Намисто для душ

Зустрiвши на вулицi 17-рiчну курву, котра перетрахалась з усiм районом, а все-рiвно корче з себе цнотливе створiння, менi хочеться блювати. На щастя, в мене таких ПОДРУГ нема.(та воно й добре, бо, може, я вже за гратами сидiла за збочене вбивство).До речi, про подруг… Ще з дитинства,  хоча нi – ото дитинством назвать важко, скажiмо так – со школьной скамьі – корешую я з Стелкою та Наткою. А якщо не брехати, то спочатку була Ната, а потiм Стелка. Двi такi cобi харошие девачки. Я теж декотрий час припадала до цiєї категорii, але згодом зрозумiла, що не можу брехати самiй собi. (а побрехати я люблю, хоч i не вмiю). Переказ наших пригод – то штука довга, зараз непотрiбна, проте цiкава.


Пронизливий вiтер, хуртовина, мороз аж трищiть. А ти стоїш десь на вершинi Мон-Блану, чи там Евересту (ой, вибачте!!!забула попередити вас про мiй географчний ступет, тож не вважайте на деталi, а уявляйте picture* повнiстю). Одна рiч, котра грiє – це його долоня. Зараз вона замотана в якийсь дуже дешевий та подряпаний шматок тканини, все одно гаряча, ба навiть палка. Твiй мозок розриває ще одна думка (хоча, це скорiш бажання). Нi, про секс в такий лютий холод ти забула, як курс з фiзики за 8 клас. Кава… Гаряча. Гiрка. Як присмак його поцiлункiв. Один мiй знайомий (я називаю його Деня) не уявляє свого життя без цього БАДРЯЩЕГО НАПIТКА. Ми беремо трохи розчиноi кави (я готова дати в пику тим ублюдкам, котрi не визнають її. Всi отi кафейные зерна до сракi. Дешевi, галiмi понти) i заливаймо киплячим молоком. А ще цукор. Краще його замiник. Так – кориснiше. О. Оооо! Божественно. Звичайно, я ще можу забадяжити каву по-iншому, але то я нiколи у рота не вiзьму. Чорна зварена кава з перцем, корицею, гвоздикою, вином або горiлкою. (то вже чим ваш рефрежератор наповнен). Але таке полюбляє бабуся з матусею. Тож приходиться iнодi варити «отруту». В падлу, але роблю.

Якщо ти говориш украiнською – то ти не украiнець. Якщо у 2004 ти стояв на Майданi – то ти не украiнець. Якщо вболiваеш за Кличко та «Динамо» - теж нi. (список можна безкiнечно продовжувати). Ти не украiнець, а СПРАВЖНIЙ ПАТРIОТ. А що маэ робити СП крiм вищенаведеного? Ну звичайно полюбляти наше їдло. (я, звичайно прошу sorry, але вiд словосполучення «сало з часником» мене кидає в холодний пiт. То, мабуть, десь проростає зрадницьке корiння расiянкi) А ось вареники з вишнею (чи там вишнями – не знаю як правильно) то дiйсно божественно. I срати я хтiла на всi цi правила ЭТИКЕТА: їсти вареники ножем та виделкою – то реальне збочення. Берiть їх руками i їжте на здоров’я, аби тiльки кiсточки випльовували. Ось…




ВАЖКI БУДНI МОГО ДИТИНСТВА

Навiщо придумувати героїв, якщо навколо стiльки ублюдкiв. Приблизно так говорила одна з героїнь моєї улюбленої письменницi. (ну якщо кому цiкаво, то то Iрена Карпа)
Я ж лише впевнилася в цьому.
Кiнець червня… Мiлана Ласт (i чому батьки-українцi дали менi таке тупувате iм’я?) прокинулася з єдиною думкою – сьогоднi в мене ВЫПУСКНОЙ ВЕЧЕР. Ну i, як звичайно, батьки вирiшили зекономити на парикмахере та косметологу.
- Я все зроблю сама, - констатувала мама, - недаремно я в 18 рокiв курси вiзажа закончила. Да знаеш, як менi дiвчата заздрили?(тут її голос переповнює годiсть за себе)
- Ну добре… - бурмочу я. Але все ж менi ця iдейка папахивала идиотизмом.
- Да ми такую РАКУШКУ сделаем!!! Зашибись!
- Мамо… - намагаюсь я перекрити кран ентузiазму. Але адскую машину вже запущено. Пiзно «Боржомi» пити. Ну з дикими воплями та воланнями про домомогу з мене зробили Людину. (дивно – ну а ким я була до? ) Я не буду забруднювати твiй мозок отiєю фiгньою вручення атестатiв. Я взагалi не розумiю для чого потрiбна ота заламiнiрована бумажечка. (i в парашу з нею не сходиш, блiн!). Он Павук, наприклад. Так вiн  реально класний чувак, хоча в тому грьобаному атестатi повний horror. Але це нiколи не заважало йому тирити булочки у бухой тьотi Люби (до речi, це – сотрудник школьной столовой), а потiм разом зi мною нагло зжерати їх в курилке. Оооооо… як згадаю той аромат… верне до сих пiр. Але тi булочки були ну такi смачнющi, що прям аж. А тепер уяви, як пiсля 6 голодних урокiв поспiль вiддати комусь оту омрiяну крихту??? Та х*й там. Чомусь саме з Павучком (але то вже лагiдно-похiдне вiд Павука) мене пов’язують найприємнiшi спогади. Ми не були друзями або товаришами. Ми були просто однокласниками. Але я завжди вiдчувала його. А вiн довiряв менi. Ми могли годинами балакати нi про що, а просто так. Ну це коли ти говириш, говориш, говориш три години поспiль i не можеш згадати що було на початку. Це саме я поповнила його, i без того бiднiсенький, словарний запас wordом БИБЛИОТЕКА. А йому подобалася Маня, хоч про те ми жодного разу не поговорили, але я знала. Хоча, нi – вiдчувала. Вiн мрiяв бути вiйськовим, а я стюардессою. I тiльки зараз (нi, я не брешу! Реально саме в цей moment) я зрозумiла, яка нитка тримала наш гудзик.  Це взаємопорозумiння. Ну отак два рiзнополих чувака розумiли друг друга. А цiкаво де вiн, як?
А, так ось… вiдзначали наш holiday у дуже пафосному ресторанi (ну уявiть Скiльки пафоса може бути в ресторанi мiста Запоріжжя?:) Ми з Павуком у центрi танцполу. Мої 50 кг та його 90 продригалися майже всю нiч. А ще ми трошки їли та багато пили. (їдло було повний вiдстiй, а пойло так нiчо. Але звичайно грошей ми пожалкували) Нашi шлунки нагадували мiксек чи шейкер з алгоголем, але ж бля: ми зовсiм не сп’янiли. Ну особисто я. Ти не подумай, що я п’яничка. Мене добре вставляє та веде вiд 100 гр червоного вина. А горiлку я взагалi до рота не беру. Один мiй знайомий мучачiк (iм’я поки не скажу, бо ви про ньго ще почуєте, та й не раз), коли вжреться до поросячего визга – але то бува дуж рiдко – чихает та смiється. Я ж хочу спати. А випускний я чесно вiдбула у повному здравiї. Тож п’яною я не була. Fuck… А ще треба вiдзначити, що я не перетрахалася з половиною А класу (бо сама навчалась в Б) у туалетi. Медляк, пацанячий пiджак на плечах, зiзнання в коханнi, блювотиння найкращої подруги – то все як розклад Укрзалiзницi. (i чому я привела цей приклад? Я ж ненавиджу ж/д.  Спогад з дитинства. Екскурсiя з класом до Криму. Довжелезний надбрудний вагон-плацкард, залябзана бiлизна, пилюка на вiкнах, хамлюка-провiдниця, а ще вона була дуже товста та неохайна, прибацанi на всю голову, хоча я досi невпевнена в її наявностi, сусiди. але б на всi цi МЕЛОЧИ срала я, якщо б не сморiд цибулi та яєць. Fuck! Уроди!i кому лишень забажалося це зжерти? Вбила би падла!!!!!!!). Чомусь до мене розумiння того, що один етап життя закiнчен, прийшло нескоро. А, може, воно i добре. Не було слiз, рюмсань, та чорних потокiв розмазаної тушi. Тож мiй мейк-ап був у повному порядку;

Вiдчувати себе ВЗРОСЛЫМ ЧЕЛОВЕКОМ менi виявилося не пiд силу. Воно ж так тяжко. А ось Натка – то молодчага. Ну скiльки її пам’ятаю: то така тиха дiвчинка, зовсiм не конфлiктна (ну це ж не я звiсно!), а найголовнiший талант Натулi – вмiння прилаштовуватися до будь-чого, причому робити це без гримзань та нарiкань на важку долю (бо це вже моя стихiя). Хочте вiрте, хочте – нi, але навiть мiсце на лавi вона займає остання. (мене це, звичайно, обурює. Ну як же так можна! Менi там брудно, там – дмухає вiтер, а там – сонце в очi свiтить.) А їй однаковiсiнько!!!
Одного разу вирiшила Лана (ну то я навiть не знаю, який клещ i куди мене вкусив) навести марахфет на головi. Воно то, може, й добре було б, як б не одне АЛЕ. Моєму стилiсту-парикмахеру грьобаному було 10 рокiв. А чому грьобаному, бо тим цiрульником була Стелка! Виперла вона на вулицю модняву щiтку – brash (це зараз я настiльки розумна, що вмiю користуватися цим агрегатом. А в 10 р?)
- А ну зроби менi об’ємчiк, - заявила я.
- Ой, Лано! Нафiга? – промямлила Стелка, розглядуючi оту офiгену штукенцiю.
- Та я тiльки голову помила! Чи ти не вмiєш нею користуватися? (отут пiшла в атаку вся моя глузливiсть та, як в народi кажуть, подстрекательство)
- Чому це не вмiю, ще й як! Зараз побачиш. А ну сiдай спиною до мене, - скомандувала Стела. Я ж на радостях швиденько вмостила свою дупу. ПарикмаХЕРша схопила прядку мого волосся, намотала на гребiнець та поклала все це на макушку. От курва… Вона знiмати, та де там!!! Ця конструкцiя тупо заплуталася в головi. З моїм вереском навпiл почалась операцiя «Видалення гребiнця». Методи були радикальними. Коли Натка зрозумiла, що розплутати оту фiгню – справа марна, Стела, чорти б її побрали, гадюку таку, почала вигризати моэ волосся. Це зараз вам може бути смiшно, а я волала як навiжена:
- Вигризайте так, щоб волосячка трохи зосталось! А то чим я свою ЛИСИНУ прикрою? Ой лишенько менi, як я бабусi поясню, що лиса?
Зуби Стелки теж виявилися марними. Тодi вона, довго не роздумуючи над змiстом проблеми, побiгла за ножицями. «Ну то iдейка кльова», - промайнуло в моїй (я вважала вже  лисiй) головi. Поки курви не було, мене заспокоювала Натка. Аж раптом з грацiэю вагiтної бегемотши бiжить Стела,i дiйсно з ножицями. Але САДОВИМИ. Ну, знаете, то вже була остання крапля. З диким вереском та ножицями на макiтрi я бiгла додому. Але i тут не стало краще. Нi, ножицi з моеї голови бабця дiстала, але вiдлупцювала мене теж добре. Тож з того часу стригла мене лише матуся, i навiть не стригла, а рiвняла кiнчiки.(ну треба зауважити, що це в неї виходило значно краще, анiж вибирати менi домашню тваринку.) Рокiв в 13 закортiлося менi хом’ячка. Довго вламувати мамзель не довелося. Кiлька краплин велетеньських слiз з моїх щирих блакитних очей хутко зробили свою справу. Тож я щаслива крокую до зоомагазину. (бля, яка ж це все-таки тупа назва). На пiвдогори ця еврейка (ну, мати тобто) побачила крис. Ну це були не просто криси, це були криси по 1 грн!!!!! Ну ви уявляєте, яка вдача?! Хом’як коштує близько 10 грн, а тут гривня. Довго не роздумуючи, мати купляє крису Анфiсу. А, може, то була i не дiвчинка навiть. Менi було однаковiсiнько. Анфiса, так Анфiса. I взагалi, я була у розпачi. Це хвостате створiння спочатку визивало лише огиду. А рокiв 5 потому Стелкiну хом’ячиху Бусю взагалi кiшка зжерла. А та iдiотка (вибач мене, Стело, я це все любя розповiдаю) мiсяць вважала, що гризун бiгає по хатi та грає з нею в пiжмурки. А ось Наткiн хом’як жив в почёте. Там взагалi були царськi умови: i сир, i горiшки,i морквочка,i чистi опiлки. До речi, саме вiд нестачi всьго цього в мене i помре моя Кльопа. Але то все пiзнiше. А зараз я принесла Анфiсу додому, i вирiшила її вигуляти. Ця прогулянка завершилась тим, що ця сука мiсяць бiгала по хатi, ****ила котлети з кухнi (а мати волала як навiжена, що я забагато їм) та роздрючувала смiття. А поiм i батька вкусила за палець. I здогадайтесь, хто був в жопi? Нi, не мамаша, котрiй прикортiло дешеву крису, а Я. Вiдчуваючи свою провину, мамця все ж купила Кльопу, царство їй небесне. Це мiй улюблений зверьок був.

Урок фiзкультури, то є смерть. Особливо для нас з Наткою. Ми нiколи не розумiли, нафiга вiн потрiбен. А вiд тих канатiв, козлiв, перекладин нас кидало в холодний пiт. (але ви не подумайте, що ми вправно займалися на цiй ***нi! Боронь Боже! ). Тож вихiд був один – вивчити напам’ять весь «Медицинский справочник о болезнях ». Тим i займалися на уроках працi. Взагалi-то, люди з нашими дiагнозами довго не живуть. Але ж – О ЧУДО! Пiсля фiзри хворь, як рукою зняло. Але на тиждень. До наступного уроку. Фiзрук наш добре розумiв, що ми явно не олiмпiйська надежда, тому особливих нарiкань не було. Ну а коли лiмiт наших незлiчених «хвороб» iссяк, (ой fuck, невже таке трапилось….) треба швендяти на урок. Ось так i вийшло. Ми з Натою навiть кросiвки взули. Це ж бо праздник для фiзрука. Ну пiдходимо до канату. Такi типу пафоснi, гарнесенькi тьолочки. А бiля грьобаного канату висiв ще бiльш грьобаний дерев’яний шест. Ну i вирiшила вправна Лана на нього залiзти. Ба, дивiться, яка я гiмнастка-чемпiонка. Аж тут трапилось непредвиденное. Цей шест почав падати. Та не просто падати, а на Нату. Як це хутко просьок фiзрук – досi не розумiю. Але вопль був, що треба. (Немов йому яйця прищiмило;)
-Мiлано, гадюка, змiюка (ну ще там декотрi земноводнi-амфiбiї-пресмикающиеся!) що ж ти робиш!!!!(далi лайка)…
Реготу я тодi наробила. Але життя собi облегшила, це точно: i симптоми не зазубрювала,i справочник в школу не тягала, i на працi байдики била. Тож життя прекраснее!
I все-таки я не розумію той мій життєвий парадокс. Я ненавиділа фізкультуру, але обожнювала танці. Хоча... Я як згадаю всі оті плійє та іншу французьку фігню, то аж моторошно. Ну уявіть: восьмирічна дівчинка в чорному тріко (хлопці в них більш сексуальні), з тугою гулькою на голові, білих пуантах стоїть біля станка і виводить всілякі па. Бля, це ж треба було стояти біля вікна. А за вікном гасали дітки з гуртка художників, іноземних мов etc. І навіть наші конкуренти – образцовий театр мод „Білосніжка”, ми ж бо були образцовим колективом бально-спортивного танцю „Міраж”. (ну погодьтесь – звучить крутіше). А одного разу я в тім злополучнім вікні побачила Макса. (а, вибачте! Ви ж не знаєте, хто це. Ну знайомлю. Максим Шаповалов, для друзів Пудель, мій кузен, ну себто брат двоюрідний). Звичайно, ми срати хтіли на наші РОДСТВЄННИЄ АТНАШЄНІЯ. (але про це потім). Тож побачив він мене і включив реальний стьоб. Почав, сволота така, копіювати юну Волочкову (мене в сенсі). А вчителька в нас була дай Боже! Я навіть не знала скільки їй років. Про таких в народі говорять приблизно так: „сзади пионерка, впереди пенсионерка”. Я терпіти довго ніколи не вміла і заволала:
- Пудель, ану пішов геть звідси, щоби очі мої тебе не бачили! Задрав вже! Виродок!
А треба зауважити, що у нас на уроках завжди сиділа пуделіха Черрі. Білий янгол нашого акомпаніатора. Ну я думаю, ви вже здогадались, що на тому моя сольна кар’єра танцівниці закінчилася. Так і доживала я свій танцювальний вік десь у масовці. Ой доленько тяжка моя...

Так, стоп-машина! Взагалі-то я хотіла написати не „Нарис дитинства Мілани Ласт” (ой... значить вже не можна розповідати кумедні випадки з дитинства??? Ну, добре. Пошкребу по сусєкам – ніколи не розуміла ентомологію слова – ще на одну книгу нашкребу). Тож, про взрослого человека.






                ЛИШЕ  ПІСЛЯ ПОВНОЛІТТЯ

Мандри, мандри, мандри... Як же вони захоплюють. Особливо Марчіна. Це карооке створіння ладне життя віддати, аби лише повештатись десь по незнайомій країні. Отак ми і познайомились. На Мальті. 10 лютого у Валетті (це столиця) відзначають свято Святого Павла (чи Андрія, але то вже по херу), і на вулицю вивалюють аболютно всі. Беззубі малюки і старі, жінки з чоловіками, а поряд ходять їх коханці, якісь тінейджери та діти середньго шкільного віку. Вийшла і я. Оті паради, народні гуляння, халявне бухло – класна річ, але зайобиста шо капєц. Ловиш кайф години три. Чому? Так я не знаю. Може, тому що я не місцева, і мені цікавіше тинятися тими вузенькими вулочками з картою в руках у пошуках чогось надзвичайно цікавого. Такої собі „родзинки країни”. І Марчін такий. Він такий як я.
Десь на східному узбережжі острова є маленький водоспад, а біля нього галявина. Я там сиділа. А потім заснула, бо у пошуках своєї родзинки геть вибилась із сил. Проснулась поруч з ним. Він сидів та лоскотав моє волосся.
- Яка ж ти гарна дівчина, - посміхався Марчі.
- Дякую, - я.
- ****ець... – ледве чутно він. – А ти хіба не місцева?
Отак і зародилося наше кохання, а, може, і дружба. Хто його знає.
Вночі ми кохалися. Палко і шалено. І кожен раз наче в останнє. Хоча, ні. Спочатку ми не могли переспати. Ну то як?- здивуєтесь ви. Та отак! Він настільки кохав мене, що боявся скривдити. Марчі взагалі унікальний. Він наче пальма в Антарктиді. Він бісексуал. І я вважаю, що цим все сказано. Марчін не пєдік-мєдвєдік і не дівчина-лесбійка. Просто bysexyal boy. Мабуть, за це я і кохаю його. Такого ніжного і водночас мужнього. Ми запросто балакаємо про моду, зачіски, наших бойфрендів, мою білизну, презирвативи, „ці” дні та мою маму. Взагалі ПРО ВСЕ НА СВІТІ. Одного разу ми вирішили позмагатися. Ну хто розведе свого хлопчика кручє. І шо ви гадаєте? Я від Ігоря отримала тижневу відпустку у Туреччині (де ледве не сіла у в’язницю, бо с****ила з готелю кришталь), а Кірюша своєму коханому Заї (Марчіну тобто) подарував блакитний LEXUS. Чому блакитний не питайте. Може, з прозорим натяком, а може й ні. Але та машинка нам дуже згодилась. Займатися сексом на трасі Київ – Сімферополь неподалік поста ГАЇшників було круто. До речі, то було літо і ми їхали в Алупку. Бо моєму вилупку закортіло полазити в горах, спати в наметі і взагалі поїхати до Криму. Спогади з дитинства, бач, нахлинули. Зібралися за три години (то ще довго, бо валізи до Таїланду ми пакували за дві години до вилиту), Марчін подзвонив моїй мамі, попередив про від’їзд і поїхали. Раптово він зупинив Кірюшу-2 (на честь щедрого мучачіка;) і розірвав на мені індійську футболку. Сука! Я за неї 237 баксів віддала! Простояли 4 години, бо 40 хвилин я шукала у валізах щось для перевдягання. Отака душевна історія.
А зараз ми сидимо в якомусь тихому ресторанчику на окраїнах Києва та розмовляємо за Кірюшу.
  - Я так втомився від цього підара, - сьорбуючи каву, зітхає Марчін.- він виявився настільки зайобістим, що ****ець. Ланко, а ще він мене хоче. Ну що мені робити?
- Ще одне сердечко нещасного підарасика ти розбив. – по-філософські відповідаю я. – ну тож бо й твої проблеми.
- Мілано, може досить!
- Чого? – мороз мінус сорок, а ми не в кожухах.
- Зрозумій: він мені НЕ ПОТРІБЕН!  Ну надто він підарасичний...
- Ну то й скажи йому про це...
- Я не можу! Мені огидно! А він кохає мене...
І отут мій терпець урвався.
- Тоді якого патичка ти гуляв з ним, приймав подарунки і цілувався?
- Звідки ти про це знаєш? – тихо Марчі.
- Я бачила вас біля „Modest bar”, - я. І тут мені згадався той дощовий та холодний вечір. Я їхала в таксі. Додому. До Марчіна. Ми стояли на світлофорі.  вони під пронизливим вітром. Вдвох.
- А чому ти не сказала?
- Навіщо. Я не розмовлятиму з тобою про це. А ти краще зателефонуй Кірюші та скажи, що все кінчено. Ти в аеропорту. Літак за 20 хвилин. Ти не повернешся.
Ніч. (до речі, це нове ліжко таке зручне! Дупці приємно вмощуватись на нього). Він пестить моє волосся.
- Я кохаю тебе, - шепоче своїм баритоном. А я мовчу. Чомусь хочеться плакати. Він цілує мою шию, облизує пальці. Важко дихати. Марчі накриває мене своїм тілом.
- Ти лише моя. Я не хочу ділити тебе з кимсь. Коли ти залишиш Ігоря?
Я вириваюсь з його міцних обіймів, сідаю на ліжко, а сльози ллються самі по собі. Він злизує їх.
    - Він вже три дні мій екс – таким собі мотивом колискової проспівала я.
    - Тобто...
    - Так,- я закрила долонею його рот. – мовчи. Цілуй мене. А краще полоскочи. Він торкається мене гарячою рукою. Вона гладить шию, спину, сідниці. Наче зголоднілий малюк, він накидається на соски. Ай, як лоскотно. Приємно... Мої пальці загубилися в його волоссі. А тіло наповнилося ним. І цей аромат, здається Armani. Я втомилась та заснула.
Наступні три тижні пройшли чудово. Мені чомусь здавалося, що після Кірюші вже нічого не буде. Все скінчіться. Але то була мара. Ну як-то дітлахи свято вірять у Діда Мороза та Снігуроньку, а років десь у вісім дізнаються, що Дід Мороз, то дядя Вася з 14 квартири, а Снігуронька його жінка-алкоголічка. Ну тепер хоч ясно стало, чому ту Снігуроньку так хитало і смерділо, наче в зоопарку. Отак і розбиваються дитячі мрії, а може і не дитячі. Хто зна...

То була осінь. Рання. Початок вересня. Знаєте, я обожнюю цей час з дитинства. Ну щось в ньому є нерозгадане, чарівне та манливе, щось чаклуюче та незбагнене. Таке ще ласкаве сонечко, теплий вітерець і повітря з павутиннячком. Оооо .... То чудово!
Ранок.
- Аааа!!! Марчі, мені капець! Повний! Я зараз знову на пару запізнюся! А в мене ж іноземна! – отак я волала, бігаючи по кімнаті у пошуках якогось більш-менш пристойного вбрання. – Ти не бачив мою блакитну блузку? (ну звісно це питання було риторичне, адже шкарпетки Марчіна я збираю по ВСІЙ хаті. Одного разу знайшла синю шкарпетку Nike на підвіконні. Звичайно, обуренню не було меж, але то справа марна...)
- Ну то вилетиш з універу. – спокійно відповів він.
- Покидьок! Харе каву сьорбати, зараз відвезеш мене. - вже майже в істериці я. (до речі, блузку я знайшла. Залишилась спідниця і черевички.)
Марчі посміхнувся. Підвівся і підійшов до мене.
- Яка ж ти в мене чудова. Така ніжна і щира. – він почав пестить моє волосся.
Ну ясна справа - пару я провтикала. ****ець, і знов англійську.
Ввечері ми пішли до якоїсь тихої кав’ярні. Все було так стандартно. І нічьо нє прєдвєщало бєди. Ну принаймні мені так здавалося. Марчі закурив.
- О, Боже! Що я бачу! Невже цигарку?! – для мене це було в апогеї диковини. Він кальян не курить, а тут таке. – Любий, що трапилось?
- Обов’язково повинно щось трапитись? Я не можу просто закурити?
- Та ні, можеш, але мені здається ти дивний. Сам не свій. Не хочеш розповісти?
- Знову собі щось понавигадувала, а  я розповідай! Чи тобі збрехати щось?
- Нє арі! Я все зрозуміла.
- А, до речі, в п’ятницю не чекай мене. Я додому не прийду. І в суботу теж.
- Чому? Ти кудись ідеш з групою? – несподівано для себе я відчула якусь образу. І ще вино таке гидке. Життя здалося повним гівном.
- Ні. Хочу навідати маму. – він відвернувся. А я все зрозуміла.
- Чому не говориш правду? Невже не довіряєш?
- А ти хочеш її знати? – аж раптом за вікном пішов дощ. Та ще такий рясний. Мені стало моторошно.
- А чому б ні?
- Просто мене Євген зустрічає, і ми їдемо до нього.
- Який ще Євген?
- Ну я тобі розповідав, пам’ятаєш! Нас Даша познайомила.
- А.. той. Пам’ятаю.
- Ти уяви він прийде з шампанським і квітами! І все це для мене! Мені так приємно!
- Я розумію... я теж дівчина.
- Лано! Ну я сприймаю його як друга. І спати з ним я не буду. Мені вже остогиділо! До того ж в мене є ти! Ти – моє сонечко. Ну може вдасться його розвести на щось, і все. Чуєш?
- Угу... -  ледве пробурмотіла я.
- Я кохаю тебе. Мені нічого не потрібно, але ти просто знай це.
Отут мене як блискавкою вдарило. За три роки нашого спільного життя він жодного разу не вимовив цих слів. Аж тут, так раптово. Я була щаслива. І кохала його, але сказати не змогла. На жаль...
- Щасливо погуляти з Євгеном. – я підвелася і пішла геть. Геть від свого кохання, щастя, долі.
Він мовчав. Пив свій мохіто і дивився на мій слід. Останній раз.

Я сіла в таксі і поїхала додому. Добре, хоч ключі взяла. А то завжди їй забуваю на смуглястому столику. (А згадала: ми зробили цей столик під Новий рік. Марчі приволок його від друзів. Він, звичайно, був страшнючий. Але це не проблема для нас. 3 літри чорної та білої красок і столик у моднявому стилі хай-тек. Ось так! Вчіться, друзі мої; )
Ооо... який гармидер! Його панчохи, мій светрик, парфуми, годинник, моя сумочка (чи його? А, вже не важливо.) Я шукала валізу. Знайшла. Раптово стало боляче. Дуже. Сльози самі лилися по обличчю. Вони були надзвичайно великі і якісь солоні на смак. Я пакувала речі. Але ж, бля, в нашому домі не було МОГО або ЙОГО. Все було НАШИМ. Мій погляд зупинився на колекції моїх ляльок. О! Цю патлату він подарував мені першу. Я тоді цнотливо поцілувала його в щічку. А через цього янголятка ми з ним посварилися. Він тоді сказав, що поїхав до універу. Проблеми якісь там... А я побачила його зі Стелкою, ну то стріху і зірвало! А вона лише допомагала йому вибрати мені презент. Оце я ТУПІЦА!
За вікном все лив дощ. Кактус на підвіконні. Подарунок Марчі після чергової сварки. (я вже і не пам’ятаю, чому ми посварилися. Мабуть, як завжди, для профілактики.)
„Ну знову він джинси у мою шафу засунув”, - промайнуло в голові. І я на автоматі почала їй виймати.
У спальні пахло ним. Вся кімната пахла ним. Я спіймала себе на думці, що вже хвилин 5 пригортаю до себе його подушку. (вона така чудна! З ведмежатком! Ми, здається, у Норвегії придбали, десь на шаленому розпродажу. Так точно! Я тоді дуже змерзла, а він стогнав, що бажаю саме ЦЮ подушку. Ну шо робити? Стояли довжелезну чергу, як в Союзі в період дефіциту, а потім лікували мою ангіну.)
Ми в Туреччині. В перший раз, до речі. Гарне фото. Так палко кохалися на пляжі, а за морем була гроза. Напевно тут, на Україні, тоді дощило. І ці турки швендяли бегером. Але нам було по херу. Ми тупо їх не помічали. І в мене щоки обгоріли. (ну хто б сумнівався)
Ну ось і все...я залишила ключі  на смуглястому столику і вийшла.
А дощ не вщухав. Здавалося, він хоче сховати мої сльози від перехожих. Холодний вітер пронизував все моє тіло. А я просто йшла. Йшла без цілі, а просто так. Ці величезні підбори мене так заїбали, що я зняла туфлі і швендяла калюжами босоніж. Сліз більше не було. Нестерпно хотілося кричати, але щось заважало горлу вимовити навіть слово, не те щоб волати. Я зловила таксі.
- В аеропорт, будь ласка.
Я мала вчитися жити без Марчіна.
Вранці я прокидалася і розуміла, що його нема. Н Е М А...
Ввечері я засинала і розуміла, що його нема. Н Е М А...
Залишилось фото, там де ще ми разом. Р А З О М...


„Що дзвенить? Невже клятий годинник? Невже забула вимкнути?” – отак я міркувала, лежачі під теплою ковдрою.
- АЛЛЁ! Милана, я не разбудила? – волала Стелка з того кінця проводу.
- Взагалі-то я ще сплю...
- Так! Ми сегодня идем с Маруськой на рок-концерт. Я заеду в шесть. А, кстати, там еще ее мучачики знакомые будут. От так повеселимся!
- Стелло...
- Я все сказала. Будь готова.
І оте грьобане пі-пі-пі. Ну де вона взялася? Довелося вставати і чепуритися. Вже о шостій ми чекали Маруську (а, до речі. Маруська то подруга Стелки зі школи. Ну і я її теж трішки знала.) з її „знакомимі мучачікамі”
- Стелло, якого біса ми тут стоїмо? Та ще здається і дощ буде. Я хочу додому.
- Ой, Ланко, ти і капризна! Капец! От чого ти скиглиш? Що тобі не подобається?
- Я не розумію, що ми тут робимо...
- Ой дурепа! Страшна! – вона нарешті замовкла. – О! Диви. То вони йдуть.
Я озирнулась. А Маруська зовсім і не змінилась. Така ж мала, худа і з червоним волоссям.
- Привіт! Знайомтесь – це Льоша.
Я окинула оком цього Льошу. Такий собі спортивний блондин з блакитними очима.
- ****ець, який він класний! – це Стелка на вухо мені шепоче.
- Ми ще когось чекаємо? – пофігістичним тоном поцікавилась я.
- Та вже ні. Он і Ромка. Кодове ім’я Ромашка. – це Льоша.
Ну Рома мені відразу не сподобався. Він неформал, але срааать (улюблене слово Льошика;). Ну і золоте правило молоді – вжертися перед концертом – святе. Тадицію не порушили. Купили вина, пива та ще якусь енергетичну бадягу (з етичних міркувань назву не скажу). Вжерлися всі. Крім мене. Бо ж мені на завтра треба було йти до діток та вчити їх танцювати самбу. Робота хореографа не проста. Вимагає сили волі. І я ото твереза, як скло, волокла цих придурків на концерт. (як на мене люди дивилися! Нє а шо такоє?) А Маруська волала як навіжена, що кохає Льошу, який все намагався мене поцілувати і волав, що кохає мене. Свинобійня бля. Вечір закінчився тим, що Маруська з Льошою пішли (хоча, ні! Поповзли!) до нього додому, а я ледь відчепилася від Ромки, завантажила 85 Стелкіних кг до машини і поїхала геть.
На ранок у квартирі смерділо так, що просто ховайся. (і все від Стели, до речі). Я хутенько зібралась та махнула на роботу.
От якого біса ми живемо на цій клятій землі? Тут проблем і без нас вистачає: всілякі там озонові дири, глобальне потепління, нескінченні цунамі і наводнення. Мій професор з філософії казав: „ничєго нєт, битія нєт і нєбитія тоже нєт. Всьо пустота. А оні би лучше потолок в універсітєте побелілі, а то тєчьот. Вот ето і єсть філософія.” Звичайно, вся група вважала його повним вилупком, але не я. Ну звісно я про це нікому не казала, бо ж то не хотілося відриватися від колективу або отримати по пиці. Вона в мене гарненька.
Так от. Я з філософом цілком солідарна. Ви вважаєте, що є життя? Дарма, бо його нема. 12:30 у світі народилося 150 немовлят
                12:30 у світі вмерло 278 людей
Це не можна вважати життям, а лише компенсацією живого м’яса.
Ви вважаєте, є гроші? Та х*й там. Це лише папірці, котрі хоч трохи допомагають вижити. Грошики придумали розумні дядечкі, котрі зараз живуть в палацах Шотландії, жруть червону ікру (або чорну, або взагалі якісь там печені нирки кальмарів разом з вареними вусиками скорпіонів) ополовніком з трьохлітрової банки та літають у таких собі маленьких білих літачках один до одного в гості. (от йолопи, вони ж живуть на відстані 13 км)
А, ви напевно ще думаєте  що є кохання? Таке велике і чисте? Ой, навіть і не мрійте... Вчені всього світу довели, що кохання – то простий хімічний процес, котрий протікає у вашому мозку. А закінчиться він, закінчиться і оте ваше кохання.
Ну, звичайно, зараз ви лаєте мене останніми словами. Але повірте, що так воно і є. (о! І не раджу бігти і дзвонити своєму психоаналітику. Бо він зараз смажить картоплю, і нічого, крім покінчити життя самогубством з такими поглядами на життя, вам не порадить. А потім ще спитає, який соус краще смакуватиме: ніжний гірчичний або томатний з перцем? Отут ваш терпець урветься і ви дійсно вирішите, що вже час поніжитися десь на хмаринках, або позасмагати в пеклі. То вже як повезе.)

Після роботи мене зустрів Льоша. Припхався з трояндами. Уважний мучачік. Я не хотіла його. Ну таке в мене буває. Ніякого сексуального збудження. Мені просто було з ним добре. Ну якось так тепло і комфортно. Наче з старшим братом. Ми швендяли вулицею, посміхались перехожим, с****или банан та яблуко на місцевому ринку та завалились у бар.
- Кольян! – голосом генеральши промовила я.
- Так! І абсент! – він.
Упс. Я не пам’ятаю, чим закінчися той вечір. Та ну і *** з ним. А це добре, бо слово „хуй” має для мене позитивне значення. До речі, Льоша теж в діагнозі. Я не шуткую. Йому лікарі строго заборонили пити, бо... УВАГА... бо алкоголь вирубає його пам’ятає, і він анічогісінько не може пригадати. Ото який кайф тіткам after 38. Ну ви лишеь уявіть: напоїти, а потім зґвалтувати такого мена. А ще можна прив’язати його до ліжка і погратися в якісь не менш збочені ігри.
Нє, я не зла збоченка. Я тупа фантазерка. Ми з Шаповаловим їхали в Карпати. Вагон-купе. Добре хоч, що ця свиня викупила його весь. Я сиділа на полиці (верхній. Якого біса я туди попхалася не зрозуміло.) і намагалася вловити оту офігенну красу за вікнами. Пахло кавою. Та ним. Взагалі-то я не люблю чужі запахи. Мене повністю вдовольняє запах мого тіла. Особливо після сексу, вани з кокосовою піною для чутливої шкіри та підйому в гори з Марчіном. Аж раптом я відчула як в моїй, сповненій гріхами, душі заворошилосся коріння гетеросексуалки. Я злізла і підійшла до Макса. Руки самі зніли штани і почали мацати його ***. То був такий собі evening petting. Ніякого сексу. Бо ж я не хочу поповнювати світ продуктом інцесту. Мені просто було в падлу тупо їхати до Львова ще години 3. приємно скоротили час:) Заважав лише протяг. Потім два тижні Макс ходив та шморгав носом, а я кашляла так, ніби душа хотіла на волю. Ну нічо.

Осінь якась цього року дивна. Третього листопада пішов сніг. Вночі розтанув. А на ранок +10. всі мої друзі і знайомі електронкою прислали щось типу такого:
*         *        *            *            *            *                *                *            *             *
*  *         **           *        *        *       * *    *      *         *  *       *  *     *    * * * *
*       *       *          *        **        *     *         *** **     **        *       *   *    *     *** * **        *            *   **       **    *       *     *        *      *        * *        *      * *   *    *  *     *        *     * z    pershum snigom!!!! *   *      *    *         * ****      *       *  **       **** ******    *** *      *       *    **        ***      ** * **  *    *     *     *      *  *         *      *       *      *           *          *        *        *          *         *         *        *
Ми з тьолками повалили гуляти. А по вулиці ходила „страшна епідемія групу A N1 H1 або як казали у Тернополі „легенева чума”. Люди швендяли вулецею в масках, марлях або укутані у шарф. В аптеці навіть сраного парацетамолу не можна було купити, не кажучи вже про антивірусні. Тарас тоді таку круту пісеньку придумав: свиногрипп везде летает  и людишки умирают... (от курва слова далі забула). А нам срати. Ми пішли жерти суші. Додому завалилися з треш їдлом і пойлом. Тобто було три пляшки червоного вина, замоожена піца, заморожені котлети, заморожена полуниця і цукерки. (ну то дівки делікатесів набрали. Мені можна було взяти варенеків. Заморожених.) Ну і почали ми ту бадягу розморожувати. Моя Марічка (знайомтесь, мікрохвильва піч) ледь те витримала.
-Ланко, тобі меседж! – то ледаща Ася волала з кімнати
- Угу, зараз- пофігічно я. Мабуть, ще одне супермегаважливе поздоровлення з pershum snigom.
У рожевих капцях я дошвендяла до компа-Сені (ну є в мене така дурнувата звичка давати ім’я своїм меблям) і тихо так афігєла.



Марчін:
Tu ne povirush ale ya vse-taku potrapuv na omriyanui gei-parad y Berlini. Potrapuv i a***l!  Galimi pidaru! Nenavudjy...
Chomy meni tak tebe ne vustachae? Mabyt* rutoruchne putanna.
Ya pamatau tvoe volossa~tvoi ochi~tvii zapax~tonki palsi
Skaju, Milano, a navisho tu pruxodush y moi snu? Nevje tobi zamalo misca v moemy serci?
                I ;U


Ny chomy j ya ne poviru? Viru/
Mabyt* tomy i pruxodjy bo na vxodi do tvogo sna ne vusut* tabluchka “storonnim vxid zaboronen”/
A os* y mene vusit* tomy tebe tam i nema.  – нічого не виправляючи, я тисну кнопку “sent and save”

Ne vustachae  tebe...
Vmurau... – за декілька секунд він.

Тьолки за цей час перетворили мою кухню на справжнісенькій Червоний Будинок Амстердаму.
До речі про Амстердам. Колись у нас з Марчі була така собі ідея-фікс. Сім’я a la de troa. Ми хотіли в якомусь отелі Туреччини підчепити гарнесенького мучачика, але обов’язково бісексуала та обов’язково молодшого від нас. Років на п’ять. Або ні, краще сім. Переїхати до Києва і жити в здоровенній квартирі, де мало меблів та йде луна. А ще там мало б пахнути якоюсь таїландською або індійською бадягою (типу ладана) в самому центрі мало стояти ВЕЛЕТЕНСЬКЕ Ліжко. І я спала б посередині. А ще мала бути не менш велетенська ванна. В ній би я кохалася з Мартіном. І лише з ним, і тільки в цій ванні. А на ліжку мене чекав би мій малий. Я пестила б його волосся, цілувала його ще зовсім маленькі сосочки та облизувала юне тіло. Гралася б з його dickом, облизуючи та обсмоктуючи, а іноді і покусуючи. Ну то так, заради розваги. А коли б мої хлопчики вдовольняли один одного я б не заважала б. А тихо варила їм каву на кухні. Ставила на чорну тацю на несла б їм. Зовсім гола. Я зайшла б як раз в той час, коли вони вже закінчили і втомлені лежали на ліжку. Моя кава надала їм сили і вони накинулися на мене. Як я їм заздрю! Я належу їм навіть більше, ніж собі. Вони в мені. Обоє. Вони відчувають мене звідти, з середини мене. Там так тепло і трохи вогко. Вони не роблять мені боляче. Я стогну. Мені приємно. Їм теж. Нам стає жарко і ми йдемо в ванну. Але тільки з Марчі. Наш маленький стогне на ліжку. Мені навіть трішечки шкода його. Але не можна. Це закон, писаний кров’ю по моєму тілу.
Fuck... і до чого тут був Амстердам? А, може до того, що там дозволені полігамні сім’ї. Ну напевно.
- Мені треба їхати в Бориспіль! – намагаюсь докричатися я до веселих тьолок, котрі ще врубили якусь попсу і тащаться з неї. Суки.
- На *** тобі туди пертися? – намагаючись відкрити кран з холодною водою, культурно цікавиться Стелка.
- Зустріти Мартіна.
- Шо? – нарешті впоравшись зі складним механізмом вкрай охрінєвша Стела.
- Ось недаремно лікарі кажуть, що шок – найкращий отрєзвітєль. – філософствую я. – Я пішла збиратися. Виклич таксі.
- Угу – вже шепоче вона. – А...
- Цікаво, що думають про нас сусіди знизу? Вони напевно нам дико заздрять, бо вважають, що тут кожен вечір оргія. І кожен вечір ми приносимо в жертву якійсь там Тулуці одну з нас. Тому і не викликають міліцію. Оце круто. Нас навіть таргани бояться. Бідолахи думають, що тупі курви їх зжеруть, заправивши майонезом. Але дієтичним. Або оливковою олією. Бо та корисна.
- Бля... – останній видох Стели.


На вулиці туман, та ще такий густий. Англійці кажуть fog. А колись казали
„гороховий суп”. І чому цікаво? Такий дивний листопад цього року. Вже був мороз, а листочки ще міцненько висять на деревах. Оце молодці! Не здавайтеся маленькі! Чиніть опір підступній зимі! А настрій вже якийсь передноворічний. То все приватні підприємці винні. Повиставляли ялинки, Санта-Клаусів з оленями, прикрасили все це вогниками. 8 листопада! Ну не дибіли???? Га??
„ Здійснив посадку рейс А285, прибувший з міжнародного аеропорту Франкфурту. Продовжується реєстрація на рейс К319. Будьте уважні. ”  - це такий (от ніколи не знала який, мерзенний чи що?) голос тітоньки за кадром. Вона все завжди знає, а її ніхто не бачить. Прям агент КГБ сраний.  Хтозна, а може починала вона голосом у якомусь супермаркеті типу „ у молочному відділі ви можете знайти свіже молоко, сир та сметану. Дякую за увагу” Але там її ніхто не слухав (ну люди ж не йолопи! Вони знають, що можна купити в молочному відділі.) А потім вона працювала в метро „ наступна зупинка станція Півники”. Але це теж не апогей її кар’єрного зросту. Аеропорт. О! Те що треба. Тепер вона нагло глузує та зло підйобує своїх подруг, котрі все ще волають ***ню в супермаркеті. Бідолахи. А вночі ця тітонька мріє працювати на Байкнурє. Вона навіть текст вже вивчила „ п’ять, чотири, три, два, один ПУСК” оце я розумію життєва мета. Не то що у всіх. Якась там родина, дитина та гарний відпочинок в Андоррі. От курва! Чомусь я цю тітку з аеропорту зненавиділа!

Перше місце, куди ми пішли з Мартіном була кав’ярня на 2 поверсі аеропорту. Це створіння було як завжди голодне, та ще обід в літаку „був гівняний”. А потім ми просто каталися містом, хоча була третя година ночі, з чогось реготали, щось згадували, розповідали як жили цей рік etc.
Чи знаєте ви, що таке дах вісімнадцяти поверхового будинку Києва о п’ятій годині ранку? Якщо ні, то я скажу. Це дивовижно. Коли ти сидиш поряд з Ним, ви п’єте бридку каву з термосу (бо ж надворі листопад, а звичку тепло вдягатися ти загубила у 3 класі) і чекаєте як зимне сонце з’явиться на обрії. В той момент його обличчя було так близько, він так тепло дихає:
- Марчі, від тебе пахне томатним соком і м’ятою, - я.
- Дійсно? – він.
І я вже відчуваю його язик в моєму роті. Він такий пухленький та тепленький. Він трохи покусує мої губи. Він так завжди робить. Ми починаємо бавитися язиками, наче малі діти.


Блять, як же мене заїбали ці тупі сварки з Мартіном. Ми сваримося наче за розкладом. По 5-8 разів на день. Але лише після обіду, бо до ми не бачимося. І взагалі він спить  до першої години дня. Ну чому він не може змовчати??? Га? Мені можна зробити знижку, адже я дівчина. Я маю повне право репетувати, волати, ридати і кричати, що мене зрадили, а він НІ. Він же типу мужик. А поводиться як базарна клуша 45-річна. (а чому 45? Вам цікаво? А тому, що це так званий крізіс срєднєго возраста, бля!) От курва мстива. Я інколи боюся себе: я сама провокую його. А він ведеться. Ну знаєте, в мене таке трапляється. Я мушу з кимсь посваритися, виплеснути негатив і таке інше. І завжди під руку потрапляє Марчі. Бідолаха. Мені навіть шкода його. Інколи. Ось як сьогодні, наприклад. Я хочу пригорнути його до себе, цілувати, казати, як сильно кохаю. Але невидима рука тримає мене. (пиха?) А потім, наче стіна між нами. Ну це на добу, не більше. Але все ж таки. А ще після сварок мені страшно. А раптом він піде від мене?
- Та куди він дінеться? – це пиха.
- Та не знаю... а раптом... - це страх. (він шмигає носом, плаче, бо розуміє, що, падла, просто так нашкодив)
- Ой, та скіки ви вже гризлися! І що? Пробачав, забував і знову все було прєлєстно! – пиха.
- Ну так... мабуть ти права... – страх.
От Пиха молодчага. Знов перемогла. А потім в мені настає мир. З безбожної суки я перетворююсь на янгола. І терпляче чекаю наступної зустрічі, щоб знов посваритися через дрібницю. Як каже Стелка, а вона всєгда права, с мухі дєлаєтє бєгємота. О! Стелка теж бідолаха. Адже саме їй доводиться вислуховувати наші (тобто мої та Мартіна по черзі) нарікання одне на одного. Я зрозуміла: це замкнуте коло. Прокляття. Так завжди було, є та буде. І нема чого намагатися щось змінити. Карма...

У Стелки тут концерт у її медичному коледжі вимальовується. Тож я та Мартін вирішили допомогти подрузі. Здібності продюсера у Марчі є, я їх балетмейстер (то так продюсер сказав), ну і Стелка на скрипці грати вміє, тож... Ну так! Вирішили: буде шоу! З спєцефєктамі! Вчили її співати рок, танцювати джаз-модерн  та артистично посміхатися. Працювали багато. Аж два тижні. То знаєте, не абищо. Продюсер сказав відразу:
- На тобі буде вечірня сукня, зелені калоші, рожеві окуляри. Великі, як у Тартіли  (ну ота черепаха з „Буратіно”! Згадали?). А на голові начьос! О! Геніально! І зелені губи. Так. Це обов’язково. Обговоренню не підлягає.
Сказано – зроблено. Було круто, шо капєц!
Зібрався весь коледж. (294 чол. Правда 60% - тьолки, але то нічо). Почався концерт, присвячений Міжнародному Дню Студента. (17 листопада, до речі). Спочатку виступали всілякі там маші, петі, саші. Аж тут виходить ВОНА. Плід нашої хворої фантазії у повному прикиді (знали б ви скіки ми її благали все ЦЕ надіти. Вмовили.) Ото було шоу! Зал стояв, (або впав?) всі пищали, реготали, щось волали, а мучачіки свистіли. О так... Бачте, які ми талановиті. Хоч власну продюсерску компанію відкривай. До речі, цей „плід” там ще 2 роки вчився. Не пощастило...

От чому люди завжди прив’язують себе до чогось або до когось? Особисто мені здається - це марна справа. Ви ж не будете тягати за собою старі меблі, діряву  спідницю чи пусту бляшанку з-під молока? Ну це безглуздо! Погодьтесь. Оця банальність, що час все лікує , таки правда. Я тупо не хотіла в це вірити, аж поки мене не спіткала ця ***ня. Отак живеш собі, встаєш вранці, чистиш зуби, запізнюєшся на роботу, а перед цим в позі Z їдеш в метро, існуєш до вечора, знову чистиш зуби та лягаєш спати. І все. Ну це так здається. Насправді в цьому повсякденні ти забуваєш все тяжке, нудне. Воно якось непомітно для тебе відходить на другі ролі. І коли ти йдеш вузенькою вуличкою, то вже не прокидаються спогади, що колись тут ВИ цілувалися, а там ВИ танцювали під дощем. ТИ думаєш, що потрібно купити хліба, бо вже миші і ті втекли. ТИ згадуєш, що завтра залік. ТИ будеш готуватися ввечері. (круто! Придумала, як час згаяти). Ти забула, що є ВІН. Ти вже не питаєш себе: як ВІН там без мене? Може тому, що знаєш, що в нього все добре (нова краватка, машина, дівчина), а може тобі байдуже, а може ти впевнена, що він повернеться до тебе і все буде, як раніше. Минає час. Ти вже не чекаєш повернення. Воно не потрібно тобі. Більше того, ви вже чужі. Тобі стає зимно. Робиш каву. Ховаєшся під ковдрою і дивуєшся: як же так сталося? Ви ж, здається, так кохали одне одного. Угу. Вже лише здається. Цілком можливо, він десь поряд. І ви бачитеся кожного дня, відвідуєте театр, кожної неділі гуляєте в парку, ти все ще допомагаєш купляти йому одяг. Але ж ти цілком зрозуміла, що ви різні. Може він винен? Не приділяв тобі уваги, вважав тебе чимось постійним, а ти просто втомилася. ЧАС. ВІН ВИЛІКУВАВ. ПОЗБАВИВ ЙОБНУТОЇ ЗВИЧКИ ЖИТИ НИМ. ТИ СТАВИШ КРАПКУ. ВСЕ. КАРДІОГРАМА: —————————————

Друга година ночі. Мене розбудив мобільний. SMS. Там була процитована якась дурнувата попсова пісенька. „Ну, Мартін! Тобі хана! ” – промайнуло в голові , адже лише він слухав цю бодягу. Ранок.
- Ти навіщо мене розбудив? Ти вважаєш, що мені вночі зайнятися нема чим? Я, на відміну від декого, сплю! Зрозумів!
- Лано, я бачу ти зовсім хвора! Чого це я тебе розбудив?
- А то ти не знаєш? Хто мені sms з ISQ  прислав? Ще й пісня така дурна.
- Ну зовсім збожеволіла! Та хто завгодно! Твій номер он пів міста знає.
„Невже не він? Чи бреше, собака? Та ну на фіг. Нерви псувати...”  Ну й забула. Через тиждень знов те саме. Я посміялася і забула. Через тиждень знов „пісня”. Як не дивно я її знала. Вона мені, навіть, подобалась. Ну я відповіла невідомому Celio*. А він мені:

привіт! Я Віталій. Ти мені подобаєшся. Давай пілкуватися?

=) який ще Віталій? Ти звідки мене знаєш?

А отакий. Ми в одному універі. Мені 19.

А звідки номер знаєш?

Я побачив тебе на сайті журналу „Kruga” там і номер був.


Приблизно так ми спілкувалися. Аж одного разу він запитав:
А хто такий Мартін? Ти добре його знаєш?

Дивне питання. Мартін ... ем ... мій сусід. Гарний хлопчик.

Угу... Мені теж сподобався. Я бі. Тобі це не завадить?

Бі?! Круто! Мартін теж бі. Здається...

А номерок його даси?

Ой... ні вибач. Без його згоди ні.

Ми йшли вулицею. Кінець листопада, але тепло та приємно. Йшли просто як друзі. Марчі навіть перестав мене проводжати та цілувати в щічку на прощання. (щось сталося? Я не знала. Просто перестав.) аж тут він виявив неабияку цікавість до моєї персони.
- Ну як там в тебе справи, Лано? Що нового?
- Та нічого. Я не погладшала, не обстригла волосся, не пофарбувала його. Все по старому.
- А що там той маніяк?
- Який? – отут я здивувалась.
- Ну той, що пісеньки тобі писав?
- Тю, та я звідки знаю? Я що з ним, спілкуюся, чи що?
- Ну не знаю... А як його звати?
- Віталій. – йобанаврот, промовилась!
- О! А кажеш – не спілкуєшся! Шо він там пише?
- Та нічо. – от лайно. Тепер відбріхуватися.
- Та розповідай ти!
- Ти чого причепився? Не спілкуюся я з ним. Крапка.
- Сelio* - це я.
- Що? – нічо так новина. – А шо ж ти мені відразу не сказав. Я ж питала! От собака. Навіщо ти це зробив?
- Ну просто. Мені було цікаво, як ти до мене ставишся. Виявляється я тобі лише СУСІД. Не коханий, не брат, навіть не друг, а всього на всього СУСІД. Добре хоч номер не дала.
- Та пішов ти! – я зайшла у кав’ярню.


Настя і Сашко... Сашко і Настя... По-фіг. Вони всіма сприймаються як щось єдине, ціле і непорушне. Це не лише мої друзі the best, а моя рожева мрія. (голуба?). Ну не вони, звичайно, а їй стосунки. Знаєте, я вже гадала, що в наш час такого тупо не залишилося. Як він на неї дивиться! А як обіймає! А цілує! У кожному русі, дотику, погляді стільки ніжності, тепла, а щирості, а головне КОХАННЯ. Розумієте, К О Х А Н Н Я!!! Такого справжнього, але водночас небесного, ба навіть казкового.(тьху-тьху-тьху, щоб не зурочити) Таке лише в індійському кіно показують, а бабусі в цей час хлюпають носом : „Уууу...  От чому я лише оболтусів одних зустріла у житті! (Тощо)”  А Настя-Сашко вже вирішили, як дітей назвуть: Софійка та Альоша. Я кумою буду. ; Круто. Я пишаюся ними.
А от в мене все через сраку. За щоб не взялась. Я тільки зараз зрозуміла, що не вмію готувати, пришивати ґудзики, прасувати, прати і поливати квіти. (забуваю). А ось посуд я мию на ура. Просто тобі Майстер спорту України з миття посуду, срібний призер Олімпіади у Пекіні, чемпіон Європи. ***ова тьолка, одним словом. Нє, ну а шо робити? Ну не здатна я зрозуміти всі ті прєлєсті кулінаріі, йобанаврот!

А чи заслуговую я на щастя? Ну таке простеньке, сіреньке і непомітне, але все ж таки щастя? Хіба, ні. Я ж мамусю і бабцю слухаюсь, вівсянку їм (хоча блювати дуже хочеться), за проїзд у тролейбусі плачу аж 1 грн.,  бабцям всілякім місцем поступаюсь etc. Тільки не питайте мене, а що для мене щастя? Питання стилю аля-Повзло (ну це наш філософ в універі) не для мене. Я хочу бути щасливою!!! І по-фіг як! (може в мене депресія? Та, ні. Я таким не страждала, начебто). Останнім часом мені здається, що весь мій КАРТОЧНИЙ ДОМІК рушиться з неймовірною швидкістю. Чомусь всім потрібно посміхатися, казати що в тебе всьо супєрово, заплющувати очі на образи, і брехати собі, запевнюючи, що так було завжди. Але ж очі бачать – все не те. (він не той?) Ну і на х*й, питається? От чому я така слабка істота і не можу все кинути і почати з нового аркуша? От якого біса мене минуле тягне вниз? Я ж твердо так розумію, що вже ВСЕ позаду. Там, дуже далеко. У серпні. Ні, у липні. Але не тут, не в грудні. А чи було взагалі ЩОСЬ? Може мені примарилось? Мара... яке гарне слово. Таке ніжне і трішечки зачакловане. Відразу в уяві постають русалки, лісовики, мавки. Як би я хотіла їх побачити, бо свято вірю в їх існування. Вони, напевно, такі гарнесенькі, або потворні. А чи відчувають вони біль, так як я? Якщо ні, то я хотіла би бути мавкою. Лісовою принцесою. Принцесою...
А де можно придбати малесенький срібний замочок на серце?
І скільки він коштує?

Мася... Знайомтесь: це ще однин плід моєї не зовсім здорової фантазії. А насправді це студент з юр-факу (Ггг.. оце так скорочення: фак! Хоча юридичній – реальний фак! Так, я не про це). Ну познайомилися ми з ним більш, ніж оригінально. До речі, завдяки Мартіну. То було на першому курсі. Присвята у студентство. Масік та ще якийсь мучачік стояли перед нами. Ну ми то з Марті не тупі! Такий гарнявий хлопчик пропадає. Спочатку ми рахували, скільки разів він подивився на мене та на Марчі. Ну щоб визначити, гей він чи ні. Я чесно перемогла. Рахунок 13:5. А потім заглядали йому в сумку. Навіщо? А хіба не зрозуміло! Та просто від цікавості. Що він там носить? Книги? Жуйку? Презервативи? Playboy?
  - Блять! Якщо він не гей, то точно бі! Ланко, та ти подивися на нього!   Який він гарнесенький. – то репетував Мартін, чітко розумівши свій програш.
- Ну гарний. А чому обов’язково гей? Мене твоя логіка, а точніше її повна відсутність, вбиває! Не треба всіх по собі судити. – мене вже починало це бісити.
- Я не гей. Це по-перше. І по-друге. Я краще знаю! І ти це розумієш. Он краще подивись, як він жестикулює.
- Так, Марчі! Годі! Стули пельку! Он ректор щось казати буде.
Ну то помилувались і розійшлись. Я, чесно кажучи, Масю-гея-бі-гетеро забула. Аж раптом дзвонить Марті і просить зустрітися. Ну добре. Не вперше. Я зібралась і поїхала. І тихо так афігєла. За столиком сидить Марті і... ну так, правильно....! Мася.
- Знайомся, це Максим. Той самий. З сумкою.
Я посміхнулась. Який же він чарівний. Карі очі, русяве волосся, таки рівний носик. І посмішка. Я ладна життя за неї віддати, здається. Я почала закохуватися.
- А це моя сестра Мілана. Двоюрідна. – Мартін зупинив потік моєї фантазії.
„Ой, Марті, яка ж ти сука! Подумала я. – Сестра! Нічо так... Та ну по-***! Навіть краще. Ум... Мася...”
- Дуже приємно і несподівано! Я не чекала.
- Сподіваюсь, приємний сюрприз? – проспівав Масік.
- Авжеж! А як ви познайомилися? – я зайняла місце ближче до нього. О! Як пахне. Він вже мій бог.
- Та ну Skype – велика річ! То ти, Лано, мережею користуєшся раз у рік. –  зганьбив мене Мартін. Ну точно сука фарбована! Ой, він ще й волосся випрямив. Там плойка, напевно, весь мозок пропалила.
- А! ну так, як я не здогадалась. Це ж ти в мене всі гей-сайти обшарив, щоб оту гей-порно зірку мені показати. Брент Карігган, здається? – виплеснула отрути я.
- Що, вибачте? – вкрай охуєвший Мася.
- Та то нічо! Так... сімейні справи. – голлівудською посмішкою я.
Ну а далі все йшло, як режисер наказав. Головне – я не поїхала до нього. Це саме те, що треба. Далі вимальовувався палкий роман. А ось Мартін... Той намагався зробити все, аби не допустити мене до нього.
- Ти хоч розумієш, що я кохаю тебе і не хочу віддавати йому!
- А я кохаю його. І що нам робити? Я хочу бути з ним!
- Та не кохаєш ти його! Зізнайся в цьому! Ти його просто хочеш!
Я задумалась. А Марті, він прав. Я раптом зрозуміла, що можу втратити його.
     - Мабуть, ти маєш рацію.
Марті обняв мене і прошепотів:
- Я не відпущу тебе.
„Ну і не відпускай. Я сама піду. Трішечки погуляю і повернусь. Ти і не помітиш. ” – промайнуло в моїй злій голові. Я поцілувала Марті, ще раз переконалась, що він моє рідне, і поїхала до Максима. Дорогою купила вина. „Я, мабуть, божевільна. Але мене вже не переробити. І взагалі це не моя провина. Батьки винуваті. А, може, час міняти друзів, звички і себе? Так! Завтра куплю квиток на Мадагаскар. Якщо не забуду, звичайно. А то я себе знаю.” Максим писав курсову. Розумник мій!
- Я чекав на тебе.
- А я прийшла. Ще й вина принесла.
- А в мене полуниця є. Ти любиш полуницю?
- Угу...
- А хочеш морозива?
Він годував мене морозивом і полуницею, а сам пив вино. Пестив мої пальці і волосся, цілував ніс і щоки. Який він ніжний. Він підняв мене на руки і поніс в спальню. На ранок я зрозуміла, що не можу лишити його тут, одного в цьому ліжку. Я не можу просто так піти. Так, як я робила це сотні разів. Я хотіла прокидатися з ним і засинати з ним,  варити йому каву і готувати сніданок,  чекати з роботи і зав’язувати краватку. Я злякалася. Злякалася за себе. Задзвонив телефон. Марчі. Слухавку я не підняла. Вимкнула телефон. А він все ще спав. Трішечки сопів. я лягла поруч і заснула. Мене розбудив аромат кави. Такий терпкий і гарячий.
- Сніданок у ліжко. – посміхнувся Мася.
- Сніданок – це круто, а в ліжко, то взагалі чудово.
Я поїхала. Додому. До Мартіна.
Він не спав. Чекав. Пухнастий сніжок все кружляв за вікнами. Там було так зимно і морозно. А тут так тепло. Пахло мандаринами та кокосовими аромосвічками.  „Дивне поєднання запахів, але приємне. Новорічне якесь... – промайнуло в голові.” Він сидів на канапі та дивився в вікно.
- Гарно, правда?
- Так...
- Лано, а давай на вікна сніжинок причепимо! Як в дитинстві! Або штучним снігом прикрасимо. Га?
Я підійшла і сіла поруч. Поклала голову на плече.
- Пробач... – пошепки я. Сльози самі котилися по щокам. Я не хотіла плакати. Мені було соромно. (невже?)
- Ти обіцяла, що... Але я кохаю тебе, як же сильно кохаю! Ненавиджу себе...
- А я обожнюю. – я поцілувала його і розсміялась. Яка ж я тупенька! Ну куди я від нього подінусь! (а він від мене?) – Що ти казав про штучний сніг?

Ми йшли вдвох, у нас шалено замерзли носи та щоки, а ми зняли рукавички, бо їсти тістечка було незручно. Нам було весело. Життя здавалося таким простим. Ми зайшли до супермаркету та накупили ялинкових прикрас, вогників, свічок. І штучний мороз, бо снігу не було. На ранок вікна були, як казкові. Такі візерунки. Ми готувалися до Нового Року.
Ура!!! Нарешті нас завалило снігом! Я чекала цього ще з вересня. Аж ось мрія ідіота збулась. Адже це не лише законний привід провтикати пари, а і чудова нагода покататися на санчатах та пограти в сніжки. І скільки б мені не було років – 5,9,13 чи 18 – я все рівно продовжую бавитися в сніжки. Я ловлю від цього такий кафй, шо прям аж... ем навіть не знаю... ну це як пляшка мартіні на шару. О! Приблизно так. Та і Мартін теж такі штуки полюбляє. Я як згадаю, як я випала з санок та пролетіла півтора метри, а потім мордою в’їхала прямо в сугроб та ще пролежала в снігу десь хвилину, бо не могла підвестися, а Марті (брудна хвойда) реготав, як навіжений, в мене над головою. Ото весело було! Круто, шо капєц! А потім я вирішила еффєктно, блять, проїхатися. І от курва, санчата виїхали з-під мого гузна, і я знову опнилася в снігу. А потім знову регіт брудної хвойди. (і як він собі кишки не надірвав, ото цікаво?) але всі ці негаразди мене анітрішечки не зупинили. Я продовжувала кататися. І лише коли побачила на своїй сраці здоровенний синець зрозуміла: не бути мені біатлоністкою. Ось так-то, любі мої...

Як же я полюбляю сидіти в затишній кав’ярні, коли за вікнами +3 та йде мокрий сніг. А тут так пахне кавою та салатом Цезар, Стелка знову щось бурмоче про нерозділене кохання, Марті грає в тетріс. І коли ти остаточно розумієш, що ти ***овий психоаналітик і нічим не допоможеш  нещасній подружці, то просто кладеш голову на коліна Марчі, розв’язуєш йому шнурки і засовуєш руку під холошу і починаєш бавитися з його волохатою ногою. Він сміється – лоскотно. Стелка лається, бо їй, бач, огидно. А тобі по-фіг. Ти ловиш від цього шалений кайф і повністю забуваєш, де ти є. До тями приводе лише голос Мартіна:
- Мілано, прокинься! Пішли додому.
І ти пхаєшся по дуже слизькій дорозі, клянеш все і всіх, а особливо себе, бо знову взула не зимові сапоги і зараз виглядаєш аля-корова на льоду. Втішає одне: додому ковзати недалеко.

От вас колись гризло сумління? Думаю, що так. Бо навіть таке егоїстичне створіння, як я, воно іноді покусує за пікантні місця. От як зараз. Як я могла прогавити такого мучачіка, як Деня? Га? Риторичне питання, блін...зараз він потрапив до лап фарбованої стерви і вважає, що кохає її. А як же я!!! Деня, ти ж шаленів від мене з 9 класу, ми навіть вальс разом танцювали на випускному, наші мами товаришували, ти мене цукерками годував, на руках носив. А зараз таємно цілуєш у щічку, коли фарбована стерва не бачить. Ну що ж це таке? Та я сама винна. Дурепа. Хотіла чогось ТАКОГО... А що отримала? Пшик! Ось що. Соромно, капєц. Я була би за тобою, як за стіною. О! Мені не вистачає чоловічого плеча. (Мартін не рахується, бо ж воно баба) Такого, щоб сказав, як відрізав. Ну як Деня. Та по заслузі мені! Плачу за свою пиху сповна. А знаєш, що найстращніше? Я не впевнена у коханні Марчі, чи навіть не в коханні, а в ньому взагалі. Він такий дивний. (я дивна?) Я заплуталась. Мені іноді кортить поставити ВЕЛЕТЕНСЬКУ ЖИРНУ КРАПКУ у наших стосунках (отаку ;, чи ще більше). Але щось не виходить. Так, стоп! Адже це колись має закінчитися. Чимось. (кимось). Є декілька варіантів:
1. ми залишимося друзями. У кожного свій коханий.
2. ми будемо коханцями. У кожного свій не коханий гаманець.
3. ми взагалі не будемо спілкуватися.
4. він (я) поїдемо геть, але не забудемо одне одного. У кожного сім’я.
5. випадково познайомляться наші діти. Ми не будемо разом.
6. ми одружимося. В нас будуть хлопчики-близнюки. Помремо в один день. Поховані на Пер лашез в одній труні.
Отак-то. Нічого не поробиш. В мене не виходить жити так, як всі. Чітко і правильно.

31 грудня нарешті. Ура! Мандарини, олів’є та савєтскоє шампанскоє. Якесь збочено-радянське уявлення у мене про Новий рік. Але то нічо. То виліковне. О! А мені ще скляні ялинкові прикраси моєї бабусі подобаються. (ну все! Сталін би мене в щічку поцілував. Точно.) Так от, ми вирішили святкувати по-сімейному: я, Стелка і Мартін. Я, звісно, розуміла, що Стела – жиропа, але щоб настільки! Ну також знала, що у Мартіна почуття міри нема зовсім, але щоб настільки! Пішли їдло купляти. Ці дебіли, заборонили мені навіть слово встивити.
- Лано, стули пельку! Ти готувати не вмієш! Ти вареники від млинців не відрізняєш! (але це чиста брехня. прим.автора). Сиди тут та пий свою каву. Ми все зробимо самі! – це розгнєваний Марчі волав на мене у супермаркеті.
Мені нічого не залишалося, як зробити лице „ображена лялечка”, відхилити нижню губу та янгольським голоском достучатися до здорового глузду Марчі:
- Сонечко, ну 2 кг ковбаси, 3 банки зеленого горошка та 2 л майонезу ДУУУУЖЕ багато на трьох! А що ти будеш робити з двома десятками яєць та 2 кг мандарин?
- Так! Замовкла! Я пішов.
„Капєц! Дибіл! От якби ви разом зі Стелкою 1 січня блювали наперегонки та срали тими яйцями з горошком вкупі!” – прокинувся в мені злий новорічний демон. Єдина людина, котра мене розуміла, то була Настя. Я відразу уявила, як вони з Сашком готують святкову вечерю, як в них все класно та романтично. Уявила, посміхнулась та пішла робити манікюр.
Новорічна ялинка. Це взагалі окрема історія. Тобто не сама ялинка, а процес її прикрашання. Ну невже Мартін вважає, що я можу зіпсувати геть усе!  Мене це вже починає зайобувати. Його відношення до мене, як до малої дитини, вже не тішить. Я кульку не могла повісити без його дозволу. Ну це нормально взагалі?! Повісила якусь срану сосульку на непомітне місце, та й то ротяку відкрив. Чмошник він. Ось...
А от мені цікаво, ви теж завжди починаєте нове життя з 1 січня? Чи це лише я така тупа?! От один знайомий мучачік каже:
- Так все! Я більше не палю, не п’ю горілку по будням, лише на свята та треба записатися у спортзал. А ще треба приділяти більше уваги своїй родині. Вони в мене єдині, частіше казати, що кохаю їх. Та купувати дружини квіти, замість пива собі. За Новий рік!
Але на ранок він чітко розуміє, що забагато наобіцяв. Випити – то святе, бо ж голова зараз лусне. Їдло в горлянку вже не лізе – треба курити, а дружина (дурепа) на радостях викинула останню пачку цигарок. А де їх придбати 1 числа??? Риторичне питання =) А у спортзал ноги-зрадники не донесуть, та й з таким обличчям не пустили би.
Кажу відразу: сексу в новорічну ніч не було. Марчі та Стелла вжралися, як свині, при чому всього, що було під рукою: олів’є, цезар, індичка, гриби, огірки, мандарини, вино, цукерки, картопля, риба, шампанське, ананаси, яблука, цибуля кільцями, петрушка для прикрас, коньяк, кальян та якась гівняна квашена капуста. І, от суки, навіть не ригали. Коли ми почали засинати близько четвертої ранку під Файну Юкраїну, Марчі вигнав Стеллу з нашого ліжка до її кімнати, пішов у душ, приніс  свою торбу (а я знала, що там презирвативи) та ліг. Обійняв мене.
- Треба почекати поки вона засне, а то ще побачить. – пригортаючи до себе він.
- Угу, - пробурмотіла я, гладячи його по обличчі.
Пройшло п’ятнадцять хвилин.
- Вибач, але я сьогодні не можу. Я так втомився.
- Ну от, як завжди. – трохи образилась я. Хоча добре розуміла спочатку, що бухло мимо не пролетить.
- І взагалі, я вважаю, що Новорічна ніч не для цього. Навіщо нам кудись квапитись. Попереду стільки часу – ціле життя.
- Але в тебе ніколи нема на мене часу.
- Ну це не так. Ми кожного дня поруч.
Я вже зрозуміла, що це пуста розмова, і вирішила закінчити мирно:
- Поцілуй мене.
Він поцілував. Ми продовжували лежати, почали з чогось реготати, але в себе, щоб Стелку не збудити. Я поцілувала його ще раз:
- Добраніч.
Взяла іншу ковдру і заснула.
Ранок (ну точніше день) видався чарівним. Я прокинулась перша. Подивилась на пейзаж „після погрому” і почала трохи прибирати. Потім встав Марті, благаючи про холодну мінералку, душ і пудру. Під обід виплила Стелка з чорними, від розмитої туші, очами та червоним, від перепитого, носом. В цей час я робила Мартіну макіяж, і зрозуміла, побачивши цю прєлєсть, що життя таки прекрасне. Ввечері я поїхала додому спати. С П А Т И – єдине, що хотіло моє тіло. Оговталась я лише 3 січня. І по традиції ми зустрілися в нашій улюбленій кав’ярні.
- Я проб’юся на естраду, будь-якою ціною. Я буду зіркою. Мегастар! – як сніг н голову звалвся Мартін.
- Нічо так поворот. – охуєвша я.
- Ага. – Стелла.
- Новий рік – нове життя. Все нове. Я теж новий. Я обовязково знайду продюсера, і вилізу на сцену - ось побачите.
Я раптом зарегоала.
- Ага, а ще вмонтуй собі зірку у лоба, як у Сердючки. І звєздісь тока так.
(далі регіт)
- Звізда-пізда – підтримала Стелка.
- Ну смійтеся, курви. Ви ще побачите. Я буду пафасною сучкою, як Діма Коляденко. Ось... Ви ще будете пишатися таким другом як я, і продавати мої фотки за шалені гроші. Я ж свого доб’юся!!
Ми ще трохи постібалися. Потім тема сама змінилася. Бо Марті зрозумів, що купив собі тоналку не матову, а глянцеву, а ця ж прищі не замаскує, ледь не заплакав, та почав винуватити мене і Стеллу. Потім консультувався, як вилікувати прищі та суху шкіру, а потім ми розійшлися. Аж мені раптом стало страшно. Не за Марчі з його тоналкою, а за себе. Так, так за себе. Я звикла жити з думкою про те, що стану дружиною Марчіна, в нас народяться діти, ми будемо жити десь в Ітіліі на морському узбережжі і моє житя буде в повному шоколаді. Аж раптом у Марчі з’явилась мета, котра дуже-дуже заважала моїм сподіванням. Я трохи покумекала сірою речовиною: доб’ється він свого, зруйнується все  моє. Я просто стану зайвою в його житті. А він наполегливий, як чого захоче... Страшно, курво. Я ж тіки зараз докумекала, йобанаврот, а в мене то мети не має. Зовсім не має. Я звикла жити ним. І все. Як оранжерейна квітонька. І ніколи не брала до уваги, що Марчі хоче публічного життя. Зйомки, автографи, толпи фанаток та всі ці прибамбаси. Капєц так поворот. Качаєш бєдрамі міло, почті как Йоловіч Міла, а я к тєбє вдруг остила, мой мєтросексуал. Ой, яка тупа пісенька. І чого вона спала на думку? Я сиділа на підвіконні і дивилась в нічне небо. Довго сиділа, довго дивилась, і ні про що не думала. Зорі, зорі, зорі... такі маленькі, і такі величні на цій холодній темряві неба. А місяця нема. Мабуть його якась чаклунка с****ила, як ото у Гоголя.
І якось необачно, саме собою я зрозуміла, чого Я ХОЧУ.
Я хочу жити лише, виключно для себе. Ні для мами з татом, ні для сестри, ні для Марчіна, а ДЛЯ СЕБЕ. Це ж напевно так просто?! І класно?! Отак ні від кого не залежати, а бути для себе. Я захотіла бути справжньою, без пафоса та надмірства. Бути собою. Я захотіла принести якусь користь комусь. Хоч малесеньку, але користь. А ще я хочу написати книгу. Про себе, своє життя, злети та падіння. Така собі фам-фаталь.
Я ще не знаю, чи мета це. Психологи взагалі кажуть, що коли люди доходять до мети - настає пустота. Та хоча мені не страшно. Вона в мене і так є. Куди ще більше?

Ой, гарненькі дівонькі-квітонькі, якщо є у вас мучачік з гей-нахилом, як ото у мене наприклад, і якщо він вам при цьому каже, що зав’язав і кохає лише тебе, то НІКОЛИ, чуєте мене добре? повторюю НІКОЛИ не дивіться фільми „Просто парень” (Франція) та „Летний шторм” (Німеччина). На перший погляд прості та чуттєві сцени розірвуть ваше „нібито кохання” на малесенькі шматочки. Ти отак дивишся сцену, як палко цілуються два мучачіка, а потім вони починають роздягатися, а потім все як у вас, але при цьому Марті коментує:
- А оця дівчинка його зовсім не збуджує. Чуєте, він шепоче ім’я, того красеня з ким переспав на початку фільму.
Через декілька хвилин:
- От дурепа, на біса ти його обіймаєш? Та не хоче він тебе, і не зможе з тобою. От чого ти його по обличчі гладиш?! (я зазвичай так роблю) Ну це ж його не збуджує, а лише дратує!
Ще через декілька хвилин:
- Ти гля, яка тупа! Та він від твоїх цицьок блюване! Нє, а... от курва! Вірить, якщо зробить перший крок, то в нього встане! Та ще дратується, коли він її не цілує! Ну, зрозумій – о г и д н о! От і все... О, Ланко, глянь, вона його волосся пестить (я теж так роблю), а йому по-фіг. Він пиво п’є! Ахахааа! Оце так молодчага! О! Ти диви, ще на того хлопця за сусіднім столиком таращиться, а вона йому про „кохання - зітхання”. Дура! І цим все сказано.
Після десятка таких коментів, тобі нічого не залишається, як хутко зібратися, та чвалати додому. І вже вдома біля компа кинути йому в аську?

Блін, сказав би відразу, шо ти гей, і це на все життя, що я тобі до сраки, і встає в тебе лише на хлопців!
Відповідь:
ХДД..ахахааа... надивилась фільму... дєтко, це фільм
Тебе вже це починає бісити:
Але там все-все як у нас!!!!!!!! Це жах... а може, просто моя хвора уява))))))
Р.S. я фільми такі життєві більше не дивлюся...Ось..
Ну це ж фільм! А взагалі я не знаю...ХДД
Ти мене дратуєш?????????
Чесно? Так...=)
Так досить!!!! я і так нервова. Я тебе кохаю! =*=)
А я не знаю...ХДДД....

Ну після такого мені закортілося м’ятного чаю. Пішла пити та ще математику срану повчити треба, а то іспит скоро.
До речі, у Марті 2 кастинга в один день. В Дніпропетровську. Він ще хоче, щоб я з ним поїхала, загримирувала. Теж мені, візажиста знайшов!

Тут якось днями розповів мені Марчі, що знайшов якогось канадця та дуже активно з ним спілкується. (це наївне карооке створіння свято вірило в те, шо він отримає green card. Ну дурнику, блажен, кто вєруєт). Більш того, він хотів з ним одружитися!!! Нє, ну це взагалі, як? Нормально? Я навіть не питатиму: „А якже я?” Блакитні мрії... (Ггг! Точно блакитні!). Я на такі приколи навіть реагувати перестала. Тупа трата своїх дорогоцінних нервів. Він живе, наче мале дитя. Сказали йому – він повірив. У будь-що та будь-кому. Отакий він у мене. І нічого не поробиш.
Цей ранок був звичайнісіньким. Ми, як завжди, проспали. Літак, як завжди, о дванадцятій. Речі летіли у чемодан, як завжди, у поспіху. Щось, як завжди, не поклали. Єдина відмінність: цього разу Мартін летів один, БЕЗ МЕНЕ. В нього практика в Греціі розпочиналась. Тож, покидав мене мій миленький, аж на місяць. Я мала прилетіти у відпустку через два тижні, а повернулись би разом.
- Міланко, де ключі?
- Ну десь там! Дивись уважно. Паспорт, квиток? Все взяв?
- Угу... Здається. Я не можу ключі знайти. А! все! Ось вони. Ну де ти там? Ми запізнюємося!
- Все! Я вже. – це я, вибігаючи на сходи на величезних підборах. Я подивилася на Марніта. Який він сьогодні збуджений. І цю блакитну футболку вдягнув. Гарненький.
- Давай швидше.
Він сів за кермо. Я дивилась на його профіль. Цей носик, щічки. Такі пухнасті. Вії. Теж пухнасті. Я так не хотіла його відпускати від себе. Мені кортіло обняти його, пригорнути до себе та шепотіти щось дурно-сльозливе на вушко. Але кермо заважало.
- Чого ти мовчиш? Може, поговоримо?
- Я не мовчу. Я на тебе дивлюся.
- І що ти там бачиш?
- Прищ! На носі!
- Ой... краще помовчи!
Ми приїхали. Знов писклявий голос тієї тітки: „продовжується реєстрація на рейс..........” Ой, терпіти не можу.
Ми стояли біля входу. Він тримав мою руку.
- Не лети, коханий, - ледве чутно прошепотіла я.
- Я мушу, - він, теж тихо.
Він поцілував мене. Пригорнув до себе. Витер сльзу, яка якогось біса, покрила очі.
- Дивись туш не розмаж. А то негарна додому поїдеш. – намагався заспокоїти мене він. – Ну все, не плач. Це ж не вперше. Я подзвоню, як прилечу. Ми повинні бути щасливими. Я кохаю тебе.
Він пішов. А мені так не хотілося додому. Там, десь в мені, була порожнеча. Дивне таке відчуття. Ніби щось є, а ніби нічого і не має.
Чомусь я пішла до кордону, котрий відділяв мене від взлетної смуги. Минав час. О! Автобус. Почалась посадка. Двері літака зачинили. Літак розвернувся. Почав набирати висоту. Я зробила декілька кроків, аж раптом спалах та вибух зупинили мене. Я вже зрозуміла, що сталося. Але не хотіла повертатися. Не хотіла вірити. Крик, швидка, пожежники, міліція, та чомусь собака... а я все ще продовжувала стояти спиною до смуги. Я все ще не хотіла бачити ті осколки, серед яких був і Марті. Було... Тіло... Як же це страшно! Наше життя пройшло повз очі. Так швидко. Невже все минуло? Його більше не було. Його не було взагалі. Мені, здавалося, що померла я.

- Ну і чому ти мене залишив, коханий? Як я тепер без тебе? Дивись, що я тобі принесла: білі троянди, як ти любиш. Але їх 16. Ми хотіли прикрасити такими столи на нашому весіллі. Пам’ятаєш? Пішов, нічого не сказавши... от чому ти зараз мовчиш??? Чого мовчиш??? Відповідай: якого біса ти помер! Тепер десь на хмарці спостерігаєш, як я страждаю! І посміхаєшся... Далніш Мартін, 1989 – 2010. Який жахливий надпис. Тобі не здається, сонечко? Жахливо... Ну і чого ти не відповідаєш? Відповідай! Негайно! Чуєш мене! Чуєш, але мовчиш... мовчиш... ненавиджу... А знаєш, я завтра в Мілан відлітаю. Працювати буду. Я не хочу повертатися. Не хочу... а як же я там без тебе? Я все ще кохаю тебе. Ти пробач мене за все. Пробач... пробач...все ще кохаю тебе.  Пробач..

Я розплющила очі. За вікнами був мороз, так шо прям аж... – 18 для нашого півдня – це просто катастрофа. Я ж вирішила цей день присвятити собі! Повністю весь день для Себе (фууууу....який гівняний зворотній займеник). Для початку я подзвонила Насті, і благала її піти зі мною по магазинам:
- Ну, рідненька, ходііііімо.... Будь ласочка!
- Ага. Там же зовсім не холодно, і морозу нема і не слизько. Весна...
- Ой, та шо ти ото, як бабця! Пішли! Шоппінг – найкращий ефект анти стресу. Ось.
- О! Ти ба, слова розумні вивчила. Шо тобі в магазині потрібно?
- Інша розмова. Так, слухай уважненько. По-перше, і це найстрашніше, в мене з’явилася мімічна зморшка.
- Де? На жопі? Та вона там і була, ти просто її не помічала.
- Ой, ти ж і тупа. На лобі!
- Сама тупа! Яка зморшка? Тобі 19!
- Яка, яка... Мімічна! Так, слухай далі.
- Ой, блять! Це надовго.
- Угу... По-друге, мені треба скраб для обличча з розпарюючим ефектом. Далі ми купимо нові рум’яна, бо старі мені вже не підходять. А ще якийсь крем для видалення отих чорних цяток.
- Мілано, їх в тебе нема!
- А раптом повилазять? Що я буду робити?
- Тоді ще від прищів щось купи, і трішечки мозку не забудь з доставкою на дім.
- Настя, їх в мене нема!
- Співчуваю. Мозок – не прищ. Не вилізе.
- Харе знущатися. І треба не забути відбілювач для зубів.
- А! точно. Може, вони в тебе випадуть і економія на зубній пасті гарантована.
Я ще трішечки позайобувала Настю своїми проблемами по телефону, а потім ще в магазині, і нарешті ми завалили до кав’ярні. Як завжди, там була купа наших знайомих. Чмоки в щоки, солоденькі посмішки і все таке.
- Оооо... гаряча кава.... як добре!
- А я казала, що шоппінг по морозу то не анти стрес, а анти здоров’я.
- І все ти знаєш! Розповідай, краще, як ви там з Сашком.
Далі я почула душе зігріваючу історію щирого та вічного кохання, котра зігріла мене краще всілякої кави. Я зітхнула:
- Власний будинок – це круто! Оце вже по-дорослому. Тільки я взагалі не розумію, як ви його власними силами зведете, але то вже не мій клопіт.
- Мілано, а ти взагалі про весілля думала? – оце було питання в бубєн.
- Весілля? Ахахааа... З ким? Весело. Я давно так не сміялась.
- А ти чому регочиш, дурепо?
- Та ну тебе. Це тупо! Яке весілля! Я не хочу. Розумієш, в чому фішка моїх відносин будь з ким, ми одне для одного і брат-сестра, і просто друзі, і коханці, і закохані. І все це відразу. Такий собі безкоштовний додаток і буде весілля. Але то потім. Не зараз...
- Ти просто боїшся втратити свободу і залежати від чоловіка. Зізнайся в цьому хоча б собі.
- Настя! Сьорбаєш каву, сьорбай собі тихенько!
Але вона була права. Сто разів права. Моя свобода – моє життя. Я її нікому не віддам.. Бо зовсім не впевнена у своїх почуттях. І не називайте мене дурепою. Просто факт існування когось біля мене викликав звичку, а може й ні. Так! Стоп машина! Я взагалі заплуталась. О! Данієль дзвонить. Вчасно.  Дозвольте відрекомендувати: Данієль – мій одногрупник та дуже класний товариш, але не коханець, не плутайте. Хоча я б не відмовилась. Хд... ні, таки відмовилась би. Бо я ніколи б не змогла зробити йому боляче, хоча б трішечки. (він для мене як син, але це секрет, тож тсссс!). А, і ще одне, я з ним розмовляю виключно російською, бо з українською йому туговато. Цього разу ми вирішили поїхати до нього. Він живе за містом, тож потусуватися в нього для мене - повний релакс. Я примостилася на шкіряному дивані, а ноги вмостила на шкуру ведмедя, здається. Вона стирчала з-під дивана.
- Ой, как я устала, - простогнала я, тихо так напрошуючись на чашку дорогої кави.
- Ну тогда по кофейку? – моя найпотаємніша мрія збулася.
- Ну не откажусь.
За декілька секунд вітальню наповнив гірко-терпкий аромат дорогої кави. А ще чомусь пахло мигдплем.
- Держи! Твоя любимая чашка, кстати.
- А! Точно, египетская.
- Тю, та не египетская она. Самая настоящая украинская. Made in Chine.
- Нет, она египетская! Тут фараон нарисован! – я наполягала на своєму.
- Угу... все египетская. Сдаюсь.
- Отак-то! – „слабак” промайнуло в моїй рудій голові.  Ми, як завжди, почали розмову ні про що, а просто так. Аби говорити. Потім почали пожерати мигдалеве печиво, знає ж демон, чим душу спокушати праведну. І знову мобільний. На цей раз на іншому кінці проводу висів батько.
- Ты чего лицо так скривила? – поцікавився Дані.
- А так заметно, да?
- Может, трубку возмешь?
- Неа, не хочу... – жалібно простогнала я.
- Как хочеш. На конфетку, успокойся.
Я мовчки сиділа на канапі, підтягнувши під себе ноги та дивилась за вікно. Мороз знов розмалював скло. І мої думки знов заплутались у величезний клубок. Днями я мала летіти до Києва. В авіакомпанію. Я хотіла влаштуватися на роботу, аби хоч чимось себе зайняти. Адже від безділля в мене голова йшла обертом. Звичайно, я добре розуміла, що бортпровідником я відразу не стану, бо для цього потрібно:
1. 23 роки (а мені 19)
2. вища освіта (а я лише вчусь)
3. якийсь там спеціальний зріст та вага (але під цю категорію я підпадала)
4. вільне володіння англійською мовою (зі словником підійде?)
5. вміння плавати (нафіга?)
6. та ще якась фігня, яку я не запам’ятала.
Але є ще так званий „наземний персонал”. Оце для мене! Я хочу працювати в авіакомпанії!
Хаотично-геніальним думкам знов завадив Даніель:
- Нє, ну и почему не получается жить так, как хочешь?
- Не знаю… и вообще, это ненормально, когда все стабильно. Мы ведь всего лишь люди.
- Ты считаешь, что стабильность – ненормально?
- Ну да. Монотонность постепенно убъет, причинив намного больше боли. Я не могу жить, зная, что завтра будет такое же как и вчера, и как сегодня. Где кайф?
- Милана, а если это твое завтра принесет несчастье и смерть?
- Ну и что, зато я точно буду знать, что послезавтра будет все по-другому.
- Ты – сумашедшая.
- Все мы немного безумны.

Життя зіграло зі мною жорстоку гру.  Все, що не вбило мене, зробило сильнішою і більш прагматичною. Останнім часом в моїй, явно хворій, голові лунав мамин голос з дитинства: „Мілано, випрямися!” Ой, дякую тобі, матусю моя мила.  Я ж так боялась свою стріху проґавити. І таки зрозуміла. Пряма спина – ознака волі і сильного духу. Незламності. Я озирнулася. Велика напівпуста спальня. Величезне вікно та дзеркало. Пустий стінний акваріум. Та велике ліжко. Дивно, але я лише зараз помітила, що праворуч пусто. Я за рік так і не звикла до самотності. Всі ці хлопчики-зайчики так і не змогли замінити Марчі. Мені закортіло поговорити з ним. Отак просто, як то було завжди. Так кортіло розповісти про все-все-все, що трапилось за рік. А потім напоїти гарячим молоком, ми так любили пити його на ніч. Чомусь, все ще здавалося, що зараз він вийде з ванни і покладе мокрий рушник на постіль, а я знов почну його сварити. Пустий акваріум. Рибки зникли разом з ним, а я... я ніколи не вміла доглядати за тваринами. Вся ця величезна пустота давила на мене і куди подітися я не знала.
Що таке відчуття самотності? А що таке самотність взагалі? Чи є якесь точне визначення? Мабуть, так... але я його не знаю. Це як короткометражний фільм. Посередині сірого поля стоїть дівчина в білій сукні, з великими блакитними очима та солом’яним волоссям. На неї дме вітер. Пронизливий і холодний. Десь з півдня хмари. Величезні, важкі. Починається дощ. Здоровенні краплини падають на сіру траву. Дівчина стоїть. В руках у неї конваліі. Малесенькі і беззахисні. Ззаду дівчину обіймає чоловіча рука. Важка і міцна. Вона пригортає її до себе. Спочатку лагідно, а потім жорстоко. Дівчинці боляче. Вона намагається кричати, але в цьому сірому полі жодної живої душі. З її величезного блакитного ока капає криштальна сльоза. Фінальна сцена: на мертвій траві лежать свіжі конвалії, припорошені дівочими сльозами.
- Ти чекав на мене, Марчі? – прошепотіла я. – Ось я і прийшла.
Я декілька хвилин дивилась вгору Дивно, на вулиці лютий, а небо таке чисте та глибоке.
    - Вибач, що я мовчу. Мені нема чого сказати. Чому я без квітів? Не знаю... а чи часто ти дарував мені їх? Ні, лише на День народження. І все... А я люблю квіти. Ти ж знаєш. Чому не кажу, що все ще кохаю тебе? А чи часто ти казав мені, що кохаєш? Часто казав, що я в тебе найкраща? Часто обіймав або цілував мене? Ти хоть трішечки переймався за мене? Чому я завжди віддавала тобі все? А ти ні? Ти думав, я буду вічно кохати тебе? Дурень. я ненавиджу тебе! Ненавиджу за те, що ти ніколи не кохав мене! Ненавиджу за те, що ти просто був в моєму житті! Ненавиджу за те, що тебе не можна викарбувати з моєї пам’яті! Ненавиджу за те, що ти завжди завдавав мені болю! А ще дужче ненавиджу за те, що ти залишив мене! Ти просто помер. Ти вибрав найлегший спосіб. Ну, так звісно! Просто вмерти! В М Е Р Т И! Слабак, ти Марчі. А я завжди ненавиділа тебе, кохання і ненависть – одне і те саме. Просто ми дивимося під різними кутами. Я принесла тобі наш фотоальбом. Тримай, нехай він буде з тобою, бо в мене викликає одну огиду і відразу. Ну ось, здається, і все. Знаєш, колись я думала над тим, як же закінчаться наші стосунки. Адже все в цьому грьобаному житті кінчається. І, мабуть, ненависть – то найліпше, що могло зі мною трапитися. Прощавай, Далніш Мартін.
Мені стало страшно. Я відчувала, що весь цей час за спиною був ХТОСЬ. Я відчувала його дихання, а зараз і дотик. Я озирнулась. Юнак. Гарний.
- Які в тебе велетенські очі. Тобі страшно? Не бійся. Я – Антон, найкращий друг Мартіна. – спокійно він.
- Я не боюсь. Я – Мілана.
- Вибач, але я все чув... мені незручно.
- Чув?! Ну то й що? Мені однаково. Я мала це сказати. А зараз я маю йти. Прощавай. Приємно було познайомитися. – я вже почала йти, але його голос зупинив мене.
- Почекай! Ти куди?
- Додому. Я хочу спати і шоколаду.
- Шоколаду? – він почав сміятися. Сміх перейшов в регіт. Я теж почала сміятися, але все ж таки намагалася крізь дикій регіт поцікавитися:
- Чого ти смієшся???
- Я не знаю...!!! просто ти кумедна! Ахаххаааа......
- Я???
Ця весело-цвинарна розмова закінчилася в кав’ярні. Ми пообіцяли одне одному неодмінно зустрітися ще раз.
Я йшла вулицею. Знову під ногами лід, і -7 на термометрі. Ти ба... найкращий друг... а я й не знала. Цікаво, а чи багато я НЕ знала про Марті? Що він був за людиною? Він товаришував з Антоном 8 років, і жодного разу не згадував його ім’я, не запрошував у гості та на свята. Дивно... Все це було для мене дивним і незрозумілим. Антон, до речі, нічого не знав про мене. Однак Стелку знав. Але я зрозуміла, чому вони товаришували. Марті, на сто відсотків, було комфортно з ним. Бо мені з ним теж легко і комфортно. Це так незрозуміло. Антон – неначе якесь моє відгалуження. Як інший бік луни. Той, котрий є, але його ніхто не бачить. І чому Мартін нас не познайомив...?

В мене з’явилася шалена мрія! Я хочу собі такого малесенького та пухнастого цуцика, з тупенькою мордочкою та волохатою дупкою! Щоб він так цявкав над вухом вранці і чихав, коли я годувала б його грибним супом! Я вже знаю, як я його назову. Чафуня! Круто, шо капєц! І всім своїм знайомим казатиму: „Знайомтесь, це моє вічне кохання Чафуня. Але для мене Чафунька.” А це кирпате створіннячко так гордівливо сиділо би в мене на руках і цявкало своїм мерзенним собачим голоском. Треш...
Уууууууууууууууууууууууууууууууууууууу................... Я хочу цуцика!!!!!!!!
А у Насті така кішечка чудова живе. Кнопа. Вона просто таки багіня. Хозяйка, мать твою, в хаті. Вона мене з першого погляду причарувала. Шалена... попелясто-біла з дуже щирими, як для кішки, очима.

- Мілано, що ти робиш у суботу? – скажена Стела волала на іншому кінці проводу. Курва, навіщо дзвонити о третій  годині ночі! Невже я не сплю?
- Навчаюся. В мене чотири пари. Це все, що тебе цікавило? Тоді, добраніч, точніше, доброго ранку. – я вже хотіла покласти трубку. Та це було не все.
- Постривааааай!!!! Тоді в неділю? Ти вільна?
- Ну я не знаю... – мені дуже кортіло спати, і закінчити цю тупу розмову.
- Тоді я знаю. Ти йдеш зі мною. Я хочу тебе з декім познайомити.
- Мене твій черговий мальчік-зайчік не цікавить. Чао!
- Нііііііііііі!!! Це не мій. Це найліпший друг Мартіна. Ти його не знаєш.
- Знаю. Антон. Це все? Я спати!
- Як? Знаєш? Звідки?
- З цвинтаря.
- Що?
- То!
- Ти здорова?
- Начебто.
- Мілано! Досить мене нервувати! Ти не можеш його знати!
- Можу. Ми на могилі познайомилися. На цвинтарі. А потім в кав’ярню зайшли.
- Божевільна! Ідіотка! Не могла відразу сказати.
- Я сказала. Ти не повірила.
- Коротше, Антон дуже хоче з нами зустрітися. Ти як?
- Добре. В неділю. По обіді.
- Домовилися. А я тебе не розбудила?
Як на диво, я відразу заснула. Цілий  тиждень мене переслідує шалена втома. Та й в універі всі неначе з глузду з’їхали. Люди на очах скаженіють. А після смерті Мартіна я лише те й роблю, що навчаюсь та працюю. Знаєте, це певно такий спосіб полегшити біль втрати. І ефективний, до речі. Жаль і огида – все, що лишилося від мого кохання до Марті. Таке життя... А взагалі-то життя – дивна річ, як не крути. Сьогодні ти маєш все, ти на Олімпі, а завтра не маєш нічого, і ти жебрак. Я цю істину добре засвоїла. Моє життя поверталося на 180 градусів за день, за хвилину, за мить. І при цьому ти відчуваєш щось незрозуміло-дивне. Ти ніби і жалкуєш, за тим, що втратила в цю мить, і ніби радуєшся за світле майбутнє, і питаєш себе: а чи так буде краще, і ще трішечки страшно. І так завжди. І вперше, і вдруге, і потім. Завжди. Відчуття, як старе потріскане фото, котре знаєш з дитинства, бо воно висить у вітальні і ніхто не збирається його сховати. А ще життя – то гра. У когось красива, а в когось не дуже, у когось щира, а в когось лицемірна. Закінчилась сцена – закінчився життєвий етап. Ти досяг цілі, а може й ні. І тоді вважаєш себе переможцем. Або навпаки, тим хто програв. Але це не правильно. Це лише етап. Він минув. Далі – сюрпризи пані Долі.

Ще  зранку я вважала, що ці вихідні будуть найпаскуднішими у моєму житті. Ну по-перше, на вулиці була страшна мряка, так що виходити не дуже кортіло. По-друге, ні з ким. У Стелки знов втрата кохання компенсується алкоголем (от же бідолаха! І коли вона нарешті знайде того єдінствєннага. А то ж п’яничкою стане. От бідолаха!), Настя з Сашком на репетиції, Ася захворіла, з Марусею я вже не дуже спілкуюся, а більше в мене нікого не залишилось. Субота минула у непроглядній скуці-суці. Прийшла неділя. Та не проста. День всіх закоханих. Отак-то... Сидячі вранці під ковдрою, з чашкою теплого молока, я згадала, як ми святкували два роки тому. З Марчі. Так тепло і по-сімейному. З якимись сосисками аля туалетний папір, салатиком, якимись тістечками (бо ж я без цього не можу) та шампанським. І злякалась. „Невже я в це свято залишусь одна? Оце так жах...” – промайнуло в голові. Стало настільки себе шкода, що прям аж... я ледь не розплакалась від розпачу. Мені 20  я одна. Всі однолітки десь у клубах-ресторанах, з бойфрендами, коханцями, нареченими або чоловіками, або зі всіма відразу. А я одна. Раптом задзвонив телефон. Рома. Я годину розмовляла з ним ні про що, а це я добре вмію. І на всі його прохання провести вечір разом я відмовила. Поклала трубку і навіть не стала себе лаїти. „Мені з ним не комфортно буде в цей вечір. Я все лише зіпсую. Навіщо давати хлопцю марні Надії? Я все зробила правильно. Так?” – це я розмовляю зі своїм  дзеркальним Я. В мене останнім часом таке буває. Моє Я – то найкращій співрозмовник. Міркує, як я, не засуджує, моралі не читає. Шикарно, коротше кажучи. Потім мене почали вітати всі добрі і не дуже (не в плані злі, а в плані  я їх погано знаю) знайомі. Звали в якісь компанії, на party. Але я не пішла. Все що вони вміють, так це виявляти брехливу скорботу за Мартіном і співчувати моїй самотності. А воно мені треба? Тож вирішено: їду до бабусі. Вона в мене Валентина, до речі. Привід привітати і навістити. Сказано – зроблено.
Ми з бабусею вже допивали чай, аж раптом задзвонив мобільний. Мене сіпнуло. У душі закрався холод. Стало лячно.
- Алльо!
- Ало! Привіт! Я так скучив за тобою! Сильно – пресильно! Пішли гуляти!
- Антон! Це ти! Як я рада тебе чути. Я теж сумувала. Чомусь... дивно. Гуляти? Ну не знаю... зараз вже пізно...
- Мілано! Восьма вечора. Не вигадуй будь ласка! Ти де? Я зайду за тобою?
- Ну так, добре. Я у бабусі. Чекаю.
Пройшла година. Його теплі обійми та цнотливі поцілунки в щічку розтопили моє крижане серце. Він був настільки рідний!!! Немов я знала його все своє життя. Вечір пройшов швидко, так солодко. Його сміх, очі, посмішка... я так добре їх пам’ятаю! Він божевільний! Він – це я. Зі мною такого ще не було. Немов клон. Я не могла зрозуміти, що  відбувається. Так ніби я довго спала, аж раптом прокинулась. І все-все мені просто наснилося. Я шалено не хотіла з ним прощатися. І це дурко ще двадцять разів послизнулося та десять впало. Наче дитина. І оця його фраза: „Ой йо!” після того, як він перестає реготати, то взагалі на апогеї.
Я плендалась додому з універу. Чотири грьобані пари, а потім ще якась олімпіада з економіки (якого біса я туди попала? Не розумію...) повністю вбили не лише мій настрій, а й мене саму. Я була не просто втомлена, а шалено втомлена. А ще потрібно якусь муру на завтра вчити з теоріі ймовірності. (Блять! Якого біса я вчуся на економічному!!!) Нарешті! Я бачу рідненький будинок і... що? Мені не повилазило? Таки ні...
- Антон, ти давно тут сидиш?
- О! Ну нарешті! – він обняв мене. Так міцно, як ніколи. Почав цілувати в щоки, очі, ніс. – Я так сумував. Не можу...
Я почала сміятися.
- Рідненький, я теж сумувала. Я була така втомлена, а як тебе побачила, то все минуло. Ну може ми перестанимо обійматися, а то злиплися, як реп’ях і дупа.
- Ні! Я не хочу тебе відпускати!
- Ми послизнемось і впадемо! Антон! – мене ці 10-хвилинні обійми почали діставати.
Поруч пройшла мама Марчіна. Я привіталась, а вона так дивно на мене подивилась. Точніше, не на мене, а на нас. А чого вона очікувала? Що я залушусь нєутєшной вдавой? Та хер там! Її синуля кровяки з мене випив, шо дай Боже. Безкоштовний донор, хай йому грець. Кому ще потрібна друга негативна? Звертайтесь! (Для родичів Далніша дисконт, як постійним клієнтам.)
Ми  пішли гуляти. Просто гуляти містом. Я чесно насрала на всі свої проблеми. Мені з ним легко. Ми прийшли на якусь площу.
- Давай потанцюємо? – він.
- Та ти з глузду з’їхав? На льоду?
- А що такого! Ну ж бо, Мілано! Ти знаєш, що танго вважають осіннім танцем, а самбу - літнім...
- А вальс - зимовим. – закінчила я. – Знаю.
- То ж танцюємо вальс!
Він підхопив мене, так легко, наче метелика, і ми закружи у вальсі. Це як сцена з якогось дурнуватого амереканського фільма з хеппі ендом.

- Мілано! Ти божевільна! – це Стелла – мега баба – так нахабно ввалилась до мене в квартиру.
- Стелло, а де вітання, стандартне „як справи? В мене теж добре”! Куди ти попхалася, хоч сапоги зняла б... – але ця вамп вже граціозними кроками гіпопатама поплила на кухню.
- Налий мені чогсь.
- Чай, кава?
- Ой! Ти ще води з-під крану запропонуй! Мартіні.
- От нахаба. Остання пляшка. – мені стало щиро шкода цієї пляшки. Я ж її з Італії привезла. – А ти чого взагалі прийшла?
- А ти не розумієш? Дурочку не грай, я тобі не Марчін.
- Стелло, ти про що?
- Не розумієш... зрозуміло. Ще налий. – Я налила, і остаточно зрозуміла, що пригріла на груді гадюку. – Ти чого з Антоном валандаєшся?
- Що? – сказати, що я охуєла, то нічого не сказати. – А тобі яка різниця? Не пхай носа в моє особисте життя! Зрозуміла! Ти просто не маєш права!
- Маю, Мілано, маю! Ти всього не знаєш! Ти наївна і не розумієшся на людях!
- А ти розумієшся! Ну звісно, як я не здогадалась раніше. І чого я не знаю, до речі?
- Багатого...
- Ну так може розповіси?
- Ні! Менше знаєш, краще спиш. Чула про таке?
- Ну тоді знаєш, моя люба подруга, пішла ти на *** зі своїми зайобистими порадами. Я і так намучилась з цим підаром Мартіном. А зараз я просто маю бути щасливою, і не трішечки, а ДУЖЕ щасливою! Ти думаєш, я не знала, як ти прикривала його дупу! Думаєш, я не знала, що він тобі довіряє, як собі! А ти мені анічогісенько не казала! Сука.
- Ти не повинна знати все. Вибач. Так для тебе краще. А Антон... я навіть не знаю. Його кохання – маріхуана.
- Стело! Я все сказала. Двері там.

Десь через тиждень мені знов зателефонувала Стелка. Хотіла мене з кимсь познайомити.
- Стелло, ну скіки вже можна міняти хахалів? Га? От тобі самій не огидно? Знайшла б собі па сєрдцу друга, била би вєрная супруга і дабрадєтєльная мать. (Пушкін – прим. автора)
- Да я тут взагалі ні до чого. Кажу ж: тебе познайомити хочу. Я його давно знаю.
- Так! Стоп! Мені теж юнак бальзаківського віку не дуже потрібен. Я цього вже так наїлась, що ще трішки і назад  полізе. Ясно?
- Ага...в тебе ж Антон типу.  Але я не про те. Я чекатиму тебе о шостій. Встигнеш?
- Угу. Па-па!
„Дивно, і з ким це мене вірішила ця божевільна познайомити. Я прям не знаю, якщо варіант з черговим бахурем відпав, то... А може ще один фантом з минулого. Типу, аля-товариш друг і брат в однім флаконі Марті. Цікаво...” – ну приблизно про таке міркувала моя голова догорою до Містера Х. (а може У? Що краще?)
- Знайомся! Це – Стас. Кузен Антона. – урочисто Стелла.
- Типу двоюрідний брат? – похуїстично я.
- Так! – пронизливо він.
Далі почалась розмова про погоду, культуру, Олімпійські ігри і тютюн. (і до чого тут останній? Досі не зрозуміла.) Весь цей час я пильно дивилася на Стаса. Дивно, але вони наче і не схожі. Хоча стоп. Рот... в них однаковісінькі роти. Вони такі трохи скошені вліво. Аж раптом я сіймала себе на думці, що мені подобається рот Атона. Я ток хочу, щоб він належа мені. Я намагалась уявити, як він цілується. Напевно, так м’яко і ніжно. Блять, я хочу його поцілувати. Але без наслідків. Лише поцілунок гейші. Без продовженя. З моїх хмар мене витягнув голос Стаса:
- То, як ви вважаєте, Мілано?
Ой, блять! Ну невже він думав, що я слухатиму його байду про біатлон. І взагалі, він мені не сподобався. Ще намагається розумним бути. Та пішов він.
- Я згодна з вами, Стасе. – відповіли мої залишки ввічливості. Я поринула у мрії. Аж раптом якийсь маленький чортик вкусив мене за язика.
- Вибачте, але мене вже дістала ця тупа розмова. Стелло, навіщо ти хотіла познайомити мене з цим утирком? Я дуже сумніваюсь, що вони з Антоном родичі. Ти ж подивись на цю тупорилу свиню. Він без ножа жере. Як так можна? Пане Утирку, я залишаю вашу компанію. Брехати не буду: я змарнувала з вами час. Антон там хворіє, а я з вами геморой насиджую. Я пішла.
- Постривай! – ой! Як утирок підскочив. – Я саме хотів поговорити про Антона. Ти ж зовсім його не знаєш! Він – страшна людина.
- Ну не страшніша за тебе. Хоч з ножем їсть...
- Не намагайся мене образити. Це ні до чого! Повір: я його краще знаю! Він злий лицемір, він використовує тебе!!! Зрозумій це.
- А вона ніколи на людях не розбиралася. – встряла Стелла. – За це і страждає. Вона ж наївна, як дитина. Та ще вірить всім підряд!
- Замовкніть обидва! Стелло, з тобою ми ще поговоримо, а ти, покидьок, запам’ятай: я срати хотіла на те, який Антон насправді. Для мене він щира і мила людина. Мені з ним легко і комфортно. І взагалі, це зовсім не ваша справа!
Я швидко пішла геть. Пішла до Антона, бо ж він хворів,  і незабаром мав їхати у Карпати. Я не хотіла втрачати дорогоцінні дні. Дорогою я скупила пів супермаркету: апельсини, цукерки, шоколад, сік, яблука, банани. Все взяла? Так, начебто. Все, як він любить. Неділя, то добре. Маршрутки пусті. Я сіла біля вікна.
„Оце так погодка! Дощ у лютому! Коли ще таке було? І туман... так ось від чого в мене голова розривається! Як я не здогадалась! Добре, що ноги не промочила. Ці мої калоші - таки класна штука. Ой, а де я їх купила? Уммм... в Мілані? Точно! Їх Мартін побачив, і мені запропонував. Вони мені відразу сподобались. Такі зелененькі, гарненькі. Відразу купила, та ще й недорого якось. А якщо я цукерочку з’їм, Антон не дуже засмутиться? Так, стоп! Антон! Якого біса мені всі прогризають ним мозок! Хто вони такі, взагалі? І що вони розуміють? Я закохалася. Він не може бути „страшною людиною”! вилупки! Він буде моїм. Бачу ціль – не бачу перепон. Ціль – Антон, перепони - ?? всі інші. Ой, я ледь зупинку не провтикала!”
Він відчинив ворота. (у нього будиночок такий, закачаєшся!) у спортивних штанях, дивній футболці. Я його таким не бачила. Обійняв мене:
- Цілувати не буду. Щоб не захворіла.
- А я саме лікувати тебе приїхала.
Ми пройшли на кухню. Я почала розпаковувати пакети.
- Ну навіщо стільки всього, Мілано! Я ж не присмерті. Та й магазин недалеко.
- Не супереч мені! Я хочу дбати про тебе. Хіба це погано? Став чайник, зараз будемо чай пити.
- Так! Китайський! Зелений з жасмином?
- Ти вгадав! Я сумувала за тобою. Це так дивно...
- Чого це дивно? Я теж сумую. Мені погано без тебе. Ми ж, начебто, споріднені душі, чи ти забула?
- Не забула! На, скушай яблучко.
Ми почали щось обговорювати, потім дивилися його фото з дитинства  (який він кумедний!), дивилися його малюнки (він гарно малює). Час спливав.
На ранок він мені подзвонив і попросив приїхати. Я злякалась. Що таке могло трапитися? Ворота і вхідні двері були відчинені. Мої ноги стали важкими, а до горло щось дуже сильне стискало. Я зупинилася у дверях. „Я не можу далі піти. Не можу! Я боюсь. А раптом він... НІ!!! Такого не може бути! Не може!” Я вбігла до його кімнати. Антон сидів за столом, обхопивши голову руками.
- Що трапилося? Як же ти мене налякав, дурнику, - пригортаючи до себе, крізь сльози бурмотіла я.
- Вибач, будь ласка, що витягнув тебе. Ти можеш мій квиток у Карпати поміняти? Я не зможу поїхати...
- Ну так, звісно! Я все зроблю! Антон, тобі гірше, скажи правду!
- Ні! Все гаразд. Мені набагато ліпше, та ще й ти поряд. Все чудово.
- Тоді навіщо квиток міняти? Не розумію...
Він мовчав. Аж раптом сльози почали капати на стіл.
- Антон, ти плачеш? – я була не те що вражена, я просто не розуміла, що відбувається.
- Мої вуха... – простогнав він. – Я вже не можу терпіти цей шалений біль.
- Я викличу швидку!
- Ні! Не треба! Минеться...
- Антон, це не жарти! Це твоє здоров’я! Розумієш?
- Посидь зі мною трохи.
- Ну звісно, я нікуди не поїду. Бідолашний. – мені стало настільки шкода це створіння, що я теж розплакалась. Коли він заснув, я пішла в аптеку.
Повернулась, він все ще спав. Я сіла біля його ліжка. Почала пестити його волосся. „Який ти кумедний, коли спиш. Так тихо посапуєш носом. Гг... як пікінес! О! То в тебе ще й веснушкі є. Круто, а я лише зараз помітила. І взагалі в тебе лице спокійне таке. А я закохалася в тебе. І продовжую закохуватися. З кожною спільною хвилинкою, з кожним дотиком. Я так боюсь втратити контроль над собою і щось зіпсувати. І чому всі хочуть розповісти про тебе щось огидне? Антон, який ти насправді? А мені однаковісінько. Я в твоєму полоні. Ти знаєш по це? Ні! Ти не повинен здогадуватись ні про що! Якщо я отримаю тебе легко, ти мені одразу набриднеш, легка здобич – несмачна. А чи зможу я зробити тобі боляче? Навряд чи... Після смерті Мартіна я перестала довіряти людям. Взагалі нікому не вірю. Іноді страшно за себе, але то лише іноді. А ось тобі вірю. І брехати не буду. Обіцяю! Лише правда! ”

Я йшла вулицею. Нарешті прийшла весна. 1 березня, але погода все ще зимна. Під ногами грязюка, дме вітер. А так хочеться теплого сонечка і блакитного неба. Весна, взагалі, не моя пора року. Хоч і народилася я в квітні. Дивно, але я ніколи в житті не відчувала тієї весняної легкості і закоханості. Якогось злету душі, чи що. Єдине, що зачаровує мене навесні, так то природа. Особливо в квітні. Все зелененьке, цвіте. Так приємно йти вулицею. Але я полюбляю відпочивати на дикому острові. Там є така скеля невеличка, а за нею галявина. З неї можна Дніпро бачити. Навесні його води темно-сині. Вони ж ще холодні, але вже і живі, а влітку – ніжно-блакитні, трохи бузкові. І так м’яко шумлять. Це диво... А вперше на цю галявину ми з Марті прийшли. (от мені цікаво: як я жила до нього? Я що, світу білого не бачила?! Чому нас пов’язує стільки спогадів? І мої найулюбленіші місця завжди асоціюються з ним.) Ну точніше прийшов він, а я в спідниці і червоних туфельках дряпалась на неї. Блін, тоді ще колготки розідрала так, що страх! Раптом мене хтось обняв.
- Привіт! Як я сумував! Страшенно! – воно почало цілувати мої щоки. Я не розуміла, що відбувається. Ти йдеш, літаєш на хмарах, аж раптом бац! тебе починають цілувати. Єдина, що я впізнала, то його щоки. Трішечки небриті. Але м’якенькі.
- Ааааааа! Антоне! Що ти тут робиш?
- Як що? За тобою скучив. От і прийшов.
- Ти ж хворієш!
- Вже ні! Мої вуха в повному порядку. Я на праве трохи не дочуваю, але то минеться.
- Класно. Я рада за тебе.
Ми пішли вештатись містом. Зустріли Стелку. (ця мєгєра так єхіднєнько нам посміхнулась, трохи потринділа, та нагло збрехала, шо в неї дІла. От курва. Хоча... так навіть краще;). Ми змерзли і прийшли до мене пити чай і вчити китайську. (ви напевно не знаєте, але це моя чергова скажена ідея: вивчити китайську. Ну може не зовсім моя... якщо бути до кінця чесною, то я це роблю лише заради Антона. Це він двинутий на Китаї, а я так... за компанію.) Після трьох чашок зеленого чаю та кілограму з’їденого печива, після години тяжкіх мучєній над всіма цими ієрогліфами, будь вони неладні, ми втомились. Антон сидів навпроти мене і пильно дивився в очі. Він чогось хотів, але я не розуміла чого. Він підійшов до вікна.
- Мілано, адже ти добре знала Мартіна? Ти була його нареченою, так?
- Так. А чого ти питаєш?
- Просто я нічого не знав про тебе. Взагалі. Марті був мені, як брат. Ну мені так здавалося. А про тебе нічого не говорив. Уявляєш, ніколи і нічого. А одного разу я побачив ваше фото, і поцікавився. А знаєш, що він відповів?
- Ні, не знаю. І ти мені не скажеш. Все це минуло, як страшний сон. Його більше нема. І нас нема. Залишилась лише я. – Антон замовк. І тупо дивився кудись удалечінь.
- А ти кохала його?
- Яке це тепер має значення?
- Просто, тоді на цвинтарі мені здалося, що... твої слова. В них було стільки розпачу, страху, самотності і ненависті. Мені на мить тоді здалося, що ти втратила частинку себе.
- Тобі лише здалося... – ще хвилина і я розплачусь. Але я не маю цього робити.
- Можливо...
- Я вдячна Мартіну. Навіть після смерті він залишився корисним мені. Якщо б не його могила, ми б так і не познайомилися. Так, Антоне? І взагалі, не чіпатимемо минуле. Навіщо? Є теперішнє і майбтнє.
- А чому в тебе нема жодного фото, там де ви разом? – питаня загнало мене в глухий кут. Сказати йому правду?
- Ти уяви, якщо людину розірвати навпіл і сфотографувати. Круто буде? Я не хвора, щоб милуватися такими картинами. Він дійсно був частиною мене. Продовженням мене. І я кохала його. А що він зробив натомість? Просто помер. Отак собі тихенько вмер. Я ненавиджу його. Не-на-вид-жу...
- Лише за те, що він вмер?
- І за це також.
- Але ж...
- Ти багатого не знаєш. Я була лише лялькою для нього і все. Я тобі потім все розповім, але потім. Сама. Не питай мене нічого. Я не відповідатиму.

Невже я зовсім не вмію розбиратися в людях?  Я взагалі-то не дуже полюбляю лазити по коморам самої себе, але мабуть зараз доведеться. Бабуся казала: „Дитинко, зніми рожеві окуляри! Навколо стільки поганих людей, а ти їм всім довіряєш. Як же так можна! Тебе ж обманюють геть усі, а ти цього і не помічаєш.” Стелла казала: „Мілано, ти зовсім не вмієш скривати свої емоції. Може це і добре, хтозна. Ти – природня, і це класно, але ж ти навіть не розумієш, що поряд тебе багато зла. Тебе просто використовують.” І Марті казав, але починав так здалеку: „Бог завжди чимось наділяє, а щось забирає. Ось у Стелки він забрав красу. У мене характер. Я ненавиджу свій характер, але нічого  з ним поробити не можу. А ось в тебе класна вдача. Але ти дурненька. Так, ти можеш вивчити вищу математику, іноземну, економіку. Але у житті ти геть нічого не розумієш! Стільки речей проходять повз тебе, а ти їх і не помічаєш. Ти наївне та довірливе створіння з величезними очима. Як героїня японського аніме. Мені тебе шкода.” Я – лялька? Для всіх лише іграшка, з почуттями і життям якої можна гратися в будь-який момент? Відповідь ствердна. У всіх? Тоді навіщо всі вони зі мною спілкуються, щось питають, співчувають, гуляють у неділю, запрошують у кіно або на чашку кави? Невже це такий спосіб згаяти час? Мабуть... Ось Стелка, наприклад. Ми зустрінемось і вона починає виливати на мене помийне відро її тупого життя, при цьому їй взагалі байдуже до мене. Її не цікавить: чи потрібне це мені, чи ні. Ще вона мільярд разів казала, що я, як мала дитина, при чому абсолютно несамостійна та на додачу повністю відірвана від життя. Мартін. Навіщо йому була потрібна я? Кохання? Ні, ймовірність 100 відсотків. Цей взагалі кохав кого завгодно, але не мене. Скоріш за все, це була лише погана звичка. Ну знаєте, кошенятко на вулиці знайшли, додому взяли та ще й молоком напоїли. А воно таке миле, що відпускати не хочеться. Ну і нехай живе, - думаєте ви, - ввечері веселіше буде. А я цього і не розуміла зовсім. Просто кохала його. Так по-справжньому, так щиро, і може трохи по-дитячому. Могла написати якусь дурнувату смску або приревнувати до простої перехожої, зовсім не розуміючи, що це лише дратувало його. Могла годинами розповідати про те, що мене вразило, не здогадуючись про те, що він мене і не слухає. І ображалась, коли ми сварилися, а йому було байдуже. Чхати він хотів на тебе, Мілано Ласт! А тримав біля себе, бо щоб там не трапилось, я завжди мило посміхалась його друзям, вміла підтримати розмову його партнерів, зав’язати йому краватку вранці і вислухати всі нарікання на важкий день ввечері. Ось і весь список моїх зобов’язань. Все... Свої проблеми він обговорював з Антоном та Стелкою, кохав ще когось, дружив ще з кимсь. І когось ненавидів.  А я так...порцелянова лялька. Антон... Що йому потрібно від мене? Дружби, кохання, вміння зав’язувати краватку? (правильну відповідь підкресліть, будь ласка.) Що ще там може бути?
Якщо Антон бреше мені, то він робить це дуже вправно і заслуговує овацій. Але ж я не знаю, що насправді стоїть за його посмішкою та дбайливістю. До речі, він сприймає мене такою, як я є. Прийманні мені так здається. Отже, нехай моя свята наївність зіграє на мою користь.

Цього разу мені хотілося свята. І я його зробила. Свято на двох. Для мене і нього. І квіти, і шампанське, і торт – все як належить. Але без гостей. (от я ніколи не розуміла кайфу хом гулянок. Коли у двокімнатну квартирку влізить 30 чоловік, що не дихнути не бздонути не можна. Потім вони пожерають за годину-дві абсолютно все їдло, що готувалось майже тиждень, а потім починаються балет зайців, собак і ведмежаток. Я маю на увазі оці домашні капці, котри ти обовязково маєш взути, бо ж інакше н поважаєш господарів. ****ец...) Свято на двох – то зовсім інше. Спочатку ви випиваєте келих шампанського, потім ти годуєш його шампінйонами та подаєш мясо по-бургунські. Потім ви танцюєте. Тиха музика, аромат тюльпанів... як у раю. Ви майже не розмовляєте, бо розумієте одне одного і так, без слів. Вони тут зайві. Споріднені душі... Настає час солодкого. Пражський торт. Він весь шоколадний. Ви починаєте їсти маленькими шматочками, бо так задоволення більше. А потім він лягає тобі на коліна. Ви мовчите. Ти гладиш його волосся. Він бере твою руку, цілує її. Пригортається ближче до тебе і засинає.

Яка все ж таки банальна фраза „я тебе кохаю”. Але це лише з першого погляду. Ви лише вдумайтесь, яку силу вона зберігає. Може вбити або воскресити, надихнути, змусити плакати, сміятися, творити, вмирати. На що ладні люди заради неї. На зраду, обман, помсту, вбивство. Ця фраза міняє сутність самої людини. Особливо жінки. Жінка, яка кохає, вразлива. А та, котру кохають, неймовірно сильна. Можна не спати ночами, забути про все на світі в надії почути три заповітні слова. А ви ніколи не думали, чи легко сказати ці слова? Якщо на кожному розі волаєш про своє сильне кохання, то чи справжнє воно? Я не знаю. А ви? Покохати за декілька днів. Таке можливе? Мабуть... Рахувати кожну зустріч, боятися не йти пліч-о-пліч, а вдома писати вірші. Плакати від образ, але від цього ще дужче кохати.

Дякую тобі, Настуся рідненька, що подзвонила мені. Якби не ти, то я просто вмерла б від самотності. То був найгірший ранок у моєму житті:;. Ти в мене дивовижна подружка. Щоб я без тебе робила??? Добре хоч, що з Олежкою потім в кіно сходила та вечірнім містом пройшлась. Моя печаль десь таки загубилась. Але все ж таки треба було дозволити йому провести мене додому. Бо то, як я бігла алеєю від якогось напівтверезого маніяка, дорогого коштує. Ледь ноги унесла. На автовідповідачі Антон:
- Мілано, в мене 21 березня конкурс. Категорія юніори 2. Я тебе зарошую.
„ Добре, прийду.  - промайнуло в думках. – А чого по телефону? Так не міг сказати? О, в нього ж 16 День народження. Оце ще... Що йому подарувати? Він Китай любить... Вирішено! Куплю вєєр на стінку з якимись ієрогліфами. Думаю, йому сподобається.”

Цього вечора я залишилась у нього. Мені так кортіло відкусити малесенький шматочок цього тістечка-Антона, що прям очі вилазили. Задзвонив телефон. „Якого біса! – промайнуло в моїй коварнй голові. – Залиште нас у спокої!”
- Хто дзвонив? – це я вже голосно.
- Тренер. Мілано, рідненька, я мушу залишити тебе годинки на дві. Розумієш, цей конкурс...
- Так, звичайно. Якщо треба – йди.
„От же виродки! Срати я хотіла на ваш конкурс! Мені теж потрібен Антон! Мені потрібніше!”
- Будинок весь твій! Я побіг. Не сумуй! – він чмокнув мене в щоку і побіг.
Я залишилась одна. Мені нічого не залишалось, як марою блукати будинком. Зробити чаю? З чашкою ароматного напою я вмостилася на канапі. О, а це його мати на фото. Мило, він на неї зовсім не схожий. Цікаво, а хто це поряд з ним? Я випадково знайшла альбом і почала гортати сторінки. Потім в сотий раз дивилася його малюнки. Мені стало зовсім нудно. Я пішла до його кімнати. Сіла за стіл і на автоматі відкрила шухляду. „Невже! Цього не може бути! – фото Мартіна. О! А ось вони разом. Де це? Цікаво... ого скіки мотлоху! Листи. Від Далніша?” В цей момент я чудово розуміла, що вчиняю як  остання тварюка, але моя цікавість взяла гору.
„... хлопчику мій, як я без тебе сумую. Мені навіть важко дихати. Мені не вистачає твого запаху, твого тіла. А чи сумуєш ти за мною так само? Я так сподіваюсь на це. Мені хочеться обійняти тебе, бути поруч, бачити твої очі. Як же бе тебе важко... Але ти в мене найкраший! Я шалено кохаю тебе! Чуєш мене? Я кохааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааю тебе до без тями!”
В очах потемніло. А до горла підкралося щось важке і мокре. Хотілося кричати. Кричати від болю і розпачу.
Я нервово гортала купу бумаги. „коханий, милий, рідненький... не можу без тебе... ти для мене – все... хочу тебе” З кожним реченням я відчуала, що від мене відривають шматочок мене самої. Навіть після смерті Мартін завдає мені болю. Такого пекучого та нестерпного. Хоча... боляче було не за нього, а за Антона. Невже? Невже Антон... я не могла навіть і думати про таке. Як? Як таке може бути? Я не розуміла, що відбувається. Час немов зупинився.
Дзвінок мобільного.
- Міланко, я вже додому йду. Хочеш чогось смачненького?
- Ні... хоча, так. Так. Я хочу морозива. Полуничного.
- Добре, сонечко. Будь-яка примха. Цілую.
За декілька хвилин він прийшов. Троянди і морозиво. Обняв мене.
- Я сумував.
- Ми не бачились дві години.
- Ну то й що! Це багато! Дуууже багато. Пішли я тебе буду морозивом годувати.
Ми вмостились на канапі. Він пригорнув мене до себе. Так міцно, як ніколи. Годував морозивом і злизував його з мого носика. Я не вірила. Я зненавиділа Мартіна ще дужче, а Антону вже не вірила. Не вірила в його кохання, щирість, дружбу. Він заснув на моїх колінах. Я все ще продовжувала лоскотати його волосся. І думала. Що мені робити далі? Не говорити? Просто піти? Що?
Я не могла заснути. Ходила по кімнаті, щось наспівуючи собі під носа. Налила келих терпкого вина та сіла на підвіконні. Сьогодні такі великі зорі... це був серпень. Ми тоді компанією поїхали на шашлики. Такі молоді, веселі та безтурботні. Смажили картоплю, десь ще грибочків знайшли, а Мартін тоді ще улюблені шорти пропалив. От же... як завжди. А ввечері  мене мучала спрага, так я не знайшла нічого ліпшого, як влити в себе літр червоного вина. Бо всіляке пристойне пойло вже закінчилось. А Стелка, суча дочка, змушувала закусувати печивом. Ой, як же воно огидно. Потім мені стало весело. А потім закортіло спати. В домі було душно, тож Марті виніс на вулицю матраси і простирадло. Ми лягли посеред саду. Пахло яблуками і якимись квітами. Нас за щоки кусали комарі, але було шалено класно. Це неповторне відчуття. Він щось шепотів мені, обіймав, а я бачила лише зорі. Такі здоровенні. Я з дитинства люблю нічне небо. Є  в ньому щось чаклуюче та манливе. А ті зорі на морі. Вони під ранок, як не дивно, ставали ще більшими, а потім раптово щезали. А ми всю ніч сиділи на берегу, слухаючи шум моря, та спостегігали за ними.
Солона зрадниця побігла по щоці. Одна, друга, третя... неслухняні сльозинки все капали і капали. Зрада? Ні... просто кохання. Щире, і це головне. „Серцю не накажеш”, - говорив Марті не раз. І не брехав. Я ж не можу наказати. І він не міг. Я взала телефон. Ще вагалась...
Вранці щось дотиком розбудило мене. Антон. Троянда.
- Ти так довго спиш. Це тобі. – він протянув мені синю троянду. – Хочеш кави з круасанами?
- Угу... дякую. – за декілька хвилин я сиділа, сьорбаючи каву. – Антоне, а розкажи мені про Мартіна. Де ви познайомились, чому я про тебе нічого не знала.
- Нас познайомила спільна подуга. Марина Зайченко. Може, ти її знаєш.
- Ага. Чула.
- А було це багато-багато років тому. Ми були найкращими друзями. Знаєш, така справжня чоловіча дружба. Ми подорожували разом. Спали у палатках, розводили вогнище, купались у водоспаді. Він був мені як брат. Я все про нього знав. А він про мене.
- Не все...
- Тобто?
- Ти не знав мене.
- А, ну взагалі-то так. Але це єдине.
- Чому? Чому він тобі про мене не розповів? А мені про тебе?
- Звідки я знаю. Це питання не до мене.
- От чого ти зараз так щиро дивишся мені в очі і при цьому так безбожно брешеш?
- Я не розумію...
- Все ти розумієш... Я все знаю про ваші стосунки з ним.
- Звідки?
- О! Ти навіть не здивувався і не спитав, про які стосунки. Виходить, це правда. Чому мені відразу не сказав?
- Це дурня! Що ти верзеш! Мілано, отямся. Ми Т О В А Р И Ш У В А Л И.
- Ой, не треба. Я прочитала його листи. – він замовк. Його велетенські голубі очі дивились повз мене. – Ну і чого ти мовчиш? Збреши вже що-небудь.
- Вибач, я краще піду. – він вийшов з кімнати, і я почула як зачинились вхідні двері.
Я з головою нирнула під простирадло. Дівчинко, що ж ти наробила? Адже все було чудово. Ти щойно власними руками перекреслила систему „Антон-Мілана”. Все змінюється на краще. Значить, і це на краще.
Він чекав мене біля універу. Ми пішли у парк. Гуляти. Фонтан. Старий такий, у романтичному стилі. Ми були одні. Раптом він обняв мене і заплакав.
- Пробач мене, пробач... я не казав лише заради тебе. Адже ти покохала мене. А я не хотів завдавати тобі болю.
- А так краще? Ти зробив краще? Мені все однаково боляче. Навіть ще більше. Ти ще і обманював мене.
- Я не зможу без тебе, не зможу... і ти це знаєш. Як??? Як я без тебе? Не покидай мене.
- Зможеш, зможеш. Жив же без мене, і ще проживеш..
- Ні... ти все одно колись пробачиш мене. Я знаю.
- Можливо, колись. Але не зараз.

Банальна правда всіх жінок – ховати сум під чорні вії, і тихо так вбивати мрії. Свої, чужі – то все одно. Як би лиш вбити та забути той біль пекучий, що до тла карає душу безневинну. Таку легку і безнадійну. Навіщо дощ надворі плачить? Йому теж боляче? Мабуть... Хоча, то дикість. Його ніхто і не побачить, окрім той жінки за вікном. Вона, схилившися до скла, двома блакитними очима вдивляєть у даль. Вона бажає там вловити рідний силует. Та марно. Проклятий дощ його вже змив. Банальна правда всіх жінок – ховати сльози в дощ холодний.

Я залишилась одна. Зовсім одна. Більш за все я хотіла повернути час назад. Туди, в той ранок, в той клятий аеропорт. Як же я хочу стерти ці спогади без нього. Ці роки життя без нього. Знаєте, кажуть, що Господь дає такий хрест, який ти можеш здолати. Але я – виняток. Я не можу. Мені було важко, а зараз він взагалі мене зломав. Як пір’їнку. Таку малесеньку, легесеньку та вразливу. Чому його ніхто не може замінити? Чому нема другого Мартіна? І чому мені не вистачає його рук? Так дивно... відчувати брак людини, котру ненавидиш. Не чути його голос, не бачити його очей, не вловити його запах, не відчувати ЙОГО поруч. А ще дивнішим була спроба весь цей час жити так, ніби він поруч. Самообман. Може, все мало бути інакше. А вийшло так. Так, а не інакше. Життя – ***ова річ, як не крути.
Я йшла набережною. Дніпро так мляво гнав свої хвилі. Якась поодинока пташка намагалась щось вхопити з повітря. От кумедна. Весняне сонечко вже так класно припікало. „До мого дня народження лишилось 18 днів, - промайнуло в думках. – О! Так це Великдень у неділю. Чудове свято.”  Я сіла на парапет. Неподалік від мене на піску сиділи юнак і дівчина. Здавалося, вони були такі щасливі. Такі молоді, безтурботні, закохані і щ а с л и в і. Такі справжні. Я довго дивилася на них. Якась несподівана радість охопила всю мене. Я підійшла до них:
- Вибачте, я дивлюсь на вас вже годину. Так собі тихо шпигую.
- Тобто? – це дівчинка. Яка ж вона бездоганна.
- Знаєш, ви схожі на янголів. – Вони посміхнулись. – Пообіцяйте мені, що ніколи в житті не втратите одне одного. За будь-яких причин будьте разом. Я благаю вас. Юначе, не залишай свою пташку. – я відчувала, що ще мить та я заплачу, але продовжувала, - Ви ще зовсім малі, і не розумієте, що таке кохання. Вам просто добре разом. Ви як єдине ціле. Але якщо ви зустрілися, то вже Доля вас поєднала. Не опирайтеся їй. Вона ж бо жорстоко карає. – Сльози градом котилися по обличчю. Я пішла геть, розмазуючи чорні потоки.
- Ми вам обіцяємо!!! Чуєте? Ми завжди будемо разом!!! – це янголятка прощебетали в унісон.

Найстрашніша самотність це коли навколо тебе мільйон людей, а наче і нема нікого. У вас теж у телефонній книжці 184 номери, а подзвонити нема кому? Отак сидиш гортаєш її і розумієш, шо половина цих номерів тобі жодного разу так і не дзвонила, а іншій половині не дзвонила ти. Ти пишеш якусь банальну смску мучачіку не імя Ігор, намагаючись згадати хто це. Ну і відповідь відповідна: а хто це мені пише? От йолоп. Це я! Невже не зрозуміло? Потім дзвониш дівчинці Даші, виясняючи звідки в тебе її номер. Виявляється ви рік назад у Празі на виставці познайомились. Тю а я ще на виставці там була? Взагалі не пам’ятаю. Ну і так до кінця. Після істеричного делет залишились виняткові. Все! Так то краще.

Я підвелася з холодного піску. Весняні ночі ще холодні. Мій погляд зупинився на місячній доріжці. Вона так загадково мигтіла на чорній воді. Я підняла очі в небо. Зорі, зорі, зорі. Як же я туди хочу. Я вже не можу тут. Мене анічогісінько не тримає . Я пішла до авто. Нічна пуста дорога та швидкість 120 км/год дає відчуття шаленої свободи. Це мені п’ять рочків, я знайшла надворі цуценятко та приволокла його додому. А мама через тиждень його випхала, бо воно, бач, її туфлі згризло. А це я в перший клас пішла. Банти! І мій червоний ранець. І здоровенні гладіолуси. Я вперше в житті пішла у гори. Ой, скіки нарікань на долю було! Але я була щаслива. Там, на вершині тієї кримської гори, я була абсолютно щаслива. Перший поцілунок. Влітку на дачі, та ще й під градусом. От я даю. Хоча, стоп. Я ж була твереза, а його навмисно споїла. А потім почала випитувати чим французький поцілунок відрізняється від звичайного, а він просто показав, без зайвих слів. Молодець ти, Мілано! Пишайся собою! Ой які я собі синці набила на цій ковзанці, краще і не згадувати. А це що? Наша студентська мандрівка Карпатами. Угу, лише горілка, печиво і ковбаса. Більш нічого з їдла не було. Але ж як-то жили. Лютий на Мальті. Мартін. Мій Марчі. Я дозволила тобі бути щасливим. Я відпустила тебе к Антону. Я поховала тебе. А, може, себе? Ви ж весь цей час були щасливі. А я ні. Хоча, я ніколи не вміла жертвувати собою заради когось. А заради тебе, Марчі, мабуть, зуміла. А, може, само так вийшло. Тепер вже все одно... Ти знаєш, коханий, це твій вибір. Будь щасливий. Ти заслуговуєш цього. А я просто кохатиму тебе.
Перед очима зявивилося щось неймовірно яскраве. Я закрила очі від болю. Дикій свист в’їдався прямо у мозок. Гальма! І якась залізна рука стискала або шлунок, або легені. Я зігнулась, намагаючись полегшити страждання.              Виявляється, кохання не може бути різним. Воно одне. Єдине. Просто ми дивимось на нього по-різному. Хтось щирими, неймовірно закоханими очима. А хтось крізь рожеве скло, не помічаючи образ і зрад. Хтось може одночасно кохати трьох, або двох. Для когось кохання – просто бути поруч, нічого не отримуючи навзамін. На жаль, я це зрозуміла лише зараз. Пекучий біль розлився всім тілом. Якийсь писк і лемент. І щось неймовірно яскраве спереду. Я почула мамин голос. Пробач мене, рідненька! Пробач за все. Чисті сльози неслухняно текли по обличчю. Я хотіла щось прокричати, але завадив біль. Раптом світло згасло. Стало тихо. І неймовірно легко. Біль минув. Я розплющила очі. Останнє що я бачила – зорі.