чудод1йна лихоманка

вночі щось сталося. незбагненне і дуже невизначене.я прокинулася раптово, наче хтось крикнув мені у самісіньке вухо.було страшенно спекотно. до спини липла ковдра, під колінами та на згині ліктів - піт. дихати важко. лихомаково починаю шукати що, чи хто мене розбудив. страшна спрага., серцебиття... та все це не те.. не розумію шо сталось. щось смикнулось в голові накшталт чиєїсь присуності, але знов не те.. щось в мені, а може хтось в моїй туманній пустці (пастці?) страшенно давив на свідомість. шось повільно притералось по обрисах мого внутрішнього світу. збудження. це так дивно. спочатку навіть незрозуміло. бо просипаєшся не так від жару\холоду\спраги як від збудження.. могутнього, пекельного, гвалтівного збудження. аж хочеться вчепитися зубами у щось живе, тепле та бажано кровоточиве.здається такі думки мене безумовно змінюють. бездушно змінюють. моє лице стає сніжнобілим. зіниці змінюють форму, губи - криваво червоні.погляд мов налитий свинцем. і саме цей погляд відчиняє мене навстіж. вивертає навиворіть від яремної западини і аж до самого низу. це робить мене беззахисною та крихкою. я ледве долаю бажання рвучко та сильно вигнутись в попереку, це типу рефлекторна дія, як остання межа перед повною неконтрольованістю. мені нестерпно хочеться вийти за межі власного тіла, хочеться дертись вгору і вправно повзати по підлозі. розривати невидимі залізобетонні стіни одним доторком. це божевілля зникає майже раптово. ну все те збудження, відчуття.. перетворення. все переривається і йде. а от страх, що заважає діафрагмі рухатись - залишається.і знову тиша промовисто дзвенить навколо мене. навіть темрява лякає мене менше ніж ця насмішкувата мовчанка. раптом відчуваю себе жахлово сонною і взагалі, серед ночі все неможливе видається трохи дивним... і я , провалюючись по той бік реалності встигаю подумати своє коротке та рятівне : наснилося...
так от. я готова пробачити тобі що ти в кожному сні. хоча... ні. перестань мені снитися.