Осiнь

Ліс був величезний, здавалося що він нескінченний, і це їй дуже подобалося. Її босі тонкі ноги з майже мармурово білою шкірою й чорними судинам беззвучно ступали мокрим, жовтогарячим й мідним листям, що вкрило усю поверхню землі товстим шаром. На чорно-коричневому гіллі дубів у візерунчастій корі звисало, як намиста з перлинами, павутиння в краплинах від дощу, що щойно скінчився. В лівій руці вона несла стареньку й пом’яту чорну парасольку, яку під час дощу не відкривала.
Глибоко вдихнувши прохолодне повітря вона відчула свій найулюбленіший запах - запах щойно опалого листя, грибів, осіннього дощу й ще чогось, що ніколи не змогла б визначити, але завжди намагалася… Тиша переривалася звуком крапель, що падали з світло-сірих гілок височезних буків, коли вітер качав їхні верхівки. Ця тиша не була неприємною, це була чудова тиша…Тиша осіннього лісу, її рідного,улюбленого лісу.
Вже вечоріло й стало відчутно прохолодніше, тому вона звернула зі звичайного шляху й скоро дісталася товстезного дерева, назви якого ніколи не знала. В дереві була невелика тріщина, одразу над землею. Вона з легкістю потрапила всередину. Тут було не дуже просторо, з внутрішньої сторони дерево було гладеньке й блискуче, вкрите вирізаними нею малюнками. На підлозі лежало багато сухих й запашних трав, що вона назбирала влітку на Верхівці. Притулившись одне до одного й згорнувшись, лежали пухнастий чорний кіт з бірюзово-золотавими очима й великий білий вовк. Вона сіла й зарилася у траву, ніби у ковдру. Заснула…
Тепер можна спати довго, бо осінь. Довга. Дуже довга. Майже вічна. Як було літо, як буде зима і весна, і як знову буде літо…