смерть щастя принесе

Сліпучо яскравий день неймовірної краси, і зустріли один одного вони, але не все так прекрасно стало коли життя про себе знати дало. Коли роки пройшли і вони пожаліли про скоєне, хоча часу пройшло чимало ненавидить вона його, а може вже і забула вже, просто обіда якась є, просто осад дикий осад на серці є, а можливо глибокий проріз, а гірше дикий і болючий шрам.
Життя складна річ. Це кругообіг подій в яких ми живемо і мріємо, світ прекрасного серед нас і поміж нами, відкрий ширше оченята і ти побачиш його. З – поміж усього навколишнього ми безпомилково виділяємо те, що нам здається кращим. Хочеться сказати, що все пов’язане з коханням прекрасне саме собою.  Безліч божевільних вчинків робиться в ім’я кохання, навіть шляхом магічних ритуалів і чаклуванням на картах, приворожуванням викликають кохання різне за величиною почуттів. а коли людина не кохала , то вона пропаде в безодні самотніх, сумних днів, які її не грітимуть і не даватимуть надію на життя і тепла, на биття серця і життя не матиме сенсу. Любовна карма, не взаємність найгірша кара для людина, бо вона завжди бажає того чого не можна і чого не було тому це все до самогубства повело.
А ви вірите, що можна закохатися по листуванні? Ні?! То ви не праві, бо я різні бачила випадки в житті, тому слухайте далі і не перебивайте і не осуджуйте.
Все почалося в 1985 році. Одна подружня пара вже не в молодому віці не могла наладити своїх подружніх стосунків. Через те, що людина з вищою освітою не завжди бувають великодушними, справедливими і не мають певної поведінки. Вища освіта на наш час природне явище і без неї нікуди, але не в ці часи і середня рахувалася вже задовільна, але вища освіта навчає своєї справи, а не манер, любові до праці, прагнення кращого бо цього всього мають навчати батьки. Бо людина яка приходить додому  після роботи і розвалюється на дивані перед телевізором не може бути головою сім'ї. А жінка не може вслідкувати за всім до того ж якщо вона працює, бо на нею навалюється робота по дому, куховарство, прання одягу, діти і це потрібно хоча б краплина часу для самої себе, хоча б трішечки, вона ж бо не рабиня і хотіла щасливого і мирного спокійного і розумного життя. Це Василь хотів скинути з себе всі обов’язки і просто все життя насолоджуватися і розважатися, жити тільки для себе, і всю роботу звалив на свою бідолаху жінку Ганну. Але вона не піддавалася йому, це була сильна жінка і завжди прагнула свого і добивалася того. В сімейства було двоє дітей : син і дочка. Син був старший, а ім’я його чудне і просто просте Іваном звали його, а сестра молодшою була, а її ім’я я не люблю бо Маргаритою звали її і в квітку чудну повеличали її, в теперішньому житті не варта вона імені свого, бо продалася спокусам вона, продала батьківщину і забрала у всіх життя, противна людина. Тому Ганна подала на розлучення і шукала виходи сама.
Але одного разу доля широко посміхнулася їй, чудо газету вона знайшла і оголошення з знайомствами вона знайшла, хотіла потрапити до батька свого вона, а на той час за кордон попасти тяжка то справа була, ось вирішила розвести вона одного чувака. Але не все так сталося як гадалося... Йому приблизно від сорока до п’ятдесяти років було, а вона молода протів нього була, квіточка чарівна сорока трьох річна діва, прекрасна Єлена, Зефсова дочка, мати Аполлона. В нього чарівне ім’я було, а звали його Петро. Але щиро кажучи далеко оминала його старість, душа його молода, як у хлопчака десь у хмарах літала вона, якщо б життя було щасливе, а не сповнене емоційних глибоких ран може б життя веселішим його було і смутку на душі не було. На протязі багатьох років що приходилося йому проводити, переносити з болючою гіркістю. Однак він міг мінятися тілом до деякої міри, навіть в короткому душевному стані, щасті, в митях не повторимих, в еротичних думках і спогадах, тоді біль його спадала, і старість боялася це молоде тіло в своє лапті заграбати. Самотність болюча і незносима протягом багатьох років самотини. Однак потрібно боротися за дорогоцінне життя, за неповторні миті його, за кохання хоча можливо воно і не прийде. Дивувало його тільки Ганна, яка втомилася, вичерпалася з сил терпливості життя саме тоді, коли того вимагає час. Йти по лінії найменшого опору дуже легко, але вміти вистояти це навіть викликає неймовірну повагу і шану, і належить до героїзму. В незмінних поєднаннях двох людей стає тоді коли вони обоє прагнуть щастя. Розум і духовна динаміка творять чудеса, існування свого світу. Для кожного свій, хоча для всіх всесвіт великий і єдиний. Для нас важливий є час якого так мало нам дано, згодом якого треба приручити в терпливість.  Через думку і душевну силу, через красу творчості і героїчної дії людина збагачує себе ідеалами подвигами мужності і віри, любові і жертвеності. Так відбувається великий обмін в сильному єстві, не тільки двох людей, а й у суспільстві, хоч теперішнє суспільство стало егоїстичним і не реалістичним, а навіть зарозумілим, але треба поставити собі, взявши на себе обов’язок такого завдання , бо інакше не можливо сподіватися якогось успіху. Ми маючи самовпевненість, невже маємо опуститися до безмізкового урвища, до деклараційної маси?  Навпаки маємо бути повні індивідуалізму! Спілка титанічних поривів, почуттів. Ми не табуни пересічних, бездушних людців, споживаючи хліб і інші матеріальних благ, Петро має на увазі не тільки матеріальні блага, а і співпружність, співзвучність розуму і серця, один такт, один крок. Вибравши для себе основу потрібно заповняти її тканиною, щоб робота була довершена.
Ганна працювала викладачем молодших класів, а Петро різьбяр. цей чудовий чоловік і на диво розумний жив у Канаді. Вони ніякої можливості не мали щоб зустрітися і поринути у вирії почуттів, відчути споріднені душі і просто пожити просто для себе, потворити свій світ і забути про все що є. Природа чи Бог дали людині одне тіло, розум і уяву, а при вказаному шляху до життя дві дороги, а передовсім майбутнім поколінням в індивідуальному чи суспільному житті.
Петро не хотів втомлювати Ганну своїм нудним і самотнім життям, просто хоче з нею існувати і творити життя в якого нікого крім нас нема. Очевидно цим хотів спростити життя бідолашної жінки, яка так тяжко пригноблена душею.
І Петро віддав всю свою душу заради її щастя, хоча б миті не забутні, або так сильно бажав їй щастя, що просто вмирав від горя її, переживав і страждав.
Він мріяв зустрітися з нею, тому вислав чималу суму грошей і запрошення, але щось не получилося, чомусь їй не позволили виїхати в Канаду за своїм останнім шансом це життя зробити щасливим.
Пройшли роки, пройшли довгі дні в самотині, але їхня листова розмова не припинялася, Ганна закохалася, забула про все, про поганого і не жалісного чоловіка, її турбувало лише щастя дітей. Бо діти єдина радість її була, але діти вже дорослі не потрібно вже їм материної ласки і тепла, того що в них і самих повна каша, в перше закохувалися вони, навчалися і просто кохалися в морях щасливих днів і безтурботного життя. Але Ганну навіть ті гроші і те золото не радувало, бо не відчувала допомоги чоловіка, але він її кохав і неймовірно страждав, коли дізнався про чудного чоловіка Петра. Серце його палало і боліло, сльози горлянку сушили і щось в середині душило. Через це від смертельно захворів, а може і не смертельно, але тіло гнити його почало, біль його душевна навіть біль тілесну перекривала. Неймовірне страждання душі в нього було і в Бога благав одне, забрати тіло його під пухку земельку, а дітям щастя на дати і жінку живцем закопати.
Але щось сталося, який дивний лист вразив кохання її, настала довга мовчанка у листуванні їхньому, чи то в Ганни проявилися до чоловіка свого, якого так і не покинула вона заради блага діточок, що не страждали вони і в горі не ходили обідранцями, бо достатку повного і прекрасного такого не мала, як муж її, вчителі багатими не були.
А виявляється  в Петра була важлива і цікава днина, два тижні по тому він з своїм другом вступили в новий 1989 рік. По старому Юліанському календарі мало бути перше січні, але все міняється на світі особливо люди. Петро був здивований коли отримав листа від богині своєї, про яку від на деякий час забув втягнувшись у повсякденне життя в нього просто часу не було написати їй листа, а саме був здивований другий половині листа на перші його сторінці. Писала Ганна багато про себе, виявляла свою думку, погляди, своє наставляння відносно дівчат з якими спілкувався Петро також. Але Ганна особливою була, бо сенс його життя то переживання її, він як лікар слідкував за подіями хворого і він аналізував її, напевне ще й шалене кохав її. Петра ніхто не розумів, бо він зарозумілий і егоїстичний в свою сторону, але це не головне, бо розуміла кохана його і це радувало серце його. Він делікатно ставився до Ганни і вона до нього, вони мали все для щастя, крім один одного.
І тут сталося не відверте і неминуче :  смерть чоловіка. Він помер, все нема, і чогось не хватає, всі в паніці і в розпачі, його „з’їла” хвороба. Морально вбита жінка і раділа і боялася майбутнього, бояла сама себе, боялася Духа чоловіка ми милого, а навіть раділа смерті його, бо тепер вільна вона і нікого нема. І боялася сама думок своїх, але як камінь впав з плечей і більше вона не виконувала за брудні і дурні забаганки, бо не хотіла служити вічно рабинею його. Гнобити не хотіла себе, не насиділа його, коли він при сексі її ображав і сукою називав, йому просто не вистачало бруду, хуліганства, не покори суспільству, криміналу. Але брудом він не замічав як поливав сім'ю і не так все легко було і добре, просто він не вмів слухати, нелюдами всіх називав і просто навіть не розуміючи як глибоко ранить бив морально ножем найглибші роблячи рани. Всі морально страждали і замкнуті ставали і страшні ріки крові і сліз з себе спускали.
Але щастя одночасно на них впало, тільки чоловіка поховали, зразу ж квартиру продали і до Канади почимчикували. Горе радістю замінили, у Петра вони жили, навчалися і Ганна щастям налилася і життя набралася, краса її сіяла і коса яка вже сива стала, гарної барви набрала, прекрасний одяг і блиск на обличчі, усмішка і камінь з душі – продовжувала життя. Вибачте за слова але людина і бузою бути може поки з цього світу не піде і це проблему створює...
 Вони жили до певного дня, разом вмерли вони, коли на ліжку лежали і за руки один одного тримали, снодійне попивали і мужні руки до Бога поринали. Вмирали... Благали... Благали Бога не розлучати їх, забути про турботи, спокутувати гріхи і жити мирно в часів спокою і в тому раю безтурботному, кохатися і не припиняти все забувати, бо те все що було добре і погане їх разом звело і неймовірну радість принесло, до небес піднімало і так швидко з відти вкидало. Тому благають Бога надати щастя і просто дати панувати про турботи забувати і діточок нарождати. Негайно почути відповідь хотіли, але тиха стишена страх наганяла. Смерть прийшла і душі їх забрала. Що дальше не дізнаємося ми, бо ці всі світи для нас не відомими стали, бо Адам і Єва в нас цю можливість вкрали, але не осуджуємо ми їх, можливо на краще все, значить життя таке.
Живемо, існуємо, надіємося, вмираємо і вже ніхто про нас не згадає, просто нікому не потрібні ми, ми не такі як вони, ми парості людця, які своє щастя віднайшли і насолоджувалися ним. Життя не минало, а насправді летіло, час біг, минав і про нас не забував, свою справу робив і нам старість дарував. Але миті щастя нас не оминали і доля нас радісно вітала. Радій тому, що маєш, радій життя, що ти живеш, існуєш і пливеш і плині твого часу. Все прийде, твій час мене. Не вкорочуй собі життя, бо великого собі заробиш гріха, смерть тебе не омине і час сам тебе забере, не поспішай все буде...
                22.02.08