In Fall

                Передмова
Єдине, що об*єднує ці всі короткі розповіді – це мінорний настрій осені, метостази людської душі й неймовірна любов до ночі. Вона ж  в кожному слові.
Тут дев*ять миттєвостей моєї свідомості, дев*ять нерозсудливих поривів уяви й дев*ять спроб пошуку «себе».
               
                Immortal

І знову терпкий запах новородженої осені сплітається з запахом ментолової цигарки, дим якої ліниво виповзає за форточку. Легенький протяг тягне з-під закритих дверей, й я чую, як за ними метушливо перешіптуються незнайомці.
Янчик увійшов до кімнати, принісши з кухні запах смаженої грінки. Шаркаючи потертими капцями по килимку, він по-старечому зігнув плечі й тримав в руці пляшку дешевого портвейну. Я відкала майжескурену цигарку на папірець й зайорзалась на дивані.
Янчик своїми довгими тонкими пальцями уміло відкоркував портвейн, відлив кілька ковтків у пластмасовий стаканчки, а сам припав до горла.
- По-малу...Не захоплюйся, - замахала я руками коло його очей, щоб раптом він не перебрав. Янчик прицмокнув губою й блажено видихнув.
- Не хвилюйся, мала, я міру знаю, - він усміхнувся й підсунув до мене стаканчик.
Пекучий портвейн миттєво обпік мені горло, що аж в носі запекло. Я відчула, як горюча рідина протікає прямо до грудей, обпаливши легені, й упала до шлунку.
Кілька крапель вистачило, щоб зігріти душу. Та й досить.
Янчик плюхнувся коло мене. Він знервовано поглядом нишпорив по стінах - вагається.
- Почни з початку, - я похлопала його по руці, - не хвилюйся. Не обов*язково прямо все розказувати. Та й відразу. Головне, вір мені...
Янчик потер довгу шию, стрибнув на ноги, що аж диван підпригнув разом з ним.
- Нагадай, чому ти хочеш це знати?, - недовірливо примружився він.
- Він був і моїм другом, врешті, - відповіла я.
- Ну...друг це понятта не однозначне. Це не тільки той, кого ти любиш, а й той, кого ненавидиш, проте, незважаючи на це, любиш, - пробурчав він під ніс.
- Неважливо. Його вже нема. Важливо те, що він залишив після себе, - я зробила ще один короткий ковток портвейну й відчула, як пурпурний румянець спалахнув на обличчі.
Янчик зжав кулаки, що аж пальці тріснули. Поволі підійшов до потертої шафки й витягнув плетений кошик, що нагадував, скоріше, скарбничку. Маленька за розміром, сплетена з тонкої пожовклої лози, вона укуталась лагідним дотиком його пальців. Ніби це найдорожче що є в нього. Може й так.
- Навіть найбезглуздіші речі несуть превеликий сенс. Проте найголовніше, цей сенс уміти зберегти, - сказав Янчик приглушеним тихим голосом, ніби якийсь заговір, молитва. Він поволі спустився на канапу й тремтячими долонями зняв кришечку шкатулки
- Якби там не було, але найкраще ми пам*ятаємо речі, - вказав він кістлявим пальцем на вміст маленької скриньки, - Кім, - прошепотів Янчик, ніби покликав його ім*я до себе.

- В той час, люті морози порозлякували людей й тримали в пересторозі все місто. Життя в ньому ніби й саме примерзло, як оті борульки, що на кришах - ось ось ладні упасти, - мовив Янчик й швидкими пальцями почав перебирати пожовклі світлини, щойнозібгані квиточки в театр, з тролейбусу, маленькі потерті записники, пару житонів столичного метрополітену та обірвані шматочки кіноафіш. Він дістав акуратно складений аркуш паперу з казенного матеріалу, де грубим чорнильним шрифтом вимальовувались букви, - в армію мене покликали запізно - я щойно закінчив 2-гий курс. Помилка якась вийшла. Тоді якраз вже нікого не було в академмістечку - свята, всі по родичах. Я б теж поїхав до себе, якби не ця пошта.
Я стояв спиною до виходу, обпершись на колону головного корпусу. Кім практично влетів по сходах, долаючи за раз по три сходинки. Після нього голосно репнули двері й пара сніжинок увірвалося вітром.
Я стояв лише в десяти метрах від нього: захекавшись, Кім був весь розчервонілий зі скуйовдженим волоссям. В руці він тримав зафольговану пляшку шампанського. Кім вивчав план університету, що висів надто високо, тому він става на вшпиньки й з усіх сил примружувався.

Янчик швиденько пробіг поміж обкладинок та вирізок з періодики й дістав картонну листівку з зимовим пейзажем, на якому майоріли залишки стертих блискіток.
"Моєму доброму другу. З Новим роком та Різдвом.
                Кім."
- Знаєш, - мовив Янчик протяжно й поклав мені на руку цю листівку, - ми ж з ним так і ні разу не посварились, ні разу не напилися разом до чортиків й не відгамслелили один одного через якусь красуню. Просто не встигли...Й зараз я ніяк не повірю, що це кінець, - він втомлено протер очі й журливо похитав головою, - ніби ось він зайде в цю кімнату, знову засміється мені, як тоді - в день нашої зустрічі там, в універі. О боже, як же я ненавидів його писклявий сміх!, - Янчик зціпив губи, нібо ось ось зайдеться гучним сміхом.
- В тебе залишились якісь його записи?, - запитала я.
- Ніби ні. Я завтра пошукаю, а то зараз... Сама розумієш, - Янчик кивнув головою в бік закритих дверей, за якими товклася юрба незнайомців й сирий протяг.
-  Кім думав, що весь світ і так знає про нього. О, наївний мрійник. Проте найчастіше він "мрійникував" під музику. Солодкоголосий Френк Сінатра в передноворічні дні творили з цим хлопцем чудеса, - розміявся Янчик.
- Бачиш, він залишив після себе твій сміх, - сказала я й бадьоро похлопала його по кістлявому плечі.
- Так, сміх і купу спогадів. Знаєш що найстрашніше?
Я похитала головой.
- Найстрашніше - це бачити його у снах. Коли пам*ять ніби вже й забула його обличчя, спомини стали споминами, а свідомість ще досі жде. В снах мерці стають на рівні з живими.
- Все, досить!, - я гучно хлопнула себе по коліну й підвелась, - не розводь трагедію! І так не солодко...
Я затягнула майже докурену цигарку й відчула п*янкий аромат диму. Він допомагає зосередитись й приносить в душу заспокійливу меланхолію.
- Пробач, - зітхнув Янчик й приліг на диван. Пружини сумно затріщали. - Кім любив блюз, книги Ремарка, фільми Коенів, дві чайні ложки Lipton без цукру та французькі баггети. Обожнював MTV й східні єдиноборства. А ще від був другом.
Скільки б раз я не закохувався б, скільки б раз не забував про нього, потопаючи в палких обіймах дівчат - він завжди ждав мене - розчарованого та знесиленого. Він зажди приймав мене. Чи то через друбжу, чи то через саму звичку приймати.

Янчик сповз на бильцю дивана, руками тягнучись до стіни. Весь його довгий худий скелет ніби розтягнувся, як пружина, і ось має зламатись. Але ні, тримається. Як і сам Ян.
- Я сумую за ним
- Я теж.

Присмак дешевого портвейну востаннє обпік мої легені й враз переплівся з останньою затяжкою диму й ментоловою подушечкою Orbit.
Я вийшла із сірої кімнати в метушливий коридор. Десь чулись шепіт, плач, надривне всхлипування та конвульсійна метушня. Люди в чорному снували квартирою, й перед очима мерехтіли розчервонілі обличчя. Зліва, на трюмо, стояв портрет Кіма, оперезаний чорною стрічкою. В напівтемному коридорі маленька грудка воску, що служила за свічку, освітлювала його. Від протягу вогник стрибав туди сюди, тому тіні на обличчі Кіма переміщались так швидко, ніби він ожив. Ще секунду й вийде із світлини...Оживе.
А там його чекатиме Ян.
Він завжди буде його чекать.



                ***
                24:10

Солоний місяць, ніби всевидяще око, пускає на землю пронизливий погляд ночі. Десь у куштрявому гіллі дерев засинають ранкові ельфи, заколисуючи природу до завтрішнього дня. Хмари ліниво снують зафарбованим небом, повзуть, як черепахи, кудись на Північ. Вітер солодко цілує сонне небо й з шелестінням зникає десь під землею.
Все затихло, лише чути тривожне муркотіння безсонного міста.
Молодий чоловік втомленими кроками міряв бетонну підлогу спустошілого вокзалу. Лише нервові відблиски фонарів станції тревожили темряву. Ніби утробний голос деспетчера повідомляв про скоре прибуття потягу.
Молодий чоловік раптом почув свист гальм й підлога станціїї здригнулась, коли важкезні вагони упали на свої рельси.

Як тільки він торкнувся головою до подушки з свіжовикрохмаленими простинями,відразу почув надривне гудіння землі під рельсами.
Плацкартом пронісся різкий запах горілого й десь хтось голосно зачхав. Сон плацкарта на мить злякано підпригнув,а потім плавно упав додолу, утомленим пасажирам під вії. Час від часу він чув приглушений шепіт двох жіночок в дальньому кінці вагону, десь на одному ліжку тулилась парочка закоханих, стукаючись локтями об стінку й весело гигикаючи.
Ніч була довгою й чоловік не міг заснути.
Раптом йому під ноги сіла молода жінка. Чорне стрижене волосся відкривало її маленьке смугляве обличчя з величезними синіми очима, як у лялок Bratz. Одягнена вона була просто й, придивившись, він побачив на її жакеті бейджик "Працівника Укрзалізниці". Дівчина допитливо розглядала лежачого хлопця.
- Скажіть, а вам зараз не сумно?, - мовила вона тихим, трохи хриплим голосом.
Молодий чоловік злякано, ніби кролик у нірці, вирячився на "Працівника Укрзалізниці" й підтянув до себе ноги.
Потім придивився, звикся й ніби трохи заспокоївся. Локтем обперся на столик, який він зі своїм сусідом по плацкарту ніяк не могли поділити, й розгублено здійняв плечі. Мовляв, не знаю сумно мені чи ні.
- А от мені сумно, - ледве усміхнулась, трохи здригнувши куточками рота, та так, що ту посмішку й розгледіти було не можливо, а лише справжній знаток "міміки та жестів", та й то не факт, щоб упіймав в її сумних-сумних очах ту посмішку.
Просто хлопець відчув, що вона усміхнулась й посміхнувся у відповідь.
- Ви напевно думаєте, що я божевільна, чокнута якась, схиблена на всю голову...
Молодий чоловік протестуючи замахав головую, аж чуприна почала підпригувати.
- Це добре, що ви так не думаєте, - продовжила дівчина з чорним стриженим волоссям й подивилась у вікно. Нічне небо, задіамантоване зорями, пробігало у її очах і, здавалося, її погляд розчинився десь там, де повільний потяг розтинав темряву.
- Скажіть, а у вас є діти?
Хлопець кивнув й тицьнув два пальця.
- Такий молодий, а вже діти...Напевно важко прогодувати всіх...У мене  три сестри, то ми за день кастрюлю борщу зжирали... А вам не холодно?
Молодий чоловік стиснув губи й руками підсунув простиню до самого підборіддя.
 - Я Вам потім принесу одіяло, а то зараз лінь.
А знаєте чому ж мені сумно? Бо мене сьогодні кинули, надули й послали... Перед самим від*їздом, як тільки я ступила на перон, як тільки прибув поїзд й почали гиркати рельси... А він хоть би подумав, що в дорозі я можу з поїзда звалитись? Накласти на себе руки? Нє, гад, про це він не думав! зараз спить з якоюсь шльондрою, тискає її, як мене колись, цілує її так ніжно, як мене ніколи не цілував, говорить їй ті ж слова, що й мені колись...Падло!
Хлопець зніяковів й притиснув вказівний палець до рота, ледь не кусаючи його. Жінка замовкла й краєчком грубо-синього піджака підібрала сльозинку коло самого носа. Вона відкинула голову на стінку, що при ліжку, й втомлено підняла голову, ніби заливаючи сльози назад, у середину очей.
- Це добре, що я ось так їжджу туди-сюди...Ніби бачу всіх рідних, а потім бац!- і немає. Я вже звикла. Це попервах було гнусно й нестерпно. Але зараз, як кажуть, вловила смак...В поїзді тихо, спокійно. Розпорядок є: розсадить,показать,якщо треба, постіль роздать, туалет открить-закрить. Я ж спочатку нудьги боялась. Їду так вночі й заснуть боюсь. А щоб не дрихнуть, то треба чимось зайнятись. От і хожу по вагону.
Хлопець зі інтересом витріщився на жінку, що й замерзлі ноги перестали зябнути, бо так тепло вона розповідала.
- У вас же жінка є? Хоча що я питаю, дітки ж є...А не страшно такому молодому та й на все життя прикуватись до когось?
Бо мене аж мандраж бере, як подумаю, що ділитиму кровать, їжу, житло з однієї людиною. Що так бац!- і ніби приречена.
Хоча хто зна, може як влюблюсь, то й пойму...Ви напевно думаєте, чи не любила я того козла? Та нє, просто тусувалась з ним, щоб рядом був хтось. А ридаю я, бо ніби гордість жіноча задіта... Страшно пече ось тут, в сонячному сплетінні...Але це пройде.
Молодий чоловік підсунувся поближче до жінки й погладив її по плечу. Тверда тканина піджака відразу прошершавіла в нього під пальцями й хлопець віддьорнув руку. Дівчина завмерла, здригнулась й сконфужено поправила чорне волосся. Пасма швиденько пробігли крізь її пальці, задираючись за комір жакета. Декілька волосинок відкрило її смугляву шкіру, на якій легким повіванням вітру ніби завмерли крильця метелика. Хлопець збентежився, проте тримтячими пальцями потягнувся до татуювання.
- Це подарунок собі, любимій, на 20-ти річчя. Було страх, як боляче..
Молодий чоловік розуміюче кивнув й відсунувся.

Потяг загудів й вдарив по гальмах. Провідниця вскочила й через секунду зникла в темному вагоні. Лише запах її туалетної води й сумний хриплий голос привидом повисли в сплячому плацкарті. Хлопець задумано водив поглядом в темряві, по вікну, по станції, що виднілась за ним, по вогнях ще радянських ліхтарів, що недоречно світили млявим світлом на тлі розквітаючого неба.
Хлопець думав про слова дівчини, згадував те, що вона говорила. Чому вона обрала саме його? Можливо, серед сплячих тіл лише він опирався сну й за свою впертість він отримав винагороду. Він прокручував в думках короткі факти з її життя, намагаючсь зрозуміти свій дивний бентежний осад в душі. А стільки несказанних слів, які б він обов*язково сказав, лише б умів і лише б вона знала мову його жестів.
Й роздивляючись зажовтіле небо, він згадував про своїх дітей, про свою дружину, з якою згодився прожити всю вічність й не на секунду про це не пожалкував. Й про короктострижену смягляву дівчину з синіми очима й бейждиком "Працівник Укрзалізниці", якій він обов*язково поцілує руку при виході. Просто так, ніби дякуючи за нічну довіру.

                ***
                Присвячується усім хто обманював і був обманутим.
                М.В.

І саме зараз, дивлячись як чумазий хлопець тискає  своїми ручищами ту смагляву дівку, ти розумієш, що втратила його назавжди й безповоротно. Ти виниш, картаєшся, думаєш: чи може недоусміхалась йому, недослухала його, недожила ним...Хоч десь глибоко в своїй замученій й роз*ятреній душі ти певна, що в осередку  сексуальностурбованих підлітків твоє "недоусміхання" виглядає пристрасним та неприступним явищем. Ти згадуєш, як ще мама наставляла, що справжніх самців приваблюють саме такі. Еге ж... Але не в цьому віці, коли гормони й пара грамів нікотину бурлять трохи нище тулуба. І от знову ти згадуєш, що причина не в віці, адже серцем правлять не роки. Але зараз, саме в цей момент, твоя шкіра благає про його дотик, про його теплий подих у себе на волоссі, про його ніби випадкові погляди на твоїх розчервонілих губах... Тваринний інстинкт, та ні..., скоріше природне збудження, яке ти помітила у себе вже давно, змушує бажати його. Розум знову витісняється барвистими думками, що аж волоси на руці дибки стають. Ти знаєш,що готова до цих відчуттів, ти певна, що вже душа в чийомусь тілі тягне тебе, а не саме тіло. І це класно, бо десь написано, що через ці бажання ти стаєш живою. Самі бажання й потяг збудженого тіла - це дозволено. Все інше прийде за ним.
Ти розкладаєш ці думки на тонесенькі полички, на такі ламкі, що ось ось мають зірватися й думки знову переколошматяться, як волосся від фену.
Ти дивишся як руки того чумазого хлопця хапають смагляву дівку за пласку талію. Еге ж, твоя талія куди симпатичніша, вона ніби створена для його дотиків. Ти дивишся як його погляд не сповзає з іі вузьких очей, зовсім без кольору, і він питає її про те, що й питав у тебе. «Цікаво, в його вакуумній голові зараз спливають картинки зі мною?», - думаєш ти й всією плоттю хочеш бути там, на місці тієї дівки. Ти кидаєш на нього сумні й призренні погляди, що так і розпирають ревнивими натяками. Але ні, він відводить очі й в тебе аж вуха горять, так ти хочеш узнати, що він їй шепче.
Ось його масивний корпус тінню відповз в сторону. Ти подумки відраховуєш відстань до нього - 20 кроків до тебе, 30 - до тої кози. Ти помічаєш, як він дивиться у вашу сторону, але кому саме цей погляд - не можеш зрозуміть. Ти аж тремтиш, бо так хочеш узнати кому. Але головне, не посміхнутись - бо хто зна, може це й не тобі. Ти ждеш і всято віриш в те, що він зараз, ідучи вам на зістріч, підійде саме до тебе. Блін, нє... Але ти продовжуєш спопеляти його ненависним поглядом, але він витримує. Дебіл. Ти повільно відводиш зіниці, потім всі очі, потім - погляд і сумно видихаєш здавлене повітря, що ніби насосом вирвалось з носа. Щоб він побачив, та ні, краще відчув як тобі паршиво і який він козел.
Але ось час іти. І ти вже знаєш - це останній шанс. Або "так", або "пращай"! Ти дивишся на нього усіма силами, йдеш поряд з ним, трешся майже об нього, в той час як його права лапа стискає ту козу.  Ти аж згорблюєся від болі та розпачу. Ти як дурна заглядаєш йому в очі, ледь не пригаєш перед носом - "Альо! Я тут!",голосно й по складах, таким ніжним, як тільки ти здатна, кожеш йому, персонально, спешелі фор хім, "Пока!", а він, окидуюи весь натовп  прощальним поглядом, йде, зажимаючи цю дівицю.
Тьху, козел!
Тепер ти дивишся в осіннє небо й проклинаєш ту годину, коли ти, як ідіотка, бігала по квартирі, одягаючись, фарбуючись, духаючись, для нього!
Ти відчуваєш себе самотнім пельменем - твоїх побратимів вже зжерли, а ти сама, на пустій тарілці, плаваєш в юшці. І в цьому весь капець.

                ***
                b - день

Надвечір небо стало сильно фіолетовим, ніби вся фіолетовість цього світу зібралась в одну єдину хмаринку й розповзлась фіолетовими смужками по небесному склепінню.
На тлі фіолетових картинок, в надвечірньому світлі сонячної лампи, маленькі приватні будиночки здавалися синіми. Такими сіними, що навіть дим, який видимувався з димарів у вигляді димних кілець, мав синій колір. Жителі цих мініатюрних будиночків час від часу снували в синіх вікнах.
Крізь синю завісу проповзла пурпурово-вогняна лінія горизонту, що зухвало відділила сині будиночки й фіолетові хмаринки. Ніби невмілий художник заквецяв синьо-фіолетову гармонію вечора.

"30 жовтня", - сумно зітхнула вона й відклала глянцевий календар. Вона знає, що в неї за плечима розсипається, як сліди на піску, журлива юність. Проте ніщо так не зігріває душу, як запах смаженої курятини, що спокусливою змійкою ввірвався в її відчинене вікно з сусідньої кухні. Вона короткими вдиханнями смакує цей запах, ніби розтягуючи ностальгічне задоволення.
Дехто думає, що бути самому на своє День народження це не дуже добре й не зовсім правильно. Їй же здавалось навпаки. Це день саме ЇЇ народження, коли кільканадцять років тому вона виповзла на це світ, зробила перший подих маминої шкіри, вперше дізналась як це, коли тебе люблять. Лише два дні з усіх 365-ти мають сенс - це День народження і Новий рік. Якби сумно й обідно це не було, саме ці два дні підсумовують, викреслюють й відправляють всі попередні роки в Небуття. Саме в ці два дня, вважала вона, людина має провести в самотності, себто в своїх думках. Всі так проводять, але не цілий день, а хвилини, секунди чи то на кухні, відправившись за десертом для гостей, чи то в туалеті, звільняючи органзім для наступної дози шампанського з мандаринами; всі хоча б на секунду, може навіть не підозрюючи про це, все одно прокручують минулий рік свого життя.
А вона присвячує цьому цілий день, не відволікаючись на реальність, прокручуючи, аналізуючи кожну мить прожитого року й з чистою совістью забуваючи про нього. Єдиний день, коли вона народилась для себе, живе тільки для себе, сумує тільки сама, бо це ЇЇ життя по-трохи, ледве ледве, сунеться до кінця. Саме сьогодні. 30 жовтня.

                ***
                Звук однієї клавіші
"Ненавиджу жінок", - прошепотів втомленим голосом захеканий Левко й зник в почорнілому натовпі.
Ніхто не знав напевно куди зникла ця маленька людина з пишною копною смального волосся та з по-дитячо круглим обличчям. Одні сміялися що його викрали на досліди іншопланетяни, інші поспіхом, пітніючи та переглядуючись, говорили що він замурувався в своїй лабораторії; інші знизували плечима й минали геть.
Батьки зниклого студента час від часу кидали в міліцію відчайдушні звінки, сповнені тривогою та істериками. Вони вимагали свого Левка назад, а міліцаї, дожовуючи жирні сендвічі, сипали красномовними обіцянками та гнилими втіхами. Через три дня після зникнення, вони двинули в світ - збрирати інформацію про Левка.
Одногрупники, як і однокурсники, так і викладачі, здивовано знизували плечима й недоганяли - "Куди цей милий хлопчик міг зникнути?"
Одногрупники лише розчаровано, не приховоючи чистолюбивих намірів, виражали співчуття батькам й заламували руки за втраченими конспектами. Викладачі ж лише похитвували важкезними головами. Одні вихваляли Левка, дивуючись його знанням та працьовитості; інші ж лаяли його за лінощі та неуважність. Однокурсниці, перешіптуючись, говорили, що його ніколи не бачили з дівчиною, мовляв ходив сам самісінький. Дружив лише з хлопцями, та й то через "дурацьку" лабораторію. Одна з дівчат, притуливши руку до рожевої щоки, журливо згадала: "А він мене ще й кавою в столовій пригощав...", й всі інші в унісон почали ахати і охати, обговорюючи "такого сором*язливого Левка".
Друзі по лабораторії казали, що він жив лише своєю технікою, що, була б його воля - він би одружився на своєму комп*ютері -  "Чувак був як на автопілоті. Ніхто не знає, що творилось в його великій голові."
Ніхто не знав, та ба, навіть сусіди дивувались, коли Левко сам тягнув на другий поверх старезне піаніно. Одні знову ахали та охали: "Хлопець ще й музицирує!", інші ж казали: "Та ні, то йому для дослідів."
Ніхто не знав...І всі дивувались, як за один підхід він скуповував всю мінеральну воду в місцевому ларьку.
Тамара Іванівна згадувала, що Левко був чемним хлопчиком й завжди відкривав перед нею двері в під*їзді.
"Ми й ніби знали його, а ніби й не знали. Він завжди був весь в навчанні...", - сумували батьки, пригадуючи Левка. "Друзі були, але так як у всіх. Був у нього близький друг, та зник кудись. От тоді Левка ніби підмінили - ніхто не знав що творилось в його голові, мовчав, не розказував."
Соня, дівчинка з п*ятого поверху, розповідала,що колись, як їм було по сім, Левко катав її на своєму велосипеді. Потім Соня виросла й правильного, завжди зачесаного Левка, замінили чорнезні кабани в камуфляжі. "Якби він не мовчав про свої почуття...", - сумно прошелестіла Соня й втікла до чуваків на байках.
Левка шукали тиждень. Знайшли.
Мати вся в сльозах з розмазаною помадою й радісними підпригуваннями тицьнула майору квиток до Львову на органний концерт місцевого оркестру.
- мій Левко любив музику! А я сліпа-дурна була, не бачила! Думала - навіщо йому здалось це піаніно?, - збуджено радувалась мама Левка, ковтаючи сльози.
- Він завжди цікавився наукою, технікою...А музика, та ще й клавіші!, - бурчав батько.
Однокурсниці лише романтично здіймали плечима, певно уявляючи левка за інструментом.
Друзяки по лабораторії ржали в кулак й "писали пропало" на його кар*єрі науковця.
- Музика і техніка - речі не сумісні. Як жінки і політики, - з серйозним видом заявили вони.

Про жінок, доречі...
"Ненавиджу їх!", - прошепотів втомленим голосом, ледь здавлюючи розпач та хвилювання, захеканий Левко й побіг до каси купувати ще один квиток, поспіхом забутий вдома. Він їхав до неї, до своєї Тані. Заради неї, чотири роки він, в цілковитій таємності, просижував вечори в музичній школі, аби хоча б раз подарувати чаруючий памфлет своїй Тані. І зараз, скидаючи  старе життя з вузьких кістлявих плечей, він готовий чекати стільки ж, аби побачити рижеволосу скрипачку Таню. Й проводжаючи почорнілий натовп в сірому затертому до дірок місті, він легким рухом новоспеченого піаніста створює власний нотний стан.

                ***
                Їй

Вони завжди боялися темряви. Бо темрява, казали вони, це уособлення всіх страхів людських, всіх страстей та поривів. В темряві не видно ні свого супутника, ні того, що підстерігає тебе там.
Вони завжди боялись людей, що ходили в темряві. Ніби ці люди ставали якимись міченими, позначеними тавром Темряви.
Але його це не бентежило. Він любив ніч. А ніч – втілення темряви.

Грав акардіон. По бару грохотом розносилися стуки каблуків, шаркання підошв, повітря розсікали пальці акардіоніста, а дехто навіть робив спроби танцю.
Йому ставало не по собі. Він тікав звідти, тікав геть від того бару, від задухлого повітря й п*яних реготів.
Але знову вертався, як затюканий метелик летів на світло.
Так він бентежно снував вулицями, доки не згадав чому люди бояться темряви.
Вирішив і пішов, шукати чому.

Йому було адреналіново моторошно, коли темна смердюча арка стулила його по бокам. Він сто раз бачив у фільмах, як в таких арках перекантовувались бомжі, алкаші й інша нечисть. Він чекав, що ось ось вібижить якийсь волоцюга, спершу стрельне в нього сигарету, а потім стрельне й його всього. Він вже намацував гаманець в кишені, ніби втискуючи його в середину штанини. Він йшов по-тихеньку й вмить його осяйнула думка. А чи не прикинутись йому алкашом? Бомжі приймуть його за свого й не чіпатимуть. Від цієї думки йому стало смішно й він тихенько гигикнув в кулак. Трохи помнувшись на місці й згадавши про принишклих бандюг, він невпевнено зробив корявий крок й ноги понесли його в бік. Замотавшись в косичку, вони відкинули його до стіні. Він ляпнувся долонею об холодну бетонну арку й ледь не впав. Дурна ідея, краще швиденько пробігти – подумав він і побіг.
Як на замовлення, наступним його чекала вулиця імені Капітана Гарта. Ніхто не знав хто такий Гарт і чому на його честь назвали вулицю, але всі чуваки його сильно респектили.
Деінде виблискували п*яні фонарні лампочки, ніби одурманені переднічним туманом. Він пригав на світлі плями, що залишали по собі ці бліді ліхтарики. Він дивився в небо, намагаючись знайти Місяць. Але через чорне павутиння ще голих гілок він бачив лише мереживну голограму зоряного неба. Ця вулиця йому нагадує дитинство. Ті ж запахи, ті ж голоси, що чулися з відчинених вікон, ті  ж люди. Цей район засиляли одні й ті ж самі мешканці протягом вже енного десятиліття. Кожен новачок сприймався тут як непрошений гість, й старожили намагалися його якнайшвидше  викоренити, казали: «Панаєхалі! Хай не портять нашу іділію!». Навіть через десять років їх вважатимуть новачками. Така вже психологія вулиці імені Капітана Гарта.
Він згадував, як ще малим рахував скільки вікон горять,і що буде, якщо все вимкнути. Йому здавалось, що якщо вони всі потухнуть – то настане кінець. Малим був, а ще досі боїться.
З сусіднього генделика він чув знайомі виспівування алкаша на ймення Алік. Його знали всі. Були тут і старий Алік, і молодий Алік. Старого всі боялися: дідок був гострим на слово, міцним на кулак, але сильно любив кішок. Точніше одну – Марту. Ніби донечку, він ласкав її, тремтів над нею та вихожував її, коли та підвернула лапку. Малий Алік був співаком. Коли якесь свято, а той  просто будень день, весь будинок на мить затухав, прислухався, а потім разом реготав над його співами.

Він це все пам*ятає. Згадує своїх старих друзів й почуття  ностальгії гіркотою пече в роті.
Як все швидко минає.
Але він боїться думати про час, він тікає звідси, не даючи спогадам засосати себе.

Він вибігає за ріг й опиняється в Женевському кварталі. Вирізьблені з металу конструкції, що були бильцями балконів, зловмисно нависли над його головою. Він йшов, заглядаючи у вікна. Десь на шторах тінню скакали рухи незнайомих людей, десь чулась приємна музика, в когось гудів телевізор,а хтось уже бачив десятий сон. Женевський проспект нагадував швейцарський сир: весь в дрібеньких дірочках, дверцятах та з вічним запахом, понюхати який збігалось все місто. Пекарня.
Він снував вулицею в надії уловити той жаданий запах, але запізно. Аромати соковитих випічок ще ховалися в тісті.
Йому стало сумно. Й ніби ображена дитина, він брів до брами й зникав в темряві.

Ніч – чудовий спосіб сховатись. Ти ніби існуєш, є частиною світу, але, водночас, тебе немає. Бо ніхто тебе не бачить, бо нікому до тебе немає діла. Бо вони вважають, що ті, хто мандрують в темряві – божевільні. Е ні. Ті, хто мандрують в темряві, це сміливці. Бо вони знають, що там ховається, а отже знають ким є вони.

                ***
                Тантричні танці

Ледь торкаючись повільного вітру, я кружляю. Він роздмухує моє волосся, наповнюючи мене легкістю та свіжістю. По-трохи замовкаючи, він з шелестом ховається в багряних деревах, турбуючи осінній спокій гілок

Ледь торкаючись вітру, я руками обіймаю повітря, захоплюючи весь світ, зігріваючи траву безпреривними кроками

Я кружляю з листям, уявляю себе повітряним створінням, здатним розтанути від одного дотику світла

Я злітаю до неба, кінчиками пальців торкаючись його тіла й, розпечена повітрям, падаю на траву. Хочу розчинитися в ній як вода, а потім розсипатись на втомлене місто зоряним дощем з дитячих посмішок

Я розчинаюсь в бавовняних хмарах, вдихаючи крижані сніжинки замерзлого повітря. Вони колючими бурульками розтинають шкіру, зачіпаються за вії

Прокидаюсь
Дивлюсь на заплямоване дощем вікно
П*ю теплу каву
Вмикаю Кріса Аллена
Хочу морозива
Стираю з очей залишки сну
Пишу

Під гіпнотичним поглядом дощу, коли легені ще трохи обпікає тепла кава, хочеться писати про Вічне: про ті несподівані моменти, коли найпростіші речі набувають іншого вигляду; про ті випадкові зустрічі поглядів, коли незнайомець проводжає тебе зачарованим слідом очей і ти впевнена що пронесеш цей погляд крізь душу; коли випадковий дотик до його шкіри спалює кінчики пальців, пробираючи до самих п*яток; коли втрачаєш безповоротно, але свято віриш, що воно обов*язково повернеться, в бумеранзі мінливих подій; коли усвідомлюєш, що варто лише захотіти розмалювати своє життя, як всі фарби фонтаном падають до твоїх долонь, головне спіймати їх, доки не пройшов дощ.
А бо ж про ті моменти, коли самотність виїдає тебе зсередини й відчуваєш себе просверленим бубликом, але тут раптом з*являється він. І все стає інакшим.
І ти вже більше не «прокидаєшся», а «прокидаєтесь», не «п*єш каву», а «п*єте каву», не «цілуєш», а «цілуєтесь».

Не закохана, а закохані...

                ***
                Гроза

Вона чує, як бетховенськими симвоніями роздається потужний акорд грому; блискавка спопеляє хмари й, танцюючи в вальсі дощу, розбиває сонний простір.
Вона бачить, як в божевільному пориві грім вириває дерева з коренем, як швиряє їх, ніби іграшки; як з тріском ламаються столітні дуби й їхні ельфи розриваються зляканим плачем. Червоні птахи з велезними крилами пурхають, як пір*їнки, підхоплені вітром, але блискавка час від часу спалює одну із пташок.
Вона відчуває, як бояться грози люди. Як в конвульсіях та істериках вони рвуть на собі шкіру й кидаються в провалля.
Вона повільним рухом зачинила вікно й прикрила його волокнистими порт*єрами. Кімнату обняла інтимна напівтемрява, проте подекуди на стінах, як титри з кінофільму, проскакують звабливі феєрверки блискавки й шибки вікон тремтять від потужних басів грому.
Вона знає, що це буде важке випробування. А від цих думок їй закололо під ребром. Ще сьогодні вранці, коли перші хмари затуляли цинкове сонце, вона знала – день буде тяжким. Але їй начхати – вона йде за своїм.

Вона повернулась пізно. Вже нічні демони доспалювали денних метеликів в попелі блискавок, а з метеликами розчинялись грозові канонади хмар.
Вона прийшла вночі, з розцарапаними долонями й розтертим макіяжем. Мокре волосся обліпило її обличчя і, якби не кислотні калюжі на землі, то, здавалось, весь дощ сховався в її зачісці.
Ледве відстукуючи кроки на холодному паркеті, вона одним помахом перетнула Бронзову вітальню й полегшено гепнулась на м*яке ліжко. Розкладаючи плавними рухами мокре волосся на подушці, вона намагалась пригадати що з нею сталось. Фіолетові синці на тліктях. Вона точно падала. Й ніби слайд-шоу втомленість, страх і роздратованість проскакували  по скронях. Вона згадує страшенних псів з білою піною коло рота. Вони відригували страшенним смородом й, на перший погляд, здавались жалюгідними. Вона, прогинаючись як кішка, пробує стягнути з себе мокре атласне плаття, що неначе панцер зтіснило її по бокам. Вона пригадала, як високий чоловік в темному костюмі, з гостими пальцями та низьким баритоном торкався її ключиці. Вона відчувала пекучий біль від його дотику й страх, страх погляднути йому в очі і не втекти. Вона звала його Темним.
З дзвоном розсипаних намистинок упав на підлогу її бурштиновий браслет. Він ніби ціпок, наручники, тримав її зап*ястя, як сьогодні тримав їх Темний, коли розгортав її долоні.
Вона різко швирнула в бетонну стіну чорними туфлями, в яких робила спробу втечі. Ні, вона тікала не від Темного, не від його «свити», не від жалюгідних сторожових псів, а від себе. Несучи в просоченому падаллю серці Її.
Вона закричала.
Крик пролетів енергетичною кулею крізь самотній самотній будинок, вириваючись на вулицю. Вона знає, чого їй коштувало те, що зараз вбирає нове життя в її серці.
Вона усміхнулась про себе : «На наступних виборах Совісті точно переможе Світло. Темний піде в коаліцію», й засунула руку під подушку. Намацавши схований там записник в бархатній обкладинці, вона сіла, відрикла порожній аркуш і, водячи розцарапаним пальцем по ньому, вона рожево-пурпурною кров*ю написала: «Сьогодні я повернула собі свою Душу. З Темним всі борги сплачені.
P.S. Сьогодні була гроза.»

                ***
                Два

Лише на другий день Саша зрозумів, що її нема. Він снував опустошілою квартирою, наче привид, намагаючсиь ввібрати в себе спокій й меланхолію дому.
Він чекав її, бо не відразу зрозумів, що вона пішла.
Саша знав її краще за всіх. Він пам*ятав запах її шкіри: вона смакувала не  м*ятним парфюмом, не персиковим милом – вона пахла нею, й може трошки молочним шоколадом. Саша знав, що вона страх як любила молочний шоколад і знав, як вона його їла. Першу смужку світлокоричневої плитки вона з*їдала майже одним махом, перший квадратик другого ряду вона довго тримала в роті, ніби то був цукровий льодяник, а потім ковтала. Так тривало ще три смужки. Потім вона починала запивати шоколад, бо ставав нестерпно солодким, а інколи навіть гірким. Вона повільно збирала шоколадні крихти, наліплюючи їх на пучки пальців і підбирала губами.
Потім довго нюхала зафольговану обгортку й розчаровано знизувала плечима.
Саша сидів на кухні й бачив це. Знову марив. Він притулився щокою до холодної поверхну столу, на тому місці, де вона зазвичай сиділа. Він дивився не кліпаючи, бо знав – варто йому зажмурити очі, як образ розтане, а з ним і молочний шоколад, і її шкіра, і її запах, і вона...
Саша прокинувся й тупо вирячився на стелю.
Він чекав Її. Коли вона підтягнеться до нього, ледь чутно шморгаючи носом, притулиться до його вуха й шершавими від сну губами вроведе вздовж його підборіддя. Потім обіпреться на кістляві лікті й пальцем проведе від шиї аж до ніг, ніби окреслюючи довжину його тіла. Потім довго довго дивитимиться йому в очі совїми чорнезними зіницями, перекиниться на нього й, впираючись в його живіт своїми ребрами, вона почне солодко солодко цілувати його і пурхати своїми холодними долонями по його тілу...
Саша торкнувся своїх губ.
Зараз, саме зараз, він відчув як міліон термітів прокушують в його тілі Оотакенну дірку, а зуби гострі й болючі, як тупе лезо.

Саша сидить на кріслі й дума, як йому далі бути. Вона пішла. «Звичайно, ідіот, пішла!», - схаменувся він й почесав потилицю.
Він поглянув на двері. Востаннє її копна чорного волосся з*явилась перед Сашиними очима. Як вона стояла там і, як нагинаючись щоб підняти важкі валізи (а він ще в енний раз встиг зацінити її сідниці) й сумно усміхнувшись, вона вільною рукою поманила його до себе й щось прошепотіла. Він не згадає, що вона прошепотіла. Бо ж, як і зараз, тоді його вуха були ніби закорковані ватою.
Останнє, що він пам*ята про неї – то була її усмішка. Вона ж тоді побачила лише розбитого, розжованого й виплюнотого Сашу.

І ось тільки на другий день він почав жалкувати, що не зміг піти з її життя, як сильна людина й справжній чоловік.

Вона його точно забуде...