Мiй дiд

Мій дід убив 283 людини. Двісті вісімдесят три. Людини. Чоловік та жінок. Можливо і дітей, принаймні підлітків. Ні, він не був снайпером чи льотчиком, він не був грозою фашистів, що відправив під укіс не один їх ешелон. Він вбивав своїх. Він служив у НКВС і був штатним виконавцем вироків. Усього вісім днів. Жаркі тоді були деньки, бо ж трохи більше ніж за тиждень у Харківському управлінні НКВС розстріляли 283-х ворогів народу. Це був вересень 1941 року, фашист наступав і пішов наказ вирішити питання з ворожими елементами на місцях. Чому саме на місцях? Бо не вистачало вагонів, щоб везти ворогів народу в Сибір. До того ж, там їх і так зібралося багато. Були аргументовані побоювання, що вони піднімуть там повстання у сподіваннях на допомогу вермахту. Отже вирішили не ризикувати. Немає людини – немає проблеми. Комуністичне керівництво завжди було схильне до простих рішень. 
То почали стріляти. А тут як раз старий, досвідчений виконавець, який пропрацював вже майже рік, дав слабину. Тобто як вийшло: на розстріл привели його батька, що виявився шкідником на цукровому заводі. Ну, справ було багато, ось і недогледіли, що родич. Виконавець же чомусь проявив не характер справжнього комуніста, а якесь дрібнобуржуазне розм’якшення волі, бо замість того щоб виконати вирок робочо-селянської влади, пустив кулю не ворогу народу, хоч би і рідному батьку, а собі. В голову. Цим безвідповідальним вчинком поставив під загрозу роботу органів НКВС та ще й в умовах, наближених до бойових. Німець вже був поблизу, а тут у підвалі управління почали накопичуватися вороги народу, яких прирекли на страту, але стратити не могли. Бо ніхто з слідчих чи офіцерів братися за пістолет не хотів.
Проблема була вирішена завдяки моєму діду, на той час молодому бійцю кулеметної роти харківської комендатури. Командир роти відібрав діда, як людину з досконалим походженням (три покоління гречкосіїв), залізними нервами (коли на навчаннях поруч впала граната без чеки, то єдиний здогадався підскочити і викинути з окопу, чим врятував і себе і багатьох) та твердою рукою (менше дев’ятки на стрільбах не бив). Діду дали пістолет ТТ і подвійну пайку харчів. А ще в день по двісті грамів спирту. Розуміли люди, що робота нервова, не пальці по кабінетам ламати чи щемити яйця у дверях.
Так мій дід став катом. Чекав у підвалі, поки приводили ворогів народу, підходив зі спини і стріляв у потилицю. Одягнений був у шкіряний фартух, щоб не забруднити одяг кров’ю та мозками. Останніх було так багато, що вони гнили і смерділи. Бо ж прибиральниці ще підлогу мили, а що там на стінах та стелі, то вже залишалося. Ось у таких важких умовах і пропрацював мій дід. Вісім днів у тому підвалі, в середньому по тридцять п’ять людей у зміну. 
На дев’ятий день прийшов наказ відступати, колону НКВС розбомбили, дід був поранений, потрапив у шпиталь, а звідти відправили охороняти табори. Там він прослужив до кінця війни, а потім одружився на бабусі, що була з родини семиріченських поселенців, яких вислали до Сибіру. Одружитися на засланій – це був у ті часи неправильний вибір, то діда звільнили з охорони, довго не міг знайти роботи, потім узявся возити вантажі по таборах. Якось застряв вночі на трасі, застудився, ледь не помер, але легені зіпсував. Лікарі сказали, що треба терміново змінювати клімат, інакше помре дід. Дали відповідну довідку і у 1949 році дід з бабусею поїхали до Криму, який тоді активно заселявся. Дід отримав пусту татарську хату, зробив в ній ремонт, почав вчитися вирощувати виноград та робити вино, посадив півсотні персикових дерев. Через рік народився мій батько, через два роки мій дядько, легені у теплому клімати поводили себе добре, здавалося, що життя налагоджується, а потім діду зненацька почали снитися його жертви. Усі 283.
Вони приходили, становилися навколо діда і мовчки дивилися на нього. Спочатку це траплялося раз на місяць, потім частіше, потім майже щоночі. Кожного разу дід з криком прокидався, він тремтів і стогнав. Бабуся давала йому заспокійливого і дід засинав. Коли щастило, то до ранку, а коли ні – то жертви знову приходили. В 1956-му році діда забрали до психлікарні. Там він провів три місяці. Повернувся без снів, жив нормально кілька місяців, а потім жертви знову почали приходити. Усі 283. Вони приходили так часто, що дід знав кожного в обличчя. Він ніколи в житті не бачив облич своїх жертв, бо ж стріляв в потилицю. Але у сні він бачив їх обличчя. Знав кожного. Як вони виглядали, у що були одягнені, багато деталей, які він розповідав бабусі. 
Одного літнього ранку дід пішов на море і не повернувся. Всі знали, що він втопився по своїй волі, бо ж море було тихе, дід плавав, наче риба і втопитися випадково не міг. Мабуть, він заморився. Бабуся поховала його. Більше не одружувалася. Коли я виріс, я спитав її, чому вона не одружилася знову.
- Невже не було пропозицій?
- Чому ж, були. Тільки воно ж або діти, або чоловіки. І я вирішила, що дітей треба підняти.
- А діда ти кохала?
Бабуся трохи зніяковіла. Довго думала.
- Він добрий був.
- А тобі не страшно було, що він стільки людей вбив?
- Йому було страшно. Не мені, йому.
В поминальні дні бабуся завжди ходила на цвинтар і носила діду свіжі квіти.
- Він квіти любив. Тільки ми приїхали, а він каже – посади, Танечко, цілу клумбу. Інші там помідори чи цибулю садили, а ми - квіти.
- А той сон, що він розповідав про сон?
- А що про сон?
- Ну, що він бачив? Що робили ті люди?
- Він казав, що вони мовчали. Приходили, стояли і мовчки дивилися на нього. Казав, що якби вони лаяли його, звинувачували, проклинали, били, то було б легше. А так вони стояли і просто дивилися. Він не витримував їх поглядів, починав кричати і прокидався.
- І він дійсно вбив 283 людини?
- Хіба хтось буде вигадувати таке?
Дід дійсно вбив. Коли я вчився в університеті у Харкові, то вивчав тамтешні архіви НКВС (якраз була компанія по викриттю злочинів комуністичного режиму). І там находив чудові приклади залізного порядку НКВС. Ось на кожен вирок виконавець отримував набої, після виконання розписувався він і лікар, який фіксував смерть. Деякі підписи Діда були більше схожі на закарлюки. Мабуть поспішав, робота чекала. 283 підписи. Дід називав точну цифру.
- Звідки він знав, що їх саме 283?
- Та, мабуть, перерахувати встиг, вони ж довго до нього приходили. – казала бабуся і кривилася, бо їй не подобалася ця тема. 
- Щось ще казав про сон?
- Казав що тільки ті, харківські, приходять. Він ще трьох пристрелив, коли табори охороняв. Так вони не приходили. Тільки харківські.
- Він пив?
- Ані краплі. Йому від питва ще гірше робилося. Як вип’є, то вже напевно насняться. Він по тонні вина тоді робив, а сам нічого не пив. Бідолашний, як же мучився. Прокинеться, кричить, за серце хапається. Важка кров людська, дуже важка.
Я не знав, що сказати бабусі. Я питав у батька, що він пам’ятає про діда. Батько багато розповідав, як вони ходили на рибалку, вночі, на скали. Як продавали виноград відпочивальникам. Як пасли колгоспних корів у горах.
- А чого він кричав уночі?
- Він же війну пройшов. Там такі жахи бачив, от і кричав.
Я не наважився запитати батька, чи знає він про 283 трупи. Чи дізнався тільки я, коли студентом історичного, випадково побачив в архівах знайоме і досить рідкісне прізвище Перевертайленко. Почав рити і вирив 283 трупа – справу рук власного діда.
Дивився на фото його молодого з особистої справи. Бабуся була права, коли казала, що я був дуже схожий на Діда. Майже одне обличчя. Я дивився на діда, такого схожого на мене і думав, що міг бути на його місці. Або на місці тих, чиї обличчя дід бачив лише у сні. Я питав себе, що відчуваю до цього чоловіка. Я знаю, що він вбив 283 людини, вбив підло – пострілом у потилицю. Я знаю, що він так і не зміг нормально жити після цього. Існує безліч аргументів, щоб виправдати його і безліч, щоб визнати винним. Я знаю, що він убивав і я знаю, що він страждав за те. Не думаю, що треба вираховувати, чи спокутують його страждання його дії. Для цього є рахівник на небі. Він вирахує і він проголосить вирок.
Я ж дивлюся на фото діда і відчуваю, що люблю його. Бо він мій дід, іншого в мене немає. Якби він був живий, він би носив мене малого на руках, купував би пиріжки з лівером і томатний сік, мої улюблені помадки та солдатиків. Він би подарував мені велосипед «Школьник», на якому б я носився по дорозі. Я б любив його. І дуже жалів його, коли він кричав би в ночі, тікаючи від страшних поглядів своїх жертв. Мені казали, що то війна, що діду у сни приходять страшні «Тигри» чи прилітають виючі «Месершміти», від яких він і кричить. 
Та він не дожив до того часу, коли я народився. Він не знав мене і не думав про мене. Але його кров у мені. Можливо, і кров, яку він пролив, на мені. Не знаю. Іноді мені спадає страшна думка, що колись я засну і побачу погляд 283 пар очей. Просто від цієї думку мені становиться страшно. І коли я думаю, що мій дід чи не кожну ніч переживав пекло, то я ладен простити його. Нічого не буває задарма. Ми робимо вчинки і платимо за них повну ціну. Розрахунок не закінчується зі смертю. В житті тільки невеличка передплата. Відсотки. Тіло боргу гаситься вже на іншому світі. Вибачте за терміни, я банкір. Онук ката став банкіром. Дивні справи твої, Господи.
 
P.S. Я тут трохи дав волю фантазії, але насправді все ж було інакше. Ніхто діду не снився, принаймні вночі він не кричав. І топитися не збирався. Працював у радгоспі, не забуваючи про свій сад. Щороку робив по дві тонни вина, яке потім продавав відпочивальникам. Але сам не пив, бо вживав тільки горілку. Досі згадую, як увечері у дворі збиралися курортники, здебільшого москвичі, дід діставав з погребу жбан прохолодного вина, а гості забезпечували закуску і пляшку оковитої. Її дід самотужки випивав за вечір, поки інші нахвалювали його вино. Були розмови, хтось з відпочивальників дренчав на гітарі, потім всі казали «Карпович, давайте на баяні!», дід брав баян і починав співати. Він добре співав, виблискуючи своїми хитрими оченятами людини, яка бачила світ і вижила у ньому. Йому було вже біля сімдесяти, а він легко тягав у кущі курортниць, чим робив боляче бабусі, яка лише заморено лаяла його старим собакою.
Дід любив мене. Завжди брав на риболовлю, вчив пірнати за мідіями та ловити крабів, обіцяв подарувати мені на весілля свій баян і тонну найкращого вина. Не встиг. По осені виплив ловити катранів, налетів вітер, човен перекинуло, дід ще зміг проплисти у холодній воді кілька кілометрів до берега, навіть дійшов до хати, де і зліг. Тиждень пролежав з температурою, далі ускладнення від запалення легенів, тих самих легенів, завдяки яким він і опинився у Криму, помер. Ми з батьком приїхали на похорони, я гірко плакав, бо любив діда.
Люблю і зараз, бо він мій дід. Щоб там не було.
23.12.07. - 23.12.07.