Степова п сня. Фантаз я з автоб ограф чними елемен

І
– Олександре Семеновичу! Можна питання?
– Так, Наталю. Чому б ні?
– Чим Вам так не сподобався мій твір?
– А що тобі дало підстави думати, що він мені не сподобався?
– Оцінка...
– То ж не головне. А якщо серйозно, яким було домашнє завдання?
– Написати „Степову пісню”...
– А ти що написала? Де хоч слово про степ?
– У другій половині оповідання... А Ви хіба не дочитали до кінця?
– Звісно ні! Я ж не „Війну і мир” пропонував доробити!
– Вибачте, але ж натхненню не накажеш...
– Усе. Починаємо працювати! На перше питання відповідатиме...


ІІ
Ця історія розпочалася кільканадцять років тому в Талліні, самому серці Естонії. Наближалися новорічні свята, але на бруківці у старому місті не було жодної сніжинки. Цього року флюгери, що у Прибалтиці піднімаються майже над кожним дахом і кожною баштою, не показували жодних змін у поведінці вітру: майже не ворушилися. Зима була тепла, хіба тільки несонячна, але сонце рідко світило тут навіть влітку, тому ніхто особливо не засмучувався. Святковий настрій усе одно відчувався: через чотири дні католицька частина столиці мала святкувати Різдво. Тоді церква Пюхавайму, зведена сім або вісім століть тому, розноситиме над містом хорові співи про народження Спасителя.
Того дня Вальдо сидів у телефонній будці на вулиці Віру і, повиснувши на довгому тонкому, майже щурячому, хвості, гойдався на проводі, збираючись зіпсувати апарат. Його великі жовто-зелені очі, завдяки майже рентгенівській здатності бачити крізь матерію, роздивлялися нутрощі прибору, обираючи кращий спосіб завадити його роботі. Але коли маленькі перетинчасті лапки вже тяглися до важелю, величезні кролячі вуха Вальдо вловили звуки швидких кроків у бік будки. Як і кожен порядний гремлін, Вальдо (а він, як ви вже мали здогадатися, був саме гремліном), зробився невидимим про людське око і зручно влаштувався верхи на телефонному апараті.
У будку задихавшись вбіг молодий чоловік і швидко набрав номер пологового будинку: „Алло! Добрий день! Байбакова Тетяна. Бай-ба-ко-ва! Дівчинку? Дякую!”  Чоловік поклав слухавку і замріяно вийшов із будки, навіть не помітивши, як у його спортивну сумку, що була перекинута через плече, стрибнув Вальдо. Йому вже так набридло жити від випадку до випадку: а саме від телефонної будки до телефонної будки, від таксі до таксі, від світлофора до світлофора – гремліну хотілося більше стабільності в житті, що виражалася б у псуванні домашніх електроприладів, про які він стільки чув від друзів, яким пощастило оселитися у таллінських багатоповерхівках. Він мріяв, як ламатиме телевізор, праску, холодильник, електроплиту, пральну машину, а може й магнітофон. Дідрі, який жив неподалік та іноді виїздив погуляти на хазяйському новенькому „Москвичі”, розповідав, що плівку у касеті можна пошкодити так, що голоси стають повільними і грубими або тоненькими і швидкими, і це дуже злить господарів, а то для гремліна є найліпшою винагородою за його „працю”.
Саме в такий спосіб Олександр (так звали щасливого новоспеченого батька) приніс додому маленького бешкетника, який майже на одинадцять років став невід’ємною, але невидимою для більшості членів родини Байбакових, частиною.
Батьки назвали донечку Наталкою, „рідною”. Дитина зростала спокійною, врівноваженою, здавалося, навіть занадто розсудливою на свій вік. Підрісши, вона любила сидіти біля вікна, дивитися вниз (родина жила на п’ятому поверсі) на маленьких людей, що повільно снували вулицями, і про щось розмірковувати. Наталці подобалося грати ляльками, що їх купували батьки та дідусі з бабусями, але вона ніколи не псувала їх,  хіба тільки один раз відірвала голову Червоному Капелюшку, бо на той час мріяла стати лікарем. Їй навіть не треба було пояснювати, що не можна встромлювати пальці в розетку, підходити до каструлі з кип’ятком чи гратися з сірниками. Батьки трохи дивувалися цьому, бо від друзів і знайомих наслухалися страшних історій про те, які жахливі речі часто роблять маленькі діти. Але поведінка малої пояснювалася дуже просто: у неї двадцять першого грудня, в день її народження, з’явився маленький, але надійний друг – Вальдо – він умів так зайняти малу, що тій не хотілося, як зараз кажуть, „нариватися на неприємності”.
Звісно, спочатку він тільки й мріяв про те, як познущається із своїх нових господарів, і навіть у день приїзду в спортивній сумці зламав Олександрову електробритву, але коли додому повернулася Тетяна з рожевим пакунком, який постійно кричав, життя Вальдо докорінно змінилося. Певна річ, Вальдо, що жив у цьому місті від його заснування, а це було аж у 1154 році, звик до безперервного шуму, що рік від року тільки зростав, але той гамір, який зчиняла ця крихітка, не можна було порівняти ні з чим. Вальдо зовсім перестав спати і тільки дивувався тому, що Олександр і Тетяна вдають, ніби все чудово і так і має бути, а герой Олександр навіть ходив на роботу в нічну зміну. Безсонні дні і ночі швидко призвели до того, що Вальдо зовсім втратив „працездатність”: йому не те що не хотілося нічого ламати – йому було шкода батьків Наталі, коли він уявляв, що їм доведеться ще й ремонтом займатися. Тоді його перетинчасті лапки, з гладкою як у ящірки шкірою, безсило опускалися додолу, і Вальдо тихенько підкрадався до колиски подивитись на малу. Попри те, що вона зчиняла такий галас, дівчинка була гарненькою, і Вальдо швидко звик бути біля неї. І, на диво, коли ця, без сумніву, потворна істота влаштовувалася на ручці візка, Наталка переставала плакати і посміхалася.
Дні бігли за днями. Прийшов час відводити дівчинку у дитячий садок, і Вальдо звично стрибнув у Тетянин пакет. У дитсадку гремлін побачив величезну кількість хлопчиків і дівчаток, які безперервно стрибали, бігали і галасували. Але Вальдо спостерігав тільки за своєю маленькою подругою, яка, до речі, була вже вчетверо більшою за нього. У садку гремліна вже не мучила совість, і він ламав усе, на що дивились його витрішкуваті жовто-зелені очі. Виховательки тільки диву давались, чому все так швидко виходить з ладу, але знаходили єдине пояснення: „Діти є діти!”, а Вальдо продовжував бешкетувати.
Можливо, ця історія мала б якесь інше продовження, якби не підписання угоди в Біловезькій пущі у грудні 1991 року, після якої СРСР розпався остаточно, і родина із Вальдо, який цього разу зручно влаштувався у величезному темно-червоному контейнері, переїхала в Донецьк, до батьків Тетяни.
Так, Україна – не Європа. А особливо це було помітно на початку дев’яностих. Навіть Вальдо, який крім спочатку одно-, а потім (Боже, як усі раділи!) двокімнатної квартири, сумки-транспорту, дитсадка та поліклініки останні чотири роки не бачив нічого, і той здивовано озирався в аеропорті. Звісно, Наталку возили до бабусь-дідусів і раніше, але, навіть соромно таке повідомляти про порядного гремліна, до яких уже був віднесений Вальдо, він смертельно боявся літаків, тому не їздив з малою. Лише загроза залишитися в Естонії сам-на-сам з новими пожильцями примусила його перебороти свій страх і вилетіти назустріч Слов’янщині.
Усе було якимось знайомо-незнайомим. Здавалося, люди розмовляють тією самою мовою, що й ті, з якими гремлін мав справу до цього часу, але жили вони якось інакше. У районі, де оселилася родина, зовсім не було багатоповерхівок – невеличкі будиночки виринали з гущавини садків своїми майже тупими, порівняно з їхніми естонськими аналогами, дахами. На дахах не було флюгерів, на крамницях – ні кованих бубликів, ні кухлів пива, ні величезних залізних чобіт. Про бруківку тут, мабуть, ніхто й не чув, бо сумна подоба асфальту більше нагадувала якусь шкіряну хворобу, типу пігментних плям, на обличчі вулиці, яка тепер мала стати рідною для Байбакових (до речі, й зараз мало що змінилося). З неба постійно усміхався жовтогарячий млинець з тоненькими теплими стрічечками, які діставали Вальдо навіть в Олександровій валізі, куди гремлін перебрався в аеропорті шахтарської столиці. Тільки потім Вальдо дізнався, що то не млинець, а сонце, а стрічечки – то всього-на-всього його промені.
Але з домовиком Вальдо налагодив стосунки набагато швидше й легше, ніж з естонським томтра: довелося тільки випити кільканадцять чарок вишневої наливки, приготовленої його дружиною. Спочатку Вальдо непокоїло те, що він майже не розумів свого нового друга: голос домовика був тихий і нагадував шелест листя. Але згодом вони дуже добре домовилися, бо домовик вимагав лише дотримуватися кількох його правил: не їсти його посолений окраєць хліба під пічкою, не сварити між собою господарів, бо він дуже любить родинну злагоду, та не смітити.
Пройшло кілька років, і Вальдо вже не уявляв, як він раніше жив в Естонії. Його маленька підопічна вже пішла до школи і вражала усіх своєю старанністю, любов’ю поговорити та посміятися. Тепер гремлін рідше бачив її, бо фортеця знань йому зовсім не сподобалася під час перших відвідин: він давно вже став пічкуром. Єдине, що привернуло увагу Вальдо у школі, були комп’ютери, яких гремлін до цього ніколи в житті не бачив. Він провів у кабінеті інформатики кілька годин, після чого кабінет довелося закрити на невизначений термін, а Вальдо з чистою совістю став допомагати домовику по господарству, а вечорами спостерігати за старанною ученицею з куточка біля письмового столу. Тільки зрідка він корчив їй смішну гримасу, щоб хоч на хвильку прибрати з її обличчя зосереджений вираз.
Пройшло ще шість років. Наталка зростала і поступово віддалялася від малого розбишаки. Усе рідше й рідше вона помічала його кролячі вуха, що стирчали з її чобіт, усе рідше вночі вона користувалася світлом його жовто-зелених очей, щоб знайти склянку води на величезному столі серед кухні, усе рідше вона згадувала про те, що Вальдо дуже любить їсти використані сольові батарейки, тому він уже майже забув їх смак, а одного дня Наталя трохи не задавила свого малого друга, поставивши в міліметрі від нього свій портфель з підручниками, який ніколи не відрізнявся легкістю.
По завершенні шостого класу вчителька повезла свій божевільний „Б” до Асканії-Нової, заповідника в Херсонській області, сподіваючись, що діти, долучившись до природи, стануть добрішими, кращими та розумнішими. Вальдо, почувши, що Наталка збирається в дорогу, вирішив їхати з нею. „Хоч подруга й віддаляється, але відпускати її саму в таку далеку мандрівку не можна”, – думав він, згадавши давню звичку подорожувати в сумках. Так Вальдо вирушив назустріч своїй долі.
Автобус гойдався й пихкав, ніби погрожуючи, що коли хлопчики не перестануть битися на задніх сидіннях, він зупиниться просто серед поля. Дівчатка зацікавлено визирали з вікон, роздивляючись поодиноких корів та коней біля будиночків, загублених між містами. Олена Олександрівна (та сама вчителька, що наважилась на таку ризиковану подорож) про щось жваво розмовляла з водіями. Наталя обговорювала зі своєю кращою подругою Галею художню вартість „Зоряних війн” Джорджа Лукаса, а Вальдо тим часом тихесенько сидів у клітчатій сумці у багажному відділенні: звідки ж бідний гремлін міг знати, що його транспорт перевозитимуть саме таким чином?!
Коли автобус приїхав у Запоріжжя, діти за вчителькою вибігли на вулицю, аби роздивитися Дніпрогес. Ішов дрібний холодний дощик, але ні в кого не було парасольки, і лише Наталка згадала, що в її сумці, яка лежить у багажному відділенні, є, хоч невелика, але зараз така корисна річ, як парасоля. Водій, трохи повередувавши з приводу того, що вже парасольку можна було покласти в рюкзак, усе ж дістав Наталчину сумку, а разом з нею і багатостраждального Вальдо. Звісно, маленька жовто-коричнево-блакитна парасолька не врятувала багатьох дітей, але ще й зараз, хоч пройшло вже вісім років, Наталка з любов’ю роздивляється фото скупчених майже семикласників на фоні баржі, що підіймається шлюзом. А якщо придивитися до фото ще уважніше, то можна побачити, що у гаманці рюкзака дівчинки, яка тримає парасольку, світиться щось жовто-зелене.
Мандрівка була дуже цікавою, хоча, як завжди буває, велика кількість музеїв та пам’яток архітектури не відклалася належним чином у дитячих головах. Та хто звертав на це увагу?! Бо окрім свіжого степового повітря, якого діти в такій кількості ніколи й не нюхали, вони отримали величезне задоволення від сніданків, обідів та вечерь під блакитним небом: що може бути смачніше за картоплю, печену на вогнищі? Що може бути веселіше, ніж співи під гітару, на якій, як виявилося, так добре грає один з водіїв автобуса? Що може бути солодшим за сон, який разом з утомою збиває тебе з ніг і несе далі безкінечними степовими просторами?
Асканія-Нова, на відміну від Запоріжжя, зустріла божевільний „Б” тепло й сонячно: показала такі дива природи, яких ні діти, ні батьки, ні Олена Олександрівна ніколи в житті не бачили. Але ніхто не знав, що більше за всіх дивувався Вальдо. Він визирав з гаманця Наталчиного рюкзака і захоплено дивився на безкінечні ряди екзотичних дерев, на високі запашні кущі, на страусів, павичів, зубрів та інших представників флори і фауни чи не з усього світу. „Так, – думав Вальдо, – той барон Фальц-Фейн дійсно молодець! Таку красу започаткував! Мабуть, чоловіче призначення – не тільки руйнувати, але й створювати...”
Коли автобус уже взяв курс на повернення, він раптом вирішив виконати свої погрози і зупинився просто серед степу. Діти висипали на вулицю і стали бігати навколо залізного коня, що відмовлявся далі працювати, хоч їжу, тобто паливо, отримував регулярно і в достатній для життєдіяльності кількості.
Блакитне аж прозоре небо було так високо, що навіть князь Андрій Болконський здивувався б і підтвердив, що Аустерліц поряд з Херсонською областю відпочиває. Довгі ряди білосніжних хмаринок нагадували усіх тих тварин, яких діти побачили у заповіднику. Може, саме тут комусь спали на думку слова пісні про хмаринки, що стала гімном безтурботного дитинства... Запашна зелень, помережана різнобарвними квітками, вражала очі, які звикли споглядати краєвиди промислового регіону. Навіть хлопці-меломани вимкнули радіоприймачі, щоб послухати степову пісню – пісню вітру, пісню несподіваної, але такої приємної зустрічі з природою.
Було так чудово, що всі, навіть водії, раптом забули, що треба повертатися додому!
Вальдо ж вперше за подорож наважився вилізти з Наталчиного рюкзака, поки вона сиділа в траві з подружками й плела віночок. Спочатку він стрибав неподалік, аж раптом побачив величезного, майже з його вуха розміром, темно-коричневого метелика. Він перелітав з квітки на квітку і ніби кликав гремліна за собою. Вальдо слухняно побіг за ним. Раптом прямо перед Вальдо ніби з-під землі постала довга біла фігура. Вальдо підняв очі вгору, але сонячне світло заважало йому роздивитися незнайомця чи незнайомку. Обидва вони мовчали. Пройшло кілька хвилин перш ніж гремлін оговтався і зрозумів, що перед ним стоїть чарівна тендітна дівчина в білій сукні з довгими косами кольору стиглого жита (жито Вальдо бачив у Наталчиному підручнику з ботаніки). Дівчина, на відміну від усіх людей, що оточували гремліна (сумно визнати, але Наталка тепер теж входила до їх складу), бачила Вальдо.
– Ти хто такий? – спитала вона, дивлячись на нього своїми зеленими, як трава, очима.
– Вальдо, – трохи спантеличено відповів він.
– Що?
– Не що, а хто! – Вальдо навіть трохи образився. – Гремлін я! Справжнісінький! А от хто ти?
– Полудениця. А хто такі гремліни?
– А хто такі полудениці? – Вальдо вже посміхався.
– Ми стежимо, щоб у полі все було гаразд, щоб ніхто не працював опівдні, а ще загадуємо загадки.
– Загадай мені, – попросив Вальдо.
– Хто на собі дім возить?
– Он та залізяка! Дивись, на дорозі стоїть, – і Вальдо розповів про свій улюблений спосіб мандрувати.
– Не можу сказати, що ти відповів неправильно, але ж равлик...
– Що „равлик”?
– Дім возить...
Обидва розсміялися і сіли на землю.
– Ти ж так і не сказав, хто такі гремліни.
– Ми ламаємо різні людські речі: машини, магнітофони...
– А нащо?
– Не знаю. Скільки себе пам’ятаю, ми так робимо.
– Дивно. То ти й ту залізяку поламав?
– Ні, вона сама зламалася. Без сторонньої допомоги.
– А де ти живеш? – спитала полудениця.
– З Наталкою, – сумно опустив додолу очі Вальдо.
– А чого ти так?..
– Як?
– Печально.
– Та...
Вальдо задумався. Ну як їй, вільній степовій мешканці, пояснити, чому йому останнім часом так невесело біля Наталки, чому вони вже зовсім не друзі, як було колись – тепер вона його навіть не бачить. Але щось тягне до неї... Вальдо ж не читав Сент-Екзюпері і не знав, що „ми відповідаємо за тих, кого приручили”, навіть якщо це було так давно, що той, кого ми приручили, вже виріс і став самостійним.
Раптом полудениця змахнула своїми довгими чорними віями: „А залишайся зі мною!” І Вальдо так захотілося погодитись, що він до болю стиснув свої перетинчасті лапки. „Залишайся!” – повторювала зеленоока красуня. Вальдо вагався: „А раптом Наталка покличе мене вночі, щоб я присвітив їй очима, коли вона шукатиме склянку води, а я не прийду...” Полудениця пильно подивилася на нього і прошепотіла: „Мені тут так самотньо...” І гремлін погодився зостатися, аж раптом майже крикнув: „А що ж я тут буду ламати?”
– Ти ж казав, що й так давно вже нічого не ламав...
– Та й справді. Ну, добре, – кивнув Вальдо. – Піду хоч попрощаюся зі своєю великою малою.
Але коли гремлін підбіг на місце, де зламався автобус, там вже нікого не було: водії все ж полагодили його, діти сіли на свої місця і вирушили в передостанній пункт призначення – Юр’ївку, щоб послухати ласкавий шепіт моря. Вальдо розгублено стояв серед дороги і вперше в житті з його жовто-зелених очей котилися сльози... За його спиною мовчки застигла полудениця: надприродні істоти іноді краще за людей знають, як поводитися у подібних ситуаціях. Над їхніми головами височіло прозоре блакитне небо, прикрашене білосніжними хмаринками, а вітер продовжував співати степову пісню, але цього разу пісню розлуки...


ІІІ
– Група „В”, записуйте питання до наступного практичного заняття.
– Олександре Семеновичу, може б Ви нам дали роздруковані... А то писати так не хочеться!
– Та у нас на кафедрі щось комп’ютер зламався.
– Олександре Семеновичу!
– Що, Наталю?
– Може, то гремліни?..