Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 2. IV

  Молоденька санітарка
Потім завітала.
Квіточки поставила,
В палаті прибрала,
Та й говорить тихо:
- Хлопці,
Мені дуже страшно:
Я забуть ніяк не можу
День позавчорашній.
Та не в тому навіть справа:
Мені все здається,
І в лікарні, і удома –
Ззаду хтось крадеться!
Вдень воно іще нічого,
А вночі – жахливо!
  Каже Пончик:
- Після всього
Це цілком можливо!
Мабуть, стрес дається взнаки.
Ми, звичайно, вірим.
Коли хочеш, то для тебе
Валер’янки стирим!
Або самогончику –
Є тут в санітарів.
Це найкращий засіб
Від усіх кошмарів.
- Ой, спасибі, я не п’ю…
Та в душі тривога:
Хоч би тут цієї ночі
Не сталось нічого…
Є таке передчуття.
- Та ти не лякайся!
Якщо буде щось не так –
У нас заховайся.
Ми у кривду не дамо!
  Хлопці розказали,
Щоб розважити дівчину,
Як в Київ ганяли.
- В Київ – за кілька годин?!
Це ви, братці, ловко!
То я й бачу, Батончику
Купили обновку.
- Ми нічого не купляли!
- А штани новенькі!
Правда, на Батончика
Трохи величенькі.
Та підшити – не проблема,
Зате ж бо – крутії!
Мабуть, що від кутюр’є,
Дуже дорогії.
  На штани той подивився
І за голову схопився:
- Лишенько! Це ж не мої!
Мої були витерті…
А це…мабуть, переплутав
У тому гармидері
Як на тебе слон несеться,
Тут уже не до штанів.
Я підняв їх на дорозі –
Загубив хтось із «панів».
Тут позвали санітарку.
Вийшла, розпрощавшись.
А Батончик тоді й каже,
Трохи посміявшись.
- Пончику, вона права!
Це штани хороші:
Телефон в одній кишені,
А у іншій – гроші!
  Грошей було вісім тисяч,
Ще й не дерев’яних.
- Слід віддати!
- Де шукати
Хазяїна станем?
Будем бігати по місту
Та кричать: «Чиї штани?
Хто, тікаючи, згубив їх?
Признавайтеся, пани!»
Або зразу запитаєм:
«Хто тут бакси загубив?»
Я більш в Київ не поїду,
Сам шукай, як захотів!
  І одразу розхотілось
Хазяїв шукати.
(Так позбулись помаранчі
Своєї «зарплати»).
Вирішили краще
Прогулятись в місто,
Поки іще сонечко
Не устигло сісти.
Накупити подарунків
Лікарям, медсестрам,
Санітарці пляшечку
Міцного привезти,
Продавщицям в магазині,
Де колись стояли,
Друзям та знайомим,
Усім, кого знали.
- Може, купим щось слонові,
Поки маєм гроші?
- Так! Нашийник, повідок,
Намордник хороший!
…Накупили подарунків,
Мов Діди Морози.
Всіх дітей, яких стрічали,
Вгощали морозивом.
Продавщицям – по парфумам
(В сумочки поклали),
А тим, хто далеко –
По пошті послали.
Анаші пасічникові –
Хай уже кайфує,
Аніж пасіку заводить
Та бджілок мордує.
На заставу діжку пива –
Вранці похмелятись,
І записку: «Хто дзвонив вам –
Самі здогадайтесь»
Коньяку «три зірочки» -
Сестри раді будуть.
- Може, щось і санітарам?
Вони також люди.
- Тим, що з моргу? – каже Пончик. -
«Три зірки» - шикарно.
Он стоять «дві кісточки»,
Для них буде гарно.
  Та й купили їм по пляшці
Із денатуратом.
Нехай знають, як Пончика
У морг запирати.
Ну, і ще багато чого:
Санітарочці – міцного,
Пушкіну – касету Баха,
Колобкові – трилер жаху.
(Щиро кажучи між нами,
То – «Макдональдсу» реклама:
Прикрашала палітурку
Розрізана навпіл булка!
Колобка аж затрясе,
Як побачить він оце).
Де Буратіно жив – не знали,
Для нього Колобку послали
Красивий гумовий новий
Великий човен надувний.
А гномам – всім по пиріжку
І по плавленому сирку,
Після роботи підкріпитись.
(Охота ж їм ото трудитись,
Копать підземнії ходи –
Їх там без того пруд пруди!)
А Андерсенові – набір
Гелевих ручок і папір:
Нехай в сучасний спосіб пише.
(Себе думками Пончик тішив,
Що та чорнильниця гидка
Вже не уникне смітника).
І – це я від себе
Додаю зловтішно,
Забігаючи вперед –
Так воно і вийшло.
Ще й листівок всім набрали,
Кожному – вітання.
Що купити Вовкулаці –
Постало питання.
- Він приніс нам дві труни
І могили викопав!
Давай купим часнику,
І кілок осиковий!
- Ну, навіщо ж так жорстоко?
Краще запитаємо,
Може він про щось так мріє,
А ми і не знаємо.
  Всі пляшки, щоб не тягатись,
Поштою послали.
Поки вернулись в лікарню –
Там уже гуляли.
Що й казати, добре в місті
Пошта працювала!
Потім упиря шукати
До моргу помчали.
Перелізли через купу
Санітарів п’яних
Та й уздріли вовкулаку –
Сидів за екраном.
Хлопчиків побачивши,
Привітався чемно.
- Скажи, друже, чи є в тебе
Бажання таємне?
- Ну, спасибі, потішили!
Слухайте, хлоп’ята,
Не могли б ви мене знову
По пошті послати?
- Та будь ласка, а куди?
- Та, будь ласка, отуди! –
Показав він на екрана,
На хлоп’ят благально глянув.
  Йшла по телевізору
Із Ради трансляція,
Щось там судили-рядили
Про інавгурацію…
- Що ж, Батончику, ми всім
Нині щось даруємо.
То невже ми президента
Нічим не вшануємо?
Пошта ще відкрита,
Тягни труну, спритнику!
Що, вже й тебе, вовкулако,
Потягло в політику?
- Не так тая політика,
Як отая краля!..
Тільки гляну я на неї –
Серце завмирає!
Як проходить, як говорить,
Як веде бровою,
Як голівонька обвита
Русою косою…
Якби міг – заради неї
Кров би пити кинув,
Обернувшись на звичайну,
Як усі, людину…
  Та це мрії, а насправді
Думки помірковані:
Там усі вони у Раді
Ситі та вгодовані…
  Та й здали, якраз устигли
До закриття пошти.
Потім здачу полічили –
Ще чималі гроші.
Подалися у підвал,
Понесли пакунки
Тим, кому іще не встигли
Віддать подарунки.
Андерсену віддали -
Він якраз з’явився.
Пончик із Олє-Лукойє
На кинджалах бився.
Бо той, клятий, не пускав
В кабінет – сваволя!
В бійці Пончик геть порвав
Чорну парасолю,
Та й викинув.
  Пушкіну віддали касети.
Важко описать щасливе
Обличчя поета.
Миттю взявся за перо…
Добра справа – на добро!
Ну а потім довго й нудно
Гномиків шукали.
А знайшовши, здивувались:
Скільки прокопали!
Пригостили – ті зраділи,
Перерву зробили.
Хлопчики разом із ними
Вечеряти сіли.
Ще дістали сала,
Огірків дістали,
Ковбасу та шпроти,
З персиків компота…
Поки руки мили,
Пончик запитав:
- Ви для чого це прорили?
  Гном один сказав:
- Та це нам замовили…
  Рявкнув ватажок:
- Ти, базіка язикатий,
Закрий пельку на замок!
Вибачте (до Пончика),
Та це таємниця,
Про яку патякати
Зайве не годиться.
Гноми ми – старі та мудрі,
Знаємо багато.
І вміємо за зубами
Язика тримати.
Можна нам довірити
Роботу важливу:
Ми секрети знаємо,
Зробимо на диво!
- Так, ми чули у казках
Про майстерність гномів
І про древні таємниці,
Тільки їм відомі.
- Звісно, знаєм від дідів
Багато такого,
Що вже стерлось в памяті
У роду людського…
- Розкажіть нам щось, будь ласка! –
Хлопці хором просять.
Але гномівський ватаг
Тільки ніс мурмосить:
- Розкажу одне прислів’я,
Давнє, не нове:
Хто менше патякає,
Той довше живе.
  Після слів таких питати
Щось бажання щезло.
Тут Батончик з торби пляшку
Дістав величезну,
Далі чарочки дістав,
Усім гномам наливав.
- Гей, стривайте, нам же треба
До завтра скінчити! –
Хвилювався ватажок. -
Не слід зараз пити!
Але капосний Батончик
Повну чарку наливав,
І з поклоном шанобливим
Ватажкові подавав.
Той нюхнув: - Первак міцний!
Добре, хряпнем по одній.
  По одній, а там по другій,
Та й без третьої – ніяк.
Зашумів в головах мудрих
Першосортний той первак…
Хтось із гномів очманів,
Когось потягло на спів,
Хтось лезгинку витинав,
Ще хтось уряд матюкав…
Тільки хлопчики не пили,
А до ватажка підсіли,
Раз за разом наливали,
Посміхались і казали:
- Таємниці – ваше діло,
А от ми б вам розповіли:
В піонерськім таборі,
Де ми спочивали,
Чорна простися вночі
В палати влітала…
- Ну й історія дурна! –
Ватажок озвався. –
Хочеш знати, як Ярема
Звідси врятувався?..
Як набридло вже мовчати!
Ми йому відкрили
Хід підземний, а як втік він –
Зразу завалили.
Тим-то його й не знайшли,
Отам був – заклали…
Та що знаєте ви, молодь,
Про оці підвали?! –
П’яний гном сльозу пустив. –
Тут таке творилось!
  І історії із нього
Рікою полились.
Про Хмельниччину, козаків,
Битви та осаду,
Владу, золото, тортури,
Відданість і зраду,
Про незламну чисту віру,
Що дива творила,
Та про мрію вічно жити,
Що стількох згубила.
Як про це заговорив,
Наче аж протверезів,
З ляком глянув на всі боки.
Гноми припинили спів,
Розвалилися хто де,
Почали куняти…
- Ой, що ж я мелю?! Не можна
Про таке казати!..
  Пончик знов йому налив,
Той одразу захмелів:
- Ну й до бісу, що не можна,
Та пішли всі …!
Я живу на світі стільки,
Що не маю страху!
Я – поважний чесний гном,
Моя совість чиста!
Чом я мушу покривати
Якогось садиста?!
Більш не буду їх злочини
Тримать в таємниці я
Тільки тому, що у гномів
Є така традиція!
Та ну їх … з такими традиціями!
У далеку давнину,
Що ви й не чували,
На землі оцій народи
Інші проживали.
Інші мали звичаї,
Іншу мали віру,
Але дехто вічно жити
Забажав не в міру…
Спіть-спіть, алкаші, вас це не стосується!
Хоч і вірили вони
У душі безсмертя,
Та цього їм було мало,
Такі були вперті:
Вічне тіло їм подай,
Та молодість вічну!
Краще б розуму просили,
Лохи доісторичні…
Вдавались до магії –
Теж мені робота!
Та ставили досліди…
(Фу, яка мерзота!)
А як це не помогло,
То не відступились,
А якомусь божеству
Злому поклонились.
Спорудили вівтаря,
Та й молились стихаря,
Потім до своєї «віри»
Залучили і царя…
Вічне царювання
Йому обіцяли,
А як дав на те «добро»,
То скоро прибрали…
  Дехто з гномів прокинувся,
Хотів вставить слово,
Але п’яний ватажок
Прикрикнув сурово:
- Цить! Заткніться, п’яндилиги!
Хто ще там патякає,
Коли старший таємницю
Страшну розбалакує?!
Я, коли протверезію,
Про сказане пожалію…
Але зараз, вражі діти,
Лиш посмійте перебити!
То про що я?.. Про царя?
Був він легковажний…
Молоде його життя
Скінчилося страшно:
Був на чорнім вівтарі
В чорну ніч убитий.
Обірвався царський рід,
Славою повитий.
А убивця сів на трон
(так бува і нині),
І поповз той культ проклятий
По усій країні.
Будували вівтарі,
Приносили жертви.
Ради «вічного життя»
Довелось померти
Багатьом. Ніхто, щоправда,
Не став вічно жити.
Та зате їм удалося
Погань ту збудити.
Як звалося те страхіття,
Говорить не стану:
Називать ім’я це вголос
Нізя навіть сп’яну.
Храм стояв тут величезний
Для тої потвори.
Крові пролили жерці,
Мабуть, ціле море.
Тим і визвали його…
Думали, дурненькі,
Що вічне життя та юність
Одержать швиденько…
Та як вийшло те страхіття
Із глибин безодні,
Їх же перших і змели
Подихи холодні…
Всі на кригу обернулись,
Хто стояв поблизу!
Вони знали, кого звали,
Та вельми приблизно.
Решта – запанікували,
Тільки той, убивця,
Котрий став новим царем,
Не поворушився.
Позад всіх стояв спокійно,
Дивився зухвало,
Смерть поплічників його
І не схвилювала…
Хоч і болісно мені,
Я сказати мушу:
У той день він запродав
Демонові душу.
І страшним поклявся словом
Вік йому служити,
Попросивши в нагороду
Змогу вічно жити.
Демон довго реготав,
Мов громи гриміли:
«От людці вже жалюгідні,
Знали б, що просили!
Тіло, немічне й слабке,
Ввіковічить хочуть!
А чи добре вічно жити,
Коли втратиш очі?
А як втратиш ноги й руки,
Чи зламаєш спину?
У житті всього буває,
Думати повинен.
А з такою пикою,
Як оце у тебе,
Щоб вічне життя просити,
Дурнем бути треба…»
Той знітився, глянувши
У люстерко срібне.
Демон каже: «Мені слуги
Здорові потрібні,
І якщо мені служити
Ти старанно будеш,
То в майбутніх відродженнях
Уже не забудеш
Ні цього життя, ні інших,
Все запам’ятаєш.
Втім, уже ти заприсягся,
Вибору не маєш.
От і будеш вічно жити,
Всі життя мені служити…»
  П’яний гном хотів куняти,
Та не довелося:
Хлопчики термосили,
Тягли за волосся.
- Ну, а далі?
- А що далі?!
Цар служив сумлінно,
Не брешу: було в тім храмі
Крові по коліна.
Аромат стояв такий…
Та цього ще мало,
Демонові спокою
Ще й те не давало,
Що хтось мріє про прекрасне,
Хтось вміє любити…
А той гад хотів і душі
Собі підкорити:
Якби люди понад все
Гроші цінували,
А духовні цінності
Сміх в них викликали,
І слухняно вдовольняли
Всі бажання тіла,
То тим самим би йому
Вірно послужили.
Цар старався, як умів,
Все це насаджалось,
А міцна колись держава
Сильно захиталась.
Невдоволення зростало,
Хоч його й душили,
А сусіди з півночі
Вже й зброю гострили…
І повстання спалахнуло –
Одразу повсюди,
Бо знайшовся ватажок,
Пішли за ним люди,
В одну ніч всі вівтарі
З землею зрівняли,
І в ту ж ніч царя нового
На щиті підняли.
- А старого що – убили?
- Ні, лишився жити.
Бо в повстання був девіз:
Крові більш не лити!
У тюрмі свій вік дожив…
А той храм проклятий
Розламали на друзки.
Отак-бо, хлоп’ята.
Хоч фундаменту шматок
Цілим залишився –
Головний якраз куток,
Де той біс з’явився…
…Ой, та що це я кажу?!
Це ж казать не можна! –
Погляд гнома був тверезим,
А пляшка – порожня.
- Ну спасибі! Гарну байку
Ви нам розказали!
- Байку, кажете?!! Ця байка
Продовження мала:
Демон сповнив обіцянку.
Років через триста
За тим самим сценарієм
Усе повториться.
Той придурок відродився
У державі іншій,
Але швидко все згадав,
Що було раніше.
Далі владу захопив,
Культ кривавий встановив,
І тепер уже повірив
В змогу вічно жити,
Вирішив усенький світ
Собі підкорити.
То, мабуть, була частина
З демоном угоди…
Та й пішов собі війною
На інші народи.
Дві держави удалося
Йому захопити,
А у третій мав поразку,
І сам був убитий.
Ну то й що? Родився знову,
Щоправда, не скоро,
Й знов те саме… так постійно! –
Мовив гном суворо. –
Але йшли тисячоліття,
Й захопивши владу,
Цей негідник культ кривавий
Уже не провадив.
Мав лиш на меті – весь світ
Собі підкорити
І народи до служіння
Демону схилити.
Злі, зманіжені й розпусні,
Люблять гроші й себе –
От хто йому наймиліший,
Що й крові не треба.
Втім, у війнах тих лилося
Крові – не дай Боже…
- А скажіть, як його звали?
Ми знаємо, може?
- Скільки жив, імен багато, -
Каже ватаг гномів. –
А останні імена
Історикам відомі.
Найостанніше ж ім’я –
Так все людство знає.
Здогадатися неважко,
Я не називаю.
- А цікаво, коли знову
Цей гад буде жити?
- Так живе вже, і при владі,
Й вже почав служити.
- Хто ж це?!
  Але погляд гнома
Холодний, мов лезо:
- Більш нічого не скажу,
Бо я вже тверезий.
А в демона служителів
Без того хватає:
Час від часу якийсь бовдур
Його викликає.
Вічного життя благають,
Слави та багатства…
Він, щоправда, більш нікому
Отак не з’являвся.
Із глибин тих щоб піднятись,
Бути хід повинний.
Та не каються, придурки,
Слугують сумлінно.
- То невже могутній демон
Хід собі не зробить?
- Хід-то є, але нагору
Вийти – не виходить.
Коли храм той розвалили,
Щось таке тут ізробили.
Що конкретно, я не знаю,
Та поки не прокопає
Хтось йому згори дорогу
Й не зніме закляття,
То він вийти і не зможе,
Тож не бійтесь, браття.
  Хлопчики перезирнулись;
Пончик каже: - Знаєте,
Це я втретє вже питаю,
Що ви тут копаєте?
Як не хочете ви нам
Відповідь давати,
То скажіть хоча б собі,
Нащо це копати?
  Гробова запала тиша.
Ватажок пополотнів.
- Йдіть…ідіть відсіль скоріше…
Я вже сам…- прошепотів.
- Ну тоді – на все вам добре,
Нам час на уколи.
- Ну щасти! Не здогадався
Сам би я ніколи, -
Мовив ватажок до себе, -
От іще мудрило.
Якби не оці два лохи –
Рив би всім могилу.
А ще, дурень, похвалявся,
Мудрістю та знанням!
А повівся, як дитина,
Наче лох останній!
  Хлопці, трохи відійшовши,
Назад обернулись.
Бачать – будить ватажок
Гномів, що поснули.
Штурханів дає ногами,
За бороди смиче:
- Піднімайтесь, п’яндилиги,
Гляньте мені в вічі!
Що накоїли ви, гади?!
- А що ми зробили?..
- Ви, сволота, демонові
Новий хід прорили!
Як вам руки не відсохли?!!
- Так ти ж домовлявся…
- Я? Так, справді… Всі ми лохи, -
Зрештою зізнався.
- Не ми, а ти, якщо чесно! –
Буркнув хтось тихенько. –
То що ж нам тепер робити –
Засипать швиденько?
- Не встигнемо… Місяць рили,
Та й закляття знято.
Є у мене одна думка…
Та ви йдіть, хлоп’ята!
Ми самі управимось,
Як самі нашкодили.
В мене й не такі колись
Штукенції виходили.
  Хлопчики й пішли собі,
Вилізли нагору,
Сонечком помилувались
В призахідну пору,
Зайшли вчасно на уколи –
Сестра здивувалась.
Потім швидше до палати,
І спати уклались.
Дід знайомий завітав:
- Вам тут передача.
- Слоник більше не літав?
- Щоб літав – не бачив.
Тільки гупіт під вікном
Щойно роздавався,
Там, здається, за слоном
Загін солдат гнався.
Он вони, ідуть назад,
Слоника волочать…
- Треба у них запитати,
Чого вони хочуть.
  Слоник білий репетує:
- Рятуйте! Вбивають!
Репресують! За погляди
Крамольні хапають!
хулігани зо-о-ру ли-ша-ають!
  Хлопчики перезирнулись:
- Це його – за місто
Наметове! Новий уряд
Почав, мабуть, чистку.
Більш не було ані слова
У палаті сказано,
Та були в одну хвилину
Бинти разом зв’язані,
Ще й подерте простирадло –
У мотузку звили,
Та зашморгом дуже ловко
Слона підчепили.
Слоник, вирвавшись з лабет,
Залетів в палату,
Налякавши страшно діда.
- Спасибі, хлоп’ята!
А то так було жахливо!
- Це за що – за Київ?
- Ні. Вони там пили пиво,
А я закусь виїв.
То вони пообіцяли
Мною закусити,
Алкоголіки нещасні,
І давай ловити.
- Ой, даремно ми втручались, -
Батончик озвався. -
Одержав би по заслугам,
Тоді б начувався.
  І Батончик визирнув
Із вікна палати:
- Ой, вони збираються
Вікно штурмувати!
Біжіть, діду, по підмогу,
Звіть, там, санітарів…
А ти, слонику, лети
Кудись попід хмари.
Ми будемо відбиватись
Мужньо і хоробро.
  Так спровадивши обох,
Сховав гроші добре.
Тільки залишив одну
Двогривневих пачку,
Та ще в діда цигарки
Витяг із заначки,
І жбурнув все те в вікно.
Далі й не дивились,
А потомлені за день,
Спати завалились.
Це вже потім розповість
Дідусь на зорі їм,
Що позвав він санітарів
Із психіатрії,
Що в сусідньому крилі,
Й лікарі прибігли.
На той час іще солдати
Утекти не встигли,
І тому їм довелося
Відповідь давати
На питання: чи слони
Уміють літати.
Ледь в психушку не попали,
Але ляпнув хтось тут,
Що це вони таким чином
Від армії косять.
І тоді їх у частину
Назад геть погнали.
Та не чули того хлопці,
Бо вже міцно спали.
  …Опівночі раптом гуркіт,
Матюки зі сходів!
Хлопчики підскочили,
Тамуючи подих.
- Чув? Неначе щось шуміло
На сходах… Тихіше!
- Тільки не кажи будь ласка,
Що шкребуться миші!
- Добрі мені миші –
Ач як криють матом.
Слухай, де наша труна?
- Забули забрати!
На східцях лишилася,
Куди ти дивився?!
Оце, мабуть, через неї
Хтось перечепився.
А що, коли лікар?!
Отоді ховайся:
Буде завтра нам по шиї,
Вже не сумнівайся!
- Ходімо, поглянемо,
То й не лікар може.
Хтозна, може щось зламав,
То ми домоможем.
  По дорозі каже Пончик:
- Мабуть, страхи марні:
Нащо лікарю вночі
Швендять по лікарні?
- А і справді!
  Підійшли
Хлопчики до сходів;
Дивляться – аж таки лікар,
На великий подив!
Унизу вовтузиться,
Встати намагається,
Та заплутався в халаті,
Тому й матюкається.
Сповз халат, обплутав ноги,
І штани з ним також,
Тим-то встати і не може,
А повзає раком.
Лежить поруч і труна
Догори колесами…
Пончик ахнув, а Батончик
Каже йому весело:
- Ти був правий! Нам за це
Нічого не буде!
- Як не буде! Лікар же!
- Придивися, чудо!
- Йоли-пали! Айболить!
- Важко здогадатись?
Хто опівночі іще
Може тут тинятись?
- Пішли, заберем труну,
Щоб ще хтось не вбився.
  Спустилися. Айболить
З подивом дивився:
- То це ваша домовина?!
- Що гріха таїти –
Наша. Але можемо
Вам її вступити.
Ви ж бо вже того…померли.
То вам там і місце!
  Айболить на ноги скочив,
Що халат аж тріснув.
І, штани тримаючи
Обома руками,
Загорлав, аж задзвеніло
Скло в віконних рамах:
- Стану я в наступну ніч
Володарем світу!
Отоді будете знати,
Як мені хамити!
  Хлопчики перезирнулись:
Все їм стало ясно.
- Ми таких «володарів»
Зустрічали часто,
Як ходили в психлікарню,
Дивитись на психів!
- От як хід готовий буде,
Вас чекає лихо!
Я вже маю вічну славу
І життя без скону.
А в наступну ніч одержу
Світову корону!
- Хто ж вам дасть? – спитав Батончик, -
Як розщедряться вони,
Не забудьте попросити
До корони ще й штани.
  Та й пішли вони в палату,
Взявши домовину.
Айболить лайнувся матом,
Та й утік крізь стіну.