Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 2. II

Таємниць від нас багато
Приховала Земля-мати,
Щоб ми, дітки, не дістали
Сірники з полички,
І від хати не зостались
Обгорілі шпички.
Але діточки шукають
І часто знаходять,
Часом навіть ненавмисне
Це у них виходить…

Цю лікарню не на голім
Місці будували:
Там поміщиків Лоховських
Хороми стояли.
А ще до того – фортеця
У середньовіччя,
Що була розбита вщент
За часів Хмельниччини.
Ох, була кривава слава
У фортеці тої:
Сам скажений Ієремія
Бував на постої.
Місяць козаки фортецю
В облозі тримали.
Захопили, та Ярему
Так і не спіймали.
Втік, а як – незрозуміло,
Не втекла б і миша
Із оточення такого…
А іще раніше
Там споруда величезна
Була, й це загадка,
Бо про неї не лишилось
Письмової згадки.
Це вже археологи
Потім відкопали
На тім місці фундаменту
Шматок небувалий.
Та їх пошуки війна
Скоро перебила,
А після війни там парк
Культури зробили.
Все, що встигли вияснити
Про отой фундамент,
Так лиш те, що він був там
Із прадавніх давен,
І що був він кутом
Велетенської споруди –
Як таку узагалі
Збудували люди?
Кілька метрів шириною
Каменюка кожна,
А вони там в шість рядів –
Це ж здуріти можна!
А для чого таку «хатку»
Предки спорудили –
Невідомо, бо тоді
Ще писать не вміли…
Брехня, вміли! Та до нас
Не доніс письмен тих час.
  Та навіщо я веду це?
Для того, щоб знали:
Під лікарнею були
Не прості підвали.
Десь потріскалась стіна,
Десь земля розсілась,
Десь підлога земляна
З часом провалилась,
І відкрилися проходи
В підземелля давні –
Закопані, позабуті
В часи достославні…
*     *     *
…- Ходим, ходим, та без толку!
Вже мені набридло.
Вертаємо!
- Зачекай,
Нижній ярус видно!
- Який ще там нижній ярус?!
- Та ось, подивися.
В цю щілину, що в підлозі…
Гей, не провалися!
- Якщо пхати в кожну дірку
Голову дурную,
То і янгол твій хранитель
Колись не врятує.
  Пончик висунувсь, по вуха
Весь у павутинні:
- Там такеє підземелля,
Там таке склепіння!
Вилізем, візьмем мотузку…
- Звідки?
- У завгоспа!
- Знаєш, Пончик, п’яного
Обікрасти просто,
Але честі в цім немає,
Повір, анітрохи!
Та й чого ми будем бігать,
Як останні лохи?
Краще зв’яжемо бинти –
Один я дам, другий ти.
- Справді! Ми ж усі в бинтах,
Якщо трохи зняти,
То ще лишиться чимало,
Невелика втрата.
  Так хлоп’ята і зробили,
З двох бинтів мотузку звили,
Прив’язали до одвірка
І спустилися у дірку.
А там – коридор довгий,
І в один бік, і в другий.
- Як нам тут, брате,
Не заблукати?
На стінці хрестик
Намалювати.
  І Пончик вуглинкою
Хрестика поставив,
А Батончик маркером
На «лох» переправив.
І пішли по коридору.
Там знайшли якусь комору –
Замасковані дверцята,
Та помітили хлоп’ята.
І відмичкою відкрили.
А в комірці тій – барила,
Золотих монет без ліку
Ще з 16-го віку.
- Це ми що, багаті стали?
- Ага! Скажуть, що украли!
Або просто так віднімуть,
Й приб’ють шито-крито!
Через золото це стільки
Крові вже пролито!
Ми з тобою також можем
За нього побитися.
- Ну його, ходімо звідси,
Краще й не дивитися!
  Вийшли, все замкнувши,
Інші двері стріли.
Там стояли в комірчині
Із вином барила.
- Отепер ми вже багаті!
Хоч самі й не п’ємо.
Всім медсестрам, лікарям,
Завгоспу наллємо!
Треба місце це позначить,
Щоб не заблукати,
Як вернемось із пляшками,
Щоб вина набрати.
  Вийшли, вибачившись чемно,
Дверцята замкнули.
Непомітно з-під дверцят
Два бісики чкурнули.
Кинулись до свого діда,
Самого старого Дідька:
- Ой, дідусю, там таке
Було – не повіриш!
Щиру правду кажемо –
Піди, перевіриш.
Забрели у наші льохи
Двоє – несусвітні лохи!
Замасковані дверцята
Без ключа відкрили,
І все золото знайшли,
І з вином барила.
Гроші в руки брали –
Всі назад поклали.
А вино понюхали,
Але пить не стали.
Отакого, діду, дива
Ми іще не бачили.
А як вийшли, попросили
Чемно в нас пробачення.
  Прогудів тут дідуган:
- Якби вони взяли
Хоч монетку, то не вийшли б
Звідси. Може, знали?
Якби випили вина
Хоч одну краплину,
То блукали б отут п’яні
До свого загину.
А так вийдуть, якщо чесні,
Мудрі й благородні…
- А на дверях написали
Слово новомодне:
«ЛОХ»
І тоді старенький Дідько
Тяжко зажурився:
- Це з мене лоха зробили!
В дурні я пошився…
А бувало ж тут лицарство
І отці святії –
То усім затьмили розум
Дукати золотії.
Короновані особи
У оці підвали
Спускалися. Та й вони
Також не встояли…
За останні триста років
Перші гості – й от вам!
Посміялися! Зробили
З мене ідіота!
А бувало ж – кров лилася,
Брат із братом бились…
Що ж, онучки, слід зробити
Так, щоб швидше вшились.
Налякайте їх, чи що,
Та не наближайтесь.
Вони, мабуть, небезпечні.
Ну біжіть, не гайтесь.
  Бісики поцокали
Ратичками гострими:
- Може, перекинемось
Страшнючими монстрами?
  Перекинулись, хлоп’ятам
На дорозі стали.
А ті йшли собі тихенько,
Та все оглядали.
- От, Батончику, дивись,
Будували ж бо колись! –
Мовив Пончик. –
Рівно й гладко!
Став освітлювати кладку.
А на монстрів – нуль уваги,
Хоч їх також освітив:
- Все тут сповнене відваги
Від суворих тих часів!
Поєднались гармонійно
І краса, і сила,
Простоту і міць майстерно
Пов’язать зуміли!
  Знову по стіні ліхтарне
Метнулося світло.
- Гей, ви двоє, станьте вбік,
Бо погано видно!
- Це вони…про нас, чи що? –
Ті перезирнулися.
- Та до вас, чмирі! Посуньтесь,
Уступайте вулицю.
  Монстри ошелешені
Шляхом поступились.
- Д-дякуєм з-за к-комплімент, -
Чемненько вклонились.
І знову маленькими
Стали, та заплакали.
- Ну, і що тепер робити?!
- Будьмо вовкулаками!
Сказано – то й зроблено,
Невелике діло.
І от двоє вовкулаків
Шлях загородили.
Здоровенні,
Та страшенні,
Та ікласті,
Та мордасті
Стали на путі хлоп’ятам.
- Ой, Батончику, гляди!
Айболить попереду!
- Який, в біса, Айболить,
Вовкулаків череди!
- І не череди, а двоє,
Та й ті поганенькі,
Об таких не хочеться
Бруднити рученьки.
Пам’ятаєш, ми їх кодло
Ціле розігнали,
А одного упіймали,
Та в секту послали
Поштою… Гей, зачекайте!
Ми ще добрі, не тікайте,
Вовкулаці, що у секті,
Привіт передайте!
І скажіть, хай нам могили
Поки не копають,
Ми ще будем довго жити!
  А ті вже тікають.
Як відбігли далеченько,
Стали й зажурились:
Ні, таких лякать даремно,
Добре, самі змились.
- А давай обернемось
На міцнії двері
Через коридор. Замкнемось –
То назад повернуть.
- А якщо вони ті двері
Запросто зламають?
- Чим? Сокири в них немає,
Та й самі кульгають.
  …Хлопці ліворуч звернули,
Вийшли із-за рогу,
Бачать – двері величезні
Закрили дорогу.
- Ну який їх гад поставив?!
Що тепер робити –
Може, повернем назад?
- Спробую відкрити.
Пончик замкову шпарину
Знайшов невеличку,
Із кишень подіставав
Ключі та відмички
І почав їх примірять.
(Двері стогнуть та тріщать)
А як ключ найбільший вибрав,
Двері як заверещать:
- Це насильство! Це наруга!
Ти – злодюга! Ти – хамлюга!
  Пончик був отетерів,
А Батончик відповів:
- Від таких, пробачте, чую!
Й костуром по двері вгрів.
Двері завищали,
Впали і пропали.
Пончик із Батончиком
Далі почвалали:
- Хіба можна так жорстоко
З бідними дверима?
- Кажеш так, немов ти був
Лагідніший з ними.
- У тому, що сталося,
Двері самі винні:
Двері обзиватися
Зовсім не повинні.
- Так, ти правий, не належить
Дверям обзиватися.
А якщо їх відмикають –
Треба відмикатися.
А не матюкатися!
  Десь побігли, плачучи,
Бідні бісенята,
Вирішивши хлопчиків
Більше не чіпати.
Озирнувшись, один мовив:
- Ми злякати не змогли,
Але їм дадуть ще жару
Там, куди вони пішли.
  Просто Пончик і Батончик
Побачили сходи
І вирішили спуститись
До самого споду.
І спустились, мало ноги
Не переламавши,
В підземелля ще одне.
Тут їм стало страшно:
Чорний камінь, сирі стіни
І низенька стеля.
- Мабуть, було за в’язницю
Оце підземелля!
- Ану, пішли, глянемо.
  І вони повільно,
Ліхтарями блимаючи,
Йшли й дивились пильно.
І побачили хлоп’ята
У стіні малі дверцята.
Прочинили, дивляться –
Старовинна зброя
Купою навалена.
Зраділи обоє.
Знайшли два кинджали
Дамаської сталі.
- Ну тепер вже нас ніякий
Упир не дістане!
Ані лікар Айболить.
- Ой, поглянь, що там лежить!
  Під стіною два скелети
Край дверей лежали,
В польських латах і шоломах,
І піки тримали.
Пончик підійшов до них,
Поторкав обидва:
- Ніяких ознак життя!
Може, їх убито?
- Ну ти дурень! Як лежать,
То одразу й вбиті!
Це, напевне, караульних
Забули змінити.
- Або поснули на посту,
Таке не раз бувало…
  Скелет озвавсь ображено:
- Ми на посту не спали!
І Пончику соромно,
Соромно стало.
Хлопці вибачились чемно,
Двері зачинили
І, пройшовши трохи далі,
Коридор уздріли.
- Слухай, друже, тут тюрма
Була і насправді:
Он кайдани у кутку
Валяються ржаві.
Перепиляні, дивись!
Мабуть, хтось ушився.
Та й іще один тюремник
З ключами лишився!
  Край дверей сидів вояк,
Також в польських латах,
Тут вже сумнівів не було:
Цей заснув на чатах.
Біля пояса – ключі,
Пляшку ще тримає,
Піхва є від шаблі,
А шаблі немає.
- Вельмишановний скелете, -
Розпочав Батончик. –
Вам уже тепер ключі
Не потрібні точно.
Ми ведем розслідування,
А не просто граємось.
То, з вашого дозволу,
Ними скористаємось.
- Що ж, беріть! –
Сказав тюремник,
Аж стіни загули. –
Але щоб обов’язково
Камери замкнули.
- Тю! Навіщо? Там вже в’язнів
Вже давно немає!
- Хай і так, але порядок
Цього вимагає.
- А порядок на посту
Спати дозволяє?
Та що це я?! Людоньки!
Скелет розмовляє!..
  Так Батончик заволав,
А Пончик: - Пробачте!
Він ніколи балакучих
Скелетів не бачив.
  А дверей у коридорі
Було багатенько.
І Батончик першу-ліпшу
Відчинив швиденько.
А там – вовкулаків зграя
В підкидного дурня грає,
Котрі в шахи грають –
Ночі піджидають.
Батончик скрикнув – і назад,
А Пончик каже: - Тобі мат!
До шахівниці підійшов
І чорним пішаком пішов.
- Здорові були, упирі!
Ой, в цього карти – козирі!
А ти ось дамою ходи –
Бо у того одні вальти!
Ну, скільки зим! Як справи?
Щасливчик – три тузи!
Мене ви не впізнали?
  Ті підняли носи:
- Безжалісний убивця!
Прикінчив ватажка!
Тепер до нас явився –
Ой, доленька гірка!
- Убивця?! Хто казав би!
Я ватажка не вбив,
Коли ви повтікали.
- А де ти його дів?
- У місті, не хвилюйтесь,
Живе ваш ватажок,
Та тільки начитався
Сектантських він книжок.
По вулицях блукає,
Якесь дівча спіймає,
І… - Що, кров випиває?
- Ні, проповідь читає
Про те, чого немає,
А потім відпускає.
- Він здурів, чи ти жартуєш? –
Упир обізвався.
- Та ні, просто він при секті
Добре влаштувався.
А сектанти там відбірні,
То й не голодує,
От від них і заразився
Він цією дур’ю.
Воно ж знаєте, заразне:
Вже по всій планеті…
- Що ж він проповідує –
Якщо не в секреті?
- Те, про що і всі вони:
Що тих рай чекає,
Вічний, прямо на Землі,
Хто в секту вступає.
- Ну, для нього рай настав! –
Упирі регочуть. –
А як ще він тим дівкам
Голови морочить?
- Ну, ще – що не можна
Кров переливати…
- Справді, краще її прямо
З горла випивати!
- От і він те саме каже.
Ну, братва, бувайте!
Там Батончик вже гукає,
Час мені, прощайте!
  Вийшов Пончик, за собою
Двері зачинивши.
- Ти…живий? – спитав Батончик.
- За усіх живіший!
  За наступними дверима
Гноми працювали –
Стукали лопатами,
Кайлами махали.
- Здоров були, шахтарі! –
Пончик привітався.
- Здоров були, ледарі! –
Гном один озвався.
- Ми не ледарі, ми хворі!
- То лежіть в лікарні,
А то ходять тут усякі
В наші каменярні.
- Золото копаєте?
- Та ні, хід підземний.
Новий, хоч їх тут до біса.
Але цей – таємний!
На замовлення…
- Замовкни! –
Інший гном озвався. –
Ти про цюю «таємницю»
Вже всім сповідався.
  Хлопці вийшли звідти,
Хряснувши дверима.
Ну їх, гномів, нецікаво
Балакати з ними.
От іще одні дверцята,
Чорні, мов в жалобі.
Усередині кімната –
Веселіше в гробі.
Чорний з сірим кольори –
Стіни та портьєри.
І на чорному столі –
Стосами папери.
Догоряє чорна свічка,
Із черепа – попільничка,
Он чорнильниця з пером,
Ліжко під чорним сукном,
Тільки білого і є тут,
Що в куточку два скелети,
Шкільні, із пластмаси,
Для сьомого класу.
- Чо-орно – як у негра …! –
Пончик проказав.
- Тобі краще знати,
Я там не бував.
- Що тут? Лігво маніяків,
Чи покої вовкулаків,
Бункер Гітлера таємний,
Чи вівтар обрядів темних?
Хто живий тут? Озовися!
- І чого ти причепився?
Кожен хату так меблює,
Як воно йому смакує.
Он у вас – труна в палаті,
Вся лікарня знає.
Та за це вас маніяками
Ніхто не взиває.
  Так чорнильниця сказала,
Котра на столі стояла.
Хлопчики іще не чули,
Щоб річ розмовляла.
- Ой, простіть, шановна пані, -
Озвався Батончик, -
Мого друга, це ж у нас
Дурнуватий Пончик.
Той образився: - Ах ти ж…
Мало тебе били!
Зараз цю «шановну паню»
В морду тобі виллю!
- Ну пробач мені, друзяко!
Це я так пожартував.
Хто ж тут справді проживає? –
У чорнильниці спитав.
І відповіла чорнильна
Пані урочисто:
- Сам великий Андерсен!
Зараз він у місті.
Там живе він і працює
Під чужим іменням,
А сюди приходить часто
В пошуках натхнення.
- Але ж Андерсен помер! –
Вигукнув гаряче
Пончик. Та відповіла:
- Соромтесь, юначе!
Андерсен безсмертний!
Ви чули?
– Звичайно.
Але думали, що це
Тільки фігурально.
- Фігу… Що?! Ану катайте
Звідси, неотеси!
Бо позву Олє-Лукойє,
То вам буде весело!
  Раптом гуркіт, рев і свист
З-за дверей почулись.
Хлопці вискочили геть,
Пані усміхнулась.
Пончик вихопив кинджал,
Змахнув неуміло,
Аж щось моторошне з ревом
Повз них пролетіло
На чорнющій парасолі,
Місцями порваній,
Що скидалася по формі
На крила кажанів.
Залетіло це страхіття
В ті самі дверцята.
Пончик їх замкнув одразу,
А тоді хлоп’ята
Притягли великий камінь
І двері підперли.
У обох тремтіли руки,
Бо здавали нерви.
- Що це було?
- Оте саме…ну, Олє-Лукойє,
Що вночі літає й дітям
Не дає спокою.
І таких напустить жахів
Уві сні, сволота!
От тобі кошмари снились?
Це його робота.
- Та то Бог з ним… Про безсмертя
Щось вона казала!
Ми ж сьогодні цих «безсмертних»
Бачили чимало.
І один іще у секті
Рай всім обіцяє.
Теж «безсмертний»… То й Андерсен?!!
Оце вже лякає.
- То ти чув, що це натхнення
Він тут набирається?
Тепер ясно, чом так сумно
Казочки кінчаються!
  Двері ще одні відкрили –
Овва! Пушкіна зустріли!
Він поспішно привітався
І за працю знову взявся.
Тільки зовсім не за вірші,
А за дещо значно гірше:
Зачиняв за всіми двері,
За квартиру всім платив,
Ноги витирав при вході,
Теж за всіх, уроки вчив,
Виправляв коли та двійки,
Вуха мив, по хліб ходив,
Зі сміттям відро виносив
І в кімнатах пилососив.
Обіцянки виконував,
Що дають всі милим…
А на столі лежав аркуш,
Вкритий шаром пилу.
  Пончик мовив:
- Вибачте, хочу запитати:
Нащо вам все це робити,
Можете сказати?
- Та…доводиться, як скажуть:
«Оце Пушкін зробить»
Просто добре серце маю,
Не вмію відмовить.
От і ти, коли виходив
Вранці із палати,
Мовив другу: «Двері Пушкін
буде зачиняти?»
- Ой, пробачте! Більш ніколи
Так казать не буду!
- Дякую! Бо завалили
Роботою люди.
Раді, що це безкоштовно,
І давай старатись.
А я все ніяк не встигну
Вірша дописати.
- Вибачте, а це не ви
Ходите ночами
По лікарні, й може чули,
Як в парку кричали?
  Пушкін тут розсердився
Й відповів сердито:
- Оце більше по ночах
Нічого робити,
Як ходити та лякати
Різних ідіотів!
Дозвольте відкланятись,
Бо повно роботи:
На сеанси спіритичні
Викликають мене вічно.
Школярам, що учать вірші,
Підкажи то те, то інше…
Ніколи і відпочити! –
Та й побіг за газ платити.
- Слухай, Пончику, то може,
Чим зумієм, допоможем?
- Як поможем ми? За всіх
Двері закривати?
- Ні, я інший спосіб знаю, -
І давай горлати:
- Пончику, за тебе Пушкін
Вірш оцей допише,
І піде відпочивати?!
  Вибігли скоріше.
- Знаєш, як ми Пушкіну
Можем помогти?
Хороші навушники
Треба принести!
- Отже, це не він блукає
Уночі по сходах.
Жаль, я думав, ми знайшли
Винуватця… Шкода!
Хочеться скоріш зловити
І з усім цим покінчити.
Щоб настав, нарешті, спокій
У лікарні й тиша.
- Ох, ця тиша лікарняна,
Чи є щось нудніше?
Привиди в старих будинках –
Це так романтично,
А без них – в лікарні тоскно,
Сумно і буднично.
- Зате дід спокійно зможе
Вийти із палати.
Ні, таки потрібно нам
Привида спіймати.
- Симулянт той дід і ледар,
Не хоче робити.
- А Привида тобі Пушкін
Мо’, буде ловити?!
  Їм услід слова почулись
Нелітературні.
- Сам такий! – відповіли
Хлопчики культурно.
Руками розвів Батончик:
- Чом він розкричався?
- Ми ж його не зачіпаєм! –
Пончик дивувався, -
Мабуть, нерви не в порядку.
Отакої долі
Я нікому не бажаю,
Навіть тим, хто в школі
Змушував вірші учити…
- Тихо, йому ж чути!
- Ой, та хай іде у баню! –
Пончик встиг гукнути.
Бо Батончик – хап за руку
І вперед подався.
- Йдем скоріше, та заткнися,
Поки не нарвався!
  Пішли далі. Більшість камер
Пустими стояли,
Лиш в одній домовики
Весілля гуляли.
Ще була хата-читальня
Із самого краю,
У якій, звичайно, миші
Книжечки читають.
- От і все! – сказав Батончик. –
Все вже обдивились.
  Сперся на стіну, і раптом
Дверцята відкрились.
Непомітні, приховані,
Без щілин і ручки.
Хлопчик маркером позначив
Оту каменючку,
На яку спирався ліктем.
Підійшли до входу:
- Це, чи що, і є мета
Нашого походу?
  Це простий був оглядовий
Кабінет медичний,
Хоча вигляд, якщо чесно,
Мав не зовсім звичний.
Із черепа попільничка
Вже не дивувала:
Таких хлопчики в лікарні
Бачили чимало.
Налякала чорнильниця
Й стосами папери.
- Чи ми не до Андерсена
Ізнову приперлись?
- Ні, у Андерсена свічка
Одна, та й та чорна.
А тут люстра старовинна,
В ній свічок тих повно.
Та й папери складені
В акуратні стоси,
А в Андерсена абияк
Валялися врозсип,
І на них каракулі
Були намалякані,
Тютюном посипані
І такі задрипані!
- Тільки бачу я, що пил
Тут усе вкриває.
Мабуть, вже давно ніхто
Сюди не зазирає.
  Глянули праворуч,
Глянули ліворуч.
Шафа з інструментами
Скляна стоїть поруч.
З неї череп шкіриться…
Пончик придивився
До тих інструментів,
Та й відсторонився.
- Чи то інструменти,
Чи знаряддя ката,
Я без судмедекспертизи
Не можу сказати.
- Ну, не можеш, то мовчи!
І без тебе лячно.
- Ти, дивись, не зачини
Двері необачно! –
Пробурчав сердито Пончик. –
А то ж ми не знаєм,
Як їх звідси відчинити –
То тут і сконаєм.
І тоді ти, дорогенький,
Не будеш лякатись,
А будеш, як той, у шафі,
Мило усміхатись.
- Ну спасибі, втішив добре,
Я тобі віддячу!
  Тут Батончик раптом
Ще двері побачив.
Не одні, а цілих троє,
Замкнені надійно.
Мовив Пончик: - Слід відкрити,
І я їх відкрию!
  Подіставав усі свої
Ключі та відмички.
Та відкрились лиш одні
Двері невеличкі,
Крайні праворуч. Іззовні
Залізом оббиті,
А зсередини – ватою.
Готові щомиті
Кинутись назад, ввійшли
Хлопчики спокійно.
- Це лабораторія,
Чи операційна?
  У кутку стояла шафа,
Як і в кабінеті,
А у ній якісь пробірки
Й дивні інструменти.
Просто перед нею – стіл,
Клейонкою вкритий.
І у чотирьох місцях
До нього прибиті
Кільця металеві,
Чи, точніш, «браслети»
На коротких ланцюжках.
- Батончику, де ти? –
Повів Пончик ліхтарем. –
Чом мене лякаєш?
  А Батончик під стіною
Труну розглядає.
- Оба-на!
- Диви – труна!
Нащо здалась тут вона?
- Потемніла, не нова.
- Чи не наша, бува?
- Ні, Батончику, не наша.
Наша менша й краща!
А ця вся обплутана
Ланцюгами – нащо?!
Ще й замочок навісний,
Маленький. Незвично…
- Хто ж там? Перевіримо!
Діставай відмички.
- Ага, спробуй, перевір,
Може там живий вампір!
- Сам ти, йолопе, вампір! –
Із труни почулося, -
Випустіть мене скоріше,
Поки не загнулася!
  Упізнав цей голос Пончик,
І замість відмички
Взяв сокиру й розрубав
Замок невеличкий.
(Інструментів тих чимало
Поруч з шафою стояло)
Геть злетіли ланцюги,
Кришка піднялася…
Тут Батончик загорлав:
- Нарешті знайшлася!
Так, знайшлася санітарка,
Що вчора пропала.
Ота сама, котра мити
Пам’ятник не стала.
Вибралась вона з труни,
Вдихнула глибоко.
- Як же ти тут опинилась,
Кралю синьоока?
   Та халатик поправляла,
І знай чепурилась.
- Я відро поставити
У підвал спустилась.
Раптом чую звідкись регіт –
Моторошний, дикий.
На мить світло затьмарилось,
Аж почулись крики.
Знала, лазять по лікарні
Два якихось лохи,
Що усіх уже дістали.
Пройшла далі трохи.
Думала, що це вони
Зі мною жартують.
То по шиї дать хотіла,
Хай не бешкетують.
Бачу – лікар там стоїть,
А пика садистська.
І мов зве, та я боюся
Підходити близько.
Я не всіх іще тут знаю,
Недавно працюю,
Та душею підсвідомо
Щось недобре чую.
Кажу: - Що це робить лікар
В замкненім підвалі?
І хотіла вже тікати
Я звідти подалі,
Та він руку простягнув,
Глянув мені в очі,
Й стало тіло, наче камінь,
Рухатись не хоче.
А він каже: - Хочеш знати?
То зараз дізнаєшся!
(Ох і моторошний голос!
Почуєш – злякаєшся)
І від жаху я зомліла.
Що було – не знаю.
- Ти в порядку?
- Так, все ціле.
Ушкоджень немає.
Превелике вам спасибі! –
Дівчина сказала. –
Як вас звуть?
- Ми ті два лохи,
Що усіх дістали…:-)
  Раптом знову залунав
Моторошний регіт.
Стінка зліва затряслася,
Виск, виття і скрегіт…
Просто із стіни з’явилось
Обличчя примарне
В лікарському ковпачку,
Та ще й в окулярах.
Поглянула на хлопчиків
Пика дуже злісно,
Показалася рука
З скальпелем зловісна…
Далі друга – зі шприцом…
Ще дві-три секунди,
Й привид вийде весь – тоді вже
Рятунку не буде.
Санітарка закричала,
Пончик похитнувся.
А Батончик вийняв маркер
І навстріч метнувся.
Маркер цей у нього мав
Нехорошу славу,
Але зараз він зробив
Благородну справу:
Хрест намалював великий
Трохи нижче тої пики.
Привид регіт припинив,
Привид скальпеля впустив,
І цілком зі стінки вийти
Хоч хотів, та не зумів.
Тільки сіпав головою,
Та махав руками,
Та полив відбірними
Хлопців матюками.
Пончик каже: - Зупинися!
Тут же дівчина – заткнися!
А Батончик мовив: - Що,
Так йому й стирчати?
Треба чмо оце назад
В стінку запихати!
  Костура свого схопив,
Та у лоб як заліпив!
І отой примарний гад
Знов у стінку вліз назад.
- От і все! – промовив Пончик. –
А тепер – додому.
Як відомо, проти лома
Немає прийому!
  Вийшли усі троє
У першу кімнату.
Раптом знов почувся регіт,
Закрились дверцята.
Ті, що вели в коридор,
Маленькі, таємні.
Та ще й згасли ліхтарі.
Ой, як стало темно!
В пітьмі голос пролунав:
- Тут вам і померти!
Ач, чого надумали –
Проти мене перти!
Я – великий Айболить,
Що під деревом сидить!
І моє ім’я славетне
У віках ще прозвучить! –
І замовк, лише відлуння
В склепіннях лунало.
Пончик вилаявся:
- От, знайшли, що шукали!
Якби світла був хоч промінь,
Я б дістав відмички…
  Санітарка із кишені
Взяла запальничку,
На стіл влізла навпомацки
І на старій люстрі
Дві свічечки запалила
(Їх було там густо)
Пончик зараз же відмички
Хотів приміряти,
Але не було шпаринки
В капосних дверцятах.
Били в двері ті ногами,
По цеглі стучали –
Безнадійно. Уже й віру
Втрачати почали.
Та Батончик раптом мовив:
- Тут дверей ще двоє!
Може вихід запасний
Знайдемо з тобою.
Не вдалося їх відкрити
Із першого разу –
Спробуй ще свої відмички.
- Та ну їх, заразу!
У шпаринку тих дверей
Жодна не влізає…
Знаєш, краще, ніж сокира,
Відмички немає!
- Оце вже по-нашому!
  Але ті дверцята,
Що вели у коридор,
Не далися, кляті.
Тоді Пончик підступив
До дверцяток інших,
До тих, котрі не зумів
Відчинить раніше.
Тільки тріски полетіли…
А там – хід підземний.
Що ж, взяли по свічечці,
Щоб не було темно,
Та й пішли. Поплутаним
Був той хід жахливо,
Та дістались без пригод
До кінця щасливо.
Хід скінчився тупиком,
А у стелі – ляда.
Крізь щілинку промінь сонця
Пробивався радо.
Піднатужились утрьох,
І – уже нагорі.
Бачать – сонечко сідає,
Вечір вже надворі.
Вилізли вони у парку,
Біля п’єдесталу,
І якийсь час просто мовчки
Під сонцем стояли.
Світло сонця цінувати
Мало хто уміє.
От кого замкнуть в підвалі,
Той лиш зрозуміє.
- Скільки ж ми блукали?
- Та часу чимало,
Більше доби, може!
- Та…на теє схоже.
Так мені, принаймні, каже
Шлунок мій голодний.
О, двірник! Скажіть: вже завтра,
Чи іще сьогодні?
- Та було сьогодні зранку…
А ви той…не хворі?
- Хворі, хворі! Та ще й довго
Сиділи в коморі.
- Співчуваю! – та й пішов.
- От ще справді лохи! –
Вигукнула санітарка. –
Зачекайте трохи!
А число яке сьогодні?
- Середа, десяте.
- Значить, правда ще сьогодні! –
Зраділи хлоп’ята.
Повернулись радісно,
Аж серце співало.
Санітарка про свою
Відсутність сказала,
Що її якийсь придурок
Замкнув у підвалі.
Тай пішла собі спокійно
Працювати далі.
  Вони вирішили втрьох
Про усе мовчати.
А хлоп’ята повернулись
У свою палату.
Там зустріли дідуся:
- Нас тут не шукали?
- Тут було всім не до вас –
Пацюки напали!
От як ви кудись пішли,
Через півгодини
Хлинула сюди з підвалу
Пацюків лавина.
Зжерли все! – провадив дід. –
У їдальні весь обід,
Передачі, тормозки,
І мої, блін, цигарки!
Не могли зробить нічого
З цими пацюками,
А під вечір пацюки
Самі повтікали.
Наче по чиїсь команді,
Не лишивши сліду…
- Ой! Уже і сонце сіло!
Ви пробачте, діду,
Але, мабуть, ви ідіть
У свою палату:
Ми втомилися і дуже
Хочемо поспати.
  Дід пішов, а хлопчики
Бачать: хтось приніс їм
Непоганий тормозок.
Заходились їсти.
Хто приніс їм тормозок,
Хлопчики не знали,
Думали, що Буратіно
З Колобком поклали.
Та було не зовсім так.
Справді, все придбали
Буратіно з Колобком,
Та труну в них вкрали.
Переплисти ні в чому
Було через річку.
А капосний Колобок
Мав погану звичку:
Свої ручки коротенькі,
То усю роботу
Вічно звалював на інших,
Отака сволота.
От і зараз вигукнув
В пориві розпачу:
- Що ж це – тепер Пушкін буде
Нести передачу?!
  Що було далі, казать не буду,
Ви здогадайтесь, добрії люди!