Роздвоення кави

- Тобі зробити кави?
- Ні. ЇЇ все одно нема кому зробити, – хлопець окинув немов байдужим поглядом стелю.
- Ну ось ти знову починаєш. Ми ж з тобою домовлялись. Ти знову ображаєшся?
- Ні, з чого ти взяв?
- Ти відмовився від кави!
Парубок вперся своїм жалюгідним поглядом у вікно, трохи помовчав, а потім цикнув.
- Це щось означає? Це щось, до біса, означає? Як ти можеш пропонувати мені кави, якщо навіть зробити її не годен.
- Я можу. Ти це чудово знаєш…
- Слухати тебе не хочу. Маячня якась. Що я забув у тій каві, щоб пити її? – здивувався він. Хлопець встав із табурета і підійшов ближче до вікна. Він не зрозумів, як так склав питання, яке і сам не міг охопити своїм гниючо-розквітаючим розумом.
- Можливо це буде кава з ціанідом? Ти ж давно вже хотів таку суміш аби вбити мене.
Хлопець мимоволі задумався. Дійсно, було таке діло декілька років назад. Це начебто було давно, але бажання таке свіже, от тільки-тільки з печі, гаряченьке, м'яке. Воно…
- Воно тільки і бажає, щоб я бажав!
- Що? Ти про що?
- Господи… Не звертай уваги.
- Я не Господь, – засміявся голос.
- Дурне. Я дуже жалкую, що сили моїх думок не пов'язані з тобою, інакше задушив би тебе, – образився хлопець.
- Ну, пробач. Знаю – тема Бога – це твоя хвора тема. Ти часом не хворий?
- Ні. Не хочу про це базікати, ти сам усе чудово знаєш, – його голова опускалася нижче, і фокус зору стрімко наближався до «однієї точки на підлозі».
- Ну, тоді ще до мене додамо твою нову хворобу – тематична хворобливість! Ну все-все. Мовчу. Що ж тебе чекає у каві? Може,майбутнє? Ти пам'ятаєш багато минулого і не пам'ятаєш ні одного майбутнього! Вип'єш ароматної, полегшуючої душу кави і покотишся у майбутнє, а мене залишиш тут… на спустошеній словами і злими буквами кухні о 7 годині вечора, третього листопада.
- Я тобі не вірю. Вип'ю її, а сам залишуся тут, о сьомій годині навічно і з тобою. Цього ти тільки і домагаєшся, – хлопець відірвав блідо-сухий погляд від тої містичної точки на підлозі і знову глянув на стелю. Голос не відповідав. Тиша. Він подивися у вікно і побачив, як падає листя. Просто з неба, жовте, іноді з червоними опіками, певно, болючими, але гарними. Раптом тиша замовкла:
- Чому місяць з назвою «листопад» є, а «снігопад» нема? – наче у стін запитав він. Голос хмикнув так, що це «хм» сколихнуло луною порожню кухню.
- А може, там є? – відповів голос.
- Де там?
- Там, куди хочеш потрапити без мене. Вип'єш кави і опинишся на цьому ж місці, але третього снігопада.
- Ти ідіот, – скривився він.
- Хе-хе. Сам же такий! – наче посміхнувся голос. – Стоп. А може, краще в минуле? Ти хочеш у минуле?
- Куди саме в минуле? – буркнув парубок.
- До того, як я з'явився. Пам'ятаєш ті часи? –по інтонації було чути, що голос-генія чекає успіх. – Пам’ятаєш? Тоді, коли ти ще був єдиною особистістю?
Хлопець мовчав і згадував, як мав друзів, рідних.., усе. І головне - думки, вони належали йому і тільки йому, а не так, як зараз.
- Ти дійсно вмієш готувати каву? – невпевнено промовив хлопець.
- Звісно! Нарешті наступив той день, коли ти мені повірив. Треба його якось відзначити у календарі… як же відзначити… Давай 3-го снігопада?- грайливо питав голос.
- Припини. Це ж хвороба. Це не можливо.
- Якщо ти повіриш – усе можливе.
- Ти спочатку хоча б у себе повір, – плюнула словами єдина людина на кухні. Після цих слів голос не мав, що відповісти. Хоча він десь у глибині душі зламав хлопця, змусив повірити у альтернативу думок.
- Сьогодні жахливий день, – сказав хлопець,дивлячись на падаючі гнилі листки у вікні.
- Так. Жахливий, – голос ще трохи помовчав. – Тобі зробити кави?

03.10.2010