Ворохобник, або 15 хвилин слави

Спочатку - невеличка преамбула, власне, пояснення, коли й за яких саме обставин виник цей текст:
З грудня 2005 по лютий 2006 року в Мармуровому палаці (філія Російського державного музею), в ґалереї сучасного мистецтва імені подружжя Людвіґів проходила виставка присвячена творчості видатного американського художника українського походження, засновника стилю поп-арт Енді Воргола. На виставці були представлені як загальновідомі твори митця, так і його рання графіка (дещо нагадує графіку Жана Кокто, Модільяні або Анрі Матісса), яка, до речі, цілком спростовує міт про Воргола, як про нездару, котрий саме тому продукував свої твори у трафаретний спосіб, що не був, нібито, здатний до малювання. Відвідувачі виставки могли також побачити рідкісні світлини і ворголівські портрети друзів – відомих художників: німця Йозефа Бойса, чорношкірого художника-ґрафітіста Жана-Мішеля Баскіа, Кіда Герінґа. Практично уперше петербуржці мали можливість подивитися новаторські фільми Воргола – класику сучасного кіноаванґарду, зокрема „Сон”, „Їжа” тощо. Особливої ваги виставка набула тому, що переважна більшість експонатів, які демонструвалися на ній, надійшла з музею Енді Воргола у Пітсбурзі. Виставка побувала також в Москві та в Самарі.



                ВОРОХОБНИК, АБО 15 ХВИЛИН СЛАВИ


Put a peephole in my brain
Two New Pence to have a go
I’d like to be a gallery
Put you all inside my show

Andy Warhol looks a scream
Hang him on my wall…

David Bowie “Andy Warhol”

нью-йорк – це тепле гніздо гарлему
імені джазу й марихуани
інколи ходить заблудлий лемко
на прізвище Воргол – ой леле –
білий як янгол...

Василь Махно “Лист до Петра Мідянки»

Андрій Вархола – русин чи хохол?
Греко-католик, ставленик поп-арту.
Енді Воргол – це джаз і рок-н-рол...
......................................
Servus, пане Воргол!

Петро Мідянка „ Servus, пане Воргол!”,
( пізніше - пісня рок-гурту „Плач Єремії”)


Недавно одна компания заинтересовалась приобретением моей „ауры”. Мои произведения им были не нужны. Они только говорили: „Нам нужна ваша аура”. Я так и не понял, чего они хотели. Но они были готовы заплатить большие деньги.

Энди Уорхол „Философия Энди Уорхола”




Вархола, ворхола (укр. діал.); warchol (пол.) – ворохобник, скандаліст, підбурювач, паливода, урвитель. Вархола; Андрій – справжнє ім’я одного з найвизначніших митців ХХ століття, американця Енді Воргола. Він таким і був – ворохобником.

Він починав як рекламний художник. Не випадково перший його твір з’явився саме в модному жіночому часопису “Glamour”. Світ у якому він обертався – це був світ люксусових речей, світ ґлянсу, спалахів фотокамер, справжніх діамантів і фальшивих усмішок (а часто й навпаки), світ „високої” моди і просто масової конвеєрної продукції для повсякденного вжитку. Згодом цей світ потрапить на його полотна. Воргол зможе довести, що і рекламний біґборд може бути мистецьким твором, а принцип конвеєрності буде покладено в основу його славетної „фабрики” (яка промовиста назва!). Ця „фабрика” розпочне серійний випуск картин, „зірок”, сенсацій, скандалів, невірогідних чуток і новітніх напрямків у мистецтві. Це буде перша у світі „фабрика” такого ґатунку. Нині їх – увімкніть TV – безліч! Але найголовнішим твором Воргола став він самий – Енді Воргол. Хто не упізнає з першого ж погляду цю знебарвлену чуприну його розкудовченої перуки, ці вічні окуляри тишка-відмінника, цю андрогінну постать істоти, що ніби прийшла до нас з якоїсь позаземної цивілізації. Воргол оточував себе людьми як дійсно талановитими та відомими, так і звичайними „фріками” (від англ. ”freak” – „примха природи”, „дивак”, „щось незрозуміле або смішне”) – гіпі, трансвеститами, вуличними шльондрами, ґеями та лесбійками, наркоманами, безробітними акторами, невизнаними митцями, представниками так званих „контркультури” та „андеґраунду”. І просто божевільними. Це і був „почет” „короля попу” Енді. Енді був щедрий і добрий, як і належиться справжнім королям. Він охоче ділився своєю славою. Він переконував – немає некрасивих людей, якщо хоч одна людина некрасива, то некрасиве ціле людство. Він пророкував, що у майбутньому кожний зможе зажити слави, але тільки на 15 хвилин. І, зрозуміло, виявився істинним пророком. На жаль. Бо саме на засадах „п’ятнадцятихвилинної слави” робляться численні реаліті-шоу, на зразок „За шклом”, „Голод” або „Дім-2”. Адже ми з Вами живемо у post Warhol world – „світі-після-Воргола”. У світі вигаданому й створеному примхливим ворголівським генієм.

Воргол займався не тільки образотворчим мистецтвом. Він був одним з найкращих фотографів свого часу. Багато працював у пошуках нових виражальних засобів у кінематографі. Його багатогодинні аванґардні фільми з характерними назвами „Сон”, „Їжа”, „Стрижка волос” тощо досі вважаються незастарілою класикою новаторського кіно (втім, як на мене, дивитися їх можуть хіба доскіпливі фахівці або фанатичні обожнювачі творчості Воргола). Він створив і спродюсував рок-гурт “Velvet Underground” („Оксамитове підпілля”) – одну з найвизначніших леґенд рок-музики. Цей колектив, що грав „панк до панку”, складався з таких яскравих особистостей і талановитих музик, як Лу Рід, Джон Кейл і барабанщиця Ніко (згодом - коханна Алена Делона). Пізніше Воргол співпрацював з американською „новохвилевою” групою “Talking Heads” („Балакучі голови”). Особисті стосунки зв’язували Енді Воргола з лідером “The Rolling Stones” Міком Джаґґером і його дружиною Б’янкою. Оформлений ним „стовнзівський” альбом “Sticky Fingers” (де красувалась затягнута в джинс промежина леґендарного актора та хастлера Джо Далессандро, того самого Little Joe, що "never once gave it away, everybody had to pay and pay, a hustle here and a hustle there..."), як, рівночасно, й обкладинка альбому „Оксамитового підпілля” із знаменитими бананами стали справжніми міні-шедеврами дизайнерського мистецтва. Він пробував випускати парфум і алкогольну продукцію під своїм ім’ям. Вів власну програму на телебаченні. Видавав власний часопис “Interview”, де одні знаменитості брали інтерв’ю в інших, а більшість місця займали великі кольорові світлини. Він створив навіть свою ориґінальну філософію, яку відображено у його „Філософії Енді Воргола. Від А до Б, і навпаки”. Інколи він вдавав з себе „нового марксиста” ( а, може і насправді, здавався собі марксистом?). Він зробився найбагатшим і найбільш купляємим художником в історії мистецтва. Будь-яка ґалерея в цілому світі, так само як і будь-який багатій або знаменитість (навіть якщо вони зовсім не зналися на живопису) мріяли мати у своїй колекції хоч одну з його картин, які множилися у трафаретний спосіб. Він балансував на межі дурного смаку і геніальности, але якщо і зісковзувався, то переважно саме у геніальність. Він був постійним викликом – мистецтву, в його класичному розумінні, суспільству, з його мораллю, нарешті, долі. І доля не змусила очікувати себе довго. Вранці 3 червня 1968 року в стінах ворголівської „фабрики” пролунав фатальний постріл. Неврівноважена діваха з оточення Енді Воргола, напівбожевільна феміністка-радикалка, член (втім, єдиний) створеної нею ж таки „організації зі знищення чоловіків”, невизнана письменниця, що жадала слави у будь-який спосіб, Вікторія Солінас вирішила помститись своєму колишньому кумирові за, нібито, погорду, з якою він до неї поставився (до речі, в сексуальному сенсі Воргол жінками взагалі не надто цікавився). Пізніше дещо подібне відбудеться з іншою відомою людиною – Джоном Ленноном. На щастя, якимось дивом, цього разу медикам вдалося врятувати Ворголові життя. Але рана виявилася тяжкою й небезпечною, і в подальшому чимало посприяла його ранній смерті (майже по двадцяти роках, у 1987). Казково багата і всесвітньовідома людина Енді Воргол, віддав Богові душу у нью-йоркській клініці для не надто заможних пацієнтів, багато в чому „завдяки” халатності лікарів та шпитальних служниць. Поховали його на пітсбурзькому цвинтарі, поруч близьких. Щодо Вікторії Солінас, то вона досягла таки своєї мети. Колись невідома нікому дивакувата письменниця, яку навіть не пускали на поріг видавництв, одразу ж по скоєному нею замаху, почала одержувати від тих самих видавництв пропозиції, які обіцяли їй гроші й славу. Най і у в’язниці. Вже в наші дні було знято фільм на матеріалах біографії Вікторії Солінас. Як бачите, Воргол навіть тут виявився щедрим, „поділившись” крихіткою своєї слави з закомплексованою невдахою. Воргол завжди Воргол.

Але все це – творчі пошуки, експерименти, скандали та провокації, всесвітня слава, великі гроші, фатальний постріл, смерть у лікарні сталося пізніше. А колись Андрій Вархола був звичайнісіньким „бойсиком”, як звуть це англо-українською мішанкою місцеві „американські” русини. Він народився у Пітсбурзі, Пенсільванія – тодішньому центрі української трудової еміґрації в Сполучених Штатах. Батьки його походили зі Східної Словаччини, з району Пряшовщини, на сучасному українсько-словацькому прикордонні, де переважна більшість людності складається з українців-русинів. Складні економічні та політичні умови наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть примусили багатьох з них шукати кращої долі на чужині, за океаном. Серед цих злидарів, що несамохіть полишили були свою батьківщину була і родина Вархол. Тут, на новій землі вони тяжко працювали, щоб якось загорювати собі на прожиття хоч який гріш. Батько Андрія був шахтарем. На нечисленні празники і в неділю всі разом ходили до греко-католицької церкви св. Івана Златоуста. Енді Воргол, не зважаючи на свою зовнішнє скандальну поведінку, залишався щирим греко-католиком до кінця свого життя. Якось на каналі “History” (хто має кабельне телебачення, той міг бачити) демонструвався документальний фільм присвячений Енді Ворголу. Про Енді розповідали його друзі, знайомі, колеґи „по цеху”. І ось один з них, на жаль не пам’ятаю його ім’я, висунув гіпотезу, що в добревідомих серійних портретах та зображеннях Воргола (Мерілін Монро, Елвіс Преслі, долярові купюри тощо) зроблених у техніці шовкографії відбилися його дитячі враження від... іконостасів греко-католицьких храмів (щоправда, розповідач назвав греко-католицизм „східним католицизмом”, але хіба можна ставити це на карб американцю, який може і не розумітися на таких тонкощах). Як на мене, дуже цікаве припущення. Маленький Андрій просто обожнював свою мати, напівписьменну лемкиню, на що та відповідала взаємністю. Він проніс це тепле почуття через роки. Приблизно десь у середині 90-х в Петербурзі, в Ермітажі була невеличка виставка творів Енді Воргола, одна з перших в нашій країні, на яку мені пощастило потрапити. Серед інших речей, що були представлені на виставці, мою увагу привернули кілька цікавих експонатів – якісь, ніби дитячі, малюнки на аркушиках із звичайного собі учнівського зошиту. Малюнки ці були не дуже й вправні, хоча, мабуть, і не позбавлені певного наївного чару. Переважно то були зображення янголів. Малюнки були зроблені рукою пані Юлії – матері Енді Воргола, і він ціле своє життя зберігав їх коло себе, наче якусь святиню.

На жаль відсутність власної державності в Україні протягом майже цілого ХХ століття спричинилася до того, що багатьох наших творців і їхню творчу спадщину зараховували, а часто-густо і продовжують зараховувати до культурних здобутків інших країн і народів. Так сталося з нашими видатними митцями – Казимиром Малевичем та Давидом Бурлюком (до речі, прізвище останнього теж означає „ворохобник”, так що, Україні якось щастило на бунтарів від мистецтва). Цих двох художників практично беззастережно відносять до діячів виключно російської культури. Навіть Олександра Архипенка подеколи називають росіянином. Так сталося і з геніальним самоуком, майже неписьменним глухонімим художником-примітивістом Никифором (Єпифанієм Дровняком) з лемківського селища Криниці, що в Польщі. Не зважаючи на свою неосвіченість він творив вражаючі майстерністю архітектурні фантазії, яким міг би позаздрити і сам великий Піранезе. Самозрозуміло, що Никифор з Криниць відомий в світі саме як „польський художник”. Більш того, скажімо відверто, поляків сильно дратує навіть коли хтось просто згадує за його походження. І це далеко не всі. Перелік імен міг би бути довгим.

Така ж сама історія відбувається і з Енді Ворголом. Щоправда, тут треба зробити два невеличких зауваження. По-перше, Воргол, звичайно, все ж таки американський, а не український мистець, хоч і українець за походженням. Але дивіться як євреї чи й росіяни (хоча останнім, здавалося б, нема на що скаржитися – їхні культурні досягнення визнані в цілому світі), як вони чіпляються за найменший натяк на єврейське або російське походження тієї чи іншої відомої людини, бо це – питання престижу, пропаґанда, що працює на підвищення статусу народу і країни. В наші дні Ви можете довідатися з численних біографічних досліджень, що, наприклад Чаплін і Равель – євреї, що навіть Шекспір і Леонардо мали єврейське коріння. І не важно чи так воно є насправді. Щодо росіян, то вони зараховують до „своїх” не тільки вихідців безпосередньо з Росії, але й представників будь-якого з тих народів, що мешкали колись на теренах Російської імперії або Радянського Союзу. І робиться це цілеспрямовано. Росіянами за походженням виявилися і класик американського кінематографа Рубен Мамулян (чи не правда – типово російські ім’я та прізвище), і Леонардо Ді Капріо, і Міла Йовович, котра, як відомо, народилася і десь років до п’яті-шості жила в Києві, а мати її була українською акторкою. Якщо так, то чому ми маємо відмовлятися від синів нашого народу, які через певні обставини вимушені були працювати на духовній ниві в інших країнах і зробили вагомий внесок в культурну скарбницю інших народів. Навпаки, ми маємо ними пишатися і голосно говорити: „Знай наших”. А так, взагалі, на, так би мовити, „загальнолюдському” рівні, великі таланти, як, до речі, і великі злочинці, звичайно ж, „не мають національності”.

Друге зауваження стосується того, як сприймають американці саме поняття „національність”. А їхнє розуміння цього поняття дещо відмінне від нашого, європейського. По-перше, США то країна еміґрантів, куди з’їжджалися люди з усіх усюд, з різних кінців світу. По-друге, в англійській мові “nationality” („національність”) походить від “nation” („держава”). Справа у тому, що, на відміну від східних європейців, національні держави європейців західних повстали досить рано, ще до виникнення самого поняття „національність”, і переважно збереглися від того часу до сьогодення. Саме тому в американців національна приналежність визначалася не за етнічним походженням, не за коріннями, а за громадянством, за країною звідки приїхав новоприбулець. Тривалий час, доки існувала Чехословаччина, про Енді Воргола писали як про „чеха”. Щойно країна розпалася на Чехію і Словаччину, він одразу ж „перетворився” на словака. А якби збереглася Австро-Угорщина, хто зна, він, мабуть, був би „австрійцем” або „угорцем”. І тільки зараз, коли нарешті з’явилася вимріяна поколіннями незалежна Українська держава, ми можемо сподіватися на те, що справедливість восторжествує. До речі, в маленькому русинському селі Микова, звідки походили батьки Воргола, ніхто ніколи навіть і не брав під сумнів, чий він є, „наш Андрійко” (так ласкаво звуть його краяни). Там Вархола справжній улюбленець цілого села, всі ним дуже пишаються. А ще дуже цінують горілку “Andy Warhol”.