Мостовик

 
    І знову холодно…Це моторошне відчуття ні на мить не залишає…Немов тонкі іржаві голки по-черзі проколюють тіло й душу. Очі мрячно дивляться в стелю, на обличчі застигла болюча посмішка. Чомусь хочеться перетворитися на сніг під час спекотного літа. Розтанути. Випаритися. Геть зникнути. Хочеться вичавити сльози, та сухо в очах. Виламати кістки, та їх немає. Страшно…Дуже хочеться жити, і водночас зовсім немає бажання існувати далі.

    На відміну від маленьких селищ, велике місто не має душі. А звідки їй узятися, коли люди, які в ньому живуть байдужі до всього оточуючого. Кожен день починається однаково: ранкова кава, метро, робота, фастфуди на обід, потім знову робота,метро, дім. Все. І при цьому людина вважає, що вона гідно використовує своє життя. Люди вже не вірять у дива. Прагматизм одержав перемогу над усім. Вважається, що існує тільки те, що бачить людське око. Щоб чимось здивувати, достатньо комп’ютера з потрібною програмою і все. А якщо людина побачила щось нематеріальне, то варто звернутися до лікаря.
     Але не все в місті так погано, як здається. Якщо місто старе, то історія не дозволить йому позбавитися від минулого, яке живе та існує в ньому.
      Кінець листопада завжди вбиває своєю похмурістю, одвічною мрякою та сірістю думок. Здається, що красуня осінь раптом кудись втекла, просто безсоромно залишила всіх на призволяще, а чарівниця зима ще не доїхала на своїх кришталевих санях, десь забарилася, приміряючи в дорогому магазині снігову шубу. І вся земля потонула в сірих сльозах, що безжально крапають з осиротілого неба. Принаймні саме так здавалося маленькому хлопчику, який стояв під мостом великого сірого осіннього міста. Він вже багато днів шукав притулку в цьому безжальному та байдужому мегаполісі. Всі кудись поспішали, бігли вулицями та їхали в дорогих авто, розмовляючи по мобільному. Ніхто навіть не поцікавився, чому дитина ходить вулицями сама. Може іі покинули батьки, чи вона сама пішла з дому, або просто загубилася. Байдуже. Головне зателефонувати своїй дитині і запитати, чи зробила вона домашнє завдання та нагодувала кота. На все інше немає часу. І взагалі його ніколи немає.
       Вечоріло і хлопчик вже збирався іти далі, але побачив під мостом невеличке спорудження, схоже коробку. Туди спокійно могла ввійти доросла людина. Однак помітити цю споруду було важко, вона ніби вросла в пагорб під мостом. Можна було побачити тільки щось схоже на двері,над якими виходила невеличка димова труба. Жага зігрітися вмить подолала страх. Маленький силует обережно постукав у двері. Тихо. Дитяча фігура зникла за  так званими дверима. Всередині було темно і затишно. Після багатоденних блукань хлопчик відразу заглибився в міцний дитячий сон, просто на підлозі, не шукаючи ні ліжка, ні їжі. Йому хотілося забутися.
      Ранком, очі самі відкрилися від голосних звуків у животі. Хотілося хоч щось з’їсти. Хлопчик підвівся і побачив у саморобній пічці червоні камінці. Невже хтось приходив вночі, запалив піч і пішов. Чому хлопчик нічого не чув? Чому його не викинули на вулицю, а якщо пожаліли – то чому не залишили їжі? Все це було дуже дивним. Хлопчик вирішив добре роздивитися своє тимчасове помешкання. Із меблів він побачив лише невеличке ліжко біля пічки та щось схоже на стіл. Ймовірно тут мешкав якийсь безпритульний. Але на диво в оселі було все охайно прибрано, ліжко обережно заправлене, на столі лежала біла скатертинка. Дуже затишно було там, але потрібно було вирушати на пошуки їжі. Виходячи з дверей почувся незрозумілий звук. Це було схлипування за пічкою. Мабуть голуби так розмовляють, здалося хлопчику. І він вийшов.
       На пічці знову щось поворухнулося, тихенькі схлипи почали лунати в різних кутках кімнати. Вони були схожі на дорослий плач, і водночас нагадували жалібний стогін тварини. По кімнаті хтось жбурляв речі, чувся дзенькіт посуду. Немов якась скажена стихія увірвалася в маленьке помешкання, намагаючись зрівняти його з землею. Так діялося увесь день, а надвечір усе було на своїх колишніх місцях, у пічці горіло багаття. Раптом двері відкрилися і на порозі з’явився той же хлопчик. І знову почувся звук, але цього разу він нагадував полегшене зітхання.
- Хтось є вдома? – обережно запитав він. Але у відповідь тиша.
   Він підійшов до вогню і обережно підніс змерзлі маленькі ручки. Кімнатою пронісся легкий вітерець і дрова в пічці голосно почали тріщати.
    Нікого не було в оселі, крім маленького змерзлого тільця, але воно чомусь відчувало поруч чийсь подих. Було дуже страшно, здавалось ніби тут був привид. Багаття освітлювало помешкання досить добре і час від часу вогонь починав швидко рухатися, немов хтось біля нього танцював. Згодом хлопчик зігрівся і заплющив очі. Чи-то уві сні, чи-то насправді йому почулося буркотіння. Спочатку було важко розібрати слова, але з усього він почув «Хоч би не покинув, хоч би не покинув..». «Мабуть все це наснилося» - і дитя міцно заплющило очі.
    За мить шепіт знову відновився, але на цей раз від нагадував дитячу колискову.