Посм хнись...

Частина перша - Зараз, за три хвилини до смерті...

Що я маю сказати тобі зараз? Зараз, коли важливе кожне слово, коли треба мовчати, коли говорити вже не можна. Що я маю тобі сказати? Твої очі дивляться на мене так проникливо, що, здається, ніби то ти бачиш усе, що я хочу, знаєш усе, про що мрію, ніби ти і справді чуєш те, про що я хочу тобі сказати. Чи маю я взагалі право говорити з тобою? Чи можу я, нікчемна маленька людина, говорити з Тобою? Чи пробачиш ти мені? Я не знаю…
Я не знаю, про що можна розповісти зараз, за три хвилини до смерті. Я не знаю, що треба говорити, коли хочеться розказати про все на світі, я не знаю, що треба робити, коли ти вже не можеш зробити нічого.
-Люблю… - Слово саме зривається з вуст і летить до тебе. Люблю… То правда. Я ніколи в житті не кохала так, як зараз, я нікого в житті не кохала так, як тебе. Чи мала я право на це? Та чи то тепер важливо?
Твої очі дивляться на мене, ніби хочуть побачити щось нове, щось, ще до сих пір небачене. Невже ти не встиг надивитись на мене за ті місяці, що ми були разом? Чому зараз ти змушуєш моє серце рватися на шматки від отого погляду? Чого ти від мене хочеш?
Та ти маєш право просити, що завгодно, от тільки я вже не зможу цього зробити. Ніколи. Ти береш мою руку у свої долоні і ніжно проводиш по ній своїми гарячими пальцями. Вони неначе обпікають шкіру, неначе змушують дихати повільніше, аби тільки не задихнутися від такого болю. Боляче, це справді так боляче. Я зможу, зможу! Кричу сама собі, а у голос промовляю лише оте заповітне:
-Люблю…
Та що я можу тобі дати, окрім своєї любові, зараз, за три хвилини до смерті?
-Пробач, - твої уста ледве поворухнулися, та я добре почула те, що ти хотів сказати.
За що ти вибачаєшся, любий, за що? За те, що подарував найкращі півроку у моєму житті? За те, що навчив мене кохати? За те, що показав мені інший світ, світ, у якому живе кохання?
Ні, любий, не вибачайся, не треба. Це я маю молити твого прощення на колінах, це я маю благати тебе пробачити мені. Я – не ти. Ти ні в чому не винен.
Я так багато хочу тобі сказати, але я мовчу. Десь за спиною я відчуваю, як за мною вже поспішає диявол, десь за спиною я чую гуркіт його чорної колісниці.
Я не хочу розставатися з тобою, я не хочу навіть думати про те, що більше ніколи не побачу твого радісного обличчя, трохи здивованих очей, русявого волосся і твоєї найпрекраснішої у світі посмішки. Я не хочу… не говори про це, любий, не говори.
-Я кохаю тебе. – Ти не відводиш свого погляду від мене. У твоїх очах світиться щось, дуже схоже на жаль, страх, біль.
-Посміхнись, - шепочу тобі. Я так люблю, коли ти посміхаєшся, так люблю дивитись на тебе. І я не хочу, щоб тобі було боляче, я не хочу, щоб через мене ти страждав, я не хочу. Я благаю тебе любий, скажи мені, що ти будеш щасливий, скажи, що моя смерть не зробить тобі боляче ні на мить. Так мені буде набагато простіше померти. Померти у тебе на колінах, дивлячись тобі в очі, в твої усміхнені очі. Я хочу, щоб ти згадував про мене з радістю, щоб ти пам’ятав кожну мить, що ми були разом, окрім цієї. Забудь її, забудь.
І лиш останнє, про прошу тебе, не йди. Не йди, бо я не зможу без тебе зараз, за три хвилини до смерті. Я не зможу зробити останній подих, я не зможу сказати останнього слова, я не зможу піти. Там я не буду на тебе чекати, бо я не хочу, щоб ти шукав собі смерті.
Ти маєш жити. Так вирішила доля, а значить, я маю померти. Я заберу з собою усі нещастя, і свої, і твої. А ти живи.
Пробач мені, коханий. Пробач, що не змогла сказати того, що повинна була сказати зараз. Пробач за усе і…
-Посміхнись…



Частина друга - Посміхнись...
Сьогоднішній ранок видався напрочуд соняним і теплим, хоча за вікном вже стояла пізня осінь. Проміння заглядало у кімнату, розбиваючи ранковий присмерк тисячами світлих ліній. Небо ще мерехтіло сіро-синіми відблисками десь на заході, та і воно не встояло перед звабливою сонячною красою.
Я прокинувся швидко, як завжди. Останнім часом я не дозволяю собі довго грітися у ліжку з ранку, навіть у дошову холодну погоду, що вже казати про такий день, як сьогодні.
День, коли на мене чекало те, про що я думав увесь минулий рік. Сьогодні 31 жовтня, і це для мене багато значить.
Коли я під’їхав до воріт, нерви немов дзвеніли від напруги. Що я роблю? Господи, що я роблю?
Та впевнено натискаючи педаль газу, я рушив далі. Чи зможу? А що мені залишається?
Насправді ж я не був певен, чи вийде в мене зробити те, що запланував. Я не був тут рік, рівно один рік. 31 жовтня минулого року я пішов звідси, свято поклявшись більше ніколи не приходити. То ж те, що я відчував зараз, було здатне розірвати мене на шматки від однієї тільки думки.
Зупинивши автомобіль, я вийшов і невпевненим кроком рушив туди, куди боявся навіть подивитись. Це місце снилось мені багато разів, я бачив його у найжахливіших нічних видіннях, я бачив його навіть наяву, коли думав про те, що сталося тут, у той єдиний раз, коли я сюди прийшов.
Я йщов вперед, говорячи сам собі, що чиню правильно, йшов, намагаючись забути, та водночас караючи себе за свою слабкість. Як це – забути? Я не маю права забувати те, що тут було, я не маю права…
Непомітно сам для себе я підійшов до білого, як перший сніг, мармурового хреста.
-Доброго ранку, люба. – Я опустився на коліна, в мить забувши про все на світі – перед очима висів її портрет. Такий знайомий, такий рідний.
За цей рік багато що змінилося, та твоя посмішка залишилась тою ж, кохана. Як же боляче думати, що вона вже на вік залишиться такою. Вона прекрасна, як весняне небо – чисте, ніжне, нескінченно блакитне. Твої очі. Твої руки, що ти так любила складати на коліна, твої брови, трохи нахмурені, коли ти гніваєшся, та все такі ж прекрасні. Ти… ти – це все, що в мене є у цім світі. Є! Незважаючи ні на що, ти в мене є, бо ти назавжди в моєму серці.
Дістаю з кишені твій подарунок – тонкий кинджал з коротким, виблискуючим на сонці лезом. Ти завжди вірила у містичну силу крові, ти вірила у те, що клятва, дана на крові, непорушна. Я роблю тонкий поріз на долоні, і кров темними багряними краплями падає на землю. Я кладу біля твоєї фотографії чорні троянди і тримаю руку так, щоб кров потрапляла на темні квіти . Так дивно – червона кров і чорні квіти.
Байдуже, що болить. То ніщо, якщо хоч на мить подумати, як боляче мені увесь цей рік. Тільки подумати – цілий рік! Довгі дні і ночі без тебе, без твого сміху, без твоїх жартів, навіть без твоїх гірких гарячих сліз, які ще й досі пам’ятають мої руки. Мої пальці ще не забули, як стирали з твого обличчя останні сльози, мої вуста пам’ятають, як клялись тобі ніколи не приходити. Та я прийшов. Прийшов, бо не міг не прийти, бо не міг покинути тебе одну. Ти завжди казала, що цей день казковий – неначе усі померлі приходять до своїх коханих, бачиш, я сам прийшов до тебе. Прийшов тому, що я не можу жити без тебе. Те, що в мене є, - це лиш біль.
Я наважився і ще раз поглянув у твої очі. Шкода, що на чорно-білому фото не видно, які вони блакитні. Немов небо, немов саме життя, немов вічність. Свята єдина вічність, що чекає кожного з нас. Чому ж вона покликала тебе, кохана, чому?!
Моє серце стискається у розпеченому залізі.
За що?
Я ладен зараз кричати, та я мовчу, я ладен впасти на землю і бити хрести окривавленими руками, та тільки проводжу лагідно пальцями, залишаючи на білому мармурі червоні сліди. Байдуже, що боляче…
Я б усе віддав, якби ще хоч раз мав змогу обійняти тебе, доторкнутися до твого волосся, що завжди чомусь нагадувало мені літо…
Я думав, що сильний. Пам’ятаєш, як я казав, що зможу захистити тебе від усього на світі? Не зміг…
Пробач мені, кохана. Пробач, що колись допустився помилки, пробач, що ти тепер страждаєш, пробач, що я прийшов у твоє життя. Просто пробач…
Та ні, це, напевне, забагато для мене. Я не маю права просити тебе, бо я не втримав… відпустив.
Серце стискається ще сильніше і горить, неначе перетворилось на вогонь. От де справжній біль. Та і цього мені мало за ті гріхи, що вчинив. Мало!
Я підводжу погляд в небеса. Висока голубінь нагадує мені твої очі, та я намагаюсь не думати про них зараз. Я кричу. Вперше в житті кричу. Так, неначе це останні хвилини мого життя, так, неначе серце розривається на шматки в моїх грудях, так, неначе я помираю…
Але того не може бути – я помер вже давно, рівно рік тому. Бо хіба це можна назвати життям? А хіба я заслуговую на нього? Ні, усе, що залишилось мені – це німі страждання, це вічні поневіряння у холодному попелі життя.
Єдина думка, єдина мрія – ти.
Згадую, як вперше побачив тебе, як сяяли твої очі, коли ти посміхалася мені. Я пам’ятаю, як вперше доторкнувся до тебе, як поцілував тебе, пам’ятаю, як ти завжди стискала мою руку, коли боялася… Я пам’ятаю все до останньої секунди, до останнього твого слова.
«Посміхнись». Як? Я дивився на тебе, намагаючись збагнути усе, що ти хотіла мені сказати. Твої очі завжди говорили мені усе, про що мовчали вуста, та в той раз у них було стільки болю, стільки страждань, що я не зміг навіть на мить відвести погляд.
«Посміхнись». Так дивно. Ти посміхалася навіть перед смертю, навіть тоді, коли прощалася зі мною. Прощалася назавжди…
Я дивлюсь на твоє фото і намагаюсь посміхнутися – за минулий рік я так відвик від цього.
Я кладу долоню на твій хрест, і думаю. Думаю про все те, що було між нами, і про те, що могло б бути. Я думаю про тебе. Що значить оте твоє «посміхнись»? Невже ти хотіла, щоб я сміявся? Ти хотіла, щоб я був щасливий… Щасливий без тебе? Ні… не зможу. Пробач мені. Пробач і…
-Посміхнись…