Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 2. III

Сонце сіло, геть стемніло,
Світло запалили.
Хлопчики осикового
Кілка нагострили,
В труні на колесиках
Колеса змастили,
Старанно на шпінгалет
Віконце закрили.
От уже і північ скоро.
Вийшли із палати
І сховались біля сходів –
Лікаря чекати.
Лікаря, що всю лікарню
Тримав в переляку.
Батончик тримав кілка,
Пончик – костуряку.
…Ось, іде! По сходах кроки
Ізгори знайомі
- Ти його вперед пропустиш,
Та й гати по ньому!
Ти по лобі костуром,
А я – кілок в серце!
Головне – не згаять часу,
Бо насмарку все це!
- А нам вбивство не пришиють?
- Що ти! Він же мертвий!
Приготуйся – он він чеше
На пошуки жертви!
  Постать, наче із туману
Зіткана, спускалась,
А на лобі здоровенна
Гуля красувалась.
А ішов поважно, чинно,
Мов цар на параді.
Хлопчики перелякались,
Вже самі не раді.
Причаїлися за рогом,
Націлили зброю
І влупили по ворогу
Одразу обоє.
Пончик костурякою
Добре постарався:
Так заїхав по макітрі,
Аж костур зламався.
А Батончик точно в серце
Кілочком заїхав.
Та пройшло, мов крізь туман…
Айболить зі сміхом
Моторошним проказав:
- А, це ті два лохи!
Вибрались-таки. Ну що ж,
Зачекайте трохи:
Викличу таку я силу,
Що гаплик вам буде!
А мене по всій планеті
Будуть знати люди!
Бо я вічного життя
Відкрив таємницю,
Й можу дати людям те,
Що їм тільки сниться.
До моїх ніг ляже світ!
Вас чіпать не стану
Зараз, та як буде треба -
Усюди дістану!
А твій, дурнику, кілок
Мені не зашкодить,
Я ж безплотний, через мене
Все наскрізь проходить…
  Слухать Пончику набридло
Це хвалебне слово:
- Так, безплотний, тільки шкода,
Голова дубова! –
І по окулярах – день!
Лікар оступився
Зі сходинки, і з гуркотом
По сходах скотився.
Матюкаючись, пройшов
Крізь замкнені двері.
- Ну дурисвіте, тобі
Устругну тепер я! –
Мовив Пончик. – Хто з нас дурник,
Я іще побачу.
От зажди, за все хороше
Я тобі віддячу!
  Тут згори несеться ще хтось,
По сходах стрибає.
До дверей підсочив, смикнув –
Виходу немає.
Іще звечора ті двері
Технічка замкнула.
Вилаявся чоловік:
- Щоб вам пусто було!
- Пончику, диви, це ж Пушкін!
- Доброї вам ночі!
Пушкін глянув на них сумно:
- Не бачили б очі!
Мало того, що за день
Ніколи спочити,
Так ще мушу і вночі
Привидів ловити!
Добре, хоч устиг сьогодні
Вірша дописати,
А ще треба вимить посуд,
Борг – трояк – віддати…
  У Батончика аж сльози
На очах блиснули:
- Зачекайте, я швиденько!
Як же ми забули?!
  І рвонув Батончик
Вздовж по коридору,
Потім по східцях униз,
Тоді знов нагору.
Медсестра, що чергувала,
На канапці спочивала,
Плеєр слухала й водночас
Книжечку читала.
Хлопчик мовчки підійшов,
Мовчки стяг навушники,
Забрав плеєр, та й пішов:
- Це потрібно Пушкіну!
В тої від обурення
Аж пропала мова.
Іще довго не могла
Вимовить ні слова.
А коли змогла нарешті –
Хлопчик уже змився.
І з таким дарунком
Знов до Пушкіна явився.
- От!... Ідіть та спочивайте,
Слухайте музику,
Не почуєте ви з нею
Ні завдань, ні крику.
  Той одяг навушники:
- І справді не чути!
Тільки з привидом оцим
Як же мені бути?
- Ми самі спіймаємо…
А тепер тікаємо:
Медсестра женеться!
Це нам не минеться.
  Пушкін мовив на прощання:
- Спасибі вам, діти!
Буде тепер Папа Римський
Все за всіх робити.
Правда, музика – халтура,
Препогані вірші.
Та все ж краще, аніж крани
Закривать за інших.
  Пончик мовив навмання:
- Що ж ви хочете – попсня!
  І подались спати
Хлопці у палату.
Лиш тепер жахлива втома
Хлопчиків зморила.
Не дала дійти й до ліжка,
На місці звалила.
Пончик гепнув на труну,
Та в ній просто і заснув,
А Батончик не дійшов
Навіть до палати –
В коридорі завалився,
Не було сил встати,
І заснув там.
  Настав ранок,
Сонечко пригріло,
Санітарка на світанні
Коридори мила.
Ні, не та, котру хлоп’ята
З труни визволяли.
Ця була уже старенька,
Ще й недобачала.
Побачила, що Батончик
Лежить на підлозі,
Та й бурчить: - Понакидали
Сміття на дорозі!
Ми колись окраєць хліба
Кожен цінували,
А ці «Снікерси» кидають,
От уже зажрались!
На совок Батончика
Віником змела,
На смітник, на вулицю
Зразу віднесла.
А тим часом медсестра
Робила уколи.
- Ті, із шостої палати,
Не ходять ніколи.
Ждуть, щоб я до них прийшла,
Знайшлися, панове!
Ну ні сорому, ні стиду
Нема, чесне слово!
Де не треба, там моторні,
Вештаються всюди.
А ходити на уколи
За них Пушкін буде?
  Узяла все, що потрібно,
Пішла у палату.
Все, що думала, хотіла
Хлопчикам сказати.
Аж заходить, дивиться –
Пончик в домовині
Лежить, не ворушиться
Горілиць на спині.
- О, цей що, уже помер?
Штовхнула – не чує:
Сон ранковий – найміцніший,
Версія існує.
- Ну звичайно, він помер,
Вже й в труну поклали.
  Зве із моргу санітарів,
Щоб його забрали.
Санітар узяв труну
Та й за мотузочок,
І відвіз в підвал, до моргу,
Мов якийсь візочок.
Накрив його простирадлом,
Й до колег вернувся.
Допивати пиво. Пончик
І не ворухнувся
Спав він міцно, переживши
День такий бурхливий.
Яке ліжко – такий сон
Наснився жахливий.
Наснилася медсестра
Із шприцом великим,
Що підходила все ближче…
Прокинувся з криком.
Раптом бачить над собою
Із іклами пику.
Наяву а не вві сні!
Пончик сів із ляку,
Але тут же упізнав.
- Це ти, вовкулако?!
Радий бачити тебе!
Де я опинився?..
- В морзі. Слухай, що з тобою?
- Сон страшний наснився!
- У труні не треба спати,
Якщо ти не мертвий.
А то можуть жартуни
І у морг заперти,
І у землю закопати,
Цвяхами забити.
Раз було таке зі мною –
Так хотілось пити…
- То й мені час у палату,
Бо сніданок зараз.
  Рипнувся – не випускають
З моргу санітари.
Кажуть: - Ти коли помер –
Шлятись нічого тепер!
Що його робити?
Пончик став просити:
- Ти не міг би як-небудь,
Друже вовкулако,
Отим гаспидам на вході
Зуби забалакать?
А я б тихо прошмигнув…
- Немає проблеми! –
Той пішов до санітарів,
Завів свою тему: -
Ви б хотіли жити вічно
У земному раї?..
- А ти хто, і звідки взявся? –
Санітар питає, -
Ти сектант, або вампір?
  Той каже спокійно:
- І те, й друге, тож даю
Гарантію подвійну! -
Та й давай свою звичайну
Проповідь чесати…
  Пончик взяв труну, та й тишком -
Нишком до палати.
«Де ж Батончик?»
  А Батончик
Біля смітника ще спав,
І йому наснилось, наче
Міліціонером став:
Розкривав крадіжки,
Та ловив бандитів.
І прикрив-таки контору
Злого Айболитя,
Що наркотики збував,
Документи підробляв,
Провертав афери
В урядових сферах,
Лазив по чужих квартирах
І з кишень цигарки тирив.
І вві сні спіймав Батончик
Того охламона,
І отримав нагороду
Згідно до закону.
Нагорода величезна,
На все вистачає.
Сниться йому, що на півдні
Десь відпочиває:
Море, чайки і дельфіни,
Ніжно сонце світить,
Просто над ним пальмові
Колишуться віти…
Прокидається – смітник.
Ані пальм, ні чайок.
- Отака в житті реальність, -
Хлопчик промовляє. –
Чом же мене викинули,
Мов якесь ледащо?
Я ментом ще згоден бути,
Мусором – нізащо!
Може, Пончик щось пояснить?
І де він, до речі?
  Пригадався день вчорашній,
Нічні жахи, втеча…
Аж і Пончик он біжить,
Бинти майоріють.
- Вже не думав, що знайду,
Вже втратив надію!
Що ти тут, у біса, робиш?
Ходім до палати!
- Чом я тут, це я у тебе
Хотів запитати!..
- Думаєш, я викинув?!
Нащо ображаєш?
Той козел, хто на смітник
Друзів викидає!
- То ходім вже до палати,
А то обхід скоро…
А ти знаєш, що я зараз
Побував на морі?
Іще й досі відчуваю
Його теплі хвилі…
За мою геройську службу
Цим нагородили.
Був такий цікавий сон –
Прокидатись шкода.
  Пончик дума: «Яка служба,
Така й нагорода».
  На обхід якраз устигли,
Аж зітхнули радо.
А труну, що у кутку,
Вкрили простирадлом.
Прийшов лікар, аж вжахнувся
Від їхнього стану:
- Цих з реанімації
Виписали рано.
Їхній стан мене лякає,
Треба стежить краще!
- Та за ними, - сестра каже, -
Не встежиш нізащо!
Бо вони ж не тільки вас,
Вони всіх лякають:
То труну на мотузочку
По сходах тягають,
То вдають із себе мумій,
То нишпорять всюди…
Костура вночі зламали –
Що воно за люди?!
- Як же ви його зламали?
- Об голову…
- Здрастє!
Оце ще не вистачало
Такої напасті!
- Об свою дурну макітру! –
Медсестра сказала. -
Не здивуюсь, якщо ви
Й пам’ятника вкрали!
А робить уколи
Не ходять ніколи!
- А це звідки?! – скрикнув лікар:
Він труну побачив.
- Та це…нам один наш друг
Приніс передачу…
- Ну, з такими друзями –
Ворогів не треба!
Постаралися чудово,
Подбали про тебе!
- Він же – з добрим побажанням! –
Пончик заступився. –
Труни зараз дорогі,
А він не поскупився!
- Які самі, такі й друзі! –
Медсестра скривилась,
Запитально на лікаря
Впритул подивилась.
- Що робити з ними будем?
Випишемо, може?
Як вони поводяться –
Казна на що схоже!
  Лікар раптом усміхнувся:
- Ах ви ж невгамовні…
Це чудово, якщо ви
Енергії повні.
І коли здоровий дух –
Загояться й рани.
От хто скиглить та сумує –
Тим легше не стане. –
Лікар глянув на труну,
Та й вголос подумав: -
Треба б винести…
- Не треба!
Нам без неї сумно.
- Ну, тоді одужуйте, -
Та й вийшов за палати.
Сестра злилась, та не стала
Нічого казати.
  Раптом дід до них заходить,
Аж тремтить від жаху.
- Більше пити я не буду,
Ну його к монахам!
- Що таке?
- Сиджу в палаті
Поблизу віконця,
Пиво потайки смакую,
Гріюся на сонці.
Раптом – рій поза вікном,
Чи бджоли, чи мухи,
А між ними – білий слон,
Здоровенні вухи!
Маше ними, як крильми,
Летить, куди й бджоли…
Ох, хлоп’ята, я такого
Не бачив ніколи!
Ще й у вікна заглядає,
Так, ніби когось шукає.
Потім вгору звився,
За дубами скрився…-
Так, тремтячи, дід казав,
І в вікно все поглядав. –
А те пиво санітарам,
Чесне слово, я віддав!
Я в психушку ще не хочу!
Що робить, хлоп’ята?
- Що робить? Та по хазяйству
Бабі помагати!
Не симулювати,
Все, що слід, робити,
І ви правильно зробили,
Що кинули пити.
Бо уколи у психушці
Болючі страшенно!
Хоч трапляються в природі
Дива незбагненні.
От писали: в павіанів
Був козел у зграї,
А у стаді антилоп
Слониха гуляє.
Два собаки здичавілих
Між шакалів були,
А вже казку про Мауглі
Навіть діти чули.
Так подібні випадки
Насправді хтось бачив.
Ви не бачили, дідусю,
Тої передачі?
Отже, діду, не хвилюйтесь –
Хвилювання шкодять.
Може, й в цьому випадку
Щось таке виходить.
  Це таку премудру річ
Батончик провадив,
Пончикові підморгнувши,
Аби не завадив.
Пончик дав йому скінчити
І додав від себе:
- І все ж таки слона з мухи
Робити не треба.
А то є такі охочі…
- То он в чому справа! –
Скрикнув радісно дідусь. –
Ну, то Богу слава!
  І до себе весело
Пострибав, як коник.
- Слухай-но, Батончику,
Чи не наш це слоник?
- Та ну його к бісу!
Зміним краще тему.
Бо з цим слоником ми маєм
Суцільні проблеми.
  І хлоп’ята цілий день
Сумлінно й старанно
Лікувались, виконували
Режим лікарняний.
По східцях в труні катались,
Віражі долали,
Бляшанкою в коридорі
Матч крутий зіграли,
На стіні в пікантній позі
Змалювали Юлю,
Ще й по пошті їй послали
Від народу дулю.
Влізли в ординаторську,
Алексу дзвонили.
Тільки лохом обізвали –
Тут їх і накрили.
Застукала медсестра:
- Ну, вже з мене досить!
Йдіть біситись в те крило,
Котре будуть зносить!
  Виявляється, було
Збоку ще одне крило.
Уже двадцять з гаком років
Замкнене стояло,
Старе, дореволюційне,
А хлопці й не знали.
Його й до перебудови
Зносити збирались,
Як замкнули, то й забули,
Зовсім занедбали.
  Не потрібен був і ключ,
Щоб двері відкрилися:
Їх легенько підштовхнули –
Самі одвалилися.
- Отаке! Ми ж тут не були!
Лохи ми сохаті!
Це крило чудово видно
З нашої палати.
  А Батончик каже: - Слухай!
Я прикинув трохи:
Саме під оцим крилом
Ті прокляті льохи!
І про це крило, до речі,
Я почув від діда:
Тут колись страшну примару
Весь будинок видів!
Через це його й закрили.
- То пішли дивитись.
Ох і безлад! Обережно,
Хоч би тут не вбитись!
  Хлопчики обстежили
Усі кабінети.
Там і меблі збереглися,
На стінах портрети:
Академіки, учені
І – Ленін усюди.
Врешті Пончика дістали
Його очі мудрі.
- А що, Ленін також медик? –
Запитав наївно.
- Так! По вівісекції
Нема йому рівних!
  Ліфт побачили хлоп’ята
Старезний, широкий,
Що, мабуть, не працював
Вже півсотні років.
Шахта сіткою покрита,
Павутинням вся повита.
А ще хлопці морг знайшли,
Старий, вже не діючий.
Пончик відчинив, ключами
Добре володіючи.
Нічого цікавого
Не знайшли хлоп’ята,
Тільки мотлох та пилюка.
Пішли у палату.
Спочить від важкого
Ранку трудового.
Під час тихої години
Дід в палату завітав:
- Я сьогодні знову бачив:
Під вікном той слон літав.
Та погляньте, он він, слон!
Ой, скажіть, що це не сон!
- Це не сон, - промовив Пончик,
Поспішивши сісти, -
Це цілком реальне лихо
Всіх дахів у місті.
  Розчинив вікно Батончик:
- Ти чого, слоняра,
Дідуся перелякав,
Мов якась почвара?!
- Ось ви де! Знайшов, нарешті!
В мене пропозиція:
Вчора з Києва приїхав
В багажнім відсіці я.
Та поїду зараз знову.
Ви не хочете зі мною?
Тут дорога недалека,
Десь із півгодини.
І назад приїдемо
Цеї ж таки днини.
- В Київ?! З задоволенням!
Показуй дорогу!
- Та це до автобуса
Пройти треба трохи.
Тільки можем запізнитись,
Тож за мене ухопітесь,
То й домчимо за хвилину…
Не лякайтесь, я не кину!
  Хлопці добре пам’ятали
Отакі польоти,
Але згодились: в столиці
Побувать охота.
Один взявся за хвоста,
А другий – за хобот.
І шугнув у синє небо
Білий слоник добрий.
Знизу вигуків було:
- Подивіться, НЛО!
Пончик висів на хвосту,
Ще й сигналив всім: ту-ту!
  У древній київ, славне місто
На берегах Дніпра-ріки,
Збиралися якісь туристи,
Або, можливо, «човники».
В відсік багажний клали речі,
Тож він відчинений стояв.
І слонику якраз доречи:
Хвилину слушну він обрав,
Влетів у той відсік відкритий
Згори – ніхто і не помітив.
Там на валізах умостились,
З комфортом в Київ покотились.
Приїхали – бігом з відсіка.
Ледь з ніг не збили чоловіка,
Котрий відсік той відчинив
(Той потім клявся, що не пив).
І каже слон: - За три години
Автобус цей піде назад.
І хто спізниться на хвилину,
Сам буде добиратись, гад.
В цім місті є на що дивитись,
Вам не потрібен, часом, гід?
Ні? То піду, чогось наїмся,
Бо підвело мені живіт.
А ви гуляйте тут, дивіться,
Та – боже збав! – не запізніться.
  Змахнув вухами білий слон,
І виперся на чийсь балкон,
Звідтіль – на кухню. От біда –
Немає їжі! Слон – на дах,
І по будинках поскакав,
Аж шифер на дахах тріщав,
Злітала черепиця…
- Гей, слон! Так не годиться!
Та хлопців той не слухав,
А шастав все по кухнях,
Кватирки скрізь ламаючи
І господинь лякаючи.
Та в квартирах здебільшого
Не було нікого,
На роботі люди… Слоник
І радіє з того.
Знали добре хлопчики
Звичку цю погану:
Як піде ганять дахами,
То не перестане,
Поки десь не захропить,
І його не зупинить.
Треба помочі шукати,
Треба людям хоч сказати,
Що поки вони працюють,
В їхніх хатах хазяйнують.
Кинулись туди, сюди,
Зирк – стоять намети.
Хлопчики протерли очі,
Пончик зняв кашкета.
Мов у таборі циганським –
Там життя вирує,
Лиш облізлої кобили
І воза бракує.
Спитав пончик в двірника:
- Що це за холера?
Це біженці чи бомжі?
- Революціонери…
Розсвинячили всю площу,
Таке з себе ставлять!
…Розумних людей ці теми
Більше не цікавлять.
  Не цікавлять вони й хлопців,
Їх більше турбує,
Хто від пустощів слонячих
Місто порятує.
А іще їх зацікавив
Мегафон в коробці
Між наметів.
- Гарна штука, -
Шепочуться хлопці.
- То от воно, де всі люди,
Я думав – здалека.
Слід скоріше попередить
Їх про небезпеку!
- Гарна штука – мегафон,
Тільки як стягнути?
Може, мені б удалося
Тихцем прошмигнути? -
Мовив Пончик, та двірник
Йому тихо каже:
- У такому вигляді
Йти туди не раджу.
У вас очі сині,
І костюми сині.
За цей колір тебе можуть
Там вгріти по спині!
- Чим же колір не вгодив?
Двірник йому пояснив…
Пончик зажурився,
Батончик схопився:
- Я піду, у мене є
Оранжевий колір! –
І спокійно зняв штани,
Глянувши навколо.
Виявилось, що труси
Під ними – оранжеві!
Латка на латці –
Зате помаранчеві!
І в такому вигляді
Сунувсь між наметів.
Пощастило, що ніхто
Його не угледів,
Тому що почувся крик:
- Гляньте, слон літає!
(Ой, спасибі вам, двірник,
Розуму хватає)
Поки всі слона шукали,
Мегафона в них украли.
А Батончик вліз на дах
Верховної Ради,
Й на всю площу залунало:
- Шановна громадо!
Поки ви тут сидите,
Вам дахи ламають!
Та по хатах шастають,
Їжу забирають!
Але знизу криють матом:
- Нас тобі не залякати!
- Я вас зовсім не лякаю,
А лишень попереджаю!
  Пончик теж заліз до нього –
Весь в синім, як небо:
- Ти верзеш незрозуміло,
Дай, скажу, як треба! -
Взяв у друга мегафон: -
Пані та панове!
Ви пробачте мого друга
На нечемнім слові,
Та ми бачили, по місту
Білий слон гуляє,
На кухні вдирається
І дахи ламає.
Висота йому не страшна,
Адже він літає!
  Але знизу криють матом:
- Ти собака, провокатор!
Хочеш, щоб ми геть пішли,
А місце «сині» зайняли!
Та нас не злякати!
  Від образи в Пончика
Сльози виступають:
- Ми ж – від щирої душі,
А нас ображають…
  Взяв Батончик мегафон,
Щось хотів сказати,
Раптом приземлився слон
Білий та вухатий.
Було видно – не втрачав
Слоник часу даром:
Очі зирять в різні боки,
Несе перегаром,
Заплітається язик
Його неслухняний:
- Я н-не…не дуже піз-д-но?
Чи, вашу мать, не рано?
Ой, тут дамочки… Пардон…
Тут Батончик в мегафон
Таке йому відповів,
Що той аж протверезів,
А натовп оранжевий
Геть почервонів.
Слоник каже:
- Чув я вашу
Дурненьку промову.
Як же вас не матюкати,
Не зв’яжуть два слова.
Ти піди, надінь штани:
Це, по-твоєму, пани?!
Дай мегафон!
Здорові були, бомжі!
Вас пан Слон вітає!
Ти, Батончик, не кажи
Те, чого немає:
Я по ваших халабудах
По верхах не бігав,
І в бомжацькій вашій кухні
Зроду не обідав.
Ми із дідом Опанасом
Упились сьогодні…квасом.
Я ж бо діда поважаю…
Правда те, що я літаю!
Як стріла, як птиця.
Нате ж, подивіться!
- Ти куди! Постій! Не треба! –
Тільки слон не слухав.
Тоді хлопчики вхопили
Його за два вуха…
Але п’яному слону
Море по коліно,
Так орлу в шаленім льоті
Немає зупину!
Вирвався та й полетів
На намети просто!
Не дивіться, що він був
Невеликий зростом…
Бо той білий слоник
Серце мав гаряче,
А іще широку душу
І вагу слонячу.
Віража хотів крутого
Усім показати
Та, мабуть, почав запізно
Вухами махати.
І не вийшло Чкалова
Із слоника п’яного!
Гепнув просто на намети,
Трішечки забився,
І п’яненький його мозок
Вельми розлютився.
Слон заплутався в наметі
І давай носитися!
Мчиться, топче все під ноги –
Що й не підступитися.
- Розвели циганський табір! –
Та брутально лається.
Всі, рятуючи життя,
З площі забираються.
Поки Пончик і Батончик
На землю спустилися,
Від «наметового міста»
Мало що лишилося.
- Стій, придурку! Що ти робиш?!
Перед світом нас соромиш!
  Але слоник знай ганяє
Зупинятись не бажає.
- Стій! Вже нам час від’їздити,
На автобус треба вспіти!
  Та слоняра мов не чує:
По наметах гармасує.
Ще й горланить:
- Геть з дороги!
А то потопчу під ноги!
Адже я – слон!
  Слоника спіймать арканом
Спробували друзі.
Зачепили й довго слідом
Їхали на пузі.
Прив’язалися ж-бо здуру…
Ледве врятували шкуру,
відв’язалися. А слоник
Якийсь час носився,
Потім свій сповільнив біг,
Мабуть утомився.
І тоді його спіймали:
Мотузочок натягали,
Той з розмаху зачепився
І мов м’ячик, покотився.
Зав’язали йому ноги
Тим же мотузочком,
А двірник, добра душа,
Сходив за візочком.
До автобусу підвозив.
Хлопці стримували сльози:
- Ви пробачте вже, будь ласка,
Цього ідіота…
Через нього вам сьогодні
Предстоїть робота.
- Що ж, робота не погана,-
Усміхається двірник ,-
Все оте руде лахміття
Зараз – прямо на смітник.
Приберу те кляте «місто»,
І на площі буде чисто.
  Той двірник іще підвіз
Пасажирам п’ять валіз,
У автобус повантажив,
І тому ніхто не зважив,
Що в відсіку є бешкетні
Пасажири безбілетні.
Ще й слона в відсік запхав,
Не думав, що влізе.
І розв’язувать не став,
Поклав між валізи.
І вперед… Чи пак, назад
Покотили хлопці.
Доїхали без пригод
На чиїсь коробці.
Правда, слоник намагався
Іноді співати.
Так водило зупинявся,
Дививсь карбюратор.
Зрештою слонові скотчем
Заліпили рота.
Тоді йому посурмити
З’явилась охота.
Довелося йому хобот
У жмуток скрутити
І здоровим чумаданом
Зверху наступити.
Далі слон лежав тихенько,
То й приїхали швиденько.
Хлопчики слонові
Ноги розв’язали,
А самі – мершій в палату,
Та на ліжка впали.
  За хвилину медсестра
З’явилась старенька.
Не та, що була уранці,
А інша, добренька.
- От, - сказала, - молодці,
Як гарненько спали.
- Та…ми в Києві були,
З даху виступали.
Правда!
- Ох і жартуни!
Вам, мабуть, наснилось.
  Наші хлопчики на неї
Сумно подивились.
І Батончик вирік важно:
- Треба пам’ятати:
Щоб тобі не вірили –
Правду слід казати.