Електропрокурор

                Електропрокурор

Прокурори бувають різні. Як і судді. Прокурори бувають грізні.  І судді також  не відстають. Грізні бувають. Не до всіх, звичайно. Коли в тебе тугий гаманець - нічого не бійся. І прокурори, і судді робляться м’якенькими, смирненькими, як агнці. А взагалі, вся ця дика компанія глибоко ворожа простій людині… А-а! Про міліцію забув. Про неї йтиметься нижче.   А потім уже й електропрокурор.

Жила в нашому домі одна особа. Імені її майже ніхто не пам’ятав. У дворі звали її не інакше як Чортиха, Лахудра, часом ще й Відьмою прозивали. Особливо ненавиділи жінки. Й було за що… 
 Сьогодні вона трохи залежалась: рішила поніжити свої старечі кості, вистужені тюрмами та етапами.  Та не влежиш: хтось стукає.  Подибала до дверей в одній сорочці. – Кого тут чорти носять? – буркнула.
- Міліція! – почувся грізний окрик.
- Паша, ти?
- Я, я! Відчиняй!
- Так би й сказав! А то… міліція… На порозі стояв дільничний  Паша. Наче бочка розжирів: Паша та й тільки… Та ще майор.
- Чого тобі?- мовила пропускаючи гостя.
Паша відразу пройшов на кухню. – О! –  радо сплеснув руками. – Розширяємось! – кивнув на новий самогонний апарат.
- А як же, - в тон йому Чортиха. – З кризи вилазим потроху… По своєму кожен. Покуштуєш? Вчорашня, -  підморгнула.
- Не відкажусь,- потирає майор долоні.
- Мий руки!
- А для чого? Трандиш,   чорт зна що…
Через мить на столику була пляшка, кілька  шматочків хліба з камсою на кожному. Пригубили. – І чорт возьми! - крякнув гість. - Скільки не відбирав, де не пив, а такого доброго, як у тебе – ніде!
Господиня розпливлася в посмішці. – Й не знайдеш! Фірма!  За всіма правилами сучасної технології!
- Ти й трудящим  «технологію?» - прищурився  Паша.
- Обижаєш,  – кривиться Чортиха.
- Ладно, ладно…- знаю тебе, - подумав мить, позіхнув. - Мабуть ще одну… Наливай… За здравіє, ху! Хай йому чорт!
Поки  «страж порядку» заїдав, господиня приготувала презент: дволітрову пластикову посудину. Ще й сотню поклала поряд. – Нє понял,- дивується  дільничний. – Всього?
- Чи не занадто, начальник, - буркнула сердито й добавила ще  півсотні.
- Ніскілечки. Сама понімай: ціни, інфляція, таке інше… «Покращення життя вже сьогодні!» Гм… У кожного свій бізнес… Хвилину сопів, збираючись з думками:
   – Тут іще, ось що…-  похмуро глянув  в очі…-  Е-е… Наркотою промишляєш? Кажи так чи ні? - відразу в лоб.
Чортиха отетеріла. «Продали суки! Продали! Скільки не роби людям добра… Продадуть. Ділитись прийдеться, матері твоїй  біс».
 – Вік волі не видать! – хреститься  самогонщиця.
- Дивись мені, відьма стара, - мовив ступаючи до дверей.
«Мели, дурна твоя голова, одним миром мазані» - всміхнулась,  причиняючи за «стражем» двері. – Тьху на твою дурну голову!»
Одначе, настрій зіпсувався вкрай,  присіла, задумалась: - Хто ж продав?- почухала потилицю. – А-а! Бог не видасть – свиня не з»їсть! – махнула рукою. Обвела мутним поглядом помешкання, зупинилась на гітарі, що висіла над  канапою.  Взяла, дмухнула, пилюка так і знялася стовпом. « Хай тобі чорт!» – закашлялась.  Бренькнула.  Вдихнула й  завила високим нудним голосом:

                Нам  електрічество, ночную тьму разбудіт,
                Нам електрічество пахать і сєять будіт…-

Задумалась.  «Чорт  забирай, забула, начисто забула.. Скільки літ… Коли це було? Перша, чи друга відсидка? Миня… Він все співав. Ото рецидивіст… Світ пройди, такого  не знайдеш… А вже що… ой-ой! – закотила очі. – Жеребець був!  Не приведи Господи! Хвильку мовчала, потім: - Було колись, - ледь чутно пропищала. - А далі як? – задумалась. - Щось про вора. Ага!

                И будєт воровать електровор, и будєт нас судить
                Електропрокурор…


  - Не складно щось… Ех, Миня, Миня…
 Різко постукали. – Хто там? 
  - Електропрокурор! – була відповідь.
Двері розчинились: на порозі троє, три молодиці. Одна з них відразу  накинула защіпку.
Чортиха  зробила великі очі. Щось трішки тіпнулось у грудях. Клієнтура, як правило, зазирала поодинці, несміло, винні ніби, а тут відразу: прокурор… « Хай  ти сказися!» - повісила гітару.
Жінки тим часом пройшли мимо, розглядаючи помешкання. – Е-е! – репетує  господиня. – Ви куди?
- Наливай! – мовила одна з гостей, Люба.
- Зараз, зараз, - пожвавішала  хазяйка. - Айн момент!
- Диви, - дивується друга гостя, Надя, - Чортиха і по німецьки цвенькає.
- Вона в нас ще й халяндру  скакатиме, -  добавила третя гостя, Віра.
     Господиня пропустила жарти  мимо ушей,  мовчки наповнила три стаканчики. – Сідайте, гості дорогії! Кушайте, - запросила широким жестом, – ставлячи на стіл  тарілку з кусочками хліба та тюлькою на кожному.
Жінки сіли. – А собі? -  звела брови Люба.
- Я вже, я вже! – замахала  руками.
- Ми не бачили, - грізно заперечила Надя.
Щось обірвалось у грудях самогонщиці. Тремтячими руками вона наповнила  ще один стаканчик: - То будьмо, мої  рідненькі, - мовила запобігливо.
Жінки лиш пригубили. – Гарний первачок! – оцінила Люба.
- Технологія, вибачаюсь. Первачок, спец очистка вугіллям, плюс марганцовка. Як відстоїться: плюс сахарок, плюс оцет ,  ось такий венигрет, - і всім до смаку. – Вивірено… - мовила гордо.
- До смаку, кажеш? Кому? Лягавим? Іншій наволочі, що задобрюєш! -  перервала Надя.
- Що ви, ради Бога! Для всіх одна закваска! Провалитись мені на цім місці!
- Не спіши, провалитись встигнеш. Неси тієї, що мориш наших чоловіків, - зі злістю добавила Віра.
Чориха затремтіла як осиковий лист.
- Ну! – грізно спонукає  Люба.
Бачачи, що непереливки,  підвелась і пошкандибала на кухню. Люба поспішила за нею.  Хотіла налити з трилітрової банки, але Люба придержала: - Е, ні! Стой! – підійшла до великої бутелі з чимось сивим, аж рудим, що стояла осторонь, понюхала. - Звідси лий! Оцієї, з паленою резиною!
Нічого не вдієш, націдила пійла в  пляшку. Люба взяла посудину: - Тепер пішли,  «технологія!»
- Понюхайте, дівчата! - мовила з порога,  й поставила на стіл.
Віра вмочила палець, понюхала й закашлялась: - Боже, яка гидотна! Потім подула на палець: - Гляньте, та вона й не висихає! А смердить! Гадюк морить! Оце «первачок!» – І до Чортихи, котра ховалась за плечима: - Сідай, курва!
Всілись за стіл. – А тепер, - мовила з розстановкою Надя. – Боргову книгу на стіл! Швидко!
- Яку це? – вирячила очі Чортиха, ніби й справді не розуміє про що річ.
- Будеш вякать, потрощу оцю пляшку на голові!
Робити нічого, крекчучи, відчинила дверці шкафчика, дістала засмальцьовану, подрану книгу, що називались колись амбарними.
- Розкрий!  Я руки бруднити не хочу!
 Відкрила книгу, поклала на стіл.
- Зробимо ревізію, а потім вже й до прокурора, електро, котрий, -схилилась над книгою Надя. – Ого, скільки тут боржників, - похитала головою.  – Ой, ой! Матінко рідна!  На сьогодні аж 18! Весь район! Ото розмах! І мій тут!    Винен аж  28 ще й 50 копійок!
-  І мій там? Дай глянуть!
- Тут, голубчик!  Аж 19!
- Бач, в мого менше, - гірко всміхнулась Надя. – Думаю, що таке? Грошей ні копійки, а вертається додому  -  як чіп! А воно – он що! - грізно глянула самогонщиці в очі.
- Про мого ні слова. Й так знаю, - подала голос Віра.
- Хай. Таємниця, так таємниця. За це порви книгу й викинь у смітник. Тепер почнемо  екзекуцію. Вилийте оту, й налийте оцієї,  резинової. Хай давиться!
Люба виконала просьбу: - Пий!
- Ви що? Я буду скаржитись!  Я скажу Паші! – протягла руку до телефону. – Неподобство! Хуліганство!
Надя відірвала провід. - Жалійся! Хоч електропрокурору!
- Ну! – спонукає Люба.
 Тремтячими руками підняла стаканчик: - Змилуйтесь!- скиглить.
- Пий! Інакше заллєм!
Чортиха  довго совалась, кректала. Благально заглядала гостям в очі: не допомогло.
- А тепер загризи!
Так, не поспішаючи, під пильним оком, вона  прикінчила майже всю пляшку, з»їла всю тюльку, поривалася співати, плакала, потім вигукнула: - Ех, жизнь наша копєйка! - й    завалилася під стіл.
Жінки підвелися, пройшли на кухню, вилили оковиту, відправили в унітаз закваску.  - А апарат? – питає Люба.
- У вікно його! Гепнеться об асфальт, а там бомжі найдуть йому дорогу!
 -Треба руки вимити,- мовила Надя, - розглядаючи для чогось свої  довгі,  гарні пальці.