Дякую тобi

А знаєш, як воно буває... Коли у четвер – зимний і вітряний – у светрику легкому, вночі, на зупинці, на протязі – і думаєш, і знаєш:
що – от – завтра-нині – і все.
і суши сухарі, бо прийде зима в бєлих тапках і такуууу фєніту ля комедію влаштує – за всіма законами жанру – місяців так на п’ять – дддубака…і хочеться – найпевніше за все – впасти у сплячку – бо що ж?! бо не люблю зими (неправильна установка, геть не позитивна, та що ж поробиш?! Теплолюбна я тварюка). Та нема на те ради… і розгубленість приходить – такою Бєлкою без Стрєлки стаєш – зачинаєш зводити подумки дєбєт з крєдєтом – а чи стане тобі, женьщіна, надбаного за весну-літо-осінь, аби зиму-то протягнути? Давай, лічи свої яблука-арєхі! Тіки чур чесно лічи!
А тоді – лічуууу…
на одну купку – яблука, на втору – арєхі… Гриби – на третю. Гацюциногенні гриби (а шоооо, зима доооовга, згодицця – у торбинку і в укромний угалок). Ну, кажися, готова… На перший час стане…На стааарт, увааага...
А може?
А може, не сьогодні? Пронесе? Забуде Бозя про Тернопіль – махне рукою, скаже: та хай вже! – і зима не почнеться?!
І триватимуть – трава і листя?
І тіні на мідному килимі танцюватимуть?
І запах сухої мудрості – мудрість-бо суха, як пересохлий листок, як старість, як папірус, як долоня бабусі…
Вона – мудра пізня осінь, вона – моя бабуся – приречена ракова хвора – лежить тихо… нечутно легка… вощане лице… невагоме тіло…
і ти мізками, головою своєю дурнолобою доганяєш розпрекрасно – дива не буває…
день-два нічого не змінять…поглянь: їй зле!
Зрозумій: їй час!
Не будь егоїсткою, нарешті – ВІДПУСТИ ЇЇ, АНЮ!!!!!!!!!!!!!
нєа, не відпущу…
триматиму, триматиму за пальці кістляві, дихатиму на руки рідні, чаю з полину наварю – і буду поїти малесенькими ковточками. І шепотітиму: не іди. не іди. не іди…
ну будь ласочка, не іди…
і вона не піде. Не сьогодні.
Бо –
прокинуся у п’ятницю і зрозумію-відчую-побачу –
що саме сьогодні – саме зараз – саме цієї миті – найкращий осінній день цього довгого бабиного літа.
Густе, надривно-синє, без жодної цяточки – небо!!!
По ньому можна ходити пішки, їй-бо!
Загублені мідяки листя – розсипом на землі. А поміж них вистрибують мільйони сонячних зайців…
Сонце – на півсвіту! Сміливе, щедре, сильне, святе: на, бери моє тепло, ти ж хотіла – не бійся, глупа!
І – тиша… Ані вітерця, ані подиху…
Суцільна тиша.
Ти-ша…
– Ти???
– Шаааа…
– От бачиш, ба, от бачиш!!! Ти ж можеш! Ти одужаєш, ти неодмінно одужаєш, – повторюю я – і блаженно посміхаюся до бабці. Сонячний заєць весело вистрибнув їй на чоло, пооране глибокими зморшками, а тоді розгледівся навсібіч… ндяяяя… гріх танцювати на такому руйновищі…і завмер маленькою яскраво-жовтою цяточкою. Просто по центру лоба. Як мішень.
Бабця дивитися мовчки –
і тільки Любов просвічує через жовту шкіру її пересушеного обличчя…
У цю мить вона схожа на манюню фосфорну зірку – таких багато висить на моїй стелі – вдень, доки я на роботі, зірки всотують у себе світло сонячне – а потім вночі, якщо вимкнути лампу… тоді вони віддають те, що встигли зібрати. Віддають щиро, щедро віддають – усе! – на, бери, у нас його навалом! Бо – зірки певні, що прийде ранок, і знову вони жадібно питимуть життя – а потім знову віддаватимуть...
…Бабця знає, що ранку у неї не буде – але віддає так само щиро і щедро: на, бери! Та ну, чого ти, припини комизитися… воно тобі потрібніше. Ти ж залишаєшся зимувати…Бери, мала, бери…
І Світло Любові перетікає і перетікає через жовту плямочку на лобі у моє притихле серце…
Дякую тобі.