Про Пончика, Батончика та бiлого слоника. Ч 2. V

*     *     *
До зорі ще повставали
Наші баламути,
Бо хотіли санітарів
У моргу замкнути.
Тільки як дійшли до моргу,
Зазирнули здуру,
Бачать – йде по коридору
Неясна фігура.
Згорблена, замучена,
З виглядом нещасним,
Ноги ледь переставляє
І зітхає часто.
Пончик шепче: - Глянь-но, привид!
- Чи то мрець піднявся,
Щоби випити водички,
Бо не похмелявся.
- Може, хтось із санітарів
Піднявся попити?
- Легше мертвого підняти,
Ніж їх розбудити!
  А фігура йшла поволі,
З ними порівнялась…
- Здоров’ячка, вовкулако! –
Обоє озвались.
  Той аж смикнувся, підняв
Налякані очі.
- Ти чого не в Києві?
- Більш туди не хочу…-
І квапливо затулив
Ганчіркою шию. –
Повернувся, ну їх к бісу –
Не кров, а помиї:
Алкоголем розбавлена,
Тютюном смерділа,
Ще й якоюсь хімією…
- А що ж твоя мила?
Хоч побачив?
- Та побачив…
Та ще упириця!
Ледве втік, згадати страшно,
Нате, подивіться!
  Та й прибрав ганчірку з шиї.
Хлопчики поблідли:
Вся подерта, поранена,
Сліди зубів видно…
Та й костюм, колись красивий,
Теж був геть подертий.
Сів на східці вовкулака,
Ні живий, ні мертвий.
- Може, лікаря позвати? –
Пончик пропонує.
- Ага, знайди лікаря,
Що мертвих лікує!
- А що? – Пончик усміхнувся
І махнув рукою. -
Є один тут ескулап
В прийомнім покої.
Ото лікар – всіх лікує!
Бо йому із п’яну,
Пацієнт живий чи мертвий –
Все по шарабану.
Є ще лікар Айболить –
Отого б спіймати:
Як сам мертвий, то зуміє
Таких лікувати.
- Айболить, ви кажете?!
Він що – вам зустрівся?!
Я шукав його колись,
Та він десь подівся.
- А навіщо він тобі? –
Батончик питає.
  Той лиш процідив крізь зуби:
- Вб’ю, якщо спіймаю!
- Але ж він уже давно
Просто дух безплотний,
І тобі не знадобиться,
Якщо ти голодний.
- Не у тому, хлопці, справа –
Слід боржок віддати…
Ой, не встигну вже до секти,
Почало світати!
Ну, зараза, ледь не вбила!.. –
За шию схопився. –
А на вигляд ще й красива,
Як я помилився!
Як баран, як лох останній,
Повік не забуду!
І з жінками більше справи
Мати я не буду!
Ні, нема кохання в світі –
Це тепер я знаю…
  Тут дзвінкий почувся голос:
- Я вас скрізь шукаю!
  Санітарка молоденька
У дверях стояла.
- Там вас кличуть на уколи, -
Хлопчикам сказала. –
А ви ось де заховались,
Такі шалапути!
Мабуть, знову захотіли
Чогось устругнути.
- Та ні… Ми що… Ми – нічого…
Ми зайшли провідать
Свого друга.
- А чом в морзі?
- Ну…бо більше ніде…-
Ніяково ляпнув Пончик
І почав вигадувати
Щось вже зовсім несусвітне,
Не хочу і згадувати.
Що за погляди їх друга
Хотіли убити,
Що тяжко поранили
Прокляті бандити!
Що тепер поза законом
Друг їх опинився,
А що в морзі заховався –
Бо сонця боїться.
Санітарка слухала,
Стримуючи подив,
Вовкулака стояв мовчки
І очей не зводив
З санітарки. Й було видно,
Що йому байдуже
Все, крім неї. А Батончик
Хвилювався дуже,
Коли погляд цей помітив:
Він подумав з ляком,
Що всю кров у неї випить
Хоче вовкулака.
- То оце ваш друг? Добридень! –
Дівчина сказала. -
Покажіть-но рани. Боже!
Тут зубами рвали!
  Із торбинки вийняла
Пластир і зеленку,
Обробила всі укуси
На шиї швиденько.
Потім руку простягла.
- Я – Тоня, - сказала.
Той задумавсь: - Ярославом
Колись мене звали.
Але то було давно.
Ви, пробачте, лікар?
- Поки – тільки санітарка,
Що там мого віку?
Щоб лікарем стати,
Треба довго вчиться…
- Комусь треба, а вам – ні,
Бо ви – чарівниця.
  Це сказавши, вовкулака
Пластира знімає,
Та на шиї – лиш зеленка,
А ран вже немає.
Що поробиш – вовкулака!
Рани заживають
Так, що навіть три години
Пройти не встигають.
Та дівча не здивувалось,
А каже: - Ось знову…
Мене вчила прабабуся
Сказать вірне слово…
Та іще багато чому
Змалку научила,
Не хотіла своє вміння
Забирать в могилу.
Та казала: «В місто їдь,
На лікаря вчися,
Так тобі моє уміння
Дуже пригодиться»
Я й поїхала – та ба,
Не хватило грошей,
Аби дати хабара,
Гуляйте, хороші!
Та я сподіваюсь
Грошей підкопити,
Не на цей рік, то на інший,
Усе ж поступити.
  Вовкулака тоді каже:
- Без грошей нікуди!
Але дар, такий як ваш,
Без діла не буде.
А от я колись учився,
Мріяв щось відкрити,
Мріяв слави досягнути
Й людям послужити.
Та й відкрив…
  Обидва сіли на порозі моргу.
Пончик правду розповісти
Вважав своїм боргом.
Та й Батончик нервувався –
Не сталося б лиха!
Спробував усістися
Поміж ними тихо,
Та схопив від санітарки
Штурхана міцного:
- Вам уколи час робити! –
Промовила строго.
  Тоді Пончик вовкулаку
В бік відвів і каже:
- Якщо скривдиш ти цю дівку –
Будеш бідний, враже!
  Той нітрохи не образивсь,
Мовив тихо й твердо:
- Та я сам за неї можу
На шматки роздерти!
Я твої переживання
Цілком розумію,
Та, повір, сказати правду
Я їй сам зумію.
Хай сама тоді розсудить,
Як скаже, так буде.
  І повірив хлопчик щиро
Сказаному слову.
Вовкулака повернувся
До дівчини знову.
Та й ведуть розмову далі.
(Санітарка клята
Все ж прогнала на уколи
Цікавих хлоп’яток)
Ті пішли, усе зробили,
Знов до моргу поспішили.
По дорозі медсестричку
Молоду зустріли:
- О, це ж наші хулігани,
Пончик і Батончик!
Ви Тоньку не бачили?
- В морзі ляси точить!
З вовкулакою!
- Нечеми!
Нічого робити!
Ну, не знаєте – сказали б,
А вони – хамити!
  Та були уже далеко
І цього не чули.
До моргу наблизившись,
В шпарку зазирнули.
Ні, не сталося біди –
Сидять, розмовляють,
І – це видно навіть в шпарку,
В обох очі сяють.
- То на кого ж ви учились?
- На лікаря також, -
Не випало...
- А чому?
- Бо я – вовкулака.
  Думали – вона зомліє,
Або – що підскочить,
А у дівчини сльозами
Сповнилися очі.
Подивилася в обличчя,
За плечі схопила:
- І яка (погане слово)
Таке сотворила?!
Хто?! Коли?! Приб’ю собаку! –
І заголосила
Так, що п’яних санітарів
Мало не збудила.
Та раптово вгамувалась
І питає: - Як це сталось?
- У кінці двадцятих років
Я сюди приїхав…
(Хлопці чули все, хоча
Говорилось тихо)
Приїхав на практику –
Був тоді студентом.
Один лікар каже: «Хочеш
Бути асистентом?
Предстоїть важливий дослід
З продовження віку
Людського… Ми відкриття
Зробимо велике!»
Та я й згодився, дурний –
Мріяв щось відкрити
І у розвитку науки
Слід свій залишити.
То був лікар Айболить…
Він мене відправив
У бесідку – там, під дубом,
І досліди ставив
На мені – не опишу,
Їх було багато,
Всі невдалі. А останній –
Видно результата.
  Дівчина вжахнулася:
- Чи ж вас не шукали?
- То ж було за Сталінщини,
Люди пропадали.
Потім я від нього втік,
А його схопили
Серед ночі, а удень
Бесідку спалили.
Та все не вгамується,
Привидом тут бродить…
- Не вгамується: ще й досі
Досліди проводить! –
І розповіла події
Пам’ятної ночі:
- А тепер ще якусь погань
Викликати хоче
Цеї ночі. Так мені
Хлопчики казали:
Вони там, у підземеллі,
Із кимсь розмовляли.
- Та ви що?! Його негайно
Треба зупинити!
Де ті хлопці швендяють –
Треба щось робити.
  Санітарка встала,
Сльози витирали,
І не озираючись,
Геть попрямувала.
- Що ж, прощайте..
- Ще чого! Зараз повернуся.
І не здумайте втекти,
А то розізлюся!
  Підкралася до виходу,
Двері розчинила
І Пончика з Батончиком
За шкірку вхопила.
- От, - сказала, - і вони!
А тепер ходімо,
Пошукаєм ваших гномів,
Поговорим з ними.

…Тихо, темно в підземеллі,
Все немов завмерло.
Ідуть мовчки четверо –
Кроки тиша стерла.
Врешті Пончик не витримав:
- Шурхотіли б миші,
Або пацюки – і то
Було б веселіше!
Чи хоча б оте страшидло,
Олє, блін, Лукойє –
А то віє могилою
Від цього спокою!
  В підземеллі, де в’язниця,
Де були раніше,
Також порожньо і тихо.
Це було ще гірше.
Не застали там нікого –
Камери порожні.
(Хлопчики, щоб перевірить,
Зазирали в кожну)
Навіть тих домовиків,
Що весілля грали,
Не було, лиш папірці
На полу лежали.
Навіть упирів немає –
Вовкулаці шкода.
Тільки карт валяється
Краплена колода.
Не було і Пушкіна,
На столі – записка:
«Коли жити хочете –
На підходьте близько!»
Без пояснень, і писалось
В поспіху неначе.
Тут же зламане перо
Валялось гусяче.
(Втім, поспішність Пушкіна
Можна пояснити.
Мабуть, знову біг кудись
Кран за кимсь закрити)
У скелета, що на вході,
Розпитать бажали –
Так і його не було,
Лиш пляшка стояла.
- Мабуть, про оте страхіття
Хтось їх повідомив, -
Мовив Пончик. – То й втекли.
Ходімо до гномів.
  Та і в гном’ячих ходах
Панувала тиша.
Так шукали і горлали,
Допоки не вийшов
Гном один назустріч їм.
- Ой, ну слава Богу!
А то все шукаємо,
Немає нікого!
  Гномик каже: - Тихо ви!
В нас зустріч важлива.
- Де ватаг ваш?
- Його бачить
Зараз неможливо:
Ми повинні виправити
Те, що натворили.
Ви ж бо знаєте й самі,
Що ми тут прорили.
Ще й зняли закляття давнє,
От ще ідіоти!
Так що нам цієї ночі
Хватило роботи.
Устругнули одну штуку.
Наш ватаг завзятий
Це придумав.
- А яку?
- Не велів казати!
Ми цей хід копали місяць,
За день не закласти.
Тож закляття треба знову
На нього накласти.
Та ніхто його не знає,
Бо складна це штука.
І ми, щоб порадитись,
Викликаєм Духа.
- Ой, цікаво!
- А кого?
- Можна подивитись?
- Непосвяченим – не можна!
- А як посвятитись?
  Й перш, ніж гномик відповів
На дурне питання,
Хлопці шаснули повз нього
У печери дальні.
- Стійте, дурні! – і утрьох
Навздогін погнали.
Хлопчики спинились біля
Великої зали.
Тай завмерли. На підлозі
Горіло багаття.
Гноми щось тягли протяжно,
Мабуть, що закляття.
Ватажок кидав в вогонь
Корінці та трави.
Ось постала над багаттям
Золота заграва,
І з заграви проступили
Лінії фігури
У одязі дуже дивнім.
Поглянув похмуро
Цей примарний чоловік,
Та й каже: - Ну, знаєш!
Ти вже втретє за цей тиждень
Мене викликаєш!
У минулий раз забули,
Куди чарки діли –
Я шукати їм повинен!
- Ні, тепер по ділу!
По важливому!
- Напевне,
Ще шукати й пляшку?!
  Тут Батончик не витримав:
- Не зітхайте тяжко!
Усміхніться, не сумуйте,
Сонечку радійте!
Всі напасті минаються.
На краще надійтесь!
  Дух поглянув в його бік:
- А то що за лохи?!
- Сам ти лох! – образивсь Пончик. –
Думав би хоч трохи.
  Гноми з ляку повтягали
Голови у плечі:
Чи дух не образиться
За подібні речі?
Але той зареготав:
- Поважаю сміливих! –
І додав вже весело: -
Ну, що в вас за діло там?
  Неслухняним язиком
Розповів, як було, гном.
- Ти навчи нас, жрець великий,
Закляття накласти,
Як колись ти це зробив,
Бо – усім пропасти!
Древній жрець на ватажка
Пильно подивився,
Й каже:
- Добре! Вийдіть всі,
Ти один лишися!
…За годину вийшов гном:
- Готове закляття!
- То він тепер не вилізе?
- Надіймося, браття.
- Хто ж це був?
- Той самий жрець,
Що в давнину сиву
Керував роботою,
Як цей храм зносили,
Він це місце і закляв.
Тим-то я його й позвав.
Передав він вам, до речі –
Ні пера, ні пуху!
А тобі, дівко, окремо:
Не падати духом!
  Та задумавшись стояла,
Й мов до себе, проказала:
- Древній жрець? Що ж, бути може,
Але так на батька схожий…
*     *     *
Ясний день на дворі сяє,
І нічні страхіття
Видаються вигадками
Під сонечком літнім.
Хлопці на вікні сиділи,
Цукерки жували,
А як слоник пролітав,
То й в нього жбурляли.
Він їх на льоту ловив,
На льоту ж таки і їв,
І скоріш назад летів.
Тих цукерок їм багато
Нині принесли в палату,
Скинулись всім персоналом,
І купили їх – навалом,
Добрі після коньяку,
Мали вигоду таку:
Поки ті цукерки точать,
Хоч по сходах не тупочуть,
І нічого не творять.
То вони собі й сидять,
Чують, як бджілки гудять,
В парку пташечки співають,
Звідкись пісня долинає,
Всі відпочивають хворі –
Пусто й тихо в коридорі.
Потім чуть – підлогу миють,
Тихо заспівали.
Голос Тоні-санітарки
Хлопчики впізнали.
Спів веселий увірвався,
Інший голос обізвався:
- Де ж ти вранці запропала?
Я кругом тебе шукала.
- Ой, Мариночко, це ти?
Та…була робота…
- Ач, як весело співаєш,
Мабуть, є охота!
- Просто гарно на душі, -
Тоня усміхалась.
- Слухай, Тонько, що з тобою,
Ти не закохалась?!
- Може, й так, - і знов за швабру
Дівчина взялася,
І тихенько пісенька
Її полилася.
- Здогадуюсь, оці двоє
Щось мені патякали.
- Що ж?
- А що ти цілувалась
В морзі з вовкулакою.
- Цілувалася?! Брехня!
Ти мені не віриш...
Зараз всім підеш розплещеш,
Он як зуби шкіриш.
Так! Це правда – цілувалась.
Так! Це правда – закохалась.
І, якщо запропонує,
Заміж без розмов піду я!
  Подружка отетеріла:
- Тонько, ти чого, здуріла?!
Він же мертвий!
- Він не-мертвий!
Тобі зрозуміло?
- І де ти його знайшла?
В морзі пострічала.
- Нащо ти туди ходила?
- Пончиків шукала.
- Та вони ж живі!
- Я знаю.
- І усе ж пішла?!
Та ти з глузду з’їхала!
- Ні, така й була.
- І що – справді вовкулака?
- Так, я точно знаю.
- З іклами?
- Не бачила,
Та, напевно ж, має…
Так, так! Має – здоровенні!
Й кажанячи крила.
Я тільки побачила –
Зразу полюбила!
- Він же кров п’є!
- Ну то й що –
Аби не горілку!
- Та ти вигадала все! –
Скрикнула Маринка. –
А я й вуха розвісила,
Побрехенькам повірила.
Адже і дитина знає –
Вовкулаків не буває!
- Не буває, кажеш?
Чого ж причепилася?
Тобі хтось щось ляпнув здуру,
А ти і купилася!
  Та образилась, пішла,
І запала тиша.
Двері хлопчики труною
Підперли скоріше.
Боялися – дасть по шиї,
Що все розказали.
А вона підлогу мила
Й пісеньку співала.
*     *     *
Сонце тільки закотилось –
Візитери заявились:
Буратіно з Колобком,
Чинно всілися рядком.
Буратіно був у масці,
Колобок – в німецькій касці.
Видно, що після двобою
Чи дуелі чергової.
Принесли їм ще цукерок,
Та згущенки банку,
Та ще й радіоприймач
Дістали наостанку.
Хлопчики приймач вмикали –
Там новини передали,
Що прем’єрша – оте чудо –
Із візитом в місті буде,
Й навістить обов’язково
Інтернат, лікарню й школу.
- Ой, це треба Вовкулаці
Негайно сказати,
Щоб із моргу не надумав
Носа висувати!
Це ж його так звана «мила»
Замалим його не вбила.
  Ще в новинах передали –
Маніяка упіймали.
Він по місту ввечері
В сутінках блукав,
І жахливим виглядом
Всіх людей лякав.
Затриманий говорить,
Що він лікар Айболить.
І укол ніяк не можуть
Заспокійливий зробить,
Бо тверда занадто шкіра –
Всі шприці ламаються.
Направили в психлікарню,
Хай там розбираються.
«Перевертнів у погонах»
Заарештували,
І усіх, хто ще причетний,
Спіймать обіцяли.
Хлопчики перезирнулись:
- Вовкулака! – та й запнулись.
Знали – треба попередить.
  Потім передали:
З військової бази
Дві зенітки вкрали.
Невідомих злодіїв
Так і не спіймали.
Далі музика пішла.
Батончик питає:
- Що в вас, знов дуель була?
- Та була…- зітхають.
- Через що?
- Цей Колобок
Базіканням змучив!
Через річку!
- Й хто кого?
Ні один не влучив.
- А на чому ж ви стрілялись?
На базуках знову?
- На зенітках! – Колобок
Взяв нарешті слово. –
Я по «джипові» попав,
Що був на стоянці,
А цей дурень – по мосту,
Що відкрили вранці.
- То, можливо, вас шукають?
- А як же, шукають
Тих, хто вкрав оті зенітки.
Що це ми – не знають.
- То за що ви завелись?
Буратіно каже:
- Цей придурок сам двох слів
У риму не зв’яже!
Зате бігає за мною –
Га-ла-ла, га-ла-ла,
Не дає мені спокою –
Га-ла-ла, га-ла-ла.
Нічого розумного
Не сказав,
Та мій настрій поетичний
Зіпсував.
Врешті змовк, улігся спати –
Я зрадів,
І свій вірш заримувати
Все ж зумів.
Тоді я по зошит кинувсь –
Записать,
А на ньому ця скотина
Вляглась спать!
Я штурнув його, звичайно,
Він упав,
Та весь зошит жиром наскрізь
Пропитав.
Вже не можна там нічого
Записать.
Так забув я вірша свого,
Й не згадать.
  І хлопці сплакнули, почувши ці речі,
І стало до болю їм жаль Буратіно.
Дістав тоді Пончик з кишені п’ятірку –
Пом’яту, зіжмакану, в плямах олії,
І наштрикнув Буратіні на носа.
- Держи ось, купи собі
Зошит новий.
І файла, тоді йому
Жир не страшний!
  Колобок, від сміху синій,
Вигукнув: - Ну, ти – чекіст!
Йди працюй у магазині,
Чеки настромлюй на ніс!
- Ах ти, варнякало пустопорожнє!
Я тобі кляпа куплю на ці гроші!
А у вас як справи, хлопці?
  Мовив Пончик: - Знаємо,
Що вночі щось станеться –
Часу-ікс чекаємо.
  І переповів події,
Нам уже відомі:
Про лікаря Айболитя,
Демона і гномів.
Буратіно з Колобком
Слухали уважно.
Дослухавши, Буратіно
Відповів поважно:
- На закляття вся надія,
Ми тут не зарадимо.
Опівночі вийдем, глянем –
Може чим завадимо.
- Ти стромлять свій довгий ніс
Знов кудись зібрався?
То дивися, ще прищемлять! –
Колобок озвався.
- Якби довгий твій язик
Та ще прищемили!
Він-бо довший за мій ніс.
- Ну – такий зробили.
  Так і теревенили,
Цукерки жували…
А між тим уже на небі
Зорі висипали.