Василь Симоненко. Из детства

С украинского

У меня была лишь мать,
Ещё дедушка седой.
«Папой» некого назвать
Было детскою порой.

Только я не тосковал.
Был уверен, что отец,
Как сосед мой, всё б кричал,
Аж бледнел, как этот спец.

Думал: он меня б лупил
И на пруд бы не пускал,
Потому я не грустил,
Рад был, что его не знал.

Годы шли, не тормозя,
Незаметно я подрос.
И бросалось мне в глаза,
Как сосед для сына нёс

То ко празднику штаны,
То рубашечку под стать,
То сапожки, а они
Уж подковками блестят.

Я завидовать не стал,
Знал – завидовать не след.
«Бабой» просто называл,
Глядя, как форсил сосед.

Верил я, что лучше нет
Песен деда моего.
Когда песни пел мне дед,
Не сводил я глаз с него.

Так за душу брал порой,
Пел такие он слова,
Что за давностью седой
Оживала в них молва.

Спины красные мелькнут,
Забурлит река Днепро,
И Байда стреляет тут,
Хоть подвешен за ребро.

Грозные полки Богдана
Гонят ляхову орду
С севера, где за бураном
Помогать стрельцы идут.

С гиком носятся, свистя, 
Вестники во все концы...
Руку стисну я в кулак –
Как ту саблю праотцы.

И смеюсь и плачу было
Под те песни о войне...
Ай, спасибо, деда милый,
За всё то, что дал ты мне...


29.07.1960
***

З ДИТИНСТВА

В мене була лиш мати,
Та був іще сивий дід,—
Нікому не мовив «тату»
І вірив, що так і слід.

Був певен, що батько лишній,
Крикливий, немов сусід,
Коли заставав на вишні,
На мене кричав, аж блід.

Та боляче б’ється, думав,
Не пустить гулять на став,
І тому не знав я суму,
Щасливим собі зростав.

І лиш як минули роки
І я непомітно зріс,
Мені часто кидалось в око,
Як сину сусід той ніс

То нові штанці святкові,
Сорочку, що так до лиця,
Або чобітки з підковою
Приносив йому од шевця.

Але мене й це не вабило,
Бо заздрити, знав, не слід,
І звавсь за обновки «бабою»
У мене малий сусід.

Я вірив, що краще всього
Пісні, які знав дідусь.
Вмощусь на коліна до нього
І в очі йому дивлюсь.

А він вимовляє, виспівує
Гарячі прості слова —
І все давниною сивою
В очах моїх ожива.

Мелькають червоні жупани,
Вирує, кипить Дніпро,
І Байда стріляє в султана,
Підвішений за ребро.

І грізні полки Богдана
Шляхетську орду женуть,
А з півночі десь за бураном
На поміч стрільці ідуть.

Несуться зі свистом-гуком
Богунці у всі кінці...
І я затискую руку,
Мов шабля у тій руці.

І плачу, було, й сміюся,
Як слухаю ті пісні...
Спасибі ж тобі, дідусю,
За те, що ти дав мені...

29.07.1960