Шепiт опалого листа

        Відпочиньте  від своїх турбот та прочитайте історію про казкове видовище, що відбувається за сірою стіною буденності нашого життя та, нажаль, минає непоміченим…

Тихо, мов пухнасте пір’ячко, розмальоване вогняними барвами, кружляє між небом і землею перша сльоза природи.

Так, наче митець, майстерний витвір рук якого руйнується, переходить у забуття, затужила природа за молодістю своєї краси, на її засмучених очах з’явились золоті краплинки, що рясно вкривають землю під ногами. Листя ще зовсім недавно прикрашало віти дерев, весело щебетало між собою, горнулося до сонця, яскраві промені якого поглядали привітним лагідним світлом; бавилось з теплим вітерцем, який пестив листячко на своїх долонях, промовляв до нього. А тепер той самий вітер безжалісно зриває листя, кілька разів перевертає у повітрі, мов намагається розшукати хоч одну згадку про літо, веселі легковажні розваги, та марно, він нічого не помічає, адже його маленькі друзі вже встигли змінити своє насичено-зелене вбрання на зовсім інше, різноманітні кольори якого нагадують яскраве полум’я багаття, а іноді - палітру недбалого художника; шумно зітхаючи, вітер-розбишака все ж не втрачає надії знайти собі іншу цікаву гру і, захоплюючись маленькою хмаринкою, кидає листячко, яке, наче дитя, відірване від матері, здається таким беззахисним, безпорадним, але таки поривається піднятись догори, сподіваючись востаннє привітатись з сонечком, подякувати його за тепло, та, нажаль, і воно відвернулося, ніби остудило свої почуття до колишнього улюбленця. Так, залишене насамоті, листя продовжує свою сумну подорож і, опускаючись нижче і нижче, обережно торкається землі.

Таке... звичайне диво можна спостерігати скрізь, поки не скотиться остання сльозинка з гарненького личка природи.

Прогулюючись лісом чи парком, спробуйте прислухатись (якщо Ви, звичайно, не позбавленні бодай найменшого романтизму людина), і серед багатьох інших звуків, зовсім поблизу, пролунають таємничі голоси, які – ще мить – і можуть зникнуть, а найтихішим з них буде той самий шепіт опалого листа: „ Ш-ш-ш... Бережіть цю тишу... ви почуєте нашу розмову і тоді зрозумієте ту повільну неповторну мелодію, яку грає на своїй сопілці зажурена осінь.”

Проплакала природа, висохли золоті сльози на її сумному обличчі, і вже незабаром вона сама, ніби наречена, вдягнеться у чарівну сукню, а її голову прикрашатиме біла, з ніжним візерунком вуаль... Проте, це вже зовсім інша історія...