О зухен вей!

                О  зухен  вей!

- О зухен вей, Роза!  Як  діла? – гукає у вікно  Ліза.
- Ой, не питай!  Як сажа біла…
- Де ж ті вагони? Сьогодні вже двадцяте. А казали, під новий рік будем на місці.
- Обіцянка-цяцянка. Казала-мазала, - сердито відмахнулась Роза.
- Ну, не скажи. Німець – нація  сурйозна.  Сказав, то зробить.
- Жди, зробить. Зробить, як у Львові… - добавив син  Рози, що до цього розглядав нарукавний знак, виданий окупантами.
- А ти краще помовч! Водишся зі всякою свинотою. Ті навчать! Тут вони й зогниють. Тьху! – сплюнула вбік. -А ми  нація культурна. Німець культуру любить!
Підбігла донька Рози, п»ятирічна, чорноока  дівчинка Рая. - Мамо, ось дядя-поліцай дав. – Диви!
 Роза взяла  папірець, глянула й просвітліла. – Ось, а й правда! Німець дійсно слів на вітер не кидає!  О  півдні вже погрузка! На Лосєво. Вже вагони стоять.  Спішимо, може кращі місця захопимо. Дай то Бог! О, зухен вей!

Десь о полудні, їх вигнали на пустир, сяк-так вишикували й погнали. Йшли старі й малі, несли свій нехитрий скарб, тягли візочки, вели під руки немічних… На землю обітовану! В Палестину! Німець обіцяв! А німець – нація  цивілізована! Скаже, як зав»яже!
Йшли мовчки. «Обіцянка, річ серйозна, а на ділі, як воно повернеться?» - думали люди.   Були такі, що й раділи:

                Тумбала, тумбала, тум –балалайка -

почав раптом хтось сухим хриплим голосом.  Але на нього зашикали з усіх боків і  горе-співак відразу затих.
Йшли довго, ось уже й тракторний минули. Лосєво. «А де ж вагони? – дивуються люди. -Дивно… Ніяких вагонів, й музики не чутно… А казали… З музикою відправка. Буде нам музика»…
  Женуть дальше. Люди плентаються, ноги заплітаються. Хтось падає, сусіди підхоплюють: - Потерпи, браток, уже скоро…
- Лишіть мене, - плаче старий. – Все одно погибать… Хай уже добивають.
Раптом знявся ґвалт, крики, постріли. Хтось кинувся тікати. Тут його й застрелили.  Скинули на воза, що кінці колони.
Стало зрозуміло, де та «земля обітована». Люди  оціпеніли з жаху,  плачуть, чуються  тихі слова молитви.
По обидва боки дороги, коло воріт, стоять жителі й також плачуть, хрестяться й молять Бога. – Боже, за що муки такі, за що страждання? - плаче столітня бабця, і сльози заливають їй старечі очі. Але Бог глухий до молитов, не бачить людського горя…
 Роза тягла, плачучи, свою доньку Раю  за руку.  Їй нарешті також дійшло, де та «обітована». Колона витяглась великою сірою дугою. – Жіночко! – чує раптом.  – Штовхни дівчинку нам, бач поліцай відстав!
 Підвела голову: назустріч заплакані очі, простягнуті руки, й штовхнула Раю. Руки підхопили дівчинку й вона зникла в людському натовпі…

… Пройшло майже три роки. У  Раї нова мама, братик Юра й дідусь  Гнат. – Мамо, мамо! – гукає Рая. – Завтра свято, а кісничків немає…- насупила брівки.
 - Не плач, доню! Будуть тобі кіснички. Їж, я ось молочка дістала та лягай спати.
… Пройшли роки.  Рая тепер чорноока красуня, студентка медінституту. Одягнена, обута, не гірше від подруг. Лекції, танцюльки, танцюльки, лекції.  – Ось скоро ти вже лікарка, - каже якось нова мама Раї. – Зашлють тебе кудись, то нікому буде мені старій і води подати.
- Не сумуйте, мамо, - як не плаче Рая. – Я ніколи вас не лишу, ніколи не відступлюся.
 -Дай то Бог, дай то Бог, - шепоче стара жінка. – Вірю в твоє добре серце.
… Випускний вечір.  Музика,  вихор білих  суконь,  сльози на очах.  Нарешті!  Діждались! Тепер вони лікарі!  Щаслива пара кружляє в танці.  –  Рая, щастя моє, ось ми їдем, а мама твоя,       як вона?  Очі випускниці потемніли й вона сердито буркнула: - Яка мама? Чия? Ти що, Богданчику?
 - Ну, як же, радість моя, твоя мама.  Вона виростила тебе,- запинаючись прошепотів хлопець.
 -  Велика дяка. Я її не просила.  Й не нагадуй мені більш. З цим покінчено, любий. Вона мені не мати. Так що… жалю не великого, - фиркнула.  Хотілось добавити  ще й не раз чуте від матері слово  «свинота»,  але вчасно  втрималась. « О, зухен вей!»
 Богдан остовпів, руки опустились. Вони зупинилась серед залу.
- Скажи ще про «свиноту невмивану», що ж не доказала? Я теж свинота…
Рая мовчала.
- Мовчиш? – похитав головою хлопець, і тільки тепер остаточно зрозумів,  що дороги їх розійшлися навіки. Більше того, бачити її не хоче. Остання капля. Досить.
 -  Що ж, бувай здорова! – тихо мовив хлопець, повернувся й пішов на вихід…

-