Внутрiшнiй кролик

У камері СІЗО сидить побитий чоловік і стогне. Він у брудних спортивних штанях і порваній майці з плямами крові і слідами чобіт. Сидить на підлозі, бо всі полиці в камері зайняті. Тремтить і стогне.
- Та закрий рота! І так хєрово, а воно ще стогне! – кричать з нар. Чоловік замовкає. Впирається спиною у стіну, ховає обличчя в долонях і колінах. – Жінку замочив, тепер стогне. – каже за кілька хвилин той самий голос.
- Я не вбивав! – кричить чоловік, піднімає голову, у нього розбите обличчя.
- Це ти слідчому будеш свистіти!
Чоловік кривиться, плаче, ховає обличчя. Тиша у камері.
Капітан міліції у формі, трохи збуджений, підходить до жінки за столом у кабінеті з подраними шпалерами. Вона роздивляється якісь документи з картонних тек. У капітана пластир на носі і синці під обома очима, що не заважає йому бути веселим.
- Привєтік, Свєтуль! Як жизнь молода?
- Та нічо. – дівчина зітхає і продовжує меланхолійно гортати папери.
- А треба, щоб регулярно! – капітан так гучно регоче власному жарту, що дівчина аж дивиться на нього. Дивується синцям. 
- Де це тебе так? – дівчина киває на синці.
- Та мудозвона одного допитував. – капітан так і витанцьовує перед дівчиною. - Ну там трохи допомагав йому зізнання написати, всі кулаки збив. А це сурло узяло і буцнуло мене лобешником своїм! Кончалижник! Сука! Тепер піде за нанесення тілесних ушкоджень середньої важкості співробітнику при виконанні! Вже забігали от нього, бабки пропонують. А я їм кажу, що думати треба було, що робити! Буцатися вирішив! Мудак, бля!
Капітан у захваті аж спльовує.
- Ти не плюйся тут, а то шеф побачить, фістулу вставить. – каже дівчина.
- Та не бійся, я розітру. – капітан тре черевиком слину. - Так що, може сходимо кудись, а Свєтуль? Там, кажуть на Воскресенській новий заклад відкрився. «Фонті» зветься. А? Кажуть, хороший заклад. Вип’ємо, потанцюємо!
- Та не знаю. – якось непевно каже колежанка.
- І що там знати? Пішли!
- А коли?
- Увечері сьогодні, а Свєтуль?
Капітан заглядає за бар’єр, де сидить дівчина і аж перебирає ногами, так збудився. Дівчина зітхає.
- Та я сьогодні зайнята.
- І шо такоє? Якійсь ухажор? – капітан помітно напружується, стискає кулаки. – Познайом, я розберуся!
- Та ні! У племінника день народження. Треба піти, бо якось незручно і… Ой, мене звуть. 
Дівчина уходить, капітан дивиться їй у слід, поводить язиком.
- Я тебе все одно виїбу! Виїбу! Свєтуля! Свєта – три рубля і раздєта! Нікуди не дінешся!
Капітан, як на голках, від збудження. Виходить на поріг райвідділу покурити. Спльовує, крутить головою, мабуть думаю про дівчину, що вже тільки подумки з нею не робить. Аж примружився, так замріявся, коли йому кажуть:
 - Бєлов, тебе шеф викликає. – це черговий, який вийшов зі своєї буди за ґратами.
- А що таке?
- Сказав, щоб терміново.
- Ага, іду.
Капітан кидає недопалок в урну і поспішає на третій поверх до свого начальника. Перед дверима у коридорі поправляє мундир і волосся, підтягує краватку. Заходить до приймальні. Там сидить секретарка. Дивиться на нього, посміхається. Капітан ледь стримується, бо ж розуміє, що секретарка сміється з його синців. З тих синців всі сміються. Керівництво наказало у формі до міста не виходити, бо ж капітан міліції, а з фінгалами, наче бомж. Тепер у формі ходить тільки по райвідділу.   
Капітан аж кулаки стискує, щоб не сказати чогось злого секретарці.
- Викликали? – киває на двері до шефа.
- Проходь, герой. – вона коханка керівника райвідділу і може собі дозволити жартувати хоч з кого. Ось і тепер посміхається, наче це був вдалий жарт. Міг би щось їй відповісти, але не буде, щоб не нарватися на неприємності. Ця сучка може попити крові, якщо захоче. Спокій, головне спокій. Відкриває подвійні двері, проходить до кабінету.
 - Василю Петровичу, дозвольте.
- Заходь, Бєлов. – каже керівник райвідділу, дебелий дядько років під п’ятдесят, з погонами підполковника. Відривається від паперів, дивиться на підлеглого. Регоче. - Ну в тебе і рожа, Бєлов! Капець!   
- Та да. – мнеться капітан. – Вдарив, сучонок.
- Ага, вдарив. – киває головою начальник. - Значить так, Бєлов, справу по цьому факту будемо закривати.
Капітан здивовано дивиться на керівника.
- Як закривати? Він же співробітника міліції, при виконанні! Ось, бачите! – він аж голос підвищує, але бачить здивований погляд шефа і миттєво говорить тихіше. – Сам же буцнув мене! Як же закривати?
- Так закривати. – заморено каже шеф. - У цього мудака впливові знайомі у Києві знайшлися. Обіцяють привезти кілька груп з центральних телеканалів, щоб вияснити чому у затриманого зламане ребро і вибито шість зубів.
- Чотири! Я ж сам з підлоги прибирав!
- Вони кажуть, що шість.
- Та у нього карієс, вони самі повипадали!
- Бєлов! Закриваємо справу. Зрозумів?
- Але…
- Немає такого слова «але», Бєлов, немає! Чуєш? – підвищує тон керівник і строго дивиться на капітана, який ще щось хотів сказати. Не сказав, закивав головою.
- Так точно.
- О, молодець, „так точно” - слово є! Справу закриваємо. А ти візьми з підвалу і допитай Коритька.
- Це того мудака, що жінку зарізав?
- Ага, його. Нам потрібно, щоб зізнання було.
- Та буде! У нього кров на руках, свідки чули, як вони з жінкою лаялися, на ножі відбитки! Куди йому діватися?
- Ну давай, Бєлов, давай, працюй. – керівник нахиляє голову до паперів, капітан задкує до дверей, виходить. Йде по коридору, заходить у туалет. Дивиться під дверці кабінок, там пусто, підходить до вікна і ледь чутно шепоче. 
- Підор! Скільки ж він узяв за закриття справи! А зі мною навіть не поділився! Ну мудак! Уйобок! Це ж мої гроші! Мої! Дві тисячі баксів! Я б до Туреччини з’їздив! Зі Светулею! Козел! Падла! Коли він нажереться!
У туалет заходять. Капітан поспішає до раковини, миє руки, потім виходить. Каже черговому, щоб привели затриманого Коритька.
Побитого, який і є Коритько, забирають з камери, ведуть до кімнати для допитів. Там тільки стіл і два стільця. Чоловіка всаджують на одному. Охоронці уходять. Коритько залишається наодинці, морщиться, крутить головою, йому погано. На столі перед ним ручка і аркуш паперу. Коритько кривиться.
- Мені погано. – тихенько шепоче невідомо до кого. - Мені погано. Що відбувається? Мені погано. Вуха. Вуха болять!
Він тримає себе за вуха і киває головою, наче контужений.
- Що відбувається? Я нічого не робив! Нічого! Вуха! – він шепоче, кривиться, крутить головою, стогне. Схожий на божевільного.
Він далі так дивно поводиться, а потім зненацька наче кам’яніє, немов про щось здогадався. Бере ручку і пише на папері: «Допоможіть мені. Благаю! Воно в голові. Заберіть його! Вуха! Не можу! Допоможіть!», Коритько сіпається, наче через нього пропускають струм. Ручка починає вимальовувати на аркуші щось незрозуміле. Коритько застигає з виряченими очима і починає методично закреслювати те, що написав. Спочатку зверху-вниз, потім горизонтально. Замальовує так, що вже нічого не прочитаєш. В нього божевільний, сфокусований на порожнечі погляд.
В кімнату до Коритько заходить капітан. Дивиться і кривиться.
- Ну, чого сидимо, чого чекаємо? – каже впевнено і з претензією, як і треба розмовляти з лохами.
Коритько трохи перелякано дивиться на слідчого. 
- А що робити?
- Ну ти дебіл! Зізнання писати, а не аркуші псувати! – капітан сідає навпроти. – Давай, давай, бери ручку і пиши на новому аркуші зізнання!
- Яке зізнання?
- Як і чому вбив свою жінку. – капітан заглядає у теку, яку приніс з собою. – Громадянку Коритько Олену Миколаївну.
Коритько зовсім вже перелякано дивиться на капітана. Крутить головою.
- Я не вбивав.
Слідчий піднімає погляд від теки. Зображує на обличчі велике здивування.
- Що?
- Я не вбивав. – Коритько крутить головою. – Не вбивав! – переходить на крик.
Капітан витримує паузу під час якої грає м’язами на шиї і обличчі. Потім застосовує домашню заготовку.
- Слухай, скажи, ти їбанутий чи йобнутий?
- Що? – дивується питанню Коритько.
- *** з’їв нашо! – вибухає капітан. - У тебе на руках сліди крові, на ножі твої відбитки, сусіди чули, як ви з жінкою лаялися, а потім вона кричала! Далі бачили, як ти вийшов із квартири і пішов, хитаючись наче п’яний…
- Я не п’ю!
- Знаю, в крові алкоголю не знайдено! То ти був у стані афекту. Тепер ось напиши про це все! Пиши! Чого вирячився на мене! Пиши!
- Я не вбивав. – знову крутить головою Коритько.
- Блять! – дратується капітан. – Хулі тобі запиратися? Всі докази проти тебе, все одно ж посадять! Так пиши зізнання, допомагай слідству, демонструй каяття, може суддя кілька років прибере! Пиши, пиши! – підсуває до Коритько чистий аркуш.
- Я не вбивав! Товаришу слідчий, я не вбивав!
Капітан відвертається кудись в бік. Потім повертає голову і водночас різко б’є натренованим ударом правою в щелепу. Коритько падає зі стільця, капітан нависає над ним.
- Мудило, ти чого мені мозки їбеш, а? Ти думаєш, що самий розумний? Пиши зізнання, якщо не хочеш піти до тюрми інвалідом! Ти чуєш?
Коритько лежить на підлозі, прикрив голову руками. Стогне.
- Я не вбивав! Не вбивав!
- Рота закрив! Заїбав! – Капітан кілька разів б’є Коритько ногою, потім хапає його, піднімає, наче оклунок з борошном, садить на стілець. – Значить так, сучонок, узяв ручку і пишеш зізнання, інакше я тут тебе так ізуродую, що рідна мати не впізнає. Ти зрозумів? Пиши, суко!
- Я не вбивав! Не вбивав! – Коритько обхопив голову руками і крутить нею. Кривиться, плаче.
- Бля, ну ти і мудило! Ну чого ти впираєшся? Та всі ж докази проти тебе! Я ж тебе наскрізь бачу, козел! Манда інтелігентна! Що, жінка не давала? А? Чи роги наставляла? І ти вирішив помститися! Так? Так! Підарок! Що, у тебе не стояло? Чи просто слабак ти? А баби слабаків не люблять! Баби люблять сильних! Баби люблять, щоб мужик був з яйцями! Ось як я! Мене баби люблять, лягають під мене тільки покликаю! Я тут трахаю одну. Вона від чоловіка пішла, бо той слабак! А я - мужик! І баби це відчувають! Охуїтельно відчувають! Тому і ходять до таких, як я! Бо я багато не думаю, не ****ю, я справу роблю! Чуєш, інтелігєнтік задрипаний. І я вмію себе так поставити, що баба у мене, як шовкова! Не пискне! Як я сказав, так все і буде! Ось такий я! А ти – мудак. Що, терпів, терпів, а потім не витримав? Тільки нафіга ножем? Мило в носок і провчити, щоб знада, хто вдома господар! Баб ****ить треба, щоб пам’ятали, хто у буду електрику провів! А ти, дурень, такий розумаха, а простих речей не знав! Пиши давай зізнання!
- Я не вбивав. Щось відбувається! В мене вуха болять! – кривиться і плаче Коритько.
- Вуха в тебе болять! – перекривляє його капітан. – А чого це вони болять? Що, може ти підарок, може тебе у вуха дружки твої трахають, а? Сунуть хуї, ось вуха і болять! Так?
Капітан навис над Коритьком і трясе перед його обличчям кулаком.
- Ага, точно підарок! А жінка дізналася і хотіла всім розповісти! Так? Ага? Підарок? Ану кажи! За це ти її вбив?
- Я не вбивав!
- Ах ти ж мудак! – капітан б’є Коритько, валить на підлогу, далі гамселить кулаками і ногами, коли дзвонить мобільник. Капітан витирає руки, дивиться на екран телефону. – Значить так, поки я поговорю, щоб встав і почав писати. А то я тебе урою! Ти чуєш, мурло! Тут тебе і урою! Вперед ногами звідси винесуть! Пиши, рахітос задрочений!
Капітан виходить. Коритько залишається на підлозі.
- Я не вбивав! Не вбивав! Я не вбивав! – шепоче і плаче, навіть не намагається підвестися. Зненацька застигає, потім його наче пробиває судома. Він підхоплюється і стає посеред кімнати. В нього божевільні очі. Він починає маршувати, розмахувати руками. Із його вуха з’являється щось, схоже на маленьку ляльку. Якщо придивитися, то видно, що то вирізаний з дерева кролик, з вухами зі шкіри. Зненацька на дерев’яному обличчі кролика розпливається посмішка. Коритько починає дрібно крутити головою і говорити слова істоти, яка стирчить у нього з вуха. Він говорить і маршує, карбує крок.
- Я – Великий Кролик! Ніхто не може стояти у мене на заваді! Я всемогутній! Я підкорю увесь світ! Я влізу в голову до кожного! І всі будуть підкорятися мені! Всі будуть моїми рабами! Тремти, людство! Я – Великий Кролик! Запам’ятайте ім’я свого володаря! Я йду! Я буду в голові у кожного! Сядь і пиши!
Коритько так само крутить головою, сідає за стіл і пише великими літерами на весь аркуш: «Всім ****ець! Я йду!!!», а потім малює вуха, схожі на кролячі. Потім припиняє крутити головою, важко дихає, наче тільки-но прийшов до тями. Перелякано оглядається, він не розуміє, що відбувається.
У коридорі капітан балакає по телефону.
- Добре, Оксано, чекатиму. Одягни оту спідницю. Добре? І щоб нічого під нею. Еге ж? Та твій рогоносець нічого не запідозрить! А як і запідозрить, я розберуся. Він слабак, я йому хавальник швиденько закрию! Я не нервую, я спокійний, я просто дуже тебе хочу. Ладно, приходь.
Ховає телефон в кишеню, задоволено посміхається.
- На хєра мені та Свєтуля? І без неї все нормально!
Повертається до камери. 
- Ну, що написав? – дивиться на аркуш. Бачить напис і малюнок. Миттєво вибухає. – Ах ти ж мудило! – б’є Коритька. – Ти мені ще погрожувати будеш! Гівнюк! Та я тебе знищу!
Гамселить кулаком. Коритько прикриває голову від ударів, плаче та стогне.
- Не бийте. Мені погано! Ай! Я не знаю, що відбувається! Ай! Вуха болять! Ай! Не бийте! Ай! Мені погано!
- Немає такого слова «мені погано»! Чуєш! Немає! Є слово «Я зізнаюся»! Я зізнаюся!
- Це два слова! – стогне Коритько і від цього капітан зовсім дуріє.
- Ах ти підор, ти мене ще вчити будеш! – б’є Коритька з усієї сили, потім хапає один зі стільців і розбиває об затриманого, який вже знепритомнів. – Ах ти ж хуєсос!
Розлючений капітан бігає камерою, потім сідає на стілець, що залишився, чекає, поки Коритько прийде до тями. За кілька хвилин той починає стогнати.
- Ну що, мудило, будеш зізнання писати?
- Мені погано. – стогне Коритько, чим дуже дратує слідчого.
- Погано тобі? Ах ти ж потвора! Погано тобі? Та ти не знаєш, що таке погано! Я зараз тобі зроблю погано, я зараз тобі бошку об стіл розхуячу, тоді ти знатимеш, що таке погано! А ну пиши зізнання, мудило!
Капітан хватає голову Коритько з волосся і тягне до столу, наче дійсно збирається бити головою.
- Я напишу! Напишу! Напишу! – хрипить Коритько.
- Ну так би і раніше! Мудак! Давай, пиши!
Капітан всаджує затриманого на свій стілець, Коритько бере ручку. Перелякано дивиться на міліціонера.
- А як починати?
- Що, не писав ще зізнання? – сміється капітан. – Пиши, я, такий-то, по суті питанню зазначаю наступне. Ну і далі, як все робив.
Коритько дивиться на капітана. Той спочатку задоволено посміхається, потім дивується.
- Що таке?
- Оце тут писати? – питає Коритько і розгублено посміхається.
- Ось тут. – капітан підходить і вказує пальцем на аркуш.
Зненацька Коритько кидається на слідчого і хапає його за горло двома руками. Валить на підлогу, де тільки і сила узялася. Душить. Слідчий лупить його тренованими ударами у живіт і боки, але Коритько наче нічого не відчуває. Душить і душить. Капітан хапається за його руки, щоб звільнити горло, але не може розірвати залізне коло. Намагається схопите повітря широко розкритим ротом.  Коритько душить далі. Капітан намагається хапати ротом повітря, хрипить, наче зарізана свиня. Коритько душить і душить, потім з його рота у рот капітана падає Внутрішній Кролик. Капітан смикається, намагається виплюнути звіра, але не може. Коритько трохи відпускає шию, капітан вдихає, Коритько знову стискає руки. Душить. Коли у капітана  змінюється погляд і він робить кролячий рух носом. Коритько робить такий самий і відпускає шию. Сідає на підлогу поруч. Капітан важко дихає, схопився за шию і хрипить. Поступово очі в нього стають нормальними. Здивовано дивиться на Коритька, наче намагається щось згадати.
- Якого хера? – коли його пронизує судома. Він тремтить, потім підхоплюється. Коритько теж. Удвох починають маршувати на місці з божевільними поглядами.
- Слава Внутрішньому Кролику! – кричать обоє і трясуть головами. – Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! 
Потім їх попускає. Капітан ошелешено сідає за стіл. Дивиться у підлогу. Коритько теж сідає. Мовчать.
- Ладно, пиши. – каже слідчий і виходить. Піднімається сходами з підвалу на третій поверх, підходить до приймальні шефа. Береться за ручку дверей і не наважується відкрити. Кривиться. Наче не розуміє, що тут робить. Потім таки заходить. – Мені до шефа. – каже секретарці. – Терміново.
Вона тисне на кнопки.
- До вас Бєлов, каже, що терміново. Ага. – вона киває головою. – Заходь. – дивиться зневажливо, навіть не стримує посмішки, сміється з його синців. Сука!
Капітан заходить. В кабінеті шефа лякається, навіщо він туди прийшов.
- Що таке, Бєлов? – шеф невдоволений його появою.
- Товариш підполковник. Тут така справа… - замовкає.
- Яка справа? – шеф дивиться на слідчого з презирством. – Ну, кажи! Хули ти мнешся? 
Капітан підходить до столу керівника. А потім плигає через стіл, валить шефа з фотелю на підлогу і починає душити. Той хапає його за руки, намагається прибрати з горла, але Бєлов міцний, душить. А потім з його роту у розкритий рот підполковника падає Внутрішній Кролик. Підполковник кахкає, хоче виплюнути істоту, але йому не вдається. Бєлов спочатку трохи відпускає горло, потім знову душить його, аж поки шеф не робить рух носом. І Бєлов відпускає. Сидять на підлозі. Важко дихають. Потім удвох підхоплюються, починають марширувати і кричати.
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
Так крокують на місці кілька хвилин, потім зупиняються. Стоять. Здивовано дивляться, один на одного.
- Я піду, товаришу підполковнику? – питає капітан. 
- Ага, іди. – бурчить той, крутить головою, бо не розуміє, що відбувається. 
Капітан виходить з кабінету, секретарка здивовано на нього дивиться.
- Все нормально?
- Так. – киває капітан. Вже виходить, коли чує, що підполковник викликає до себе секретарку.
Йде по коридору, бачить Свєтулю, що сидить в своєму кабінеті при відчинених дверях. Спека, літо. Капітан заходить.
- Ну що, Свєтуль? – не чекає відповіді і починає душити. Дівчина навіть крикнути не встигає. Капітан душить, потім з його роту у рот Свєтулі падає Внутрішній Кролик. Кілька секунд і вона сіпає носом. Відпускає її. Потім удвох крокують на місці і повторюють:
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
У цей момент в кабінет заходить інший міліціонер. Сержант. Здивовано дивиться на них.
- Що це ви робите?
Капітан та Свєтуля хижо дивляться на нього, а потім кидаються. Свєтуля хапає за ноги, капітан за шию. Валять і душать. Внутрішній Кролик потрапляє і до сержанта. Ось він сіпнув носом, крокують вже утрьох.
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!

За кілька днів капітан йде центральною вулицею міста. Вихідний, погода гарна, публіка прогулюється. Капітан вдивляється до перехожих. І кожен, кожен!, сіпає носом у відповідь на сіпання капітана. Потім, наче щось трапляється, весь натовп починає тремтіти, крутити головами, зупиняється, крокує на місці і місто накриває скажений крик:
- Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику! Слава Великому Кролику!
Десятки, сотні, тисячі людей! Вся вулиця кричить! Все місто кричить! І хоча у небі ані хмарки, зненацька на місто насувається величезна тінь. Тінь двох кролячих вух.
Осінь 2009р.