо обвінчатися.
Я не змогла втриматися і засміялася.
–Гадаєш, отець Макар обвінчає нас? Він настільки боїться того, що скажуть люди, що навіть тітку мою поховав за межею кладовища. Він ніколи не дасть благословення неповнолітньому і злодійці, що сперла його золоту огорожу!
– Я сам розберуся з отцем Макаром.
Я взагалі не вважала, що нам потрібне вінчання, але не сказала цього.
Максим так і не дочекався від мене згоди на цей шлюб. Та все одно він вже не злився на мене, а я вже не вважала нашу ситуацію безнадійною. Скоро він  пішов заспокоїти рідних і принести мені чогось попоїсти.
Згадуючи вчорашню ніч і сьогоднішній день, я вже не боялася майбутнього. Принаймні, поки Максим поруч.

Та Максим, звичайно, не заспокоївся на цьому. І не міг не помітити, що Вишеслава так і не погодилася вийти за нього.
Є на Вкраїні такий давній звичай: хлопець ніколи не йде сам до дівчини свататись, він повинен посилати сватів. Так вже повелося споконвіку. Колись, за часів козаччини, коли чоловіки йшли воювати, а воювали вони дуже часто, на хазяйстві залишались лише жінки. І саме мати хлопця, а ні в якому разі не сам хлопець, вирішувала, кого йому брати за дружину. Якщо він подобався якійсь дівчині, вона могла просто прийти до його матері і попросити прийняти її як невістку. Відмовити дівчині вважалося не те що неввічливим, така образа бідолашній могла накликати гнів божий на рід хлопця. Звичайно, так було не завжди, і не дуже довго. Але дівчата на Україні все одно були досить вільними в своєму виборі, і запросто могли відмовити парубкові, якщо він їм прийшовся не до смаку. І, щоб не мати такого сорому на свою голову, хлопець посилав до коханої сватів – людей старих і дуже поважних, таких, яким би горде дівча не насмілилося би відмовити. Звичайно, дівчина могла відмовити і їм, але ж у ласкавій формі, наприклад, нагодувати сватів гарбузовою кашею. То була її воля. Певна річ, хлопцеві це було неприємно, але все ж таки не самому ту кашу їсти!
Такий от екскурс в історію рідної країни зробив подумки Максим, прямуючи до діда Степана – найповажнішого з усіх старих чоловіків на селі.

–Ну, діду, ну що вам з того буде? Ну будь-ласка!
Дід Степан вийняв з рота люльку.
–Ні, хлопче, і не проси! Не той вже в мене вік, щоб ото дівчат сватати. У свої літа мені буде вже занадто соромно їсти гарбузову кашу. Випий чарку і сам іди.
–Ну дядьку! – Максим сів поруч на лавку. –Дя-ядьку!
Дід Степан суворо здвинув брови.
–Ну чого тобі, чого вчепився?
–Дядьку Степане, посватайте за мене Вишеславу, довіку рабом буду!
–Кхе-кхе... Рабом, кажеш? Ні, не піду, – твердо вирік дідуган, побачивши, що в очах бідолахи вже замаячила надія. – Вона ніколи не наважиться. Скільки гаму буде! Та й ти б краще почекав повноліття. Який там з тебе наречений? І хати своєї нема, а туди ж... Спіймаємо облизня. Не хочу я того. Йди собі, Максиме, і не сором мою сивину.
–Дядьку Степане!
–Чого?
Максим хитро прищурився.
–А коли ви до Вишеславиної тітки, старої Пульхерії сватались, я ж був замовив за вас слівце...
Дід Степан лише хмикнув.
–От нахаба! Згадала баба, як дівкою була! Це ж коли було!
–Рік тому, не більше!
Дід Степан ще мить помовчав, ніби добираючи слів, щоб відшити шмаркача.
–Та вона ж не пішла за мене!
Максим посміхнувся.
–Та ну, самі знаєте, що пішла б, якби ж то не померла!
Старий увіп’явся своїми світло-карими, наче вилинялими, очима на дорогу. Похмуре небо нависало над полем, на якому вже навіть корови не паслися.
–Бути дощу, – прокряхтів дід.
Максим уважно придивився до старого. На очі Степана набігли сльози, які він марно намагався приховати від хлопця.
–Ну, діду Степане, ну буде вам!..
–Доброю вона була, Максиме, за те і постраждала. Зі світу вони звели її. Пильнуй, аби Вишеславу твою не торкали. І ось що я тобі скажу, хлопче.
Дід встав, встав і Максим.
–Якщо вже вирішив взяти її за дружину, не шастай до дівки уночі. Про неї вже люди говорять. Я вже не кажу про те, що ви обидва вчителі. Шануйся, Максиме, шануй і її. А як не вбережеш, стану на стільця і надеру тобі вуха!
Дід Степан був голови на дві нижчий від хлопця.
Максим все ніяк не міг повірити, що дід Степан погоджується.
–То ви підете до Вишеслави?
Старий зітхнув.
–Та що з тобою робити, піду. Але запам’ятай, хлопче. Багато дівчат я сватав за своє життя. Бувало, і гарбуза приносив, але не часто, не часто. А якщо вже дівчина рушника давала, то не було ще випадку, щоб весілля не зіграли. Ото подумай. Як засватаю, то вже хоч не хоч, а до церкви підеш. Сам пожену оцією клюкою!

Звичайно, я дала згоду вийти заміж за Максима. По-перше, я була абсолютно впевнена, що лише його хочу бачити до кінця днів своїх, а по-друге, я не вірила, що нас обвінчають. Та коли Макс щось вирішував, перепони падали на очах.
Звичайно, отець Макар не обвінчав нас. Дід Степан відмовив Макса навіть йти до старого вередуна. Натомість він сам поїхав до свого старого приятеля-священика у сусідній район і переконав того, що дозволити дітям (тобто нам) жити у гріху значно гірше, ніж обвінчати без згоди батьків. Вінчання призначили після Різдва.
Я була досить привабливою нареченою. Моя весільна сукня була напрочуд гарною. З м’якенької вовняної тканини, білої, наче молоко, зі скромним овальним вирізом, прикрашеним маленькими “перлинками”. Та справжньою окрасою був пояс з металевих бляшок. На них були вирізьблені квіти та дивовижні звірі. Як сказав Максим, цей пояс дала йому мати коли він був у Києві. В мене були значні сумніви  щодо того, чи можу я його взяти, але весь вигляд Максима казав, що він страшенно образиться, якщо я відмовлюся. Пояс був дуже довгим, мабуть, він у зав’язаному стані мав висіти трохи не до підлоги, та на моїй талії якраз добре зійшовся.
Вінчання пройшло за всіма церковними канонами. Єдина проблема, що в нас постала – свідки. Всі мої близькі подруги були поза зоною досяжності – за кордоном або в іншому місті. Завести приятельок у селі я не спромоглася. Не придумавши нічого кращого, я запросила Славка і його сестру. Макс відреагував на це доволі спокійно, своїх пропозицій щодо свідків у нього не було.
Я зовсім забула, що нам знадобляться обручки, але, як виявилося, Максим про все потурбувався. Потрібної миті на моїй руці опинилася срібна обручка – дві сплетені стрічки срібла, без усяких вибрикеньок, – і таку саму я наділа на палець Максима.
Напередодні нашого весілля випав сніг, а мороз тримався вже кілька тижнів. Погода не обіцяла сюрпризів, і ми вирішили після вінчання завітати на озеро в кар’єрі, де ми з Максом провели разом багато приємних хвилин. Крім дядька Степана, що був посадженим батьком, і двох свідків, на нашому весіллі не було присутніх.
Я була на диво спокійною. Можливо тому, що ніколи не була достатньо віруючою християнкою, і вінчання вважала просто одним з обрядів, що додає краси нашому життю. Максим вважав це за необхідне, а я не мала причин відмовити йому. З усього вінчання я запам’ятала запах свічок, напівтемряву сільської церкви і старечий голос священика, який щось наспівував малозрозумілою мовою.
Нас оголосили чоловіком та дружиною. Було так дивно думати про себе як про дружину! Вже у Хрестинках ми закинули свої речі до моєї хатки і вчотирьох вирушили на озеро (дід Степан сказав, що він занадто старий, і його достатньо втомила поїздка до сусіднього району). Добратися взимку до озера було важко. Якби не Максим, я, мабуть, не спустилася б туди. Але кожного разу, як мені треба було зробити небезпечний крок, мене тримали його сильні руки. Моя раціональна частина переконувала, що він все одно не втримає центнер моєї ваги, але серце довіряло Максиму.
Нарешті ми стояли на озері. Воно, як ви пам’ятаєте, було зовсім неглибоким і дуже чистим, тому і лід в ньому був на диво прозорим і світлим. Величезні кам’яні глиби навколо захищали від вітру і нескромних поглядів. На маленьких острівцях чорнозему росли шипшина та глід. Їх червоні ягоди додавали кольору нашому білому весіллю.
Було досить рано, щось близько сьомої, тому на озері ще не було нікого, до того ж, діти, які становили основний контингент всюди вештаючихся, більш полюбляли річку: там не було камінців, і можна було кататися на великій швидкості. Як виявилося, Славко і Олена теж полюбляли кататися на льоду, тому швидко залишили нас з Максом удвох. Ми лише здалека чули їхні голоси і сміх.
Максим дивився на мене, і в його очах я побачила любов до мене і гордість тим, що він узяв зі мною шлюб. А сама я наче вперше побачила Максима – так я не могла нагледітися на нього.
Оля зі Славком спорудили два вінця з гілок глоду і накинули нам на голови, пробігаючи повз. А ми стояли посеред озерця, наче кам’яні баби, і дивилися одне одному у вічі.
Я слухала камені. Вони багато мені розповіли того ранку. Вони сказали мені, що небо блакитне, хоч іноді буває і сірим. Вони розповіли, що мох на них дуже м’який і теплий – влітку по ньому можна ходити босою, наче по килиму, навіть краще.
Ще в деяких місцях озера б’ють підземні ключі, і вода там не замерзає.
А навесні могили навколо вкриються зеленою травою, і шипшина розцвіте рожевими квітками.
Звичайно, все це я знала завжди, але того ранку і дивилася на все інакше. І, звичайно, я чула камені.
Це вони сказали мені, що цей шлюб буде міцним, наче найстаріший з каменів, який і сам не пам’ятає, скільки йому тисячоліть.
Все навкруги мене наче крутилося в дивовижному танку: камені, весна, травиця, шипшина, вінки з глоду і підземні джерела. І ще багато-багато маленьких сніжинок, які крутилися навколо і танули, падаючи на вії. А серед цієї круговерті я ясно бачила тільки Максимові карі очі, які дивилися в майбутнє з впевненістю, а на мене – з любов’ю.
І тут Максим заговорив. Слова лилися з його вуст, і кожне каленим залізом викарбовувалося на моєму серці.
– Кохання довго терпить, воно милосердне; кохання не заздрить, кохання не гордиться, не шукає свого, не дратується, не мислить поганого, не радіє неправді, а співрадіє істині; все покриває, всьому вірить, всього сподівається, все зносить.
Я здогадувалася, що це Священне Писання, але, на свій превеликий жаль, не знала ні цих слів, ні звідки саме вони. Мабуть, це «Пісня пісень» Соломона.
– Кохання ніколи не припиняється, хоча і пророцтва припиняться, і мови замовчать, і знання зникне. Тому що ми тільки почасти знаємо, і почасти пророцтвуємо; коли ж настає довершене, тоді те, що почасти, припиняється.
Максим торкнувся моїх губ цілунком, коротким, наче подих вітру в липні.
– Саме таке моє кохання до тебе, Вишеслава. І воно ніколи не припиниться.
До цих слів я ставилася до нашого вінчання як до якоїсь гри, що, звичайно, було негарно з мого боку. Я анітрохи не вірила в те, що людина не розірве того, що з’єднав Господь, і що в шлюбі двоє стають одним, і що вінчання без реєстрації у Загсі може мати які-небудь наслідки. Я завжди була дуже практичною, а в нашому «шлюбі» взагалі ніякого сенсу не було.
Раптом, зненацька, я зрозуміла (хоча давно мала здогадатися, дурепа!), що для Макса все це – серйозно. Він насправді взяв зі мною шлюб. Тоді, на озері, а зовсім не в церкві, де нас повінчали, я зрозуміла, що тепер це назавжди. І це розуміння щасливим спокоєм розлилося в моєму серці.
 
Частина ХХІ

Я не пам’ятаю, як ми дійшли додому. Здається, ми проходили повз церкву, де отець Макар розмовляв з прихожанами після ранішньої проповіді. Діти, пробігаючи вулицею, віталися з нами, і ми щось казали їм у відповідь. Але більше за все на світі нам хотілося залишитися наодинці. Славко з Олею поїхали до Миколаєва.
Прийшовши додому, я нагодувала своїх тваринок, щоб в найближчі годин дванадцять забути про їх існування. Максим творив щось на кухні. І, коли я нарешті увійшла до хати і роздяглася, залишившись у нейлоновій сорочці та халаті, то побачила на столі справжній весільний торт, вкритий біло-рожевим мереживом прикрас.
–Я маю відшкодувати тобі відсутність весілля, – пояснив Максим. – Скоро ми зможемо влаштувати справжню гулянку всією громадою, обіцяю тобі.
Я посміхнулася, розуміючи, що цього ніколи не буде. На наше весілля з чистим серцем прийшли б самі лише діти.
Несміливо підійшовши до столу, я сіла на табурет.
Максим сів поряд.
–Ти не хочеш зараз їсти його, – констатував він.
Я кивнула.
–Тоді ми пропустимо бенкет і перейдемо до наступної частини – весільної ночі.
Я розсміялася, цього разу насправді весело.
–О другій годині дня?
–А ми опустимо штори, – відповів він, вже цілуючи мене.
Я відвернулася від нього.
–Ти маєш іти. Твої дядько з тіткою хвилюватимуться.
–Нехай, – Максим ще міцніше притиснув мене до себе, цілуючи у волосся.
–Ти маєш іти, – я не могла приховати глибокий жаль з цього приводу і біль за вимушене приховування нашого кохання.
Максим взяв мене за руку, і його пальці сплелися з моїми пальцями. Іншою рукою він розв’язав пояс мого халата і скинув його з моїх плечей. Максим погладив мої груди через сорочку, через що мої сосці враз затверділи, видавши моє бажання.
–Тобі це подобається? – пошепки запитав він.
Зібравши останні сили в кулак, я покачала головою. Він мав піти від мене, і я не хотіла, щоб йому було важко це зробити.
– Ти брешеш не дуже вміло. Я тобі не вірю.
І він торкнувся моїх вуст. Спочатку я відчула його тепле дихання на своїй щоці. Потім – ніжний дотик губ. М’яко та обережно. Він злегка прикусив мою нижню губу, і мені нічого не залишалося, як зробити те саме з його верхньою.
Він торкнувся мого рота своїм теплим вологим язиком. До зустрічі з Максимом я ніколи не думала, що мені це може подобатися, але так і було. Його язик пробіг по моїх губах і просковзнув між ними.
–Зроби те ж саме, кохана. – Я спробувала зробити це, трохи висунувши язика і скуштувавши смак його губ. Максим миттєво захопив ініціативу і почав ніжно ссати мого язика, наче цукерку. Я відчула, що бажання, незнані мною до зустрічі з Максом, охоплюють все моє єство. Мої груди налилися і мені шалено хотілося потертися ними о Макса. Що я і зробила. З його вуст злетів стогін, але він не припинив цілувати мене. Його руки лягли на мої груди, все ще прикриті сорочкою, і стиснули їх, наче м’ячики.
Я міцніше обійняла його, проводячи руками по спині та сідницях.
Нарешті Максим розібрався, що до чого в моїй сорочці, і випустив моїх кралечок на волю. Тут він відірвався від моїх губ, але лише для того, щоб притулити мене до стіни і продовжити цілувати. Його губи повільно спускалися по моїй шиї до грудей, доводячи мене до божевілля. Я запустила руки під його майку, продовжуючи гладити його спину.
–Кохана, так, так, – шепотів він, змикаючи губи на моєму сосці. Він ссав мої груди, наче немовля, жадібно і наполегливо, іноді трохи боляче, та все одно шалено приємно. Мені хотілося кричати, але я стримувала себе. Лише іноді, коли він ніжно покусував сосці, з моїх губ виривався тихий зойк.
Все це мені дико подобалося, та я хотіла більшого. Я запустила руки в його джинси і намацала пояс трусів.
–Вишеслава, що ти зі мною робиш, – простогнав він, ніжно відводячи мої нетерплячі руки.
–Можеш зробити зі мною те саме, – нахабно відповіла я, дивуючись своїх розкутості. Я ніжно стискала його сідниці, притискаючи його стегна до свого лона.
Максима двічі запрошувати не довелося.
–В тебе дуже гарна попка, – видихнув він мені у вухо. – Така м’якенька і тепла...
Цієї миті його пальці сковзнули між моїми стегнами, примусивши мене скрикнути від гостроти відчуттів.
–Так, я хочу, щоб ти кричала від жаги... – Його пальці заплуталися в курчавому волоссі, але наполегливо продовжували щось шукати.
Я в цей час ніжно торкалася його грудей, погладжуючи їх, від чого рідкі волоски стали дибки. Я спробувала відтворити те, що Максим робив зі мною, але тієї миті, коли я лизнула його сосець, Максим нарешті намацав найчуттєвіше містечко не замислюючись над тим, що зводить мене з розуму, він почав терти маленьку кульку, в якій зосереджувалися всі мої бажання.
Я стогнала від цієї муки, та якби він припинив це, я, мабуть, померла б. Мої ноги відмовлялися тримати мене, і я опустилася на підлогу. Максим миттєво відреагував на це, сівши на мої стегна і продовжуючи гладити мої груди. Та скоро йому це набридло, і він спустився нижче, стягнувши з мене трусики.
–Розведи ноги, – наказав він. я з радістю послухалася. Я хотіла, щоб його пальці знов опинилися там.
В голові шалено стукала кров, а м’язи, про які я ще півроку тому навіть не здогадувалася, шалено скорочувалися.
Раптом він встав і потягнув мене за руку, допомігши піднятися.
–Тобі не можна лежати на холодній підлозі, ти застудишся. Ходімо, – прошепотів він, ведучи мене за собою до спальні.
Хто ще міг у таку мить турбуватися про моє здоров’я? Напевно, не я.
Добре, хоч постіль перестелила.
Цього дивовижного дня це була остання моя зв’язана думка.

Я вийшла надвір. Усе навкруги було якимось тривожним. Мабуть, такий настрій створювало дивне світло. Був вечір, сонце вже котилося на захід. На небі, взагалі-то чистої блакиті, з’явилася хмарка. Невеличка і темненька, вона зупинилася якраз над селом і закрила собою шлях яскравим променям сонця. Світло, пройшовши крізь хмару, набуло якогось затьмареного рожевого кольору. Впавши на землю, ця дивна барва перетворила все навкруги на інший, чарівний і небезпечний світ. Все живе наче зникло, і щебетання горобців видавалося удавано гомінливим.
Мені стало якось моторошно, і я пожалкувала, що поряд зі мною немає сестри. Вона приїздила на вихідні, але канікули в неї вже закінчилися, і вона мала бути вдома.
Крім того, я шалено скучила за Максимом.
Він одразу розставив усі крапки над «і», заявивши дядькові й тітці, що обвінчався зі мною і житиме у мене. Вони могли б не повірити Максу, але не вірити діду Степану в них не було змоги. Степанида Карпівна без кінця пила якісь краплі, Павло Семенович лютував і погрожував, але Макс спокійно зібрав свої речі і наступного ж після нашого весілля дня перебрався до мене.
Дізнавшись про наш роман, село погуло і затихло. Я навіть здивувалася. Я боялась закохатися у Макса з огляду на інших людей, в той час як ці люди значно більше переймалися власними проблемами. Половина села мене засуджувала за таку нерозважливу поведінку, а половина взагалі  мною не цікавилася. Першу половину очолював отець Макар. Він казав, що наш шлюб беззаконний, бо вінчатися можна тільки розписаним і з дозволу батьків. Макс показав йому наше свідоцтво про вінчання, але священик залишився при своїй думці. Я давно не була в церкві, тому не знала, чи виголосили мені анафему. Ще б пак! Племінниця відьми звабила безневинне дитятко!
Звичайно, були в мене і прибічники. Точніше, прибічниці. Молоді жінки, які розуміли, як важко знайти гідного чоловіка, скоріше заздрили мені, ніж засуджували. Парубки мого віку почали здалека позирати на мене: їх, мабуть, цікавило, що знайшов у мені Макс. Це питання цікавило і мене, та Макс був несерйозним, і коли я його питала, то відповідав, що закохався з першого погляду у найвродливішу дівчину на селі.
Та щастя не може тривати надто довго. Я провела з Максимом два найщасливіші місяці в своєму житті, які не забуду ніколи. А після цього прийшла весна.
В Максима почалася сесія. Він поїхав до Миколаєва і на три тижні зупинився у гуртожитку (наших грошей не вистачило б на часті поїздки до Хрестинок і назад). Занурившись у навчання, Макс навіть на вихідні не приїхав. В мене не було телефону, то він і не дзвонив. Сама я не хотіла ходити на пошту.
Холодна погода в нас затрималася, хоча це і нахабство – чекати тепла вже у березні. Дули пронизливі вітри, що пробирали до кісток. Виходити надвір зовсім не хотілося. Причому, це стосувалося не тільки мене, але й дітей. Вони, як і останні місяці, сиділи у мене., чому я була тільки рада. Все ще боляче переживаючи свою педагогічну поразку в школі, я з задоволенням розповідала дітям цікаві історії, не стиснуті рамками шкільної програми.
У четвер ввечері, коли діти вже порозходилися, я сиділа з гасницею і читала історію Туреччини. Вечорами в нас вимикали електроенергію, як казали, з метою економії. Я вирішила, що цей час можна використати для підвищення своєї освіченості. Це принаймні краще, ніж сидіти, дивитись у вікно і тужити за чоловіком. Книжка була малоцікавою, писали її, мабуть, щоб відбити будь-яке бажання знати історію османів. Я і не помітила, як заснула.
Раптом – стук. Стук до болю знайомий. Я кинулася до дверей і відчинила їх. Холодний вітер увірвався до кімнати, полетіли на підлогу якість папірці. На порозі стояв Максим, живий і здоровий. Він трохи зблід, трохи схуд і взагалі виглядав не кращим чином, але він повернувся!
Ми кинулися одне до одного.
–Я скучила за тобою.
–Я знаю. – Він міцніше обійняв мене, намагаючись заспокоїти. – Я знаю.
Я ні про що не питала його, принаймні не відразу. Ми не могли відірватися один від одного, наші вуста постійно зустрічалися в палких, жагучих цілунках. В мерехтливому світлі свічки все здавалося таким дивним, романтичним. По стелі та стінах пробігали тіні: вони то зливалися в дивному танку, то відбігали одна від одної, і тоді здавалися дуже самотніми.
–Як я кохаю тебе, – прошепотів Максим, ніжно обіймаючи мене. Його руки блукали по моїх плечах, спині, шиї. Його пальці плуталися в моєму волоссі. Його вуста зливалися з моїми...
Вранці в наше вікно зазирнуло сонце, розігнавши темряву оксамитової ночі.
Вставати не хотілося. В ліжку було так тепло, і поряд був Максим. Він навіть уві сні міцно обіймав мене, ніби казав всьому світові: “Моя!”.
Я вдивлялася в обличчя коханого,  намагаючись запам’ятати найменші риски. Поки Максима не було, я дуже жалкувала, що в мене не було жодної його фотокартки, і намагалася відновити в пам’яті його постать. Мені це вдавалося, та я все одно боялася, що скоро, може навіть завтра, я не пам’ятатиму його очей, посмішки, милого насупленого обличчя.
Максим прокинувся. Шоколадні очі вдивлялися в моє лице, наче намагалися прочитати мої думки.
– Я ніколи не покину тебе. Кохання ніколи не припиняється.
І тут я прокинулась. Сонце яскраво світило у вікно, сповіщаючи про прихід весни, а поряд зі мною на подушці лежала м’якенька та тепленька Соня. Я мрійливо крутила на пальці обручку. Кохання ніколи не припиняється.
Було ще досить рано (я можу встати і об одинадцятій), тому я вирішила, що п’ятницю можна присвятити поїздці до рідного міста. Погода наче запрошувала прогулятися. Я одягнулася потепліше і вирушила в путь.
В Миколаєві я відвідала свого гінеколога. В мене досить нерегулярний цикл, тому затримка навіть на кілька місяців ще нічого не означає. На жаль, я не була вагітною, хоча і сподівалася на це. В мене прокинулися материнські інстинкти, і я хотіла дитину, причому бажано просто зараз. Оскільки це було неможливо, я вирішила пошукати її гіпотетичного батька.
Досить швидко я знайшла університет, в якому навчався Максим. Учбовий день ще не добіг кінця, і навколо було повно студентів. Я побачила, що на вході запитують студентські квитки, тому вирішила присісти на лавочці в парку біля університету, аби придумати, як мені туди потрапити.
Раптом я побачила Максима. Він з щасливою посмішкою швидко наближався до мене. Я встала, аби кинутися в його обійми, але, мабуть, занадто пізно: мене випередила юна дівчина-білявка. Фарбована. Дуже гарна.
Схоже, мене Макс навіть не помітив (досить дивно, якщо зважати на мої габарити). Вони сіли на вільний куточок лавки і почали весело щось обговорювати. Дівчина захопила руку Макса в свої лапки і міцно тримала. Мабуть, це був класичний припадок ревнощів, та що ж я, не жінка, чи що? Маю право ревнувати свого чоловіка.
Я встала і підійшла до них.
– Привіт, Максим. Можна до вас приєднатися?
– Привіт! Як ти тут опинилася?
Схоже, радість від мого візиту була приголомшливою.
– Автобусом. Як твої справи? Не познайомиш нас?
Макс зніяковів. Зазвичай він не припускався такої неввічливості і завжди знайомив співрозмовників.
– Знайомтеся. Це Альона...
Дівчина посміхнулася мені таємничою посмішкою.
– Я наречена Макса. Наші матері так вирішили ще коли ми були немовлятами.
– Це дуже давня історія, Альоно, і не обов’язково розповідати її Вишеславі Петрівні. Навряд чи їй цікаво.
– Чому ж? Мене цікавить все, що вас стосується, Максиме Сергійовичу.
Схоже, наші репліки зацікавили Альону.
– А ви працюєте разом?
– Ми працювали разом. А тепер ми разом живемо. Я дружина Максима. Він вам не казав? На жаль, ми не влаштовували весілля, інакше неодмінно запросили б вас.
Мені вповні вдалося вразити наречену Максима. Вона пробурмотіла щось про відлітаючий літак і швиденько унесла свої довгі ноги і фарбоване біляве волосся.
Я нарешті залишилася наодинці з Максимом, та він був зовсім не такий радий цьому, як я.
– Це було необов’язково. Розповідати їй.
А насупився! Як Ленін на буржуазію.
– Ми просто познайомилися. Дружина та наречена мають хоч знати одна про одну. Це корисно обом. А що таке? Боїшся, що вона розірве заручини?
– Не в тім річ. Вона дочка подруги моєї матері. До вечора про наш шлюб знатиме вся родина.
– Максим, здається, я маю образитися? Ти соромишся мене? Нещодавно ти був готовий заявити про наше кохання всьому світу.
– Я і зараз готовий. Але саме зараз мама погано себе почуває, в неї хворе серце, і зайві турботи їй ні до чого.
– Максим, це нечесно.
Він зітхнув.
– Я знаю. Але ти також не поспішаєш представити мене своїм батькам як свого чоловіка, чи не так?
Це було правдою. Ми обидва замовчали. Було відчуття, що ми раптом опинилися замість свого затишного світу в якомусь мегаполісі, брудному і страшному, де все було зовсім інакше. І ми обидва не знали, за якими правилами тут треба грати.
Я встала.
– Мені треба повертатися, бо спізнюся на автобус. – Це було притягнуто за вуха: автобус ходив кожної години. Просто мені хотілося залишитися на самоті і добре все обдумати. Відсутність вагітності раптом перестала бути поганою звісткою.

Одного ясного погожого квітневого ранку до мене завітав чоловік.
Він зупинився біля моєї хвіртки і не заходив, доки я сама не вийшла, хоча відчинити мою калитку, як ви знаєте, зовсім не важко.
–Здрастуйте, Вишеслава Петрівна, – ввічливо привітався він. Чоловік видався мені трохи знайомим на обличчя. Я ніяк не могла пригадати, де бачила його, та мене це не здивувало: в мене взагалі погана пам’ять на людей. Я можу тричі на день здоровкатися з однією й тією самою особою, наче і не бачила її.
–Доброго дня, – відповіла я.
–Чи можу я поговорити з вами наодинці?
Я демонстративно озирнулася навколо. Як він гадає, хто міг би нам завадити о десятій ранку? Навіть діти так рано не приходили.
Чоловік дістав якесь посвідчення і розкрив його. З усього було видно, що він – співробітник якогось відділу міліції з дуже довгою назвою.
–То можу я поговорити з вами? – Терпляче перепитав він.
–Якщо мій собака вам не заважатиме... Повірте, я довіряю йому, як собі.

Те, що відбувалося потім, нагадувало якусь комедію абсурду. На думку міліції, я займаюся чорною археологією. У зв’язку з цим вони хотіли оглянути моє подвір’я. Андрій Кузьмич, наш дільничий, взявся запросити пару сусідів, щоб були за свідків.
– Це повна нісенітниця, от що я вам скажу. В мене не той рівень освіти, аби займатися розкопками. В університеті я вчилася заочно, археологія у нас була на рівні заліку. Археологи заочників навіть на підсобні роботи не залучали. А ви кажете, що я сама проводжу розкопки.
– Та мені що з того? Нам поступив сигнал, то ж маю перевірити. Думаєте, відвідати Хрестинки – мрія мого життя? Зараз Андрій Кузьмич прийде з вашими сусідами, пройдемося по вашій оселі і розійдемося по домівках.
Чудово. Я і так в цьому селі парія, а якби я була вчителькою? Що сталося б з моєю репутацією?
–Таке життя, – філософські зауважив міліціонер. – До речі, а що це в вас за дурень у рясі бігає по селу? Я зустрів його в кабінеті вашого дільничного, а потім він перехопив мене по дорозі до вас, конфіденційно повідомивши, що може розповісти, хто вкрав огорожу з цвинтаря.
–А, отой ?.. – Я мило посміхнулася. – Так, важке дитинство, тверда підлога...
–Зрозуміло. Сподіваюсь, він не буйний?
Я знизала плечима.
–Та начебто ні. Досі нікого не покусав, не турбуйтеся.
Невдовзі моїм подвір’ям вешталися всі, кому було не ліньки. Звичайно, нічого не знайшли. Сусіди розписалися, де було потрібно, і пішли собі геть. Міліціонер вибачився за незручності і відбув до Миколаєва.
І що це таке було?

Вже тиждень серце стискалося щоразу, як Вовк загавкає. Я чекала Максима. Його сесія мала скінчитись не сьогодні-завтра, і він будь-якої миті міг повернутися до Хрестинок. Не дивлячись на те, що ми так недобре розсталися у Миколаєві, я вірила, що варто Максу повернутися, і все буде гаразд. Я запрошу у гості своїх батьків (на своєму полі грати легше) і представлю їм свого чоловіка. А потім владнаємо стосунки і з Максовими батьками. Це лише питання часу, адже всі ми цивілізовані люди.
З двору донеслося гавкання Вовка. Собака ледве не захрип, так голосив.
Накинувши якусь стару куртку і натягнувши калоші, я вийшла надвір. За хвірткою стояла якась жінка. Підійшовши ближче, я відразу зрозуміла, хто переді мною. Зустріч з матір’ю Максима відбулася трохи раніше запланованого.
– Добридень. Чи можу я увійти?
– Так. Звичайно.

Ми увійшли до кімнати. Все, що було по тому, я пам’ятаю як страшний сон. Максова матір була дуже ввічливою, зовсім не схожою на його батька. Вона розповіла мені про напружені стосунки Максима з батьком, наче я про це не знала. Про наречену, яку вони давно пригледіли йому в Києві. Про дівчину, заради якої Максим поїхав з рідного міста до цього села. Про те, що йому потрібна була зовсім непідходяща за всіма статтями дівчина на роль нареченої, аби позлити батька і змусити його погодитися з першим вибором сина. Про те, що його план удався, але стосунки з Катрею розпалися самі собою, і тепер Максим має намір залишитися у Києві. Його матір не хотіла, аби я даремно чекала на нього, тому і приїхала.
– Як ви дізналися про його план щодо мене? – Я все ще відмовлялася вірити у те, що ніякої помилки немає.
Жінка сумно подивилася на мене і дістала з сумочки, яка коштувала, мабуть, більше, ніж я могла уявити,  листок паперу.
– Вишеслава, повірте, мені дуже соромно, що мій син так вчинив з жінкою. Я не намагаюся виправдати його, але значну роль тут відіграв його батько. Сергій – наче недобрий геній, він все псує навкруги себе. Візьміть, це лист Максима до мене. Він повідомив мені про свій план перед тим, як поїхати до Хрестинок. Тоді я не звернула на ці дурощі особливої уваги, а про ваші з ним стосунки я дізналася надто пізно, він усе приховував від мене. Ще раз перепрошую.
Залишившись на самоті, я прочитала листа. Надто добре знаючи почерк Максима, я не мала сумніву в тому, що це він писав.
 
Частина ХХІІ

Скоро буде три роки, як я поїхала з Хрестинок.
Я не стала повертатися жити до батьків. Незадовго до мого повернення вони продали квартиру і оселилися у приватному будинку на краю міста, ближче до природи. Особисто мені природа стояла вже поперек горла. Моя подруга Танька, в черговий раз від’їжджаючи на заробітки за кордон, запросила мене пожити у неї. Запрошення було дуже доречним, і я з вдячністю почала обживати її квартирку.
Тоді, навесні найшаленішого року мого життя я не змогла знайти роботи за спеціальністю. Вчителі завжди намагаються “довести” своїх діточок до останнього дзвоника або до випускного балу, тому вакансій о цій порі року годі й шукати. Я звернулася у службу зайнятості і виявила бажання навчитися друкувати. За два місяці я вже мала спеціальність секретаря-друкарки, але так і не мала роботи. 
Одного разу моя тітка Муся пішла разом зі своєю подругою до нотаріальної контори, але вони пішли у середу, коли було закрито. Тому, раз уже все одно виперлись у місто, вони вирішили зайти до приватного нотаріуса, хоча, як і більшість літніх людей, не дуже довіряли всім, хто в назві мав слово “приватний”. Поки вони чекали у черзі, тітка Муся, що відрізнялася добрим слухом і чисто випадково сіла біля зачинених дверей, краєм вуха вловила, як нотаріус говорила комусь, що не може знайти собі помічницю. Звичайно, Муся не могла не подумати про свою улюблену племінницю.
Я зважилася і прийшла за названою Мусею адресою. І тут мені раптом пощастило: моя зовнішність цього разу зіграла мені на руку. Я приблизно уявляю хід думок роботодавця: товсті люди часто викликають довіру, до того ж, є надія, що я не скоро піду у декрет. Та якими б резонами не керувалася Ольга Ковальова, вона взяла мене на роботу. Гроші спочатку були невеликі, але за два роки роботи моя зарплата значно зросла. Втім, мене влаштовувала будь-яка робота, що відволікала б мене від думок про... Не будемо про це.
Нотаріус, Ольга Ковальова, була надзвичайною жінкою. Можна сказати, що вона була жінкою, якою я ніколи не була і ніколи не хотіла стати. Одягалася вона завжди на межі екстриму: короткі спідниці та декольтовані сорочки були найскромнішими елементами її гардеробу. Та клієнти її обожнювали, що неодноразово викликало заздрість колег. Зайшовши раз, людина поверталася до нашої контори знову, хоча не завжди ми цього хотіли.
Разом з Ольгою у моє життя увійшло ще кілька людей, про яких я не можу не розповісти.
За півроку після того, як я прийшла працювати до Ольги, вона взяла на роботу ще одну помічницю. Це була її давня подруга, жінка років тридцяти п’яти. Леся була заміжня і мала сина. Найулюбленішим її заняттям було скаржитися на свого чоловіка, який, судячи з її розповідей, був ще тим типом. Хоча іноді Леся перегинала палицю, і її скарги здавалися просто смішними.
Ніколи не розуміла жінок, що вважають певну частину робіт по дому суто чоловічою, а частину – суто жіночою. Так склалося, що дане мені виховання не містить навичок з забивання цвяхів та ремонту прасок. Мене вчили куховарити і шити – типово жіночим заняттям. Але коли мені в селі знадобилося запалити пічку, я не стала шукати великого та сильного чоловіка, що зробив би це для мене. Звичайно, ви пам’ятаєте, що врешті-решт пічку затопив Максим, але це було лише першого разу, а потім я і сама навчилася. Коли мені треба щось зробити, я їду на ринок, купую потрібний реманент з інструкцією до використання і, добре чи погано, роблю сама, що мені треба. Що робить Леся та деякі інші знайомі мені жінки? Вони починають пиляти своїх чоловіків, аби ті пішли на ринок, купили реманент, вивчили інструкцію і зробили одразу усе ідеально, як зробив “Петро з третього поверху”. При цьому вони начисто забувають, що чоловіки не народжуються з певними навичками, як і жінки. Я вважаю, що економлю багато перш за все моральних зусиль, адже пропускаю такі кроки, як спонукання чоловіка до походу на ринок, до витрачання грошей, до вивчення інструкції; я пропускаю вислуховування матів, коли в чоловіка щось не виходить, і вигадування власних триповерхових виразів, коли врешті-решт одержу замість запланованого диванчика тумбочку.
Ті самі мої знайомі, а над усіх – Леся, – вважають своїх чоловіків нездатними навіть чай собі заварити і весь Божий день крутяться навколо них, забезпечуючи безперебійне постачання їжі та напоїв. Вони дуже дратуються, коли чують, що якась жінка заявляє своєму чоловікові (який, на відміну від їх власного, має золоті руки), що вона виходила за нього не для того, щоб його шкарпетки прати, і дуже дивуються, коли чують про чоловіка, що сам готує їсти, звинувачуючи його дружину, що вона не дбає про свого благовірного і заганяє його на кухню.
Мені важко оцінити весь шлях їхніх думок, але чому вони не можуть припустити, що чоловікам може подобатися готувати і вишивати хрестиком, і вони з радістю роблять це, а ремонтувати праски в них руки не стоять, то вони і не беруться це робити?
Коротше кажучи, Леся була для мене феноменом, істотою, майже зовсім не схожою на мене, і тому страшенно цікавою.
В Ольги є подруга, Чумаченко Катя. Вона директор юридичної фірми, що займається справами кількох підприємств та їх знайомих. Катя –  досить цікава жінка. Незаміжня, по-своєму гарна, принаймні, дуже ефектна. В неї є дочка років дев’ятнадцяти, яка вчиться в Києві на юриста. Говорить Катя дуже швидко, іноді її голос зривається на пронизливий писк, від якого вуха скрутюються. Втім, у її компанії скрутюються вони постійно, можна сказати, просто ніколи не розпрямляються, бо Чумаченко розмовляє на чистому російському маті, іноді розбавляючи його нормальними фразами. Катина контора знаходилася в одному кварталі від нас, і вона з її співробітниками є частими нашими клієнтами і гостями.
Частину приміщення, а саме одну кімнату в Каті орендував Ігор, хлопець приблизно мого віку. За два з половиною роки я так і не змогла остаточно зрозуміти, чим він займається, мабуть, це була бухгалтерія. Він  прикладав титанічні зусилля для виправлення мови Каті, але все, чого він зміг досягти, – примусити її не лаятися при клієнтах. Це було економічно зумовлено: не дивлячись на те, що Катя була першокласним юристом, багато серйозних людей йшли до більш консервативних юридичних фірм, які справляли враження більшої надійності.
З жінок, крім Каті, у фірмі працювала Іра, дівчина трохи молодша за мене. Вона займалася в основному реєстрацією підприємств у міськвиконкомі та підготовкою документів до цієї реєстрації. Ми швидко знайшли спільну мову і навіть потоваришували.
Рівноправним партнером Каті у фірмі був Сергій Бокаленко. Він разом з Катею вів справи кількох фірм і часто-густо представляв їхні інтереси у судах по всій країні. Коли я вперше побачила його, в мене ледве дух не захопило. Це було вранці, у вівторок. Ольга послала мене до Каті з документами. Раніше я не була в Чумаченко, тому Ольга пояснила мені, у які двері постукати. Так як Катя працювала на обмежену кількість клієнтів, вивіски її фірма не мала. Потрібні мені дверцята були в невеличкому будиночку, такому старому, що вже тягнув на старовинний. Під черепичним дахом його стіни прикрашали виліплені гірлянди квітів та листя. Це могло б бути дуже гарним, якби хтось потурбувався виділити їх фарбою. Замість цього будинок увесь був ретельно вкритий вапном. Двері з якогось жовтого дерева були замкнені. Я простягла руку подзвонити, але в ту саму мить двері відкрилися. На порозі стояв високий худорлявий чоловік років тридцяти. В руках він тримав цигарку.
–Добридень, – привітався він. – Ви до нас?
Можна сміливо сказати, що найголовнішою рисою його зовнішності було те, що він чимось невловимим був схожий на Максима. Я не змогла б сказати, чим саме: поглядом, голосом, мімікою чи ходою, але для мене їх схожість була безумовною.
–Мені потрібна Катя.
Так ми і познайомилися. Сергій завжди добре ставився до мене, а від його посмішки моє серце просто тануло, примушуючи забути про всі неприємності. Його посмішка так нагадувала Максимову! На превеликий жаль, коли я познайомилася з ним, він щойно одружився, а зараз вже був щасливим батьком. Якби не це, хтозна, як могло б повернутися моє життя. Річ тут не в тому, що я маю дуже високу мораль, і через це не хочу відбирати батька в дитини. Скоріше я просто егоїстка, яка добре уявляє собі, які проблеми можуть спіткати жінку, що спокуситься таким “подарунком”: скандали з його дружиною, аліменти і постійні роздуми чоловіка, а чи не помилився він, чи не став поганим батьком. Мені вистачає і своїх проблем.
На протязі першого року, проведеного на новій роботі, не було, мабуть, жодного дня, щоб я не згадувала Максима. Він снився мені ночами, він ввижався мені у натовпі, мені здавалося, що я чую його голос. Потім спогади ставали все більш неясними. Зараз я не впевнена, чи впізнаю його, адже він напевно змінився. Йому має бути вже двадцять років, він дорослий чоловік. В мене так і не залишилося жодної його фотокартки. Можливо, це на краще. Немає спогадів – немає болю.
Але пам’ять – дивна річ. Коли в грудні минулого року по телевізору показували події в Києві, камера вихопила з ланцюга оточення обличчя молодого хлопця, лише на якісь долі секунди. Я була переконана, що побачила Максима. Я навіть не здивувалася. Звичайно, Макс пішов до армії, і, певна річ, він мав опинитися у самому вирі подій. З того дня я дивилася всі випуски новин, і не тому, що сподівалася знов побачити одного з сотень солдат, аби переконатися, що це таки він. Я з жахом чекала, що можуть оголосити про кровопролиття, і оживала лише почувши, що цього дня все обійшлося.
Вже рік пройшов з часу заворушень у столиці, і серце трохи заспокоїлося. Час лікує будь-які рани, і я навіть почала звертати увагу на інших чоловіків.
В середині листопада до контори завітав якийсь балакучий чоловік, рота він не закривав ні на хвилину. Як виявилося, він приїхав до Миколаєва у справах, а сам – з Севастополя, де в нього своя фірма. Там він мав знайомих юристів, але їхати з Миколаєва саме тепер йому було не з руки.
Одночасно до нас зайшла Катя; вона була сама, бо її клієнти затримувалися. Звичайно, вона не могла не звернути уваги на добре вдягнутого чоловіка середніх років і приємної зовнішності.
Тут виявилося, що не лише Миколаїв, а й вся Україна – велике село, де всі так чи інакше знайомі. Катя особисто знала директора тієї фірми, вчилася з ним разом в Одесі на юридичному факультеті, хоча з тих пір їхні дороги розійшлися. Так що їй було про що поговорити з новим клієнтом, поки я друкувала якийсь страшенно нудний текст. Власне кажучи, текст міг бути досить цікавим, але клієнт розмовляв надто голосно, про Катю я взагалі мовчу, і мені важко було зосередитись.
– В нього, здається син?
–Так, гарний хлопець.
–Роман... – Катя намагалася пригадати ім’я сина однокурсника, але чоловік не розчув і зрозумів її інакше.
–Роман? Я чув, що роман там закінчився дуже щасливо – шлюбом. Як хлопчик упадав за тією вчителькою – все село гуло...
Катя замислилась.
–Та ні, що ви таке кажете, він не міг одружитися, він ще зовсім молодий... Скільки це йому? П’ятнадцять? Ні, боже, йому вже двадцять, бо вони ж з моєю дочкою погодки. Як швидко ростуть чужі діти!
Чоловік посміхнувся.
–Так, на них особливо видно, як сам старієш поволі.
–Так, що за натяки? – Удавано образилася Катя. Новий знайомий здогадався розсипатися у компліментах, і я зрозуміла, що в Каті скоро буде новий коханець. Вона, як на мене, взагалі була не дуже розбірлива у зв’язках.
Машинально набираючи текст, я в вперше за останній місяць згадала про Максима. Раптом я зрозуміла, що він теж вже може бути одружений, скажімо, з Танею. Вона йому дуже подобалася, та й батько не буде проти.
Серце стиснулося від туги. Мабуть, скоро почнуться місячні, бо якась я стала надто чутлива. Подумавши про Максима як про одруженого чоловіка мені захотілося зникнути. Просто не існувати.
Я так і не навчилася сприймати наші стосунки з Максимом як закінчені. Навіть здалека я могла мріяти про нього, подумки розмовляти з ним, уявляти, що завдяки дивним обставинам ми знов будемо разом. У своїй уяві я могла мріяти про те, що наші почуття, які не згасив час, розпаляться з новою силою. Я майже чула ті слова, що він мені скаже, і думала, що ж скажу йому я.
Тепер я уявляла інше – як Максим залицяється до Тетяни, дарує їй квіти, купує валентинки, проводжає додому. Я дуже легко уявила собі весілля – гомінке, на все село; щасливих наречених, яким вже відомо, що скоро їх стане троє…
Залишаючи Хрестинки, назавжди відмовляючись від Максима, я думала лише про нього: про його щастя, про його майбутнє, про його життя, в якому немає місця для мене. Я не замислювалася лише над тим, як я зможу без нього жити.
Слова “щасливий кінець” наче ножем полоснули мені по серцю, не дивлячись про те, що мова йшла про якогось чужого сина. Я зрозуміла, що втратила Максима назавжди, і кінець настав дуже давно, ще два з половиною роки тому.
Скоро по розмові з отим клятим клієнтом, що надовго нагнав на мене смуток, Катя поїхала у справах до Севастополя. Звичайно, маючи на руках адресу офісу свого однокурсника, Катя не могла не зайти до нього. Зустріч була теплою, що не повинно дивувати тих, хто знає Катю. Згадавши свої молоді роки, навчання, життя у гуртожитку, а разом з тим розпивши пляшечку, давні знайомі були вже майже друзями. Однокурсник, що не втрачав зв’язків з інститутом, пообіцяв допомогти дочці Каті перевестися туди з Києва, бо Катя вже не могла оплачувати її проживання в столиці. Натомість Ольга обіцяла взяти під своє крило його сина. Хлопець вчився зараз на третьому курсі юрфаку в Сімферополі, і батько хотів, аби синочок піднатаскався у чужій фірмі, а не у власній. Це було непоганим місцем для хлопця, але, як сказав Бокаленко, за що це нам? Ніхто не хотів носитися з цією писаною торбою під Новий рік. Останнє слово, одначе, було за Катею, і тепер вони очікували на прибуття нового співробітника, тим більше, що пара зайвих рук (якщо пощастить, з головою) була їм дійсно потрібна. Хлопець мав працювати в парі з Іркою, за що та була не дуже вдячна Каті.
Але тут втрутилася доля. Я часто замислююсь, що примушує двох людей піти саме тією дорогою, де вони зустрінуться?
Коли Катя з Сергієм заснували фірму, його внеском у це було приміщення, за яке Катя мала сплатити йому певну суму грошей, коли фірма почне працювати. Досі Сергієві не горіло, але в нього тяжко захворіла мати, і гроші знадобилися. Ольга віддала йому частину грошей, що була на її рахунку, але цього було замало, і вони вирішили, що за таких умов ще один співробітник їм не по кишені. Катя опинилася у незручному становищі, адже сокурсник вже допоміг її дочці влаштуватися в Одесі. І вона знайшла досить зручний для всіх вихід – засватати хлопця Ользі.
В листопаді наша контора значно активізувала свою діяльність. Треба було складати безліч різноманітних звітів, клієнти просто атакували, хоча лише місяць тому в офісі було досить тихо. Така ситуація складалася майже кожного року, але тепер все ускладнювалося набранням чинності закону про реєстрацію підприємств та про прибутковий податок, і люди поспішали завершити свої справи до тридцять першого грудня. Ми працювали майже не відриваючись від комп’ютера по десять годин на добу. Звичайно, це добре оплачувалося, але навантаження давалося взнаки. Всі так втомилися, що Ольга навіть почала схилятися до думки, що їй потрібна ще одна помічниця, але в неї не було часу шукати та вчити нову дівчину.
І тут зі своїм протеже виплила Катя. Ользі потрібен помічник, хлопцю потрібен досвід. Кожен отримає те, що йому треба.
Власне кажучи, до самої останньої миті я нічого не знала про це, бо взяла тиждень з відпустки, у яку вже два роки не могла піти. Я розуміла, що з мого боку це не дуже красиво – піти у відпустку, коли рік стрімко добігає кінця, але відчула, що скоро можу захворіти, і вирішила трохи перепочити. До того ж, за тиждень вже час буде готувати численні звіти, і я зовсім не зможу піти.
А піти мені було потрібно. Напередодні того, як я відчула хворобу, що наближувалася семимильними кроками, рано-вранці у суботу задзвонив телефон. Це був Славко – єдиний, хто міг зателефонувати у вихідний день в Божу рань – о сьомій – і спокійно вислухати, що я про нього думаю.
–Привіт, красуня, як справи?
–Як о сьомій ранку, – ще хриплим зі сну (чи вже від хвороби) голосом буркнула я. Ненавиджу просинатись під телефонний дзвоник, а також чути його відразу після прокидання. Особливо у вихідні.
–Підіймайся на молитву, вона корисніша від сну!
–Чого?!
–Ага, прокинулася. Я в сестри підручник з релігієзнавства взяв почитати. Це заклик мусульман до ранішньої молитви. Ти, історичка нещасна, могла б знати про це. Ну, подумала, що я геть з котушок з’їхав?
–Приблизно. Ти щось хотів? Мені снився чудовий сон, і я хотіла б його додивитись.
–Отак завжди. Ні щоб подякувати дорогому другові, що він знайшов покупців для твоєї халупи в селі...
–Що? Хтось спокусився на мої хороми?
–Скажімо так, вони згодні подивитися. У п’ятницю показуватимеш. І не треба мені дякувати.
–Добре, не буду. Бувай.
–Геть в тебе совісті нема ніякої. До п’ятниці.
Перспектива повернення до Хрестинок мене зовсім не приваблювала. Але щось з хатою таки треба робити, поки зовсім не розвалилася. Тітка Муся зрадіє. А то вона дуже переживає, що тепер їй треба як зіницю ока берегти Тасю – адже все майно на ньому числиться! А оформлювати ще один спадок, цього разу після Тасі – так краще плюнути на це діло.
Поклавши трубку телефону, я знов мирно заснула. Мені наснився Максим.  Я пройшла повз нього і лише за кілька секунд зрозуміла, що це він, що він приїхав до мого міста, можливо, шукаючи мене! Я обернулася і побігла за ним, боячись загубити його сірий плащ (Господи, яка бурна фантазія! В Макса ніколи не було сірого плаща!) з поля зору в натовпі. Раптом Максим теж зупинився, він відчув мою присутність поряд. Він побачив мене і побіг назустріч, весь час натикаючись на людей, що заважали йому. За мить я вже була в його обіймах, і він, притискаючи мене до себе, прошепотів: “Як довго я тебе шукав!”.
Прокинувшись, я подивилася на календар, що висів на протилежній стіні, і зателефонувала Ользі. Отримавши жаданий дозвіл на відпустку, я з легким серцем знов заснула.
Наступного дня я знов була у Хрестинках. Тітка Муся боялася залишити Тасю наодинці з самогоном, до того ж я краще там все знала. Покупець виявився не дуже балакучою жінкою. Вона представилася посередником, якій клієнт доручив купити йому хатинку у селі. Мабуть, хотіла відселити якогось діда з квартирки в центрі міста, та це вже була не моя справа. Хатина її влаштовувала, і ми тихо роз’їхалися по домівках. Мені треба було повертатися на роботу, тому я дала Мусі довіреність на продаж моєї частки хатинки Пульхерії. Муся швиденько оформила всі документи, а у вихідні ми з посередником поїхали до Хрестинок, де я урочисто передала їй ключі. Назавжди залишаючи Хрестинки, я не могла не згадувати про Макса. З цим селом були пов’язані всі найщасливіші сторінки мого життя, та мабуть вже прийшов час їх перегорнути.
 
Частина ХХІІІ

Три роки тому я мріяла про те, як знов зустріну Максима. Кожного вечора я згадувала все цікаве, що трапилось зі мною за день і що могло б зацікавити його. Більше всього на світі у ці два роки мені не вистачало його очей, його посмішки і того, як легко і природно він брав на себе всі мої клопоти.
Тепер я, мабуть, змінилася. І не останню роль в цьому зіграв Дмитро, той хлопець, якого я одного разу зустріла на Інгульському мості. У вересні він знову з’явився в моєму житті, і з того часу мене не покидали думки про нього. Я згадала, як ми зустрічалися у Хрестинках. За старою звичкою я почала згадувати його недоліки, яких завжди було забагато у всіх моїх знайомих чоловіках, за винятком Максима, але не можна порівнювати всіх з ідеалом. Я не змогла згадати, що саме в ньому не подобалося мені. Можливо, я просто була занадто закохана.
Дмитро майже одразу запам’ятав усіх в конторі на ім’я (для мене це завжди було проблемою, і я з повагою ставлюся до людей, яким це вдається), не торгувався, коли йому називали ціну послуг (ненавиджу скаредність у чоловіках, хоча сама зайвої копійки не витрачу) і не обливався з голови до ніг одеколоном. Він справляв гарне враження. Нічого такого, але ж треба приглядатися, час не стоїть на місці.
Однією з вагомих принад Дмитра було те, що він був не одружений. Принаймні, я так думаю. Він був досить ефектним хлопцем, і його поява привернула увагу всіх жінок. До його приходу ми з Ольгою обговорювали якогось чоловіка, особливо цікавлячись його сімейним станом. Коли до нас завітав молодий чоловік, від якого не тхнуло ні горілкою, ні парфумами, високий і міцний, з правильною мовою, я одразу ж поглянула на його руки. Під нігтями не було бруду, а на пальці не було обручки.
Дмитро впізнав мене і ми навіть перекинулися парою фраз про спільних знайомих, хоча спочатку мені здалося, що моя присутність в конторі прикро його вразила. Проконсультувавшись в Ольги, чоловік пішов. Дмитро не намагався продовжити наше знайомство. Ніяким чином він не дав мені зрозуміти, що цікавиться мною. Можна було б спихнути це на непостійність чоловіків, але навіть три роки тому я не вірила у справжність його почуттів. Тут було щось інше.
З того часу Дмитро став приходити до нас більш-менш регулярно, приблизно два рази на тиждень, і завіряв багацько копій. Коли я зрозуміла, що цей клієнт у нас надовго, я записала його дані на свій особистий листочок, аби краще запам’ятати: Двоінков Дмитро Володимирович. Тому наступного разу дані в реєстр вписала сама. Але Дмитро, коли розписувався, поцікавився, чому це його записали як Двоінкова, коли він Мальцев.
–Ви, Вишеслава Петрівна, мабуть, переплутали мене з директором, він теж Дмитро.
Ми з Лесею так і не згадали іншого Дмитра, який був би директором чогось, але так і запам’ятали хлопця, як Двоінкова-Мальцева. Нам це не здалося дивним, адже клієнти, коли приходять завіряти не свої документи, часто називають не своє прізвище, а того, чиї документи принесли.
Наступного разу Дмитро з’явився з Іркою і пачкою документів.
Ірка зайшла до нас першою, аби підготувати документи. Їй треба було завірити підписи кількох молодих людей під кількома статутами приватних підприємств. Серед цих молодиків був і Дмитро.
Паспорт він загубив, тому в руки мені потрапила лише тимчасова посвідка особи. Тільки в нашій країні поліграфічний комбінат може надрукувати кипу бланків для голосування, і на це є гроші, а на паспорти грошей немає, хоча за них справляється мито. Замість них наші паспортні столи видають посвідки на страшненькому папері. Один клієнт Ольги відмовився від цієї посвідки, сказавши, що не хоче мати вигляд, наче щойно звільнився з місць позбавлення волі.
–О, Дімина посвідка, – зраділа Леся. – Він таки Мальцев.
Ольга по черзі завіряла підписи молодиків, одним з останніх зайшов і Дмитро. На його правиці була обручка. Я поглянула у посвідку. Там не було штампу про шлюб. Мене це здивувало, але не дуже засмутило, тому я не зосередилася на цьому факті.
Наступні кілька тижнів Дмитро то зникав, то раптом з’являвся, приносячи копії та приводячи своїх знайомих робити довіреності. Ми звикли до нього і вже майже приймали за свого.

Прийшов грудень. Погода вирішила пожартувати, і першого зимового дня випав перший сніг. Як завжди в нашому місті, він був мокрий, і було його небагато, але настрій зранку він підняв так, що, здавалося, ніщо вже не зможе його зіпсувати.
Моя маленька відпустка закінчилася. Можливо, гарний відпочинок вдома на дивані приніс свої плоди, тому що першого зимового дня я прокинулася у передчутті якогось дива. Щось неодмінно мало статися, і саме сьогодні. Звичайно, я сподівалася на доленосну зустріч, що може бути більш дивним? Я вибрала зі свого гардеробу найулюбленіші речі – чорні брюки (вони чудово виглядають разом з туфлями на високих підборах, що я ношу в кабінеті) та дуже декольтовану ажурну в’язану кофту з тонкої вовни. Її рукава були прихоплені у ліктях шовковими стрічками, що створювало дуже романтичний вигляд. Я трохи підвела вії та мазнула помадою губи. Саме мазнула, бо не вмію наносити кілька шарів, як вчать модні журнали. Пославши собі у дзеркало закоханий погляд та поцілунок, я зачинила двері квартири і вирушила у дорогу назустріч диву сьогоднішнього дня.
Занурившись у роботу, якої вистачило б і на трьох, я геть забула придивлятися до чоловіків, що заходили до нашої контори, намагаючись впізнати в комусь свою долю (сни іноді збуваються, чи не так?). На жаль, вночі мені нічого конкретного не наснилося, але відчуття очікування дива мене просто переслідувало.
Перед обідом Ользі зателефонувала Катя, і вона пішла до Чумаченків, як ми називали працівників Катиної контори.
Ми з Лесею вже майже пообідали, коли Ольга повернулася. Я скористалася п’ятихвилинкою до закінчення обіду і зайшла до туалету, аби підфарбувати губи у дзеркала. Те, що сьогодні доленосної зустрічі не буде, здавалося мені цілком очевидним, але це не привід виглядати, як опудало. Ольга постукала у двері умовним стуком, і Леська побігла відчиняти.
Судячи зі звуків, що доносилися до туалету, разом з Ольгою зайшов якийсь клієнт, тому я поспішила до робочого місця.
Напроти Ольги сидів молодий чоловік, елегантно одягнутий, з гарною зачіскою. Побачивши, що я увійшла до кімнати, він миттєво встав.
–Це Максим, – представила його Ольга, – він працюватиме з нами. А це Вишеслава.
Наші очі зустрілися. Диво сталося.
–Дуже приємно, – промовив Максим злегка хриплим голосом, який знов, як і три роки тому, викликав тремтіння в моєму серці.
Більше ми не мали змоги щось сказати, бо Ольга вмить захопила лідерство у розмові. Вона, як завжди, хотіла знати все і одразу. Мабуть, якби нас хтось спитав, чи не знайомі ми, навряд Максим чи я стали би запиратися. Але нас, звичайно, ніхто не питав. Я пройшла до свого стола і звідки спостерігала за Максом, який тепер сидів до мене спиною. Інші стільці були зайняті Лесею та речами Ольги, тож він не міг пересісти. Я отримала коротку передишку.
До кінця дня я намагалася якомога більше працювати з клієнтами, скинувши інші справи на Леську. До п’ятої вечора в мене язик вже не ворочався, але я змогла не залишити жодної паузи для розмови з Максимом. Рівно о п’ятій я сказала, що поспішаю на зустріч і швиденько вибігла надвір, навіть не застебнувши пальто.
Мріючи про майбутню зустріч з Максом, я навіть не уявляла собі, наскільки незручно це може бути. Я просто не знала, що сказати йому, незважаючи на те, що подумки готувалася до цієї зустрічі три роки.
Наступного ранку Максим не прийшов о дев’ятій, як всі, бо мав щось уладнати з господарем квартири, яку зняв у Миколаєві на час роботи. Залишившись утрьох, ми мали змогу досхочу побазікати в стилі «між нами, дівчатами» про нового співробітника. Я, наприклад, дізналася багато цікавого. Наприклад, що Максимів батько – якась шишка в адміністрації Севастополя. Що Макс вчиться заочно на юридичному факультеті і скоро має отримати диплом. Що цій важливій події трохи не стала на заваді якась жінка-вамп, значно старша за Макса, яка його звабила. Він переїхав услід за нею до якогось села і навіть хотів одружитися, чому завадив його пильний батько. На щастя, йому вдалося повернути хлопчика до сім’ї. Макс відслужив строкову службу в армії. На цей час не одружений, хоча в Севастополі зустрічався з дівчиною зі свого кола, яка поїхала вчитися до Києва.
Максим не з’явився і в обід. Підозрюючи, що за обідом продовжиться обговорення його особи, якого мені просто не витримати, я вирішила вийти з контори і трохи пройтись. Неподалік від нас був собор Богородиці. Згадавши, що сьогодні на мені юбка, а не брюки, до того ж, хустинку з шиї можна почепити на голову, я вирішила зайти до храму. Моя душа жадала спокою, і я сподівалася, що знайду його в Божому домі. Натомість я знайшла там Максима. Він саме виходив з церкви, коли я лише збиралася увійти.
– Привіт, Вишеслава. – Він дивився мені просто в очі, не даючи можливості відвести погляд. Я спробувала розвернутися і піти геть, але Максим схопив мене за руку, одним лише дотиком нагадавши тисячі інших дотиків. Я не змогла піти. – Тобі не здається, що нам потрібно хоч щось сказати одне одному? Може, зайдемо до якоїсь кав’ярні?
Вочевидь, Господь не дуже хоче бачити мене у себе в гостях.
– Позаду церкви є кілька лавок. Ходімо туди, – запропонувала я.
Ми сіли. Я увіп’ялася поглядом у бані церкви, а Макс – у моє обличчя.
Я думала, що він дійсно хоче поговорити, але мовчанка затяглася.
– Ти підстригла волосся. Тобі дуже личить.
Я відірвалася від споглядання принад церкви.
– Може, не треба згадувати старе? Зробимо вигляд, що ми щойно познайомилися.
– Вишеслава, не будь дитиною. В нас є проблеми, і ми маємо їх обговорити.
– Навіщо? Навіщо обговорювати все те, що давно вже перегоріло у серці? Я цю сторінку я вже давно перегорнула, як і ти. Чула, в тебе є наречена?
– Так. Її звати Альона. Про це я і хотів поговорити.
Я гірко засміялася.
– Що, більше немає з ким? Максе, ти тепер дорослий хлопчик, тож вирішуй свої проблеми сам. В мене скоро закінчиться перерва, я маю іти.
– Мені потрібне розлучення.
Що й казати, такого я не очікувала. Я знов сіла на лавку.
– Якщо ти не знаєш, церковний шлюб не стане на заваді розпису в загсі.
Макс нарешті відпустив мою руку.
– Уяви собі, знаю. Альона хоче вінчатися, того ж хочуть наші батьки. Я не можу сказати їй, що вже одружений.
Раптом весь мій страх і ніяковість злетіли з мене. Я підняла очі на Макса. Пройшло надто багато часу, і я вже не могла читати в його очах, наче у розкритій книзі.
– Цікаво знати, чому? Три роки тому ти не боявся говорити про це всім і кожному. Про наше вінчання знає стільки людей, що смішно думати, ніби зможеш це приховати.
– Вишеслава, давай залишимо мої резони. Ти даси мені розлучення чи ні?
– Нізащо! – рішуче відповіла я, навіть здивувавшись своїй категоричності. Нас ніби нічого вже не зв’язувало, але поява Максима знов перевернула звичний для мене хід подій; я згадала мимоволі все те добре, що було між нами. Я не знала дівчину, з якою Максим повинен був одружитися, і бажала їй тільки всього хорошого, але, чорт забирай, нехай їй життя теж не здається чистим медом. Максим, якого я шалено кохала, ніколи не буде моїм, але я зроблю все, аби він не міг вінчатися вдруге. Не тому, що досі мрію бути з ним, я знаю, що це неможливо. Та я згадала наше весілля і те, що було між нами потім, на озері, серед каміння під прозорим небом, і мені здалося, що просто неможливо зрадити тій клятві. Я подумала, що розлучення і нове вінчання, у душній церкві, у темряві, зі свічками, з вінцями, запахом ладану та воску, сплюндрує ту чисту мить таїнства нашого шлюбу. Тому я і сказала “ні” Максимові.
Він мене не зрозумів.
–Я можу порушити цей процес і без твоєї згоди, – попередив Максим, суворо насупившись.
–З яких, цікаво знати, причин?
–Подружня зрада, наприклад.
–Тоді ти не зможеш взяти інший шлюб, – зауважила я.
–А хто тобі сказав, що зрадником буду я?
Він просто навіжений. А я була надто втомлена цією розмовою, аби продовжити її.
–В тебе нічого не вийде. Я ні з ким не зустрічалася на протязі цих трьох років, і тепер чистіша за сніг.
– Як це не зустрічалася? Хіба заміжні жінки не зустрічаються зі своїми чоловіками?
– Макс, ти з глузду з’їхав? Я тебе не бачила три роки.
– До чого тут я? Я кажу про Дмитра.
– А до чого тут Дмитро? Адже не він мій чоловік.
– А хто?
Мені це стало нагадувати якусь комедію абсурду.
– Ти, Максим. Ми з тобою обвінчалися, і навіть така латентна християнка, як я, не візьме нового шлюбу, коли вже має чоловіка. Тому бажаю успіху в розлученні. Я не знайома з цим процесом, але якщо мене питатимуть, я скажу, що ти як чоловік мене цілком задовольняєш. А тепер чи не піти нам попрацювати. Спільна праця облагороджує.
 
Максим вже тиждень працював з нами. Ольга ніяк не виділяла його з нашого колективу, і він швидко освоївся. Звичайно, він ще не міг робити всього того, що й ми з Лесею, але швидко вчився. Я більше не давала йому можливості повернутися до теми розлучення. Незнамо чому ця тема стала дуже болісною для мене. Наче хтось хотів вирвати найщасливішу сторінку з книги мого життя. Не бажаючи залишитися з Максом наодинці, я стала приходити на роботу все пізніше, поки нарешті не навчилася приходити рівно о дев’ятій, разом з Лесею.
Ставлення Максима до мене було рівним, спокійним і діловим.  А я не могла відвести очей від нього, коли він проходив повз мене. Попри все, що сталося між нами, через три довгі роки після розлуки я знов потрапила у вир власних шалених мрій. Я не хотіла цього. Власне, три роки тому я теж не хотіла, але нічого не змогла вдіяти зі своїми почуттями до цього хлопця. Навіть знаючи, що йому байдуже до мене, в душі я не могла відпустити його.
Наступного дня після появи Максима Ольга виділила йому власний стіл, де раніше стояв ксерокс. Я, наприклад, чекала на власний стіл в невеличкому кабінеті Ольги приблизно два місяці. Подумки я посварила себе за виявлену заздрість, тим більше, що якби Максим ділив стіл зі мною чи Лесею, це всім було б незручно, і мені більше від усіх. Також я мусила зізнатися сама собі: найбільше мене дратував той факт, що майже негайно на Максимовому столі, який був просто напроти мого, з’явилася фотокартка дівчини. Як миттєво з’ясувала Ольга, це і була його наречена.
З професійно зробленого фотопортрету на мене дивилося досить приємне обличчя молодої білявки з блакитними очима.
Я згадала про Максимового батька і з безсилою злістю подумала, що той напевно підібрав синові з усіх боків підходящу дівчину. Я могла б клясти Сергія Волошку на чому світ стоїть, якби не бачила, як теплішають очі самого Максима, коли він розповідає про неї. Розповідає, звичайно, не мені, а Ользі та Лесі.
Минув ще тиждень, і мені почало здаватися, що Максим завжди працював тут, на відміну від мене. Знаходитися поряд з ним мені було важко. Колись ми дуже природно почувалися, працюючи в парі; я намагалася і тепер ставитися до Макса як до колеги, та в мене це не дуже виходило. Ми не домовлялися між собою, але жоден з нас ні словом не згадав про існуючий між нами зв’язок при сторонніх. Тим більше дивними мали здаватися наші стосунки оточуючим.
Ми постійно сперечалися і кидали одне одному жартівливо-образливі зауваження, хоча офіційно бойових дій не оголошували. Ольга називала Макса противним вередливим хлопчиськом, але було видно, що його завзятість у роботі і розум їй подобаються. До того ж, Максим міг бути насправді дуже приємним співрозмовником і незамінним співробітником, коли сам того хотів. Леся та Ірка теж постійно підколювали його, але їх жартівливі зауваження, на відміну від моїх (часто цілком безневинних!), зовсім не дратували Максима.
Я думаю, варто було трошки уважніше придивитись до нас – і все було б зрозуміло: погляди, жести, слова. Жарти, не смішні ні для кого іншого. Такі стосунки не виникають за два тижні; так не дивляться на чужого хлопця; так не ображаються на зауваження сторонніх людей.
 
Частина ХХІV
Ранок третього понеділка грудня був чудовим. Сонце яскраво світило, на землі виблискував іній. Здавалося, хтось розсипав по асфальту алмазний пил. І все в моєму житті було так, наче воно не зруйноване катастрофічним коханням. Я наспівувала мелодію, що почула вдома по радіо. Мені здавалося, що сьогодні, саме сьогодні ніщо не зможе зіпсувати мені настрій. Коли ж я увійшла до кабінету, в мене з’явилося враження, що хтось провів залізним цвяхом по чудовій платівці в моїй голові. За моїм столом сидів Макс і безсоромно рився в моєму комп’ютері.
–Шпигунство карається законом. – Я не була впевнена, що це факт, але мені здалося, що фраза має бути досить ефектною та образливою для Максима. Втім, я не дала йому можливості гідно відповісти мені, і скрилася на кухні до приходу Ольги.
Приблизно о десятій я залишилася сама в офісі; компанію мені майже одразу склала Ірка, що прийшла позавіряти якість копії. Леся захворіла, Ольга пішла привітати колегу з днем народження, Максима послали по різним фондам дізнатися, які документи потрібні, щоб взяти його на роботу як належить. Він з самого ранку не вимовив більше десятка слів, всім своїм виглядом демонструючи крайній ступінь замисленості.
Я принесла Ірі чаю, і вона підсіла до мого столу.
–Знов ти образила хлопчика, – зауважила вона щодо Макса.
–Не думаю. Він завжди такий. – Хоча раніше таким  не був, подумалося мені.
–Так, завжди, після п’ятнадцяти хвилин у твоїй компанії.
Тут я не могла не заперечити.
–О ні, п’ятнадцять хвилин ми можемо співіснувати досить мирно. Півгодини – це важче. Хоча сьогодні і хвилини вистачило.
Ірка хмикнула.
–Ну і чого ти чіпляєшся до хлопця? А може, він тобі подобається? – І вона хитро прижмурила оченята, підносячи до рота чашку.
Я примусила себе засміятись. Ірка підійшла надто близько.
–Ще чого! Оцей чахлик невмирущий? “Я люблю військових, красивих і здорових”. – Просто Максу не треба було ритися в моєму комп’ютері.
–Мабуть, він хотів бути корисним. До того ж, він міг відкрити будь-який твій документ зі свого комп’ютера.
–Ото нехай би відкривав зі свого, а не лазив у чужу машину. – Я трохи грішила проти істини, адже ще вчора ввечері після раптового вимкнення електроенергії кудись подівся зв’язок з іншими комп’ютерами. Але для цього є майстер, а Макс міг би і зачекати, доки зв’язок налагодять. До того ж, я нікому не встигла сказати, що в нас проблеми з сіткою, а Ольга не користується моїми документами. Дізнатися про негаразди в системі Макс міг тільки спробувавши нею скористатися. І що він шукав рано-вранці?
Ірка замислилась.
–А може, це він небайдужий до тебе, – вона кинула мені пробний м’яч і чекала гострої реакції, але я зробила вигляд, що не почула. Ірці, мабуть, це здалося дивним, і вона, наче бульдожка, вчепилася в мене. – Наприклад, я теж підколюю Макса, але мої жарти – дитячі забавки. Він не звертає на мене жодної уваги. А коли ти просто наближуєшся до нього ближче ніж на три метри, навкруги вас наче електричне поле виникає. Можна вішати табличку: “Не підходь – уб’є!”
Я нервово засміялася.
–Повір, я не стараюся зачепити його, це виходить мимоволі.
–Твоя справа. Але Ользі він подобається, можливо, вона запропонує йому залишитись і після того, як він закінчить інститут. Якщо ви продовжуватимете сваритись, Ольга замислиться над цим.
–Натякаєш, що мене попросять піти? – Ірка з нещасним видом кивнула. – Знаєш, якщо дійде до цього, я піду просто і легко. В мене завжди є можливість піти у школу, без роботи не залишусь.
І тут до кабінету забіг Максим.
–Забув паспорт узяти, – пояснив він своє повернення.
–В аптеці напроти є засоби для покращення пам’яті, – миттєво ляпнула я, хоча Максим цього разу аж нічим не зачепив мене. Тепер була його черга сказати мені щось гидке, але, на мій подив, він пропустив свій удар. Підморгнувши Ірці, він пішов.
–А знаєш, він нічого собі хлопець, – промурчала Ірка, замріяно дивлячись у вікно, повз яке пробіг Макс.
З цим я не могла не погодитись. За той час, що ми не бачилися, Макс зміцнів і набув вигляду дорослого чоловіка, сильного і стрункого.
– Так, – мій голос зрадив мене, і я кашлянула, аби привести його до ладу. – Він гарний хлопець. І, схоже, не я, а ти йому подобаєшся, – додала я, позаздривши тонкій Іриній талії та розміру бюста.
– Можливо, але до сказу не я його доводжу.
Я воліла не розвивати цю тему, тому нічого не сказала у відповідь.
Ірка підійшла до стола Максима і взяла в руки фотокартку його нареченої. Сама я так довго вдивлялася в її обличчя, що впізнала б у натовпі.
–Якась моль непритомна, – зауважила Ірка. – До того ж, згадай мої слова, дівчина, яку звуть Альоною, не може бути нормальною.
Ця фраза потребує деякого пояснення. В Ірчиного хлопця на роботі є секретарка Альона, до якої вона шалено ревнує благовірного. Ії наукового керівника в університеті теж звуть Альоною, і та пообіцяла, що зробить все, аби завалити Ірку на захисті дипломної роботи. Коротше кажучи, ім’я Альона в Ірки ніяких гарних емоцій не викликає.
– Ну, може, ця дівка – виняток, що підтверджує правило, – миролюбно виправила свою гостру промову Іра. – Але якби я була закохана у неї, тобто, якби я була закоханим у неї хлопцем, то поставила б фотокартку так, аби краще її бачити, а не так, аби її бачила вередлива секретарка за столом напроти. І хоч іноді стирала б з неї пил.
Саме тут в Ірки задзвонив телефон, і вона швиденько зазбиралася на роботу, залишивши мене записувати її копії та роздумувати над її словами.
Було про що подумати. Звичайно, я не тішила себе думкою, що Макс з’явився в Миколаєві через мене, але те, що ми зустрілися, його наче не бентежило. Він запросто спілкувався і зі мною, і з Лесею, і з Іркою, а в обідню перерву виходив до іншої кімнати і шушукався по телефону зі своєю Альоною.

Як на гріх, Дмитро вибрав саме цей час, аби почати виявляти свою приязнь до мене. Максим з посмішкою передавав мені слухавку, коли той дзвонив і просив саме мене. Здавалося, що Макс стежить за мною, я постійно відчувала на собі його погляд. І це, треба сказати, заважало мені фліртувати з Дмитром. Я не знаю про церковне розлучення анічогісінько, але питання стало принциповим. Дмитро, врешті-решт, не так вже й подобається мені. Надто він якийсь позитивний. Просто ні ложки дьогтю, так не буває в житті. А якщо буває, то так не цікаво.
Хоча, якщо бути до кінця чесною, мені була приємна увага Дмитра. Мені подобалося, що він може розмовляти не лише на ділові теми, і що розмовляє він частіше зі мною, ніж з Лесею, і що зовсім не зважає на Ірку, нашу визнану красуню. З іншого боку, Ірка явно подобалася Максимові. Мені, звісно, все одно, але ж у нього є наречена.
Перед тим, як прийти до нашої контори, Дмитро частіше за все попереджав. Іноді він одразу, по телефону задавав якісь питання, що вимагали довгої відповіді. Тобто відповідь могла бути і короткою, але Дмитро, як і багато інших людей, просто не бажав слухати слова, які не влаштовували його, і мені приходилося кілька разів повторювати одне й те саме. Мало здатися, що хлопець не надто розумний, та мені було приємно думати, що він хоче чути мій голос. Леся говорила, що питання, які він ставить, якість непевні, наче він тільки й думає, як обійти закон. Мені це не здалося чимось надзвичайним. Коли запроваджували новий податок на продаж автомобілів, один з клієнтів наступного тижня після набрання законом чинності запитав, чи придумали вже, як закон обійти. В нас бажання грамотно обдурити державу – не злочин, а свого роду спорт і повсякденне життя.
Та це був такий собі ліричний відступ, щоб ви краще зрозуміли природу наших стосунків з Максом та Дмитром. Повернемося тепер до ранку третього понеділка грудня.
Я все ще сиділа сама. Задзвонив телефон.
– Алло!
–Вишеслава? Привіт. Це Дмитро. – Він міг і не представлятися, я вже почала впізнавати його голос. – Мені треба відкрити рахунок у банку і для цього завірити підпис. Запишеш мене?
–Зараз подивлюся. – Я вже дотяглася до свого ділового блокнота, де ми вели запис клієнтів. – Як називається твоя фірма? – мені не хотілося записувати ім’я Дмитра, аби Максим не побачив, якщо, звісно, мені пощастить і він взагалі з’явиться аж під вечір.
Фірм у нашого Дмитрика було кілька, як і в його приятелів. Ми здогадувалися, що ці фірми – лише прикриття для якихось махінацій з грошима, але це вже не було нашою проблемою.
–“Ахтіар”. Можна записатися десь о дванадцятій?
Це справжня загадка для мене: чому, навіть якщо людині дати вибирати будь-який час, вона все одно вибере саме той, на який припадає обідня перерва? Це правило діяло завжди і не зважаючи ні на що.
– О першій, після обіду. І не забудь паспорт.
Я поклала трубку. Дивним чином ми перейшли на “ти”, і я навіть не зрозуміла, коли саме. Зазвичай я не люблю цього у спілкуванні з клієнтами, особливо чоловіками. Та Дмитро, по-перше, був приблизно мого віку, по-друге, він перший почав звертатися до мене на ім’я, по-третє, він не виглядав як суворий бізнесмен, скоріше як “свій хлопець”, а по-четверте, три роки тому я була досить близько з ним знайома.
Раптом повернулася Ольга.
–Це катастрофа! Уявляєш, Світлана Петрівна сказала, що судове засідання перенесли. Вони хочуть моєї смерті.
Час від часу нотаріусів викликають до суду в якості третіх осіб. Не знаю, кого як, а Ольгу це страшенно дратує.
–Дзвонив Дмитро, він хоче зробити банківські картки. Я записала його о першій годині.
–На сьогодні? Я не встигну повернутися з суду. Якщо хоче, хай почекає. – Ольга подивилася на годинник. – Ти бачила, що наш годинник пішов назад? Воно стрілка відстрибує.
Я лише зітхнула.
–Знаю, але в мене батарейки немає; мабуть, я приберу його поки що, бо кожен, хто заходить, вважає за свій обов’язок звернути на це мою увагу.
–Ну добре, я поїхала.
–Щасти!
Дмитро приїхав рівно о першій годині, Ольги, звісно, ще не було. Замість неї була Ірка, що прийшла за своїми копіями і теж чекала на Ольгу.
–Привіт! – Він, як завжди, своєю бадьорістю нагадував “енерджайзер”.
–Привіт. Ольга Олександрівна затримується, якщо можеш – зачекай.
–Добре. Ти хоч документи поки що подивися, чи що. Там є кілька копій.
Дмитро підсів до мого стола і, поки я розбирала папери, уважно обдивлявся наш кабінет, ніби бачив вперше..
Я вирішила, що мені не завадить тренінг у спілкуванні з хлопцями, і скористалася наявною можливістю. Тим більше, що Макса поряд не було.
–Гарна назва – “Ахтіар”. Мені подобається. Це щось означає?
–Не знаю. Це мама придумала. Сам я хотів назвати “Ро і Ко”, знаєш, чому?
–Ні, скажи.
– Скорочене від “Рога і копита”! – Цей жарт видався йому дуже смішним, і я ввічливо посміхнулася, хоча назва була досить дивною. На ту мить я і не підозрювала, що так називалася якась контора в Ільфа та Петрова, бо досі не прочитала до кінця жодного їх твору. – Але мамі не сподобалося, і вона сама вигадала назву.
– Слово якесь знайоме. Спитай, що воно значить, то й мені скажеш.
– Гаразд. Коли ж ваш нотаріус прийде? Вже... В тебе годинник зупинився.
Я трохи не заскрипіла зубами.
– Батарейка сіла, а нову ніхто не дарує, – пожартувала Ірка. Вона завжди намагалася розкрутити будь-якого хоч трохи знайомого хлопця на якийсь подаруночок, аби що, їй все було приємно. Якщо хтось не вівся на спонукання, міг заслужити титул “жлобенятки”.
Дмитро погляну на годинник в мобільному телефоні.
– Можна я тут залишу речі? – Запитав він, одягаючи куртку.
– Звичайно.
Дмитро вийшов, мабуть, на перекур. Хвилин за двадцять він повернувся, гордо продемонструвавши нову батарейку.
– Ти справжній герой! – похвалила я його. – Ти врятував від смерті наступного, хто сказав би мені хоч слово про цей годинник. Іра, нам подарували батарейку, давай міняти.
Ірка взяла з полки предмет моїх ранкових турбот і передала Дмитрові, який зі знанням справи урочисто вставив батарейку.
– Колись в мене зупинився наручний годинник і Коля взявся полагодити, – розповідала Ірка, зачаровано спостерігаючи за Дмитром. Колька був її хлопцем, тим, якого вона ревнувала до секретарки Альони. Як всі її хлопці, він мав аномальне розташування рук. Мені, на відміну від неї, чоловік, що може вкрутити лампочку, не ввижається суперменом. Я і сама можу це зробити. З іншого боку, в Ірки черга кавалерів, а в мене жодного. Може, не треба самій вкручувати лампочки. – Так от, Коля батарейку вставив, але стрілки з годинника випали. Він мав що послухати.
Дмитро турботливо встановив точний час і поставив годинник на поличку. Тут повернулася Ольга, роздратована, як гадюка, яку кинули в мурашник, і ми швиденько прийнялися за роботу. На моє щастя, Макс повернувся значно пізніше, коли Дмитра вже і слід простив. Я не стала розповідати Ользі про батарейку, аби не бачити виразного погляду Макса.

Робочий тиждень добігав кінця, а разом з ним і рік. Останнім робочим днем була п’ятниця. Клієнтів ми вже не приймали, натомість займалися річними звітами. Найбільший з них – статистичний. Державі обов’язково треба знати, скільки чого нотаріус за рік посвідчив, а підрахувати це досить складно. Я давно зрозуміла, що краще рахувати на протязі року, тому зараз все закінчила за три-чотири години. Записавши останні цифри, я пішла на кухню заварити чай.
Я залишилася у конторі на самоті. Ольга поїхала вибирати меблі для своєї нової квартири, Леся понесла звіти до податкової, а Макс – до управління юстиції.
Надворі вечоріло. Фари машин висвітлювали дорогу, тротуари, пішоходів. Ішов дрібний мокрий сніг, який швидко танув і перетворювався на бруд під ногами поспішаючих додому людей.
Я почула, що відчинилися двері і хтось витирає ноги. Мабуть, свої – чужі б не витирали.
До кімнати зайшов Максим. Нічого не кажучи, він пішов на кухню і скоро повернувся теж із чашкою чаю.
Ми сиділи удвох і мовчки пили чай. Раптом мені стало так гидко, від його поведінки, від моєї впертості, а більш за все – від того, що кохання з першого погляду і на все життя таки не буває, і ранні шлюби не бувають довгими.
– Я дам тобі розлучення. Не знаю, що для цього треба зробити, але я згодна. – Мій голос від довгої мовчанки був хриплим і трохи більш різким, ніж мені хотілося б. Від несподіванки Максим навіть здригнувся.
– Як це? – Було схоже, що мої слова здивували його, я навіть можу сказати, що здивували неприємно.
– Та отак. Ти ж хотів взяти інший шлюб. Тепер зможеш зробити це з чистою совістю.
– Навряд чи нас розведуть без поважної причини.
– Подружня зрада – поважна причина. Я зустрічаюся з іншим чоловіком, тож і ти можеш одружитися.
– І з ким ти зустрічаєшся?
Тепер здивувалася я. По моїм розрахункам він мав уже летіти до своєї Альони, а не з’ясовувати, з ким і коли я впала у гріх. Мені залишалося талановито, завзято брехати.
– З Дмитром. – Я чомусь думала, що Макс не повірить у роман з одруженим чоловіком, тому Сергій Бокаленко відпадав. А більше мені ніхто не подобався. Видумати якогось супермена не було часу.
– І... хм... коли ж сталася ця епохальна подія?
Максим повернувся до мене боком і взяв у руки портрет своєї обожнюваної Альони. Якесь дурнувате ім’я, їй-богу Ірка права. Раніше мені здавалося, що найгірше ім’я – у мене, але наречена Максима змінила мою точку зору. Те, що він не дивився на мене, дуже допомогло моїй фантазії.
– Сьогодні вночі.
– Цікаво. Здається, ти казала, що підеш в гості до батьків.
– Я і була. Та я ж не ночувала там. До того ж, я що, мала всіх попередити про свої плани на ніч?
– І як пройшло побачення? Сподобалося? – В голосі Макса була лише іронія, на ревнощі навіть натяку не було.
– Все було неймовірно. Я навіть уявити собі не могла, як гарно може бути, коли в твоєму ліжку дорослий, зрілий чоловік. – Невже і тепер Максим не відчепиться від мене?
Він поклав на стіл портрет і повернувся до мене. Його обличчя було серйозним і навіть якимось втомленим, наче він переживав тяжку внутрішню боротьбу.
Максим підійшов до мене, дивлячись прямо в очі, так, що я не могла відвести погляд. Його руки обійняли мене за плечі, він наблизив своє обличчя до мого так, що я відчувала на своїй шкірі його дихання.
– Я думаю, мій християнський обов’язок – пробачити тобі.
– Що?! – зойкнула я. В очах Максима затанцювали до болю знайомі мені чортенята.
– Я вибачаю тобі твій гріх... брехні. Побачивши тебе, я не смів навіть сподіватися, що ти все ще мене кохаєш.
– Я і не кохаю, – збита з пантелику, я намагалася відбрехатися, але Максима було не так просто обдурити.
– Коли ти не погодилася розлучитися зі мною, я від радості навіть чув співи янголів. Твоя категоричність у цьому питанні дала мені таку надію, якої я був позбавлений три роки. А коли я заліз у твій комп’ютер і серед списка телефонів на твоєму робочому столі не знайшов номера жодного чоловіка, крім старих знайомих, я остаточно зрозумів, що в тебе нічого немає з цим дурнуватим Дмитром.
– Може, я пам’ятаю його номер?
– Ти навіть телефон батьків записала. Та що там, ти навіть свій телефон записала. Ти надто любиш порядок в усьому. А тепер скажи мені ще раз, що не кохаєш мене. Хоча ні, – виправився він, побачивши, що я вже відкрили рота, аби сказати це. – Я тобі такого шанса не дам.
Він нахилився і спробував поцілувати мене, але я відвернулася, намагаючись приховати сльози радості. Тоді Макс просто обійняв мене, притуливши мою голову до свого плеча.
– Я кохаю тебе, – прошепотіла я.
;
Частина ХХV

З цього дня між мною та Максом все змінилося. Мабуть, Максим вирішив, що мусить красиво позалицятися до мене, адже у Хрестинках ми так чи інакше мусили приховувати наші стосунки. На честь Нового року та Різдва наш працьовитий уряд постановив перенесення вихідних днів, і ми отримали тижневі канікули.
Кожного дня ми кудись ходили гуляти. Я ще та домосідка, ніколи в новорічні свята не відривалася від дивана, та цього разу вдома не сиділося. Ми ходили в кіно (останній раз я була в кіно ще у молодшій школі), до супермаркету і на ринок (Макс дивовижно вміє торгуватися: каже, що навчився у матері) і просто гуляли на набережній. В кіно дивилися якусь маячню, на покупки витратили стільки, що невідомо, як доживемо до авансу, а з набережної повернулися змерзлі, наче цуцики. Та попри все це ми були щасливі, як ніколи.
Я нарешті зробила відчайдушний крок і представила Макса своїй родині як свого нареченого просто в новорічну ніч. Ніякого ажіотажу це повідомлення не викликало, і після кількох простих запитань щодо того, як і коли ми познайомилися, Макс легко і невимушено влився в родину. Мама вже встигла забути, що колись прийняла Макса за школяра і заявила, що мені потрібен доросліший чоловік. Виявляється, треба тільки зачекати років до двадцяти п’яти, і батькам сподобається будь-який зять, звісно, в межах розумного.
 Може, це було надто егоїстично, та мене зовсім не турбувало, як Максим має намір покінчити стосунки з Альоною. Я навіть не ревнувала його до неї. Наші почуття здавалися мені такими значними і всеохоплюючими, що для ніякої Альони просто не могло залишитися місця в його серці.
Іноді я закривала і знову відкривала очі, аби переконатися, що це не сон. Ні, він дійсно був тут, зі мною. Скільки разів я була поруч з ним, але мусила проходити повз нього, і на роботі, і ще раніше, у селі, коли ми сварилися! Скільки разів мене охоплювала туга за його теплими руками та шалене бажання підійти і обійняти його, поцілувати у волосся, заявивши усьому світові, що він лише мій! І ось тепер...
Наступила ніч перед Різдвом. У напівтемряві сутінок ми стояли в кроці одне від одного, дивлячись в очі, шукаючи там ті відповіді, яких бажало серце. Як і колись, шоколад його очей зводив мене з розуму, примушуючи думати лише про терпку солодкість його цілунків і жагу нічних бажань.
Ми обережно простягнули руки назустріч одна одній, ніби боячись опалитися; тепер нас поєднував лише легкий дотик пальців, через які наче струм пробігав.

Максим вранці прокинувся першим. Він тихо лежав, аби не потурбувати Вишеславу, яка солодко спала на його грудях. Мабуть, їй було страшенно незручно, але будити її не хотілося. Сьогодні він має поїхати до Києва і поставити хрест на планах батька щодо його заручин з Альоною. Хочуть батьки чи ні – їм прийдеться прийняти його дружину. Власне кажучи, навряд чи хтось крім батька заперечуватиме. Та в будь-якому випадку, від Вишеслави Максим не відмовиться. Він занадто добре знав, яким стане його життя без неї. Одного разу достатньо. Максим подумав, що він навіть померти хотів би першим, аби не залишитися жити без неї у старості.
Максим відчув, як дихання Вишеслави пришвидшилося. Вона визирнула на нього з-під ковдри. Її розпатлане волосся виблискувало осіннім золотом каштанів. З-під довгої чолки на нього дивилися її темні, майже чорні очі. Вуст не було видно, але Максим зрозумів, що вона посміхається і трохи не мурче від задоволення.
– Вишеслава?
– Що?
– Чому ти покинула мене? Що було не так?

Від несподіванки я миттю прокинулася.
– Це ти поїхав світ за очі і не повернувся додому з сесії. Я чекала на тебе, а потім... Ти, мабуть, сам знаєш, то до чого ці питання? Час усе забути.
– Я не можу забути того, над чим думав три роки. Після сесії я з’їздив до Києва провідати хвору матір, а коли повернувся – тебе вже не було. Я шукав тебе всюди, Вишеслава.
Максим дивився мені в очі, і я бачила, що він говорить чисту правду, наче до мене промовляло його серце.
– Я не шукала зустрічі з тобою, але і не ховалася.
Макс гірко посміхнувся.
– Ти навіть не уявляєш собі, що я відчув, коли не знайшов тебе вдома. Я бігав по селу, розпитуючи всіх і кожного, і ніхто не міг сказати, коли саме ти поїхала і куди. Я поїхав до Миколаєва і знайшов квартиру твоїх батьків, але там жили інші люди, які нічого не знали про тебе.
– Мої батьки переселилися до приватного будинку на краю міста, а я одразу оселилася в цій квартирі, у подруги.
– Я був у розпачі і деякий час не міг придумати нічого іншого, та з настанням учбового року обдзвонив мабуть усі школи міста, шукаючи, чи не з’явилася в них нова вчителька історії. Мої пошуки не дали результату. Я ніколи не думав, що Миколаїв таке велике місто. Колись я чув, якщо стати посеред міста на одному людному місці і стояти достатньо довго, повз тебе пройде все місто. Я дійшов до такого відчаю, що одного разу провів вихідні на вході до ринку, сподіваючись, що побачу тебе.
Від згаданих переживань серце Макса почало гулко битися під моєю рукою. А я ж навіть і не думала, що Макс шукатиме мене. Я провела рукою по його шкірі, теплій, білій, ніжній. Він нахилив голову і поцілував мене у волосся, руками міцніше притискаючи до себе.
– Чому ти поїхала? Чому покинула мене? Ми посварилися тоді у місті, але ж ми і раніше сварилися! Що змінилося?
– Я познайомилася з твоєю матір’ю. Вона дещо дала мені.
– Що? Покажи.
– Лист. Показати не можу, я спалила його. Це був твій лист до матері, де ти сповіщав, що поїхав від батька до Хрестинок.
Кілька секунд Макс не ворушився, пригадуючи зміст листа.
– А до чого тут твій від’їзд?
– Хіба не я мала стати найжахливішою дівчиною, що змусила б твого батька бути добрішим до Катрі? Навіть якби я сама не зрозуміла, твоя мати дуже переконливо пояснила мені це.
Одним сильним ривком Макс перекотився, опинившись на мені. Тепер я могла бачити його очі.
– Це не мала бути ти.
– Хіба в тебе не було таких думок щодо мене?
Я хотіла, щоб він збрехав і сказав, що все це – помилка. Та Макс навіть не спробував обдурити мене.
– Тільки спочатку. І навіть не спочатку, а коли ми вже добре познайомились. Розумієш, ти відразу сподобалася мені, та закохався я не відразу. А коли закохався, то й думати забув про батька і свою дитячу помсту. Я думав, про це ніхто ніколи не дізнається. Я забув про той клятий лист. Я кохаю тебе, і вже так давно, що не пам’ятаю себе без цього почуття.
– Маю ще дещо сказати.
– Що?
– Моє волосся. Коли поїхала твоя мати, я зібрала на дворі багаття, розвела вогнище, відрізала косу  і спалила разом з твоїм листом.
– Навіщо? – Видихнув Максим.
– Тобі подобалося моє довге волосся, ти весь час це казав. Я хотіла завдати тобі стільки болю, скільки могла. Тоді я ненавиділа тебе. Я… Я знов не буду стригтися, якщо хочеш.
– Я ніколи нічого не хотів змінити в тобі, і зараз не хочу.
І тут Максим накинувся на мене зі своїми шаленими поцілунками, ніби намагаючись зацілувати всі шрами в моїй душі. Тепер я знала, що завдала йому не меншого болю своєю втечею. Жоден його поцілунок не залишився без відповіді.

Після тижня, проведеного так близько одне від одного, було страшно розійтися навіть на годину. Та Максим мав поїхати до Києва владнати свої стосунки з Альоною. В його планах також було побалакати з матір’ю. Він не очікував такого від неї. Він не став розповідати Вишеславі, що коли його покликали до армії, його мати написала йому в листі, що Вишеслава приїздила до Хрестинок, і була не одна, а зі своїм чоловіком, Дмитром. Після цього він вже не намагався її розшукати. Так, він має про що поговорити з матір’ю.
– Коли я повернуся, то хочу знайти тебе вдома, на власній канапі.
Звичайно ж, Вишеслава пообіцяла.

Повертатися на роботу в жіночий колектив після вихідних досить весело. Всі більш-менш добре відпочили, всі мають що розповісти і що принести на обід. Коли Леся запитала, де наш молодший науковий співробітник (Максим), Ольга пояснила, що він поїхав до Києва подавати документи в загс і святкувати з родиною заручини. Я не стала це спростовувати, тим більше, що новин першого дня завжди вистачає.
Десь о пів на третю в офісі почався армагедець. Як би ми не намагалися впорядкувати прихід клієнтів, завжди щось могло легко сплутати всі плани. Одні клієнти запізнювалися, інші приходили раніше, треті не приходили зовсім, а замість них приходили у великій кількості Ольжині знайомі, яким не можна було відмовити. Все скидалося на те, що за тиждень народ просто таки нудьгував без нотаріуса і не міг дочекатися, коли ж побачить.
На додаток на горизонті замаячив новий судовий процес, на який неодмінно запросять Ольгу. Їй зателефонувала колега і повідомила, що в управлінні юстиції лежить скарга на неї з приводу оформлення якогось договору. Наступні півгодини я терміново розшукувала потрібний наряд. Ользі хотілося бути готовою до відповіді, коли управління нарешті запитає в неї самої, що це вона там таке зробила. Я знайшла договір. Навіть пам’ятаю ситуацію, це було перед Новим роком. Нічого особливого в ньому не було, якщо не зважати, що від всіх п’яти продавців по довіреностям виступав один хлопець. Здається, того дня теж був армагедець, і хлопець зі своїм договором втиснувся буквально останньої миті. І було ще щось, що турбувало мене, але я не могла чітко окреслити, що саме.
В коридорі нервово очікував своєї черги Дмитро. Я пораділа, що Макса немає: можна не боятися, що він зіткнеться у дверях з неприємним йому Дмитриком.
Двоінцев записався вранці, коли раптом в нас з’явилося віконце. Він мав привести когось для підписання заяви. Кимсь виявилася дама невизначеного віку. Вона могла мати тридцять років і погано виглядати, і могла мати п’ятдесят і виглядати добре. В неї було біляве фарбоване волосся, що висіло неохайними патлами, і погані зуби. Дама видалася мені знайомою. Зазвичай я погано запам’ятовую людей, принаймні, не з першого їх візиту, але такий страх не запам’ятати було б занадто.
Дмитро дав мені потрібні документи. Дама виходила з приватного підприємства і передавала свою частку іншій дамі. Та виглядала значно краще і теж була присутня, бо мала підписувати нову редакцію статуту. Підприємство було одеським. Якщо це мене і здивувало, то я не зосередилася на цьому. Ніхто досі не заборонив власникам підприємств їздити по країні.
Раптом вимкнули світло, і стало зрозуміло, що армагедець досі був неповним. Обидва наші телефони була залежні від електрики, і подзвонити на АТС ми не могли. Тобто могли б з мобільного, але він розрядився.
Я вийшла в коридор і чесно попередила всіх присутніх, що чекати прийдеться ще довго. На мій превеликий жаль, ніхто не збирався іти шукати іншого нотаріуса. Після Нового року багато нотаріусів на канікулах, і люди не дуже хотіли шукати щастя в іншому місці.
На відміну він наших городян, одесити нервували. Їм ще треба було встигнути повернутися до Одеси. Я не дуже зрозуміла, куди вони бояться запізнитися, адже їхали вони на машині, а не поїздом. Та це були їх проблеми. Дмитро спробував сам додзвонитися до АТС, але в нього, мабуть, не вийшло, бо він нічого нам не повідомив.
Ольга послала мене до своєї колеги щоб швиденько зняти щось на ксероксі, одночасно зі мною вийшов Дмитро. Він хотів подивитися, чи є в нього в офісі світло, тоді, на його думку, ми могли б скористатися його комп’ютером. Ми перейшли дорогу разом, а там розійшлися в різні боки.
Коли я повернулася, світло вже дали, народ почав ворушитися. Ольга вже відпустила одеситку, яка підписалася на новому статуті, але ще треба було надрукувати заяву від дами невизначеного віку.
Я увімкнула комп’ютер, а поки той завантажувався, вийшла до коридору, аби взяти в Дмитрової дами документи. В коридорі її не було, але, вийшовши на вулицю, я побачила, як вона швиденько чеше до мене. Дама зателефонувала комусь і повідомила, що вже заходить до нотаріуса. Виявилося, що вони вже намагалися попасти до іншої контори, але там була велика черга. Ольга, до речі, дуже не любить, коли клієнти вештаються між конторами.
Я встигла набрати лише шапку заяви, коли зателефонувала Юля, нотаріус, в якого я робила копію.
– Вишеслава, до вас не заходила жінка на прізвище Тихонова?
– Саме набираю її заяву.
Юля перейшла на шепіт.
–Вийди з кабінету.
Я слухняно вийшла до іншої кімнати.
–Можеш говорити? Її нема поряд?
– Нема. Її і в кабінеті нема, вона в коридорі чекає. А що таке?
–Скажи Ользі, щоб була обережною. Ця жінка – шахрайка, в неї підробне посвідчення особи.
Я зрозуміла, що справа пахне керосином і швиденько передала трубку Ользі.
Поки та слухала Юлю, її обличчя ставало все більше блідим, а очі все ширшими.
Шахрайка спробувала звернутися до Іваненко, ще одного нотаріуса неподалік. Тій телефонували вранці з управління юстиції у справі того самого договору, що оформила Ольга. Одну з довіреностей посвідчила Іваненко, а в скарзі вказувалося, що її зробила якась шахрайка з підробними документами. Іваненко залишала в себе копії всіх тимчасових посвідок, просто так, щоб було в хаті. Піднявши наряд з цією злощасною довіреністю, вона побачила копію посвідки. На фотокартці була та сама жінка, яка щойно здала документи її секретарці. Тільки прізвище ім’я та по батькові в неї були зовсім іншими. Іваненко наказала секретарці повернути документи, зіславшись на велику зайнятість. Потім подзвонила Юлі, аби попередити, що до неї також можуть зайти. Безпровідниковий телеграф запрацював на повну, і тепер ми знали, що Тихонова – можлива шахрайка. Легше не стало. З Тихоновою були два здорових чоловіка – одесити все ще чекали її заяву. Ми були утрьох, і жодного чоловіка поруч. Поки Ольга говорила по телефону, підійшла Ірка.
–Що це у вас за натовп у коридорі?
Ми посадили Ірку в кабінеті і, поки Леся записувала її копії, Ольга вийшла з кімнати і зателефонувала до райвідділу міліції, який видав посвідчення особи Тихоновій. Не відразу черговий міліціонер зрозумів, що від нього хочуть, та Ольга настояла на своєму. Документ Тихонової таки виявився не справжнім. Від цієї справи тхнуло все гірше. Черговий повідомив, що вислав до нас наряд міліції.
Наступні півгодини ми намагалися працювати якомога повільніше, час від часу перевіряючи наявність Тихонової у коридорі. Нам здавалося, що наша поведінка була дуже виваженою і адекватною, навідміну від наряду міліції з двох жінок, які зайшли до кабінету, голосно повідомили, що вони з райвідділу і запитали, де підозрювана. На щастя, Тихонова поводилася досить сумирно, не чинила опору і не намагалася втекти. Жінки забрали її з собою. Одеситів поблизу вже не було, Дмитра також.
Була десь третя година дня, початок четвертої. Вже починало сутеніти. Ми сиділи, приголомшені подією, що сталася. Хвиля клієнтів розвіялася, і десь о четвертій ми залишилися утрьох. Ольга згадала, що Дмитро і сам мав тимчасове посвідчення особи.
Піднявши відповідний запис у реєстрі, ми знайшли номер його посвідчення та назву підприємства, яке він відкрив. Слово за слово, ми згадали і невідповідність прізвищ, які він називав, і те, що приходив він не завжди сам.
Ольга знайшла кілька записів про створення підприємств, власники яких мали тимчасові посвідчення особи. Тоді, коли це робилося, ніщо не здавалося підозрілим. До нас по три-чотири чоловіка на день заходили з такими посвідченнями. В нашій любій державі завжди вистачає грошей на друк бюлетенів для виборів, але для друку паспортів часто руки не доходять. Тому настав якийсь період, коли ледве не кожен п’ятий ходив замість паспорта з тимчасовим посвідченням. Та зараз, у світлі подій, що сталися, підозрілим стало здаватися все. Переписавши номери посвідчень, які, до речі, були видані одним райвідділом міліції, Ольга зателефонувала черговому. Той записав інформацію про можливу підробку документів і сказав, що пані нотаріусу треба працювати слідчим.
– Щиро дякую, – образилася Ольга. Вона знайшла телефон банка, в якому відкривали рахунки підозрювані нами в шахрайстві особи, і зателефонувала туди, але і в банку реакція була дуже кволою. Ми перерили три реєстри, в кожному з яких не менше двохсот записів, а результати цієї роботи нікого не зацікавили. Зокрема міліцію не зацікавив і той факт, що в обох випадках Дмитро брав безпосередню участь.
Через такі події ми зовсім забули про договір, укладений нібито за фальшивими документами. А коли згадали (це було десь о сьомій вечора) і знайшли відповідні записи і самі довіреності в наряді договорів, волосся почало тихо ворушитися на голові.
Квартира належала п’яти особам, і всі п’ятеро дали довіреності на продаж своєї частки. Зробили вони ці довіреності в один день у п’яти різних нотаріусів у різних частинах міста, в тому числі одну – в Ольги. Всі довіреності були виписані на одну і ту саму особу – Івана Демченка, а покупцем була якась жінка. У припадку детективного азарту ми порівняли почерк на документах. Дві довіреності, видані жінками, були підписані однією рукою. І ця сама рука належала жінці-покупцю, Смирновій Ганні Тимофіївні. Коли вона зробила довіреність в Іваненко, та зняла копію її посвідчення особи. І треба ж такому статися, щойно з управління юстиції надійшла інформація про скаргу на вчинення тієї довіреності, і Іваненко дістала копію її посвідки, як до її кабінету зайшла сама Смирнова. Тільки з документом на ім’я Тихонової.
Тобто до нас вона прийшла один раз з фальшивими документами і зробила довіреність. Потім набралася нахабства і прийшла вдруге – підписала договір. Побачивши, що ми її не впізнали, вона вирішила прийти втретє, вже як Тихонова.
Ми порівняли копії ідентифікаційних номерів всіх п’яти продавців, і виявили, що вони видані однією податковою інспекцією у різні часи, але печатка стоїть щоразу під одним кутом.
Я відкрила книжку, в якій ми ведемо запис клієнтів. Того дня цей договір записав до нас Дмитро.
З роботи ми вийшли близько дев’ятої години вечора, збуджені і втомлені. На вулиці було темно – хоч око вийми. Я постояла трохи, доки очі звикнуть до темряви. На вулиці горіли ліхтарі, але їхнє світло було досить розсіяним, а світло фар автомобілів – надто яскравим.  На зупинці автобуса, де завжди було дуже людно, зараз не було нікого. Порядні люди у такий час вдома сидять і телевізор дивляться.
Я не встигла дійти до зупинки: біля мене різко зупинилася машина, з неї вискочили два хлопці і затулили мені рота якоюсь ганчіркою. Не знаю, яким чином вони змогли запхати центнер моєї ваги до свого автомобіля, бо сама я втратила свідомість.

Максим піднявся на другий поверх багатоквартирного будинку в Києві. Ці два поверхи далися йому так важко, наче він піднявся пішки на самий дах хмарочоса. Максим сподівався, що матері не буде вдома. Навіть розуміючи, що рано чи пізно прийдеться з нею поговорити, Макс не хотів цього робити. Його добра та любляча мати не могла зробити з ним такого, він не міг у це вірити.
Максим відчинив двері і увімкнув світло.
– Є хто живий? Немає? Ну то й добре.
Нема нічого кращого з дороги, ніж гарячий душ. В Миколаєві він був позбавлений такого задоволення: у квартирі, яку йому знімав батько, не було гарячої води, навіть холодна подавалася за графіком. У Вишеслави також такої розкоші не було, вона гріла воду каструльками.
Замотавшись у пухнастий материн халат, Максим розвалився у кріслі напроти телевізора. Взяв пульт, але, подумавши, поклав його назад. Мати, мабуть, пішла у басейн. Вона казала, що зранку там якісь шалені знижки. Макс подивився на стіл. Там було кілька фотографій. От сестра, це її фотографія з випускного балу. А це її весілля. Вона була дуже гарною нареченою. Не такою гарною, як... не важливо. А це фото було зроблено нещодавно, на материн день народження. На її обличчі посмішка, але щось згасло в очах. Оля не звикла самостійно приймати важливі для себе рішення. Батько обрав для неї школу і університет, мати обирала одяг, а потім вони удвох обрали для неї чоловіка. Після цього Макс втратив той глибокий зв’язок з сестрою, що був у дитинстві. Коли вона вийшла заміж, йому було шістнадцять, і він зрозумів, що не знає цю дівчину, яка виходить заміж без кохання.
Серед фотокарток був знімок його матері через рік після розриву з батьком. Вона переїхала до Києва, влаштувалася на роботу, записалася у басейн і кожні вихідні ходила гуляти містом. Вона були одягнена у щось дивне, мабуть сама зшила, і майже зовсім не нафарбована. Та в її  очах з’явилося бажання жити, якого не було раніше, коли вона жила з чоловіком і дітьми у Севастополі.
У дверях повернувся ключ.
– Макс? Ти вдома? – Це повернулася мати. – Чого не обтер взуття?
– Я теж дуже радий тебе бачити.
Мати зайшла до кімнати, заповнивши її всю ароматом своїх парфумів. Нахилившись, поцілувала сина, і сіла у крісло поряд.
– Сьогодні важливий день, чи не так?
– Так.
– Ти вже телефонував Альоні? Де ви маєте зустрітись?
– Ще рано, вона, мабуть, ще спить. Мамо?
– Що?
– Навіщо ви з батьком видали Олю заміж за цього Ігоря?
– Що значить навіщо? Вона кохала його, а він кохав її.
– А ви в неї питали, чи кохає вона, чи по очах зрозуміли?
Мати напружилася, наче натягнута струна.
– Макс, що за тема?
– Нормальна тема. От скажи, як по-твоєму, я кохаю Альону? І чи кохає вона мене?
– Ну звичайно ж, ви давно знаєте одне одного, виросли разом... Альона дуже гарна дівчина, розумна, привітна. Хіба вона тобі не подобається?
– А ще мені подобаються млинці з варенням і парне молоко. Та чи вистачить цього «подобається» для шлюбу?
– Макс, це просто нерви. От подасте заяву до загсу і заспокоїтеся. Альона, мабуть, теж нервує. Ти зателефонуй їй.
– Мамо, якби я тобі сказав, що абсолютно точно не кохаю Альону, більше того, до нестями закоханий в іншу жінку, що б ти сказала?
– У кого?! На Бога, Максе, в тебе завтра заручини!
Максим встав з крісла і, нахилившись до матері, поцілував її.
– Ні, мамо. Завтра буде перший день решти мого життя, і я проживу його, як знаю сам.
Мати здивовано спостерігала, як Макс ходить по кімнаті, одягаючись.
– Куди ти зібрався?
– До Миколаєва. Я чекав лише на тебе.
– Ти ж щойно приїхав! Поїзд буде лише ввечері!
– Поїду автобусом. Зрозумій мене, будь-ласка. Я скоро приїду, як тільки ми з Вишеславою визначимося з датою весілля.
– Вишеслава? Це... Це та вчителька з села? Максим, коли ж це було?
Вже у дверях Максим обернувся і, посміхнувшись, відповів:
– Кохання ніколи не припиняється.

Розмова з Альоною пройшла значно легше, ніж Макс очікував. Вона і сама мала значні сумніви щодо їхнього спільного майбутнього. Знаючи одне одного з дитинства, вони могли бути скоріше названими братом і сестрою, ніж подружжям. Вийшовши від Альони, Максим вирішив все ж таки трохи зачекати і поїхати поїздом. Він кілька разів телефонував до Миколаєва ввечері, сподіваючись, що Вишеслава вдома, але вона не брала слухавку, мабуть, пішла до батьків. Коли вона не відповіла і о другій годині ночі, Макс зателефонував приятелю з інституту (чому той геть не зрадів) і попросив набрати номер Вишеслави. Вона не відповіла. До того часу, як поїзд прибув до Миколаєва, Макс вже так себе накрутив, що спіймав перше ліпше таксі і вже за десять хвилин був перед дверима квартири, де жила Вишеслава. Він дзвонив так довго, що вийшла сусідка-бабуся і повідомила, що Вишеслава взагалі не приходила ночувати. Сучасні дівчата геть не тримаються скромної поведінки.
Максим кинувся на роботу, але, по дорозі глянувши на годинника (була восьма година, а працювати вони починали о дев’ятій), навіть не надіявся знайти там Вишеславу. Натомість знайшов Ольгу, яка у світлі вчорашніх подій вирішила покопатися у реєстрах. Він не встиг нічого запитати, як Ольга вивалила на його голову всю інформацію, яка розпирала її. Це справді жахливо, коли тебе переповнюють емоції, а ти не маєш з ким поділитися.
– Ну ви і даєте! Не було страшно?
– Чого?
– Як це чого? Ви, три самітні жінки, і ці одесити на машині. Хто їх зна, що у них у голові? А якби вони вирішили помститися?
– Я про це якось не подумала…
– Якби вони вирішили помститися… Ольго Олександрівно, у вас є телефон Вишеслави? А краще – її батьків?
– Мобільного в неї немає, а батьків… Так, батьків – є. А що ти надумав?
– Вона не ночувала вдома, не відповідала на дзвінки вчора ввечері. Мені здається, що з нею щось сталося.
– Максе, ти ж дорослий хлопчик, чи мало місць, де може бути вночі незаміжня жінка?
Максим сердито зиркнув на Ольгу.
– Вона заміжня жінка і має сидіти вдома. Принаймні вночі.
– Мені здається, чи ти знаєш щось таке, чого не знаю я?
Та Макс вже додзвонився до батьків Вишеслави і, піднявши палець, змусив Ольгу помовчати.
– Її не було у батьків. Вони не бачили її більше тижня. Я намагався їх не турбувати, та мені, здається, це не дуже вдалося. Де вона може бути?
Максим сів у крісло Вишеслави і обхопив голову руками.
Ольга хмуро спостерігала за ним зі свого місця.
– Що значить «заміжня жінка»?
Максим дістав з внутрішньої кишені куртки рожеву книжечку і кинув на стіл Ольги. Його свідоцтво про вінчання. Поки Ольга вийшла подзвонити Лесі і запитати, чи не знає вона, куди могла подітися Вишеслава (а також поділитися новою дозою інформації, не менш забійної, ніж вчорашня), Макс почав ритися у паперах Вишеслави і папках комп’ютера. Надибав телефон Славка.
– Можливо, вона вирішила поїхати на вихідні до Хрестинок. Вона там завела багацько приятелів серед дітей і старших дівчат, і вже давно збиралася їх провідати…
Наступної хвилини Макс вже вирушив до автовокзалу.
 
Частина ХХVІ

До тями я приходила довго і важко. Спочатку я усвідомила, хто я є і що зі мною трапилося. Відкривши очі, я не побачила нічого. Зовсім нічого. Перший переляк з приводу втраченого зору змінився впевненістю, що я просто в темному приміщенні. Судячи з того, що ніяких звуків навкруги вловити не вдалося, я залишилася на самоті. Я спробувала підвестися. Все тіло болить, та, здається, переломів немає. Втім, хто його зна: в мене переломів, дякувати Богу, не було, і я не знаю, чи болять вони.
До мене потрохи поверталася здатність мислити. Не знати чому, та панікувати я не почала. Обстеживши навпомацки приміщення, я зробила висновок, що це підвал. Невеличкий, десь три на три метри. На полицях стоять банки, а в кутку – купа ящиків, покладених один на одний. Відтягнувши верхні, в нижньому я намацала якийсь посуд. Або я знаходжуся у підвалі старої Пульхерії, або хтось його клонував. Оскільки останнє припущення не витримує ніякої критики, довелося зупинитися на першому.
Цікаво, що це було? Вірогідність мого викрадення була такою мізерною, що здавалася просто неймовірною. В мене немає шалених грошей, будемо відверті – взагалі ніяких, бо сто гривень вдома на поличці – це навіть для мене не гроші. Так, один раз на базар сходити. До речі, якщо інфляція і далі так жертиме мої кровні гроші, то скоро ста гривень і на пів-базара не вистачить.
Також в мене немає ані впливових друзів, ані ворогів. Принаймні, я не можу згадати нікого, кому б я заважала. Раніше мене хотіли вижити з цього села, та що було, те загуло. Скільки я не перебирала можливі причини моєї появи в підвалі Пульхерії, нічого путнього до голови не приходило.
Я спробувала відчинити двері, які вели з підвалу на сходи. Не те щоб я збиралася вийти просто зараз, не знаючи, що чекає на мене у дворі, та мені хотілося знати межі своєї свободи. Двері були зачинені. Я відійшла у куток підвалу, де лежали старі дошки, що здалися мені більш сухими, ніж глиняна підлога. Сівши і притулившись спиною до стінки, я спробувала налагодити дихання і трохи заспокоїтись. Я жива, ціла, здорова, одягнена і взута, не зв’язана, що, до речі, трохи дивно. Якби я когось викрала, то неодмінно зв’язала б.
Аж раптом я почула якісь голоси. Вони доносилися не від дверей, а зверху. Я спробувала пригадати, що б це могло бути, і таки пригадала. З підвалу нагору йшла труба, яка виконувала роль вентиляційного отвору. Ця труба стирчала біля входу до літньої кухні. Значить, хтось там стоїть і розмовляє. Спочатку я чула лише окремі слова, але потім мій слух налаштувався на тихі звуки. Інтонації голосу були мені знайомі. Я чула ці голоси в Криму на алеї кипарисів, я чула їх і в іншому місці.
– Протримай її  тут днів зо два. Потім поїдеш собі. Причаїсь де-небудь, і так багато галасу підняли. Дівка сама вибереться. Якщо все зробиш з головою, то вона і не знатиме, кого винуватити. Почнуть шукати господаря – фіг знайдуть, я купив хатинку на одну подругу в Італії. А мені цих двох днів вистачить. Вона може поламати всі плани.
– Що, хлопчик все ще вагається?
– Начебто ні, та як знати? От завтра віднесуть паспорти до загсу, відгуляємо заручини, тоді вже буду більш-менш спокійний. Ну, давай. Сховайся де-небудь, щоб тебе менше бачили. Бувай.
Голосів більше було не чутно. Зате в голові прояснилося. Це був Максимів батько і Дмитро. Хто б міг подумати, що вони пов’язані між собою? Значить, Волошка пов’язаний і з цією Тихоновою, і з підприємствами, відкритими на фальшиві документи?
Господи, що буде з Максимом, якщо він дізнається, що за людина його батько? Як він житиме з цим? З його гострим відчуттям справедливості?
В голові паморочилося, руки тремтіли, не знати, чи то від холоду, чи від нервового напруження. Треба заспокоїтись, тим більше, що це поки єдине, що я можу зробити.
Мабуть, організм, який досить довго перебував у стані сильного збудження, мав перейти до гальмування. Незважаючи на обставини, в яких я опинилася, я задрімала. Мені снився Максим. Наче ми з ним їхали автобусом по мосту через велику річку, насуплені і злі один на одного. Я згадала, як у дитинстві одного разу побачила “чортове колесо” і несамовито захотіла покататися на ньому. Моє бажання здійснилося через п’ять років, але, коли я опинилася нагорі, я не могла думати ні про що, окрім того випадку, коли не знай де така от кабінка відвалилася від колеса і впала. Чи треба казати, що ніякого задоволення від катання я не отримала. І зараз, коли ми з Максом були на мосту посеред ріки, я не могла думати ні про що, крім того, що іноді мости ламаються, і ми всі можемо загинути. Наприклад, може статися землетрус і, якщо коливання співпадуть...
Але я чомусь не боялася смерті. Я боялася, що можу померти, так і не сказавши Максимові, як люблю його, обожнюю його, кохаю його.
Я подивилася йому в очі і прокинулася.
Смішно визнати, але у свої двадцять шість років я до цієї миті все ще вважала себе дівчинкою, та я і була нею. І я хотіла нею бути, я зовсім не хотіла ставати дорослою і відповідати за кохану людину. Я завжди хотіла зустрічатися з хлопцями, хотіла цілуватись з ними, хотіла навіть займатися з ними сексом, але я ніколи не хотіла кохати. Тому що кохання – це відповідальність, а відповідальність – це страшно.
Але хіба ж мене хтось запитав? Максим увірвався в моє життя, наче ураган, примушуючи помітити себе, побачити свою беззахисність, побачити свою потребу в коханні – в моєму коханні. І він не боявся відповідальності, адже він вже давно був дорослим, навіть у свої сімнадцять. І він настільки довіряв мені, що я... Я просто не могла більше затримувати час. І я виросла, назавжди і без жалю за дитинством. Воно лишилося позаду, а я ступаю в дорослий світ, не боячись нічого, бо там на мене чекає мій чоловік, створений спеціально для мене, той, хто приймає мене такою, яка я є, і який не боїться брати на себе відповідальність за мою безпеку в цьому світі. І я не можу дати йому менше, ніж отримую.
Ці думки додали мені рішучості у боротьбі за життя і волю.
Я встала і підійшла до ящиків в іншому кутку. Навпомацки вибрала якийсь горщик. В кіно герої завжди б’ють когось по голові чимось важким, і цей хтось неодмінно втрачає свідомість, хоча майже ніколи не помирає. Це було саме те, що треба. Якщо мене збираються тримати тут більше доби, а потім відпустити живою, значить принесуть хоча б води. Коли Дмитро зайде сюди, я в темряві дам йому по голові, а сама втечу.
План був дуже добрий, та мабуть, Дмитро якось не подумав, що мені захочеться пити чи їсти. В мене були всі шанси померти від спраги. На полицях, як я пам’ятала, були якість компоти, але я не вмію відкривати консерви зубами.
Я не знаю, скільки пройшло часу, бо в очікуванні час завжди тягнеться довше. Я змерзла, хотіла пити і просто зараз потрапити до туалету. Це має знати кожен викрадач: в такому стані будь-яка жінка стає страшенно небезпечною.
Я обхопила горщик обома руками (якщо зустріну Дмитра, має ж в мене бути якась зброя?), натягнула на голову капюшон куртки і з усієї дурі кинулася на двері.
Наступної миті я вже лежала на цих самих дверях, які вивалилися на сходи. Піднявшись, я  підняла і дверцята. Якщо Дмитро не побачить мене на горі, а раптом захоче глянути до підвалу, нехай вважає, що нічого не сталося.
На щастя, верхні двері ніколи не мали доброго замка, і відкрити його з будь-якої сторони було не важко. Я вийшла на світ Божий і виявила, що на дворі білий день, а я дійсно у дворі Пульхерії. Не втрачаючи більше ні хвилини, я короткими перебіжками через городи кинулася на сусідню вулицю.
Далі події розвивалися дуже швидко. Відчувши себе нарешті на свободі і певній безпеці (не стануть же мене пхати до цього підвалу серед біла дня на очах у всіх сусідів?), я кинулася до Андрія Кузьмича. Він був дуже здивований моєю появою, а тим більше – поведінкою. Поставивши на стіл у дворі свій горщик, я кинулася до туалету. Тільки після цього я змогла все докладно пояснити. Як мене викрали, як тримали у підвалі в нелюдських умовах, як мені вдалося втекти.
Андрій Кузьмич сидів напроти мене і щось обмірковував, дивлячись на мій трофей.
– Вишеслава Петрівна, а звідки цей раритет?
– Андрій Кузьмич, ну ви ж мене не слухаєте. Я ж кажу, що збиралася цим горщиком дати Дмитрові по голові, а якщо ви звинуватите мене у плануванні вбивства, то це буде дуже негарно з вашого боку.
Міліціонер ніби прокинувся. Він стрепенувся і кинувся до телефону. Нарешті догнав, що сталося у нього під носом. Після телефонної розмови до Андрія Кузьмича повернулися гостинність і гарні манери. Він запропонував мені випити кави і трохи поспати в очікуванні наряду міліції. Сам тим часом кудись пішов. Я майже засинала, розімлівши від гарячої кави і тепла від пічки, коли у дверях з’явився Павлик.
–В-в-вишеслава П-петрівна! Прокиньтеся! Треба йти звідси! Прокидайтеся ж!
– Чого це? Зараз прийде твій батько…
– Вишеслава Петрівна, він же не сам прийде, а з Дмитром Володимировичем!
Дякувати Богу, в мене вистачило розуму послухатися дитини. Павлик вивів мене зі свого двора непоміченою. На вулиці на нас вже чекали Іванка з Артуром та кілька менших дівчат, з тих, що ходили до мене на вечорниці.
– Вишеслава Петрівна, ходімо, ходімо, ми сховаємо вас!
Не дуже розуміючи, навіщо мені ховатися, я слухняно пішла за ними.
Діти відвели мене на озеро, те саме, де колись ми з Максимом відсвяткували наше вінчання. Великі камені обабіч озера утворювали досить великі печерки, от в одній з них мене і сховали. Звичайно ж, я не збиралася переховуватися в холодній печері довіку. По-перше, мала б всі шанси замерзнути на смерть, по-друге, так мені не вдасться зробити те, заради чого я винесла двері у підвалі.
Я маю сказати Максимові, що до нестями кохаю його.
Тому мені вкрай необхідно вибратися звідси якомога скоріше, що в принципі не дуже складно, а потім треба знайти Максима, що значно складніше. Я не могла придумати нічого кращого, ніж зателефонувати Славкові. Записавши телефон на якийсь папірець, діти побігли по домівках.
– Ми скоро повернемося і принесемо чогось гарячого.
– Гаразд. Обережніше на каменях, не гасайте, мов козенята.
Залишившись на самоті, я ще трохи посиділа на дошці, яку діти завчасно залишили в печері (мабуть, не один раз гралися тут), а потім вирішила трохи розім’ятися, полазивши по камінню. Я не чула ніяких звуків, окрім цілком природних, тому вирішила, що на озері немає нікого зі сторонніх. Тишком-нишком, намагаючись не дуже шуміти, я вибралася з печери і пройшла кроків десять, розминаючи ноги. Вирішивши, що коротка фізкультурна пауза не буде зайвою,  я почала з нахилів уперед.
Трохи розігрівшись, я забралася до іншої печери. Вона була значно меншою, ніж перша, і я швиденько звідти вилізла. Обернувшись навкруги і не помітивши повернення дітей, я вирішила вийти на той бік озера і піднятися нагору, що і зробила з величезною обережністю. З того часу, як я відвідала хатинку невідомого архітектора на дворі Андрія Кузьмича, пройшло досить багато часу, і природа кликала все більш наполегливо. Забравшись за найближчі кущі, я взялася до справи.
Аж раптом я побачила двох чоловіків, що спускалися на озеро з того боку. Швидко поправивши одяг, я кинулася до інших, більш щільних кущів, подумки дякуючи Богу, який, по-перше, вчасно вивів мене на гору, а по-друге, напоумив купити не рожеву, а сіро-зелену куртку. Якби ще намалювати брудом на обличчі смужки, як роблять спецназівці у фільмах, я була б зовсім непомітною.
Чоловіки все наближалися, і я вже  могла помітити, що один з них – Дмитро. Потім я впізнала і другого – це був син Марії Степанівни, Василь. Ще трохи, і вони скрилися з мого поля зору, мабуть, зайшли у якусь з печер. Деякий час нічого не було чутно, а потім вони з’явилися знову, з великою торбою в руках. Як я не намагалася, не могла нічого почути. Хлопці спілкувалися пошепки, до того ж досить далеко.
Торба в них, мабуть, була досить важка, бо перли вони її з великою напругою, і було в ній щось дуже цінне, бо робили це дуже обережно.
Дочекавшись, поки вони зникнуть з мого поля зору, я потрохи спустилася. Треба подивитися, де вони набрали ту торбу. Повністю зосереджена на безпеці спуску, я не помітила, що вже не сама на озері. Коли я підійшла до своєї печери-схованки, звідти донеслися якісь звуки, а потім, не встигла я ще злякатися, вийшов Макс!
– Ти вбити мене хочеш? Що, як ти вважаєш, я відчув, коли не знайшов тебе тут?
Макс кинувся до мене і сердито притягнув до себе.
– Я постарішав на кілька років і тепер старший за тебе, ти задоволена?
Я лише щасливо усміхалася. Як все чудово! Навіть краще, ніж я могла мріяти!
– Чого мовчиш? Що можеш сказати у своє виправдання? Тебе ні на мить не можна залишити саму: ти весь час знаходиш все нові неприємності.
– Так.
– Що «так»?
– Ти правий. Ніколи не залишай мене.
Максим трохи відсунув мене, аби подивитися в очі. Побачивши, що це не жарт, він палко поцілував мене.
– Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?
– Ні, в мене дуже погана пам’ять на дати.
– Історичка нещасна! Сьогодні день нашого весілля.
Я пригорнулася до Максима,  насолоджуючись його теплом.
І його вуста злилися з моїми у ніжному цілунку, що примушував забути про все на світі. Я усім серцем відчула, що для мене немає іншого чоловіка, крім нього. Наші почуття були такими ж сильними, як і два роки тому, потяг одного до одного лише посилився, і, незважаючи на час, що минув, наш шлюб...
–Бачу, ти тут не скучиш, синку, – тихим, але таким, що неможливо проігнорувати, голосом розвіяв чари Сергій Волошка
… Незважаючи на час, що минув, наш шлюб все ще був неможливим.
–Добридень, батьку, – Максим був явно збентежений раптовою появою татуся, але не збирався відступати: його руки міцно тримали мене біля нього, впритул, наче ми не дві істоти, а одна.
–Добридень, – привіталася я. На жаль, мій голос прозвучав зовсім не так впевнено, як мені того хотілося б, але нічого вже не поробиш. Сергій Волошка пробуджував у мені гостре бажання втекти і заховатися де-небудь. Презираючи себе за свій страх і слабкість, я ще тісніше притулилася до Максима, шукаючи в нього опори та захисту. Коли його не було поруч, я могла довго розмірковувати, що він занадто молодий для мене, і його молодість є синонімом нерозважливості і слабкості; що я – доросла жінка, яка має незалежність поглядів і певну фінансову стабільність. Та поряд з Максимом я так гостро відчувала його внутрішню силу, що в критичній ситуації моя довіра до нього була безмежна. Коли три роки тому ми розійшлися в різні боки, я відчувала себе безпорадною, як дитина посеред великого міста. Пройшло багато часу, поки я знов навчилася покладатися лише на власні сили. І тепер, навіть розуміючи, що сила Макса для мене – наркотик, я знов передала кермо свого життя у його руки.
– Мати сказала мені, що ти розірвав заручини. Я приїхав, щойно дізнався.
– Цікаво, як ти дізнався, що я тут. Чи просто проходив повз? Можливо, тебе просто цікавить природа Миколаївської області? Тут дивовижні місця. Є, що сховати і де сховати.
Волошка нахмурився.
– І що ти, цікаво, маєш на увазі?
– Наприклад, продаж за кордон різних старожитностей. Деякі з них, до речі, стоять у нас вдома.
Я слухала, наче зачарована. То ж Максим знав, чим займається його батько?
– Ти верзеш нісенітниці.
– Це як подивитися. З одного боку – звісно нісенітниці. Як може такий поважний чоловік, до того ж, мій власний батько, займатися такою негарною справою? А з іншого боку – куди дівати свідчення Дмитрика, що він їх зараз дає?
– От придурок.
– Мабуть, тобі краще поїхати звідси, поки тебе не побачив хтось. Бо люди ж такі: побачать чужинця і почнуть на нього всіх собак вішати. А міліції тільки того і треба. Можуть навіть подумати, що це ти звелів викрасти Вишеславу.
– Чого б я займався такою дурнею?
– Та наче б воно тобі і не треба. А може, хотів помститися за зірвану махінацію.
– Яку? Що ти верзеш?
– А таку. Дмитрик відкрив би на себе та своїх друзів кілька підприємств. «Ахтіар» – чим не назва? Стародавня назва Севастополя. Історично, і звучить добре. А потім хтось кудись перекидатиме гроші через рахунки цього «Ахтіара». Можливо, навіть за продані за кордон старовинні речі. Добре, що тобі треба так швидко їхати, міліція менше питань ставитиме. Кому хочеться ганятися за тобою по всій країні?
Волошка раптом почав сміятися.
– Так, доброго сина виростив. Ще й одружу скоро? І наречена гарна. Ну що ж, будьте здорові, живіть багато. Буду вдячний за запрошення на весілля.
 
ЕПІЛОГ
Ніколи не думала, що в моєму житті стануться такі події. І тим більше ніколи не думала, що опинюся просто посеред справжньої детективної історії.
 Почнемо з Волошки, як з близького родича. Не знаю, чого це було йому варто, але ніхто ніде не згадав його імені. Більше того, навіть його підручні не дуже постраждали.
Дмитро виявився просто багатостаночником. По-перше, він був досвідченим шахраєм. Він зі своєю матір’ю колись відкрив біржу і заробляв непогані гроші, поки було можливо. Але потім біржам перекрили кисень, і прийшлося задуматися, як мати великі гроші і надалі. Дмитро стає «сірим» маклером. Він знаходив підходящі для продажу квартири, в яких жили які-небудь алкоголіки, і пропонував їм обмін на житло у селі, з доплатою. Чи дійсно він їм щось платив, невідомо, та наживався на цьому добре. До речі, в його планах було поселити якогось пиятику і в моїй хатинці. Мій переїзд до Хрестинок поламав усі плани, бо він уже встиг навіть підробити документи на будинок. На моє щастя, Дмитро хоча б не вбивав своїх жертв, тому і в моєму випадку на крайні міри він іти не збирався. Натомість намагався позбутися мене в інший спосіб. За це, до речі, йому і Волошка доплачував.
Селяни у Хрестинках теж були не промах. Василь, син моєї сусідки Марії Степанівни, вже давно надибав в одній з печер на озері клад старожитностей кочовиків. Потроху він продавав по одній речі випадковим покупцям, аж поки його не забрали в армію. Там він затоваришував з Дмитром, який швидко збагнув, який зиск можна мати з такого кладу. Після повернення з армії Дмитро приїхав у гості до Василя і особисто оцінив кількість і якість речей. Залишалося лише знайти покупця, бажано такого, щоб скупив усе гуртом. Підшукуючи варіанти, Дмитро не гаяв часу. У Хрестинках була саме така хатинка, як йому треба: пуста, з далекими спадкоємцями, які не квапилися оформлювати свої права. До того ж, Василь з матір’ю, яка була в курсі справ синочка, давно використовували підвал Пульхерії для збереження більшої частини кладу. Марія Степанівна підтримувала чутки про те, що її сусідка – відьма. Користуючись тим, що Пульхерії більше ні з ким стало спілкуватись, вона отримала майже повний доступ всюди, куди тільки бажала. Допомагаючи Пульхерії по господарству, Марія Степанівна завжди могла спуститися до підвалу.
Мій приїзд до Хрестинок поламав цим юним бізнесменам усі хатки. По-перше, Дмитро не міг показати алкоголіку потенційну покупку, по-друге, Марія Степанівна не могла шастати до підвалу коли їй заманеться. Під час нашої з Настею прогулянки на річку Василь з Дмитром винесли все своє добро з мого підвалу і сховали знову в печерах. Пізніше вони ж вкрали кусок церковної огорожі, яким накрили яму зі своїм кладом. Дмитро до того ж влаштував розгардіяш в моїй хатинці, аби налякати мене і змусити поїхати геть. На жаль, у Хрестинках мене міцно тримала зовсім не хатинка, а Максим.
Дмитро досить близько познайомився з Аліскою і дізнався, що в Максима багатий батько, який буде не в захваті від такої невістки, як я. Запропонувавши Волошці свої послуги з усунення мене з Хрестинок, Дмитро одночасно запропонував йому взяти участь в реалізації старожитностей. Волошка дійсно мав такі зв’язки, що могли б допомогти Дмитрові та Василю позбутися їхнього кладу.
План по виживанню мене з Хрестинок не дуже вдався, та ми з Максом самі зіграли на руку його батькові і роз’їхалися в різні боки. Натомість продаж старожитностей йшов дуже вдало, злодії майже все переправили за кордон. Тепер нізащо не вдасться встановити ні віку кладу, ні його призначення.
З усього, що мені стало відомо про Дмитра, під суд він потрапив лише за підробку документів з шахрайськими намірами. Жінку, що була з ним, відпустили того ж тижня, а Дмитра навіть не затримували. Він спробував відпиратись і навіть заявив, що взагалі до нотаріуса не приходив, але в міліції було забагато свідчень щодо цього. Ми з Лесею навіть передали нашим звитяжним правоохоронним органам батарейку, що її Дмитро вставив у наш годинник, не знаю, чи допомогло це, бо міліція реагувала дуже кволо. Пізніше виявилося, що Дмитро має всиновлену дитину, і належного покарання він так і не отримав.
Волошка на деякий час поїхав до родичів у Москву. Тим часом Максим познайомив мене зі своєю родиною. Максова сестра мені одразу сподобалася, ми тепер часто спілкуємося в Інтернеті. Стосунки зі свекрухою в мене не дуже добрі, та це поки що. Я майже впевнена, що коли через сім місяців вона візьме на руки нашого сина, то трохи відтане.
Максим пішов від Ольги і знайшов собі іншу роботу. Поки що ми обидва працюємо, але скоро я піду в декрет, і Максим стане нашим єдиним годувальником. Я знаю, що він боїться, але намагається не показувати цього. На щастя, хоч житло в нас буде: Волошка у нападі щедрості по поверненні з Москви подарував Максу Пульхерину хатку. Якось проживем, до того ж, перспективи у нас добрі.
Зараз мені двадцять сім років, я середнього зросту, важу сто десять кілограмів і маю талію сто сантиметрів. І мене це зовсім не дратує, бо я маю все, до чого прагнула моя душа: чоловіка зі своїх дівочих мрій, власний дім і дитину під серцем.
І звичайно ж, мої сни про кохання. У них завжди один і той самий чоловік 
– Максим. І він завжди каже, що ніколи не покине мене. Я йому вірю.