Склянка червоного

Це сталося вчора, другого квітня. Розквіт моєї меланхолії завжди припадав саме на весну, восени ж я перебував у «творчій депресії». Можливо, так було не постійно, але останні роки так точно, а останні роки, здавалося, розтягнулися у моїй свідомості на вічність. Творчий пошук – так я говорив про свій настрій і плани на майбутнє кожному, хто був охочий послухати. Я був письменником, - це я теж постійно підкреслював своїм довгим волоссям, байронічним поглядом удалечінь і сипанням цитатами з мертвих класиків, яких у мене в асортименті запхнули на філфаці. Правда була у тому, що я не дочитав жодної більш-менш серйозної книжки з тих самих пір, як я кинув його наприкінці четвертого курсу, і не дописав ані малесенького оповіданнячка. Все, що я мав за плечима – це зошит віршів часів мого школярства, оповідання у місцевій газеті, і перші три сторінки Роману Мого Життя у верхній шухляді столу. Я продавав  диски у крихітному магазинчику-напівпідвалі, і цілими днями знуджено розглядав у вікно ноги перехожих, намагаючись вгадати історію їх володарів, іноді записував декілька фраз у блокнот і плекав розмиті честолюбні мрії про епічну людську трагедію, що колись вийде з-під мого пера, хоча ніколи потім не повертався до отих моїх нотаток.

Отже, опівдні я жував бутерброд, яким пригостив мене Макс, миршавий студент, що працював у магазинчику разом зі мною, і, не дуже дослухаючись до його базікання про якусь там нову комп’ютерну іграшку, згадував своє перше кохання. Її звали Аліна, і вона заслуговувала на своє власне оповідання чи, навіть, цілу повість. Я  згадував, як ми сиділи тоді удвох на горищі, і вона посміхалася так лагідно-замріяно, а я читав свої перші, присвячені лише їй одній вірші, і у грудях щось моторошно щемило, коли вона накручувала на палець пасмо золотистого волосся, а останні сонячні промінці пестили їй обличчя, а знизу долинали голос батька, що кликав мене додому…

Макс щось голосно і, вочевидь, уже не в перший раз спитав, і те чудове видіння розсіялося, як дим. На щастя, необхідності відповідати мене позбавив дзвоник, з яким до магазину увійшов покупець – нечастий гість у нашому закутку.



Щоп’ятниці ввечері я відправлявся у місцевий бар – а насправді, звичайний генделик для таких же невдах з претензіями, як і я сам, щоб пошукати істину в вині – а насправді, наклигатися там після робочого тижня, проголошуючи занепад літератури з декількома моїми старими приятелями. Щоправда, у той день нікого з них не було – останнім часом таке траплялося нерідко. Петро одружився і влаштувався менеджером у батьківську контору, Ігор підписав контракт з видавництвом, на грабіжницьких, як на мою думку, умовах, - але він ніколи не вмів раціонально мислити, а Сергій, мабуть, зараз смалив травку і брязкав на гітарі у якомусь підвалі зі своєю черговою найгеніальнішою групою.

Отже, я скинув зі свого улюбленого столу п’яничку, який тільки схропнув і мляво вилаявся крізь сон, і всівся там сам-один. А тоді з’явився ВІН. Він підсів до мене десь між третьою склянкою червоного вина і другою стопкою горілки, коли я був уже в тій кондиції, коли міг торочити про смерть роману, безсмертя живого слова, свободу, рівність, братерство і мій власний відкинутий суспільством геній годинами і перед ким завгодно. Він пригощав мене віскі, значно кращим, ніж я зазвичай міг собі дозволити, і слухав украй уважно, чи може, мені лише це здавалося. Аж раптом він нахилився і сказав, що я йому подобаюся, що він відчуває свою подібність до мене, і спитав, що я думаю про перспективу вічного життя, чи щось у цьому дусі, не пам’ятаю достеменно, але тоді крізь алкогольний туман це питаннячко здалося мені збіса кумедним і безглуздим. Я реготав, і питав, чи не хоче бува цей мій нічний товариш по чарці придбати мою безсмертну душу, а той вишкірявся, і відповідав, що того багатства йому і задарма не потрібно. Ми випили ще, чи це тільки я випив, а потім я подумав, чи, може, й сказав уголос, що вічність – це довго, дуже довго, якраз достатньо для роману-мого-життя  про трагедію п’ят і литок, що їх я бачу кожен з вікна мого магазинчику, і бачитиму до скону… Я говорив ще щось, якусь п’яну маячню, знову згадував Аліну, а потім, здається, відрубився, у всякому випадку, я дозволив йому підхопити мене з-за столу витягти на двір, де давно вже не було ані душі – о цій порі навіть ліхтарі світять якось мляво, - така в мене промайнула тоді думка, я дозволив тому сучому сину впитися зубами у мою шию попід картатим шарфом, і смоктати з мене кров, як я тільки що смоктав випивку, та для нього моя кров і була, мабуть, тим самим найміцнішим вином, я дозволив цьому комару дати мені злизати краплини чогось терпкого з його зап’ястку, а потім пити так само жадібно, як робив це тільки що він сам…



Я прокинувся опівдні з головою, що мало не лускалася від кожного мого руку і звуку, і з жахливою спрагою, яку не змогло втамувати навіть холодне пиво з холодильника, яке сьогодні смакувало напрочуд гидко. Я майже не пригадував нічого з подій учорашнього вечора і надто з того, як я добирався додому, а спроба пригадати чіткіше мого учорашнього знайомого, що майорів розмитою плямою на краю моєї свідомості, закінчилася лише новим приступом ще жорстокішого похмілля. Я відчував кожну частинку свого тіла так, немовби мене вчора добряче відлупцювали, хоча жодного синця на мені, здається, не було. Я хотів було визирнути з вікна, але сонячне світло засліпило мої  подразнені очі і посилило гудіння в голові, тому натомість я лише запнув штори щільніше, впав на канапу і знову забувся.

Коли я прокинувся вдруге, був уже вечір. Я почувався набагато краще, хоча спрага нікуди не поділася. Пива вже не було, тож я вирішив спуститися по нього у великий світ. З дзеркала у ванній кімнаті на мене зиркав довготелесий блідий парубок з розкуйовдженим волоссям, червоними очима і дивним синцем на шиї, і в перший раз за довгий час я відчув до себе не поблажливий жаль, а щось на кшталт огиди. Як міг, я привів себе до ладу, і вийшов на вулицю. Плащ був такий брудний після вчорашнього, що годі було і думати його надягати, але мені було зовсім не холодно і у светрі, хоча перехожі куталися у куртки і, здається, потерпали від запізнілого повернення холодів. Зненацька я згадав, що мій учорашній співбесідник теж був в одній лише сорочці, і руки від цього спогаду в мене чомусь пішли сиротами.

Я завернув у великий супермаркет на розі сусідньої вулиці, і звичним маршрутом попрямував до стенду з випивкою, але на півдорозі зупинився як укопаний. За два кроки від мене, розглядаючи коробку цукерок, у білому кардигані стояло моє перше кохання, моя Беатріче, як я називав її у тих перших недолугих школярських віршах, моя Аліна. Я не бачив її вже давно, але це безперечно була саме вона: те ж чудове золотисте волосся, недбало забране у хвоста, той же задумливий погляд сірих очей, які розширилися у подиві, коли дівчина повернулася і побачила мене. Вона посміхнулася, і усміхненою стала ще вродливішою. Ще учора наша зустріч відбулася б зовсім не так: я б белькотів щось невиразне й червонів чи, навпаки, випалив би кілька недолугих сентенцій про моє письменництво… І по цьому ми розійшлися б своїми дорогами, що, безперечно, було б і на краще. Але сьогодні щось всередині мене надавало мені впевненості, штовхало вперед, перебирало на себе контроль над моїми рухами. І ось я уже запрошував Аліну до себе на каву з тістечками, які саме у тому супермаркеті і купив, а вона посміхалася мені своєю лагідною посмішкою, і це мене чомусь зовсім не дивувало…

Потім ми пили ту каву, яка здавалася мені якоюсь особливо поганою, хоч я і вихлюпав туди залишки коньяку з мого «екстреного запасу», а Аліна захоплено розповідала про подорож до Парижу, в як незабаром збиралася, і ще постійно поправляла комірець кофтини. І хоч як я намагався зосередитися на її словах, погляд мій незмінно зупинявся на отому комірці, на пальцях з акуратним манікюром на довгій білій шиї. Намагаючись позбутися цієї мари, я підсів до Аліни ближче, потягнувся, щоб поцілувати її, і враз її запах вдарив мені у голову незгірше за ту учорашню горілку, він застилав мені очі червоним туманом, коли я пожадливо торкнувся губами того місця на Аліниній шиї, де пульсувала під шкірою тоненька голубувата артерія, в яку я потім й уп’явся своїми загостреними тепер зубами, і пив ту гарячу кров, єдине, що тепер могло утамувати мою спрагу, і міцно тримав кохану, що спочатку пручалася, а потім затихла у моїх обіймах, а далі…

А далі та червона пелена спала, і я з неймовірним жахом побачив те, що я накоїв, я розбивав до крові кулаки і вмивав Алінине обличчя сльозами, сльозами, що мали у собі відтінок червоного. А потім я сидів у німому заціпенінні разом з холодним тіло дівчини що була колись моїм першим натхненням, а згодом розкрив блокнот, що валявся поруч на підлозі, і почав писати цю історію, яка вже зараз підходить до крапки, чи, скоріш, до трьох, бо ж за вікном вже розливається світанок, а з дверей долинають чиїсь кроки…