Крапл дощу на мережив павутиння

- Вважаєш, що це щирість?
- Так. Знаєш, люди люблять мріяти про зірки. У деяких це виходить досить щиро.
- Але зараз вони базікають про Тебе. Чи не...
- Чи не ображає це мене? Та ні. Ти зрозумій, я те, що вони про мене говорять, думають, мріють.
- Хочеш сказати, що якби не було б Їх - не було б і тебе?
- Саме так! Мене ніхто б не знав, ніхто б про мене не вигадував усілякі дивацтва. Розумієш? От навіть і ти б про мене не знав.
- Але я інша справа. Ти сам мене створив. Для того щоб не було сумно.
- А мені все одно сумно. Тебе не зрозуміли. Оті чудернацькі створіння вирішили, що ти маєш знищити Їх.
- Я давно Тобі казав, що остання витівка була занадто дивною для Їхнього мозку.
- І зовсім не занадто. Їм потрібно розвиватися.
- Але вони зовсім не знають дороги. Дай їм світло чи хоча б ліхтариком підсвіти....
- Я дав Їм це світло! І, що вони з ним зробили?
- Повісили у себе на стіні й почали жалітися на своє життя?
- Гірше! Вони почали знущатися з цього Світла запалюючи його кожну ніч замість зірок й ліхтарів!
- Люди дивні створіння. Я давно вже тобі казав полишити їх й поїхати у відпустку.
- Якщо я їх полишу, що в них залишиться?
- В них залишусь я.
- Ти іноді занадто гострий для Них.
- Але від цього не менш дієвий.
- Будь бідьш поблажливим до них. Вони все ще діти. А до дітей потрібно ставитися з турботою.
- Щоб вони виросли і всілися тобі на шию? Е, ні, Пане. Мені цього не треба. Вони вже й так зробили мене світовим злодієм. Хоча я стільки разів допомагав їм.
- Ти робив це для того щоб вони могли пам'ятати. І вони все ще згадують тебе.
- Тобі від цього сумно?
- Іноді. Але в мене є ти.
- Без Тебе я не мав би спраги до життя.
- Ти як завжди перебільшуєш.
- Таким вже ти мене створив. Я впадаю у крайнощі за які мене не люблять Твої діти. Рідко коли я знаходжу "золоту середину".
- Вони ще малі. От коли виростуть...
- Не виростуть. Бо ж ти ніколи не поїдеш у відпустку!
- Ну добре, добре. Вмовив. І куди я можу податися?
- Куди тобі заманеться. Тільки ліхтарик візьми із собою. Мене ж бо поруч не буде. Ще й загубишся.
- Нагадуй їм внколи про Мене. Добре?
- Ну, а як же без Тебе?
"Це - хвилі твої.
Твій дотик до правди.
Я в нім - майже ти.
В мені небо плаче.
Ти губишся в снах.
Палаєш в долонях.
Я кличу тебе.
А ти - поза зони.
Скрадись в два числа.
В ім'я без відмінків.
Можливо, нема.
Можливо, без знімків.
Твоїх проживу...
Без ритмів гарячих.
Але ти в мені.
І це майже значить.
Буття..."

Примхливою стежкою Всесвіту блукав старий сивий дід на прізвисько - Мрія. А десь у створеному ним світі на ім'я - Земля, блукав його старший син, що його люди назвали - Пам'яттю.