Прощання

Вона повинні були повернутися увечері. Набігалися за день в лісу, наспівалися, націлувалися, а ввечері повинні було повернутися. Але дощ. Точніше вона. Ця Оксанка була така вже гарненька. Свіжа, весела, швидка. Як від неї можна було відірватися? То вони відірвалися від колективу. Стомлені друзі пленталися на станцію, щось наспівували, бренькали на гітарах і допивали вино, а вони з Оксанкою цілувалися у кущах дикої малини, не зважаючи на комарів.
Схаменулися лише коли почало сутеніти. І десь вдарив грім. Побігли стежкою, вибігли з лісу, а тут дощ. Стіна дощу, яка враз розмочила дорогу, перетворивши її на багно. І він придумав сховатися у скирті при дорозі. Оксанка погодилася, та й що було їм робити серед поля, темряви і дощу? Сховалися у скирті, остаточно сп'яніли від свіжого сіна і близькості. Кохалися, потім лежали, потім Оксанка перелякалася мишей, а він пригорнув її до себе і знову цілував. Вона аж тремтіла від щастя, бо ж кохала його.
Його любили жінки. У цьому повітовому містечку він був знаний серцеїд. Високий, вгодований, з пишним чубом, баскими вусами, впевненим голосом. Варто було йому підійти, посміхнутися і заговорити, як будь-яка дівчина була вже його. Його, Ореста Чепурного, бухгалтера повітового відділу культури, найпершого кавалера і танцюриста. А ще він вмів грати на гітарі, не на баяні, який зневажав за селюцтво, а на гітарі, модному інструменту, виконував найсвіжіші мелодії, що слухали у Харкові чи Києві. Ото як в нього було не закохатися?
Навіть Оксанці, хоч вона багато вже чого бачила за своє коротеньке життя, встигла, навіть пожити у Києві. Навчалася там, щоправда усі казали, що була коханкою якогось цабе зі споживчої кооперації, який врятував її у 33-му, відгодував і тішився її молодим тілом, аж поки не був посаджений за махінації. Оксанка з Києва втекла, приїхала до Сум, де стала бібліотекарем при школі мистецтв. Орест нараховував красуні платню, то хіба міг пропустити цю білошкіру лялю з таким задком, від якого навіть найспокійніші чоловіки починали хвилюватися?
Тепер він пестив той задок, м'яв та гладив, кусав її за губи, притискав, щоб відчути пругу її маленьких грудей. Вона шепотіла щось ніжне та безладне, він то прискорював темп, то гальмував, щоб знесилити її у задоволенні. Дощ вже закінчився, але вони ніяк не хотіли уходити зі скирти. Все одно, запізнилися на останній потяг до міста. А може і не думали про потяг через потяг один до одного. Покохалися і спали притиснувшись, щасливі, наче діти.
До ранку трохи змерзли, прокинулися рано і побігли до станції. Там Орест зміг знайти дві склянки кропу і трохи цукру.  Пили гарячий напій, мовчали. Оксана хвилювалася, що запізниться на роботу, а директорка бібліотеки така змія, що буду тріпати нерви навіть за маленьке запізнення. Директорка була зла, бо ревнувала свого чоловіка, який не міг відірвати очей від Оксанчиного задка. Директорка була рада вигнати Оксанку, яка заважала її родинному щастю. А Оксанка так не хотіла втратити роботу, що ось зараз аж жалкувала, що припустилася слабкості і залишилася з Орестом. Хоча він же такий милий і досвідчений, не якийсь там селюк, а вміє подбати про жінку, зробити пригоду приємною і незабутньою. Ні, вона не думала, що він одружитися на ній. Їй це не потрібно. Вона приїхала до Сум, щоб пересидіти тут трохи і повернутися у столицю. Столицю! Оксана згадувала життя в Києві і солодко зітхала. Орест думав, що по ньому. 
Ось приїхав потяг, вони заскочили у вагон і через півгодини вже були у місті. Оксана побігла на роботу, а Орест пішов додому. В нього був сьогодні вихідний, він завжди любив після добрячої гулянки відпочити, просто лежати на дивані і згадувати найприємніші моменти. Орест жив неподалік від вокзалу, у районі Лука, колись селі, яке зараз поступово ставало містом. Знімав кімнату у колишньому приходському домі місцевої церкви, який зараз належав споживкооперації. У двох кімнатах кооператори розміщували заготівельний пункт, а інші здавали жильцям, яких було семеро.
Орест вже був поруч з домом, бачив іржаві купола церкви, яка почала занепадати, коли заарештували третього панотця поспіль. Казали, що церков зовсім закриють, як закривали їх по селах. Можливо зроблять у ній клуб, чи склад.
- Доброго дня Абраме Мойсейовичу! – привітався Орест з одним зі своїх сусідів, жидком, що працював на рафінадному заводі. Вони товаришували, хоч мали велику різницю у віці. Абрам був веселий і щедрий, не дивлячись на всі розмови про жидів, частенько влаштовував гулянки, на які обов'язково запрошував Ореста. Той віддячував тим же. Вони були майже товариші, Абрам розповідав анекдоти, Орест історії про свої амурні пригоди, а ще Абрам вмів шити дуже модні черевики, а Орест діставав йому шкіру через знайомих кооператорів.
Завжди любили порозмовляти, Орест хотів розповісти про Оксанку, але Абрам, коли побачив його, то сіпнувся, наче побачив мерця і побіг стежиною на залізничний насип. Орест кілька разів окликав його, але сусід не обернувся, тікав наче заєць від собак. Це було дивно, дуже дивно. Але Орест був занадто зморений, щоб розмірковувати, що це трапилося з Абрамом. Може той поспішає на роботу.
Орест пішов далі, трохи збитий з пантелику цією подією. Попереду побачив бабу Зіну, теж сусідку, що жила в найгіршій кімнаті будинку, більше схожій на курник, аніж людське житло. Баба Зіна робила санітаркою у повітовій лікарні. Їй вже було за шістдесят, її чоловік загинув в Громадянську, єдиний син був вбитий, коли воював в Середній Азії з басмачами. Вона жила сама, жила вбого і важко, через що не любила Ореста, який слухав платівки на патефоні, приводив в гості красивих жінок і, навіть, двічі їздив відпочивати на води. Через ці свої заздрощі баба Зіна з Орестом ніколи не віталася, а ось тепер чомусь підбігла до нього і схопила за руку.
- Що соколику, доплигався? Ореста під арешт! – вона зареготала своїм беззубим ротом і пішла далі. Орест дивився услід дурній бабі, хотів щось крикнути, але на вулиці було людно, всі поспішали на роботу, то передумав, щоб не ганьбитися. Що з дурепи візьмеш?
Гарний настрій, який царював зранку, було змарновано і вже не тішила думка про те, що от зараз прийде він додому, підсмажить на салі яєчню, поїсть і вкладеться на диван відпочити. Спочатку Абрам, тепер ця баба Зіна, вони що змовилися чи як? Орест намагався переконати себе, що вся ця дурня має якесь логічне пояснення і не треба нею перейматися, але щось зуділо в ньому і не давало заспокоїтися.
Вже перед самим двором він зустрів Віолету Іванівну, керівницю хору міського Будинку культури. Віолеті Івановні було багатенько за сорок, видно було, що колись була вона справжньою красунею, та й зараз поводилася погордо, показувала, що знає себе ціну. Була вона жінка освічена, знала багато пісень з опереток, Орест любив з нею поговорити на питання стилю і красоти, в яких вона дуже добре розбиралася. У них, навіть, був невеликий роман, що закінчився шляхетно, без скандалів, як то і личить двом освіченим людям.
- Віолето, я...
Орест не закінчив, бо Віолета Іванівна, як тільки побачила його, то кинулася навтьоки, наче побачила не його, Ореста Чепурного, а злодія зі скривавленою сокирою. Орест би відмітив, що навіть у втечі Віолета Іванівна поводиться шляхетно, біжить, як королева, а не селянська баба, але зараз йому було не спостережень. Він був здивований і розгублений тим, що відбувається. Пройшов у двір, по довгому коридору до своєї кімнати, що виходила на сонячний бік. Зупинився перед дверима. Вони були виламані. Збитий замок валявся поруч. Орест аж затремтів від хвилювання. В цьому будинку іноді зникали продукти на кухні, чи речі, залишені в коридорі. Зникали взимку дрова. Але щоб виламувати двері, такого ще не було. Орест обережно відсунув двері, зайшов до кімнати. Велосипед стояв на місці. Два його нарядних костюма були у шафі. Черевики теж. Навіть годинники висіли на стіні. Дивне якесь пограбування, під час якого найцінніше, що було у кімнаті, і не взяли. І чому досі сусіди не викликали міліцію?
Орест кинувся у коридор, щоб бігти та викликати міліцію, але наштовхнувся на Саву Григоровича, одного з кооператорів, що займався заготівлею в населення шкір кролів та кіз.
- Привіт. – сказав він, сумно дивлячись на Ореста і похитуючи своєю дебелою головою.
- Я зараз зайнятий! В мене он двері виламали, треба міліцію викликати! – заговорив Орест, який Саву дуже не полюбляв. Бо, по-перше, був винний йому гроші, а, по-друге, якось Сава побив Ореста за те, що той перейшов йому дорогу по амурним справам. Потім просив вибачення, приніс тканини на костюм, нове колесо для велосипеда, лишень бо Орест не писав заяву до міліції. Тоді домовилися, але осад у Ореста залишився. Він хотів вискочити в коридор, але Сава схопив його за руку і заштовхнув у кімнату. Зачинив за собою двері. Він був здоровезний, викоханий на кооперативному салі та меду чолов'яга, який здобував жінок не манерами і піснями, як Орест, а грошами. Грошами, яких в нього було багатенько.
- Що таке, ви знаєте хто це зробив? – занервував Орест.
- Сідай. – відповів Сава.
- Що? – Орест дуже хотів розізлитися, виштовхати цього Саву геть, але ж дуже добре запам'ятав його кулаки.
- Приходили до тебе. – сказав тихо Сава.
- Приходили? – Орест нічого не розумів. - Хто приходив?
- Вони і двері зламали, обшук провели. Ось як.
- Хто вони? Який обшук? Які... – Орест замовк, так і не вимовивши всі питання. Бо зрозумів відповідь.
Він знав, що вночі приходять. Ось навіть до них в будинок, де жили прості робітники та службовці, десь півроку тому приходили і забрали Вікентія Провороцького, ветеринарного лікаря. Просто прийшли вночі і забрали. Потім стало відомо, що Провороцький – польський шпигун і шкідник, який планував потруїти худобу у колгоспах навколо Сум. Його розстріляли, родину Провороцького увезли, а в звільненій кімнаті оселився новий жилець.
- Слухай, Оресте, віддай мені велосипед. – Сава вже навіть поклав на двоколісну техніку свою дебелу волосату руку. Він давно хотів цей велосипед, бо хотів, як і Орест, катати на ньому дівчат, їздити навесні на луки за Пслом і кохатися там на зеленій траві серед пташиного співу і квіткового розмаїття.
- Що?
- Його все одно заберуть. А ти ж мені грошей винен. Віддай велосипед.
- Ні!
- Чого "ні"? Оресте, там тобі велосипед не потрібен!
- Ні! Це помилка! Я ні в чому не винен! Це просто помилка! Я все поясню! – Орест повторював це гарячкового і тихо, наче сподівався переконати сам себе.
Сава засміявся, поплескав Ореста по плечу.
- Вони не помиляються. І ніхто ще не повертався. Віддай мені велосипед, ти ж мені винен гроші.
Сава вже схопився за велосипед двома руками, мацав його наче жінку, викликавши роздратування Ореста.
- Йди геть!
- Не дурій.
- Вийди з кімнати! – Орест закричав.
- А ти на мене не кричи! Ти тепер ворог народу, я ось зараз схоплю тебе і мене за це нагородять, бо тебе шукають! – Сава засміявся. Презирливо дивився на Ореста. Той затремтів від образи.
- Добрий день, Сава Григорович! – несподівано голосно промовив Орест.
І Сава вмить кинув велосипед, погрозив Оресту кулаком, але з кімнати вибіг. Не хотів, щоб хтось з сусідів почув, що він у кімнаті Ореста. Бо ж донесуть. Кімнати тих, за ким приходили, краще обходити.
Орест зачинив за Савою двері, припер їх стільцем і впав на диван. Відчув себе знесиленим. Розбитим страшною звісткою. За ним приходили. Він знав, що таке трапляється. Он зовсім нещодавно узяли директора Будинку культури Івана Мефодійовича Соколова та його доньку Катерину. Орест добре знав їх, до чарівної Каті навіть залицявся, але вона мріяла про Москву, та ще й у неї був якийсь офіцерик. А бухгалтеру, навіть такому, як Чепурний, важко змагатися з офіцерами, з їх формою і виправкою, їх ореолом захисників Вітчизни.
Катерина загинула у перший же день. Нічого достеменно не відомо, чули якісь постріли, там ще пристрелили дурня, який жив при Домі культури. А офіцер застрелився у парку. На місці колишньої бесідки закоханих, куди Орест любив водити дівчат цілуватися. Найромантичніше місце, де танули навіть кам’яні серця.
Він щось почав згадувати про ті поцілунки, коли затремтів. За ним приходили. За ним приходили! Його заарештують. І він зникне. Він знав, що ніхто не повертається. Навіть в їх містечку зникло вже багато людей. І ніхто не повернувся. Шпигуни, шкідники, контра, інші вороги народу. Він ніколи не думав, що за ним прийдуть. Тримався завжди осторонь політики, не балакав зайвого. Він з села, батьки – звичайні селяни, не куркулі. Батько помер в 1933-му. А мати і двох молодших сестер Орест встиг врятувати. Зараз вони живуть в Низах, працюють там на цукрозаводі, іноді приїздять в гості. Цілком безхмарне походження. І робота у нього не ризикована. Бо як не крути, а дебіт з кредитом такі ж самі, як і за царату. Це не історія, коли ось сьогодні Троцький герой революції, а завтра її найзапекліший ворог. Коли все змінюється мало не щодня і спробуй не помилитися. В бухгалтерії нічого не змінювалося. А ще він займався громадською роботою, грав у ансамблі народної самодіяльності, не пропустив жодного суботника, здавав гроші на різні заходи, не мав справ з ворогами народу. За ним не повинні були приходити.
Орест застогнав, коли подумав, що скоро його посадять у вагон і повезуть до Сибіру. Там валити ліс, важка робота, на якій він, звичний до зовсім іншого, інтелігентного життя, швидко зноситься. Повернеться дідом. Нікому не потрібним і жалюгідним. Ось вже зараз люди відсахуються від нього, як від мерця, що повстав з могили. Так це ж ще він, Орест Чепурний, молодий, красивий, сильний, елегантний. Що буде, коли він повернеться? Він відчув, як заболів живіт. В нього ніколи не болів живіт, а ось занив. Орест підвівся, пішов у туалет, дерев'яну буду на дворі. Понос. Відчував як йому погано, м'яв в руках папірці старих рахунків. Раніше підтиралися старими газетами, але після того, як одного з жильців, бідолашного візника Єрофєєва арештували за те, що він, начебто, підтирався шматком газети з портретами керівників партії та уряду, газет ніхто в туалет не носив. Деякий час підтиралися соломою, але Оресту це здавалося нешляхетним, то він почав приносити з роботи списані бухгалтерські книги. До підтирання дебітом і кредитом важко були присікатися.
Коли повертався по коридору до кімнати, його схопила за руку Шура Єлістратовна, селянка з-під Курська, яка разом зі своєю великою родиною жила в одній з кімнат. Її чоловік, по прізвищу Волін, працював у лучанському колгоспі пастухом. Водив череду на луки попід Пслом. Якось приніс додому цілу корзину бичачих яєць, які дружня родина почала смажити і жерти прямо на вулиці. Оресту це здавалося якимось дикунством, але Воліни хором запевняли, що страва дуже і дуже смачна, а ще підвищує чоловічу силу. Орест спробував шматочок, але йому не сподобалося. До того ж з чоловічою силою в нього все було добре. 
- Орестик, Орестик! – жінка стала навшпиньки, щоб говорити на вухо. Орест перелякано озирався. Волін завжди ревнував жінку і чи не щодня зчиняв скандали, звинувачував у зрадах, хоча хто там вже міг замірятися на цю спрацьовану, некрасиву та тупувату жінку.
- Орестик, а отдай нам шкаф! Ну зачем тебе шкаф? А у нас Настя на выданье, ей приданное нужно, а какое у нас приданное, у нищих то? А так будет шкаф, купим пера, перинку сделаем, уже не с пустыми руками девка замуж пойдет. Отдай шкаф, Орестик!
Від неї тхнуло потом та бражкою, вона була бридка. Орест, відштовхнув її і побіг в кімнату. Впав на диван і почав плакати. Він не плакав з дитинства, він же знав, що чоловіки не повинні плакати, але тут впав і ридав. Відчай і знесилення. Він ще тут, а стерв'ятники вже злетілися пирувати на його рештках. Чорний ворон, увесь я твій.
Орест поплакав, а потім почав згадувати про диван. Цей диван йому дістався майже дивом. Колись диван належав родині Суханових, що до революції володіли величезними земельними маєтками в цих краях. Після революції диван, такий розкішний, французької роботи, потрапив у зал засідань повітового комітету партії. Там простояв досить довго, аж поки на ньому не застрелився голова повіткому Лейбах, якого звинуватили у троцькізмі. Після цього випадку диван з повіткому прибрали, відвезли на возі до Будинку культури. Там він простояв кілька років. Обліз, втратив одну з ніжок, став жалюгідним і нікому не потрібним. Коли буйні будкультурівські коханці примудрилися зламати і другу ніжку, то диван вирішили списати. Ось тут Орест його і підхопив. Витратив великі гроші на те, щоб відремонтувати, перетягнути нової тканиною, зробити нові ніжки. Через цей диван він заліз у борги, кілька місяців, навіть, голодував. Але потім диван віддав за ці потерпання сторицею.  Бо ж скільки дівчат радували Ореста на цьому дивані!
Від споминів він почав посміхатися, а потім, як блискавка думка, що більше він не побачить своїх дівчаток. Заболіло серце. Орест не знав, як можна жити без жінок. Як жити і заради чого жити? Жінки це ж сенс життя, його головна насолода! А в Сибіру, в Сибіру немає жінок. Він побачив себе у кайданах, на морозі, худого та лисуватого. Старого, слабкого, хворого. Жахливого.
Він заплакав. І подумав, що може краще повіситися. Ось зараз зняти ремінь зі штанів, накинути на гачок на стелі і повіситися. Навіщо йому страждання? Він не витримає їх. Він звик до іншого життя. Звик до тепла, до їжі, до поваги, до жінок. Його дівчаток. Він поліз під диван. Там стояв коробок з зошитом. Не простим зошитом, а свідоцтвом його перемог. Він же був бухгалтер, він прискіпливо записував у зошит всі свої амурні подвиги. З ким, коли, деталі, як це було, нотатки про подальший розвиток роману. В нього вже було дев'яносто чотири жінки тут, у Сумах і ще тридцять дві у командировках і відпустках поза містом. За рік-два він планував закінчити зошит і почати новий. Не закінчить.
Орест порсався під диваном. Зошиту не було. Згадав про обшук. Забрали, вони забрали його зошит! Навіщо він їм? Навіщо їм його пам'ять, ті імена та дати? Орест сів на підлогу і подумав, що повіситься увечері. Перед їх приходом. Вони ж ніколи не приходять вдень, по-світлому. Тільки увечері, а ще краще вночі. У темряві стукіт в двері. Впевнені чоловічі голоси, переляканий шепіт тих, до кого прийшли. Швидкий обшук, зовсім мало часу на те, щоб одягнутися і ось вже чорний "воронок" гурчить вулицею.
Коли брали Провороцького, Орест все це добре чув. Лежав на дивані з Марічкою, що працювала в дитячому садочку на Псільскій. Тоді він зрозумів, що яке то щастя, лежати з дівчиною на розкішному дивані, під тепло ковдрою і думати, що прийшли не до тебе. Чути шепіт Провороцького, що кумедно намагався щось пояснити, чути плач його дітей і дружини, потім гуркіт двигуна. Коли вони пішли, Орест по-справжньому відчув смак життя. Він притиснув до себе скам’янілу від страху Марічку і вони кохалися до самого ранку, перелякані і щасливі.
Тепер прийшли за ним. Він не в чому не був винен! Орест любив радянську владу і товариша Сталіна, завдяки яким він, простий хлопець з села, зміг вийти в люди, здобути освіту, знайти роботу. Хіба він колись не те щоб говорив, а навіть думав погане про радянську владу? Ніколи! Навіть коли з голоду помер батько і ще багато хто в їх селі, він розумів, що це перегини на місцях, що хліб потрібен Донбасу і Уралу, що молодій радянській державі потрібні заводи та комбінати, щоб зіпнутися на ноги! Він врятував мати і сестер, вони розповідали багато жахливого, але він знав, що радянська влада не винна, що просто важкі часи!
Але за ним прийшли. І прийдуть знову. Сьогодні вночі. Вони ніколи не помиляються і нічого не забувають. В бухгалтерії робила жінка, яка колись мала нещастя написати листа до білогвардійської газети про так звані звірства більшовиків. Пройшло багато років, тих газет майже не залишилося, жінка переїхала в інше місто. Але її знайшли і заарештували. Спочатку її, потім двох її дочок. Старшу звали Олена, така чорноволоса, широкоплеча, сором'язлива. Вона так і не дозволила Оресту щось більшого за поцілунки. Тепер вона десь в Сибіру і він буде так скоро.
Орест качався на дивані від болю та розпачу. Потім підхопився. Треба було щось робити. Щось робити інакше він збожеволіє. Кудись бігти. Втекти від думок. Він вискочив в коридор, а потім згадав, як читав історичну книгу. Про Древній Рим. Там якомусь філософу цар наказав вмерти. І той спокійно ліг у ванну з теплою водою, перерізав вени і вмирав, балакаючи з друзями. Орест навіть розплакався, коли се читав. Так шляхетно, красиво померти! Він би і сам так хотів, коли вже доведеться помирати. Він думав, що це буде через багато років, коли він спише не один зошит. Аж ось, за ним прийшли. І щоб там не трапилося, він помер. Навіть, якщо він виживе у Сибіру, він повернеться звідти хворим і старим, жодна жінка не зверне на його уваги! Дівчата будуть зневажати їм, а коли так, то навіщо жити?
Він вмирає. Але, Орест Чепурний, завжди відрізнявся гарним смаком і розумінням прекрасного. Він помре красиво. Ні, зробити так, як римський філософ, не вдасться. В цьому домі немає ванни. Влітку люди ходять митися на річку, а взимку гріють воду і купаються у великих ночвах, що належать Саві Григоровичу. За використання ночів треба платити, то деякі жильці і зовсім не миються, чекаючи літа. Орест же був вимушений платити, бо мучив бути чистеньким заради спілкування за дамами. Але ті ночви, старі, з кількома латками, в плямах іржі! Ні, вмирати в них було б ганебно. Треба вигадати щось інше. 
Орест крокує із кутка в куток. В нього невеличка кімната, а ще меблі. То три кроки вперед і стільки ж назад. Зупиняється.
- Я хочу побачити їх! Побачити моїх дівчаток!
В нього приємний голос, але розмовляє він манірно, трохи фальшиво, наче він на сцені, а не в житті. Та дівчатам подобається і це головне. Орест плескає в долоні. Знайшов! Ну звісно ж! Зараз він піде і навістить дівчат, які потрапили в його зошит. Він же пам'ятає кожну з них! Скільки вражень! Він хапає велосипед, той самий який купив у старого Сахеля, ассірійця, що був колись найкращим кондитером у місті, а потім був розстріляний по справі ассірійських буржуазних націоналістів, що начебто створили організацію "Саргон Другий", яка ставила за ціль створення Великої Ассирії у Закавказзі. Сахель вже чув до чого йде справа, тому погодився продати велосипед. Не простий велосипед, а французького виробництва, з м'яким сідлом, обладнаним амортизаторами. З цим сідлом велосипед виглядав справжнім арабським жеребцем у порівнянні з звичайними двоколісними віслюками, з їх твердими шкіряними сідлами.
Орест котив велосипед по коридору. Буде їздити містом і прощатися зі своїми дівчатками. Дивитися на них в останній раз, щоб потім, десь у Сибіру, серед ведмедів, сосен та холоду, згадувати їх губи, посмішки, подих, запах.
- Куди ти? Втекти схотів? – шепоче Сава, що вискочив до коридору.
- Ага, на велосипеді. – сумно жартує Орест, який намагається бути філософом навіть у такий страшний момент життя.
- Продати хочеш? Продай мені!
- Гроші вперед.
- Що?
- Давай гроші, зараз же. Сто рублів, а увечері я віддам велосипед.
- Сто рублів, але ж ти мені винен і...
- На базарі я його легко продам за двісті! Ще можу продати меблі та костюми.  І годинник.
- Навіщо тобі гроші? Хочеш втекти?
- Ти купуєш?
- Вони все одно тебе впіймають.
- Я знаю. То купуєш?
- Добре, зараз. Тільки вийди за двір, на пустир, щоб ніхто не бачив.
Орест з велосипедом виходить з двору, йдуть на пустир, зарослий кущами. Колись тут був будинок братів Капшуків, купців, що були найбагатшими людьми на Луці. Під час Громадянської вони зібрали загін і воювали, здебільшого по тилах військ. Потім їх оточили на Луці, був важкий бій, будинок Капшуків розстріляли гарматами, а потім ще перерили увесь двір, бо ходили чутки, що брати назбирали під час війни великі скарби. Та так нічого і не знайшли.
Орест став серед кущів, скоро прибіг Сава, сунув гроші.
- Тільки не обдури мене.
- Не хвилюйся.
- А куди ти? – Сава жадібно дивиться на велосипед, а Орест навіть не думає відповідати. Він весь вже подумки з дівчатами, а не з цим мерзенним мурлом.
Спочатку поїхав до рафінадного заводу. Там в управлінні працювала Олена, №4 з його зошиту. Середнього зросту білявка з красивими плечима. Вона вміла модно одягатися і мала білизну з мереживом, що особливо подобалося Оресту, бо ясно давало зрозуміти, що це дівчина стильна і витончена. Ще вона могла добре випити, після чого починала читати свої вірші, не те щоб такі вже добрі, але Орест завжди вважав, що коли дівчина пише вірші, то це додає їй шарму.
Орест припнув велосипед на ланцюг біля входу і злетів сходами на другий поверх. Покликав в одній з кімнат Олену. Вона дуже здивувалася, бо ж вони не бачилися більше року. Навіть, спочатку ображалася на Ореста, бо звикла йти перша сама, а тут пішов він.
- Привіт, Ваню, що треба?
Це вона так дошкуляла. При народженні Ореста дійсно назвали Ванею, але коли він приїхав до міста вчитися, то швидко зрозумів, що ім'я це простецьке і анітрохи не романтичне. То вирішив його змінити. Він тоді товаришував з хлопцем на ім'я Агафангел, що було ще гірше за Івана. Разом і поміняли імена на більш красиві та романтичні. Іван став Орестом, а бідолашний Агафангел – Жаном. Бідолашний, бо минулого року його арештували і засудили, як французького шпигуна. Не виключено, що саме через ім'я. Орест і сам хвилювався, коли почалися чистки українських націоналістів, всіляких там укапістів та інших. Та його тоді не зачепили, бо не знала, що Орест це таке особливо українське ім'я, якого у інших народів і немає.
- Привіт, Оленку. – він хотів образитися на неї за її невдалий жарт з ім'ям, але подумав, що то буде якесь кугутство, у останній мент життя звертати увагу на таку дрібницю. – Я прийшов з тобою попрощатися.
- Попрощатися? – дивується Олена.
- Так.
- Ти кудись їдеш?
- Дуже далеко і, мабуть, більше ніколи не побачу тебе.
- Що це значить? – вона почала посміхатися, а потім зробилася серйозною, побачивши його очі, набряклі сльозами.
- Вибач мене за все, Оленка. – він вже плакав. А потім підхопив її і поцілував у губи. Губи зі смаком масла, мабуть, вона тільки-но чаювала на робочому місці.
- Орестику, що трапилося? – вона відірвалася від його губ, гладила пишний чуб і сама дивилася очами, повними сліз.
- Прощавай, кицюня. Я буду пам'ятати тебе все життя.
Він швидко уходить. Скидається сходами, сідає на велосипед і крутить педалі до водолікарні. Це зовсім поруч. Там працює Марійка №2, селянська дівчина з чудовим голосом і красивим світло-русим волоссям. Разом вони так гарно співали дуетом. А ще в неї шрам на правій груді, якого вона дуже соромиться. І Орест був перший чоловік в її житті, який навчив отримувати задоволення від кохання. До Ореста її раз зґвалтували і вона стала боятися чоловіків. Але Орест відкрив їй світ тілесних розваг.
- Марійку, привіт. Можна тебе на хвилинку?
- Оресте?
Вона виходить в коридор. Вона така гарненька в білому халатику, з худенькими ніжками і гострими колінками. Взагалі то Оресту подобалися пишні дівчата, але він вважав то наслідками селянського виховання, розумів, що в містах котуються худі, як шкапи, рокові жінки. Оця Марійка, вона виглядала дуже по-міському, хоч була з села.
- Я прийшов попрощатися, Марійко.
- Попрощатися?
- Так. Скоріше за все, я більше тебе не побачу і я хотів побачити тебе ще раз, щоб запам'ятати тебе такою гарненькою.
- Що ти кажеш, Оресте? Ти кудись їдеш?
Він не відповідає, він цілує її. Цілує жадібно, проштовхує свій язик їй у рот і відчуває смак її язика. Маленького та солодкого. Так, цей язичок йому найбільше і подобався! З цим язичком він би залишився і довше, але в нього багато справ.
- Бувай, маленька.
Він уходить. Він плаче і вона плаче. Крутить педалі і думає, що виходить красиво, дуже красиво. Він сколихує у цих дівчат спомини, приємні спомини. Так, він уходив від них, уходив, бо не міг задовольнитися однією жінкою, але він не робив нічого підлого. Так же, як не робив проблем. В дитинстві він перехворів свинкою, то тепер був безплідний. Він не залишав по собі в жінках плоди, їм не треба було йти на аборт. Він дарив їм лише радість. Він вмів отримувати радість і вмів дарити її.
Приїхав до дитячого садку на Псільській. Тут вихователем працювала Марічка№1, білошкіра, гаряча, п'янка. Вона голила собі лобок, що було великою рідкістю серед місцевих дам. Свої піхви вона називала квіткою і просила Ореста пестити її. З такою статевою розкутістю він в Сумах не стикався, то вважав Марічку№1 справжнім діамантом своєї колекції.
Побачив її з дітьми на майданчику. Сиділа на лавці і читала якусь книжку. Гарненька, витончена, казали, що зараз вона прибрала до рук якогось великого цабе, що приїхав до Сум піднімати машинобудування. Тепер її іноді возили на роботу на його службовій машині.
- Марічко, привіт.
- Оресте?
Вона підозріло подивилася на його.
- Я прийшов попрощатися.
- Що?
- Я їду. Далеко і надовго. Можливо, ми вже більше не зустрінемося. Я хотів побачити тебе перед цим. Ти така гарна.
Вона підвелася з лавки, підійшла до паркану, за яким стояв Орест.
- Може ти, краще, увечері прийдеш. Зараз в мене немає часу і...
- Увечері я вже буду далеко, далеко. Дай я тебе поцілую, царице, згадаю смак твоїх губ...
Він замріяно дивився на неї, а вона злякалася.
- Яка цариця? Що ти несеш? Тут же діти!
Він трохи ніяковіє, дійсно помилився, вживаючи цей монархічний термін. Одна справа – шепотіння в ліжку, а інше – розмова у закладі освіти, яким був дитсадок. Тут не можна такого балакати. 
- Вибач, Марічко. Просто останній поцілунок і ти мене більше ніколи не побачиш.
- Та що трапилося?
Він хапає її за руки, притягує до паркана і цілує через щілину. Він згадує, як вона бурхливо скінчувала, що сусіди стукали у стінку і кричали, що в них же діти, а якась скотина написала на нього анонімку за аморальну поведінку.
Вона спочатку відштовхує Ореста, намагається вирватися, а потім слабішає і вже не тріпається, аж поки він не відпускає її.
- Вибач за все. І прощай.
- Що трапилося?
Він не відповідає. Вважає, що будь-які пояснення знизять драматичність сцени. Крутить педалі і плаче. Шляхетно, стильно, красиво. Про це б можна було зняти кіно чи написати роман. Орест зупиняється біля пошти. По-перше, тут працює Ольга №2.
- Ольго, привіт.
- Оресте? – вона дивується і ніяковіє. Колежанки сміються з неї. Він і вона виходять на ґанок відділення, що розміщується в колишньому будинку ксьондза, давно розстріляного.
- Що трапилося?
В неї широкі плечі і високе чоло. Орест ніколи не думав, що жінка з широкими плечима може бути красивою, аж поки не побачив її. Оленька. Вона соромилися займатися коханням при світлі, тільки в суцільній темряві. Може тому, що на спині в неї була родима пляма. Орест якось на світанку роздивився її міцне тіло селянської дівчини. Дивно, але найбільше її збуджувало те, що він кусав її губами за вуха.
- Я прийшов попрощатися, Вушко. – Орест всім своїм коханим вигадував інтимні прізвиська. Ольгу №2 він називав Вушком.
- Попрощатися? Ти ж пішов і не прощався! – вона була ще зла на нього. Може тому, що якось їх разом бачили її батьки, селяни зі Стецьківки. Можливо, вона набалакала їм, що ось скоро вийде заміж за такого видного хлопця. А потім їй було соромно перед батьками.
- Я більше ніколи не побачу тебе. Ніколи. То перед від'їздом я схотів зустрітися з тобою. Щоб запам'ятати тебе назавжди. Моє солодке Вушко.
Вона хоче сказати щось зле, вона ображена на нього, але Орест дивиться очима повними сліз, Орест говорить тремтячим голосом, Орест бере її за руки, притягує до себе і цілує своїми пишними губами. Вона відчуває його гостренькі вусики і починає тремтіти та плакати. Вона ж бо так кохала його! Вона і дійсно вважала, що він одружиться з нею, він же так пестив її, казав такі слова! А потім узяв і пішов. Вона думала навіть у зашморг лізти чи випити сірки. Хотіла накласти на себе руки, бо не знала, як зможе жити без нього.
- Вибач мене за все. Вибач, Вушко.
Вона хапає його за руки.
- Куди ти?
- Мені треба йти. Ось гроші і адреса. Відправ їх, будь ласка, це гроші моїй матері і сестрам. Добре? – Орест передає гроші, що отримав від Сави. Ольга№2 плаче, спочатку тихо, а потім у повний голос.
- Не йди, не йди!
- Я мушу. Так трапилося, я мушу. – Орест і сам плаче. Сідає на велосипед і їде далі. До музичної школи в колишній садибі Литовських на Вільному лужку. Там працює Сара №1, чарівна жидівка, що вчить дітей грати на струнних інструментах. Вона худенька, в неї засмагла шкіра, вона каже, що це оливковий колір, але Орест ніколи не бачив тих оливок. Ще в неї тоненькій носик з горбинкою і дрібні кучери, за які він називав її Ягнятком. Взагалі то Орест не любив жидів. То було ще з дитинства. Коли вони з батьком їздили на ярмарок до Сум, то дорогою іноді зустрічали родини жидів, що виїздили до лісу на відпочинок. Дітки у чистих ошатних костюмах бігали серед кущів з іграшковими пістолетами чи шаблями, дорослі відпочивали в напнутих гамаках, прислуга підносила їм їжу та питво, яких було вдосталь. Орест сидів на возі у старій свитці і думав про те, що найбільший делікатес, що достанеться йому, то покупне яблучне повидло з білим хлібом. Мати намастить кожному по шматку і все. А ці жидочки жерли шоколадні цукерки та горіхи в меді, ще багато інших ласощів, назви яких він навіть не знав. Про те, як багато живуть у місті жиди розповідала і Христя, дівчина з сусідської родини, якій пощастило стати прислугою в багатій єврейській родині. А ще батько розповідав, що саме жид-комісар розстріляв його діда, який не хотів віддавати червоним коня, бо як же можна на землі без коня?
- Привіт, Саро.
Вона сіпнула своїми кучериками, здивовано кліпала очима.
- Можна тебе на хвилину?
В коридорі вона щось починає розповідати, що вийшла заміж і чоловік ревнивий, то краще, щоб Орест більше не приходив і...
- Я прийшов попрощатися.
- Что?
- Я їду з міста. Скоріше за все, назавжди. Перед тим я схотів побачити тебе, Ягнятко.
Він дивиться на неї, згадує її груди, схожі на груші, її медові соски. Йому було приємно спати з жидовочкою, бо здавалося, що він здолав стіну, яка була між хлопчиком на возі і дітками у костюмах матросів, що бігали по зеленій траві лісових галявин. Він здолав ту стіну, він рівний серед рівних.
- Что случилось, Орест?
- Трапилося, Ягнятко. Я не можу сказати, що саме. Я їду. І мені дуже схотілося побачити тебе.
Його красиві, трохи вирячені зелені очі повні сліз.
- Орестик, о чем ты?
Він цілує її. Цілує так ніжно і зворушливо, що вона навіть не намагається вирватися, хоч в коридор у будь-який момент можуть вийти і побачити їх.
- Прости мене за все. Я буду пам'ятати про тебе завжди, Ягнятко.
Він йде до сходів, ледь втримуючись від того, щоб не заридати. Чоловік може пустити сльозу, але ридати не повинен – це правило хорошого тону Орест знає. Крутить педалі далі. На Червоній площі, в колишньому будинку міського голови тепер краєзнавчий музей. І там працює Ганна №2. Найкрупніша жінка з тих, що в нього були. Її зріст десь під два метри. Крупне обличчя, русі волоси, чоловічі плечі, кулаки розміром з диню "Колгоспниця". До Ганни №2 страшно було і приступатися, але Орест побачив в її очах таку тугу за ніжністю, що пішов на штурм цієї фортеці. Яка виявилася беззахисною і плодючою землею. Вона віддавала сторицею кожну його ласку, кожний його поцілунок. Там де з іншою жінкою треба було попрацювати, з Ганною №2 достатньо було зовсім малого. Орест відчував себе кораблем з картин Айвазовського, яких кидає шторм, яких хвилі женуть на скали. Ця Ганна №2, вона була така бурна і сильна. Ледь не зламала його диван, то в подальшому кохався з неї на підлозі, стелячи кожухи та перину під її рясне тіло.
- Добрий день, а Ганна Семенова де?
- У відпустці вона. А що треба?
- То вона в місті?
- Ні, до батьків поїхала, у Рильськ.
Орест пожалкував, що так і не побачить Ганнусю, яку у хвилини кохання звав Слоненятком. Покрути педалі до різниць. Там у ветеринарній лабораторії працювала Оксана №2. Скромниця. Він так і не зміг її переконати в тому, що мінет це не збочення, а поза, коли жінка зверху, прийнятна для порядної дівчини. Зате в неї були такі великі приємні цицьки, в яких Орест любив ховатися обличчям, щоб відчути себе у теплому та живому раю. А шкіра в неї була така ніжна, що він мусив дуже щільно голитися, щоб не залишати на ній подряпин. Ще Оксана №2 була приємна тим, що завжди приносила з собою шматок м'яса чи печінки. Орест не хотів визнавати, що любив через м'ясо, бо ж це виглядало так не романтично, але з Оксаною №2 зустрічався довше всіх – десь два місяці і пішов тільки тоді, коли вона почала говорити про весілля.
- Оксано, привіт.
- Оресте?
- Я прийшов попрощатися.
Вона трохи розповніла, але це не зашкодило її красі. Побачив подряпини на шиї. Хтось не дуже старався голитися.
- Попрощатися?
- Я їду з міста. Назавжди. Сьогодні увечері. Схотів побачити тебе перед від'їздом.
- Я можу взяти вихідний.
- Ні, не треба, я просто схотів побачити тебе. Моя Оксику.
- Куди ти їдеш?
- Не важливо. – він цілує її. Вона застигає, як холодець зі свинячих ратиць, що вона приносила. Кілька секунд тиші. Він відривається від неї.
- Вибач мене, якщо я був неправий щодо тебе. Прощай, Оксику.
Він поспішає вийти з різниць, бо запах м'яса і крові такий невідповідний його високим та витонченим почуттям. Він прощається з любими жінками, він прощається з життям. Робить це шляхетно, красиво, стильно, як мало хто міг би зробити!
Він їде далі. В будівлі біля дивом вцілілої Ільїнської церкви є крамниця. Бухгалтером там працює пані Рогнеда. Рогнеда без номеру, єдина Рогнеда в його зошиті. Ця Рогнеда була коханкою ще когось з Центральної Ради, то вже відсиділа строк у тюрмі і повернулася. Вона була витончена і вміла жінка, в якої Орест багато чому навчився. Вона бувала в Парижі та Лондоні, знала іноземні мови, мала гострий розум та язик. Навіть тюрма не зламала її, зробивши тільки більш обережною. Через її минуле чоловіки обминали її, але Орест кілька тижнів зустрічався з нею, щоб багато чому навчитися в цієї жінки, яка, незважаючи на всі удари долі, трималася. Ось узяла і вивчила бухгалтерію, бо праця кравчихи стала небезпечною – за приватний пошив могли посадити до тюрми. Тепер працювала в невеликому магазинчику, іноді зверталася до Ореста за професійними порадами.
- Рогнедо, привіт.
- Орест? Що ти тут робиш?
- Прийшов попрощатися.
- Попрощатися? – вона уважно дивилася на нього. Їй було вже сильно за сорок, але виглядала вона досі бездоганно.
- Я їду з міста, скоріше за все – назавжди. То схотів побачити тебе перед від'їздом.
Вона дивиться на його очі повні сліз.
- Тебе збираються арештувати? – вона швидко все розуміла. – І ти хочеш втекти?
- Ні, не хочу. Я не в чому не винний і куди мені тікати?
- Зараз страшні часи.
- Що?
- Коли мені дали п'ять років, то це було багато, а зараз менше десяти не дають. А часто розстрілюють.
Орест кривиться. Він не хотів говорити про це зараз. Зараз він прощався, такий піднесений момент, при чому тут строки і розстріли?
- Вибач мене, якщо я зробив тобі щось погане.
- Мені немає за що тебе вибачати, Орестику, ти не зробив мені нічого поганого. І ти це знаєш. Тікай з міста. Тікай подалі. Це тільки здається, що вони все знають. Але загубитися можна, сховатися, врятуватися хоча б на кілька років. А там невідомо що ще буде.
- Моя японська трояндо, ми говоримо не про те.
- Оресте, ти не вийдеш звідти живий!
- Я хочу поцілувати тебе.
Він пригортає її до себе, цілує. У неї такий приємний запах. Невідомо де вона бере парфуми, але вона примудряється діставати їх. Вона завжди пахне хвилюючими запахами невідомих південних земель. Тому Орест і назвав її японською трояндою, хоч мало що знав і про Японію і про троянди.
- Оресте, тікай! Купи квіток на потяг і їдь куди завгодно! До Києва, до Харкова, звідти ще далі!
- Не кажи дурниць, моя японська трояндо.
Він виходить, сідає на велосипед і мчить далі. З Рогнедою трапляється істерика. Вона знає, що більше не побачить його. Свого єдиного коханця за останні роки.
Орест їде до робітничої школи на Засумській, де працює Катерина №1, дівчина з Полтави. Вона приїхала до Сум по розподілу і на вокзалі в неї украли валізку з всіма речами, грошима та документами. Орест зустрів її на кладовищі біля вокзалу, коли поспішав додому на обід. Дівчина сиділа на лавці при могилі і гірко плакала. Він відвів її до міліції, щоб вона написала заяву, про вкрадені документи, потім повів додому, там нагодував, дозволив пожити в себе до першої зарплатні. Він не наполягав на взаємній люб'язності, та дівчина була так вражена його добротою, що сама запросила його вночі на диван. Вона була така тендітна і невміла, що Орест назвав її Ученицею, хоч вона ж працювала вчителькою.
Він спитав у сторожа, де її кабінет, постукав у двері. Вона відкрила. Побачила його і розчервонілася.
- Катю, можна тебе на хвилинку.
- Нам ні про що з тобою розмовляти! – вона закрила двері перед ним. Досі ображалася на нього, бо ж так закохалася в доброго та щирого Ореста, який виявився звичайним ****уном. Їй розповіли про його численні пригоди і вона почала ставитися до Ореста з презирством, як до тварини, брудної і огидної тварини, яку вона так необачно пустила у своє серце, через що довго страждала. Вона не хотіла з ним говорити, бо боялася, що не витримає, що тільки-но почує його голос, відчує його погляд, то миттєво зламається і знову закохається в нього, заразиться ним. Катерина №1 щось говорила учням, а потім вийшла. В коридорі нікого не було. Вона забігла у куток і почала плакати. Гірко, гірко, як тоді, на цвинтарі біля вокзалу.
Орест, трохи збентежений зустріччю з Катериною, їхав далі. Казав собі, що не винен. Він нікого не обманював, нікого не ображав, не робив нікому пакостей. Так, він уходив, але ж він нікому з цих дівчат і не обіцяв одружитися. Він взагалі то не планував одружуватися, бо шлюб люди беруть, щоб заводити дітей, а в нього не могло бути дітей. Інший би вважав це карою, а Орест був задоволений, бо його безплідність знімала багато питань у відносинах з жінками.
Орест зупинився біля туберкульозного диспансеру. Тут працювала Олена№2. Вона була з поліських країв, де колись жили жабоїди, племена дивних істот надзвичайної сили. Мабуть, в Олені №2 текла їх кров, принаймні, в піхвах Олени№2 жила гадючка. Яка могла вкусити чоловіка, якщо той виявився заслабким. Звичайно, аби Орест знав про змію, він ніколи б не ліг з Оленою№2. А так він спав з нею, йому подобалася її дика пристрасність, звіряче задоволення, яке вона отримувала від кохання. Якось вночі Оресту здалося, наче на оголене стегно Олена№2 вилізла чорна змія. Перед тим вони випили багатенько спирту, який Олена №2 приносила з роботи, то Орест не дуже то здивувався. А вранці зі сміхом розповів їй, що от який дивний сон бачив цієї ночі. Олена похнюпилася і розповіла, що змія дійсно є. Вона так покохала Ореста, що не змогла збрехати йому. Орест же, коли почув про змію, то відразу нагнав Олену. Він потім кілька тижнів не міг спати з жінками, бо як тільки бачив піхви, то відразу йому ввижалася змія і член опадав, як осіннє листя.
- Олено, привіт.
Вона, як завжди, сиділа в регістратурі.
- Привіт. – вона здивовано дивилася на нього. Вона була не дуже то розумною, то почала посміхатися, бо подумала, що він повернувся до неї. Хоча хто ж це повертається з очами повними сліз?
- Я прийшов до тебе попрощатися.
- Попрощатися?
- Я їду з міста, надовго, може, назавжди. Хотів тебе побачити.
- Їдеш?
- Вибач мене, якщо я зробив тобі боляче.
- Боляче?
Він поцілував її. Вона затремтіла, схотіла обняти, але він вирвався з обіймів і побіг до велосипеда. Далі ще були Ніна №1 (колишня акробатка цирку, вона могла кохатися в таких позах, що Орест досі дивувався), Ольга №3 (від неї тільки-но пішов чоловік, то вона радо поплакала з Орестом), Тетяна №1 (вона спитала, чи можна зайняти кімнату Ореста. Хотіла тим вкусити його, а коли Орест пішов, то розридалася, бо досі трошки кохала його), Ганна №1 (при пожежі у неї обгоріли ноги і вона ніколи не носила суконь та спідниць, завжди тільки брюки. Вона вороже ставилася до чоловіків, бо боялася, що буде їм огидна через опіки, але Орест зміг увійти в довіру і дізнатися всю ніжність її грудей і місячне сяйво плаского живота з вінчиком пупку, куди Орест наливав слив'янку і потім висьорбував язиком, доводячи дівчину до божевілля), Софія №1 (злякалася, коли побачила Ореста, кинулася навтьоки, чим дуже здивувала. Орест згадав, що в неї були такі приємні рожеві п'ятки, ніжні наче дитячі щоки), Надія №2 (цибате та холеричне дівчатко, що реготало під час кохання і наспівувало якісь дурні віршики. Оресту це не подобалося, бо він вважав, що кохання – справа серйозна, яка не може бути об'єктом жартів. Та у дівчини так солодко стирчали кісточки, що Орест не пішов від неї, поки по багату разів не облизав її стегенця, вилиці, ключиці, ребра, колінка), Оксана №1 (її батька, червоного командира, було страчено на її очах, то досі вона могла прокинутися вночі з криками від кошмарів минулого), Свєта №1 (тихенька білявка, що працювала в архіві. Там, на пильних кіпах старих документів, вони і кохалися. Вона прохала м'яти свої груди, бо хвилювалася, що вони замалі. Він охоче це робив, бо груди були приємні. Запускав соски між великим та вказівним пальцями і стискував їх), Наталка №2 (на лівій руці в неї було шість пальців, але помітно це не було. Орест любив смоктати пальці рук коханих, то якось набрав їх повний рот, перебирав язиком і зрозумів, що пальців забагато. Вона зніяковіла, а він зрадів, бо любив незвичайних жінок), Олена №3 (якось її чоловік прийшов додому раніше, Орест сховався під ліжком і вимушений був там пролежати до ранку. Бо чоловік був військовим, ще й контуженим у Громадянську війну, міг і вбити), Катерина №3 (в неї була німецька книжка про індійський секс. Німецької мови вони не знали, але картинки вивчали уважно. Щось вдавалося повторити, а щось ні. Ще вона кілька разів просила зв'язати себе і погрожувати ременем. Це було хвилююче, але Орест подумав, що естетично не дуже привабливо, то припинив ті експерименти), Марійка №4 (вона попросила поголити їй піхви. Орест справився з завданням на відмінно. Ще вона нарисувала його портрет. Дуже хороший портрет, Орест жалкував, що не забрав його, коли уходив, а вона його спалила).
Останню, кого він провідав, була Наталка №1, до якої прийшлося їхати аж на Веретинівку, де вона працювала у насіннєвій станції. Наталка запрошувала на чай, але він попрощався з нею, поцілував і сів на велосипед з очима, повними сліз. Поїхав додому, там впав на диван, не чув під собою ніг. Заморився. Лежав і плакав, радів, що все склалося красиво та добре. За вікнами почало сутеніти, скоро мусили прийти. Орест подумав про зашморг, але згадав, що часто ті, хто вішається, всираються. Це було так тупо і жалюгідно, що Орест і думати про це не хотів.
В двері постукав Сава.
- Де ти був?
- Забирай.
Сава нічого більше не питав, викотив велосипед, сказав, що меблі візьме пізніше і зник. Орест подумав, що яка ж це несправедливість, що така примітивна і варта презирства істота, як Сава, залишається на волі, а його, такого культурного і обізнаного, знавця жіночих душ, чомусь заберуть і кинуть за грати. Але ж мусить бути суд! Це ж не якісь там темні царські часи, коли революціонерів хапали і засилали до Сибіру, у радянській державі буде суд! На якому Орест виступить і розповість про те, як він вдячний радянській владі і комуністичній партії, завдяки яким він, простий хлопець з села вибився в люди! Хіба б без революції світило йому щось окрім селянок? А зараз він спав з колишніми дворянками, з доньками червоних командирів, з жидівками, спав з ким хотів, він, простий селянський хлопець Орест Чепурний!
Орест почав думати, що скаже на суді і аж розчулився від мощі і щирості свого виступу. Він переконає суд і його випустять. І він піде по тому самому маршруту і буде вітатися зі своїми красунями, буде цілувати їх, буде вдихати їх аромат! Так і буде! Зморений цілоденною мандрівкою, Орест заснув і спав аж поки в двері не почали стукати. При1шли. За дві години Орест вже плювався кров'ю та зубами у підвалі повітового відділу НКВС. Вже нічого не намагався пояснити, а тільки стогнав та хрипів. Його всадили на стілець, поклали перед ним зошит, той самий зошит, в який він записував свої амурні перемоги.
- Називай їх прізвища, їх адреси. 
Він щось захрипів, його збили з стільця, топтали ногами в чоботях. Потім зняли штани і труси, дістали яйця і засунули у двері. Почали тиснути. Орест розповів все що знав. Дівчат почали брати. Робили це радісно, бо хіба ж не приємно працювати з молодими дівчатами! До того ж така велика контрреволюційна організація! Більше сотні членів! Гучна справа, на якій можна заробити багато нагород! Вирішили, що організація, яку очолював Орест, працювала на Японію. Вирішили саме так через "японську троянду", яка згадувалася в зошиті. Та як там же згадувалися Королева, Принцеса і Цариця, то вирішила, що організація готувала заколот з ціллю повернення монархії. Більшість дівчат швиденько підписали зізнання. Тих, хто не підписав, разом з Орестом розстріляли за місяць по рішенню Особливої тройки. Інших повезли у Сибір. Навіть Софію №1, чоловік якої працював у НКВС і з ініціативи якого справа і почалася. Чоловік, хотів зробити приємне жінці, яка ненавиділа Ореста, все прохала якось йому помститися. Хотів просто його шльопнути, закрутив цю справу, а потім проявив революційну принциповість і вмить відмовився від жінки, коли дізнався про її причетність до монархістів і шпигунів. Чоловіка розстріляли за рік, вже зовсім по іншій справі.